поведінковій активності людини лежить поза ним і визначається зовнішніми чинниками, а свідомість не бере участі в регуляції поведінки. Тому в своєму ученні він різко протиставляє душу і тіло, стверджуючи, що існують дві незалежні один від одного субстанції — матерія і дух.
У історії психології це учення отримала назва «дуалізм» (від лати. dualis — «подвійний»). З погляду дуалістів, психічне не є функцією мозку, його продуктом, а існує як би саме але собі, поза мозком, ніяк не залежавши від нього. На грунті дуалістичних учень в психології XIX в. набула широкого поширення ідеалістична теорія так званого психофізичного паралелізму, що затверджує, що психічне і фізичне існують паралельно: незалежно один від одного, але спільно. Основними представниками цього напряму в психології є В. Вундт, Р. Еббінгауз, Р. Спенсер, Т. Рібо, А. Вине і У. Джемі.
Приблизно з того часу виникає і нове уявлення про предмет психології. Здатність думати, відчувати, бажати стали називати свідомістю. Таким чином, психіка була прирівняна до свідомості. На зміну психології душі прийшла психологія свідомості. Проте свідомість ще довго розглядали окремо від всіх інших природних процесів. Філософи по-різному трактували свідоме життя, вважаючи її проявом божественного розуму або результатом суб'єктивних відчуттів. Але всіх філософів-ідеалістів об'єднувало загальне переконання в тому, що психічне життя — це прояв особливого суб'єктивного миру, пізнаваного тільки в самоспостереженні і недоступного ні для об'єктивного наукового аналізу, ні для причинного пояснення. Таке розуміння отримало дуже широке розповсюдження, а підхід став відомий під назвою інтроспективного трактування свідомості.
2.2.Метод інтроспективної