У 40-х роках XIX ст. в Росії і на Україні поширились звукові методи, серед яких відомі такі їх різновиди: аналітичний, синтетичний і аналітико-синтетичний.
Звуковий аналітичний метод полягав у тому, що учні спочатку сприймали зором ціле речення, яке ділили на окремі слова. Запам'ятовувались вимова і графічне зображення кожного слова, після чого слова ділилися на склади, вимову і написання яких діти також запам'ятовували. Тільки після цього із складів виділялися окремі букви (на письмі) і звуки (усно).
В основі цього методу лежали зорові сприйняття. До звукової будови слова учні підходили тільки в результаті великої кількості вправ, спрямованих на запам'ятання графічного зображення слів і складів. Звуковий аналіз слів не відображав у багатьох випадках їх дійсної фонетичної будови: усі букви на позначення приголосних, незалежно від їх дійсного звукового значення, називалися коротко як твердий приголосний звук, наприклад: [д], [т], [з], [с]. Звідси й поширились помилкові висловлювання типу «Звук і буква д»,