це матеріальна речовина, яка складається з атомів вогню, кулястих, легенів і дуже рухомих. Всі душевні явища Демокріт намагався пояснити фізичними і навіть механічними причинами. Так, на його думку, відчуття людини виникають тому, що атоми душі приводяться в рух атомами повітря або атомами, що безпосередньо «закінчуються» від предметів. З вищесказаного виходить, що матеріалізм Демокріта носив наївний механістичний характер.
З набагато складнішими поняттями про душу ми стикаємося в переконаннях Арістотеля (384-322 рр. до н. э.). Його трактат «Про душу» — перше спеціальне психологічний твір, який протягом тривалого часу залишався головним керівництвом по психології, а сам Арістотель але праву може вважатися засновником психології. Він заперечував погляд на душу як на речовину. В той же час він не вважав за можливе розглядати душу у відриві від матерії (живих тіл), як це робили філософи-ідеалісти. Душа, згідно Арістотелю, — це доцільно працююча органічна система. Для визначення природи душі він використовував складну філософську категорію - «энтелехия», «...душа, — писав він, — необхідно є суть в сенсі форми природного тіла, що володіє в можливості життям. Суть же (як форма) є энтелехия; отже, душа є энтелехия такого тіла». Познайомившись з висловом Арістотеля, мимоволі хочеться запитати про те, який сенс вкладений в поняття «энтелехия». На що Арістотель дає наступну відповідь: «Якби око було живою істотою, то душею його був би зір». Отже, душа є суть живого тіла, так само як зір — суть ока як органу зору. Отже, головна суть душі, по Арістотелю, — реалізація біологічного існування організму.
Згодом поняття «душа» все більш звужувалося до віддзеркалення переважно ідеальних, «метафізичних» і етичних проблем існування людини. Основи такого розуміння душі, ймовірно, були закладені в Стародавній Індії. Так, в текстах Вед (II тис. до н. э.) обговорювалася проблема душі перш за все як етична. Затверджувалося, що для досягнення блаженства необхідне вдосконалення особи шляхом правильної поведінки. Пізніше з етичними проблемами душевного розвитку ми зустрічаємося в релігійних ученнях джайнізму і буддизму (VI в. до н. э.). Проте найяскравіше етичні аспекти душі вперше були розкриті учнем Сократа (470-399 рр. до н. э.) — Платоном (427-347 рр. до н. э.). У роботах Платона викладений погляд на душу як на самостійну субстанцію. На його думку, душа існує разом з тілом і незалежно від нього. Душа — почало незриме, піднесене, божественне, вічне. Тіло — почало зриме, низовинне, скороминуще, тлінне. Душа і тіло знаходяться в складних взаєминах. По своєму божественному походженню душа покликана управляти тілом. Проте іноді тіло, що роздирається різними бажаннями і пристрастями, бере гору над душею. У цих поглядах Платона яскраво виражений його ідеалізм. З свого уявлення про душу Платон і Сократ роблять етичні висновки. Душа — найвище, що є в людині, тому він повинен піклуватися про її здоров'я значно більше, чим про здоров'я тіла. При смерті душа розлучається з тілом, і залежно від того, який спосіб життя вела людина, його душу чекає різна доля: або вона блукатиме поблизу землі, обтяжена земними елементами, або відлетить від землі в ідеальний світ.