Відповідь на дане питання спробували дати в своїх роботах А. Басе і Р. Плоумін, які вивчали окремі характеристики гомозиготних (що мають ідентичну спадковість) і гетерозиготних (що володіють різною спадковістю) близнят. Порівняльне дослідження гомозиготних близнят, які жили і виховувалися в різних сім'ях, показує, що їх індивідуальні психологічні і поведінкові відмінності від цього не збільшуються, а найчастіше залишаються такими ж, як у дітей, що виросли в одній і тій же сім'ї. Більш того, в деяких випадках індивідуальні відмінності між ними навіть зменшуються. Діти-близнята, що мають однакову спадковість, в результаті роздільного виховання стають іноді більш схожими один на одного, ніж в тому випадку, якщо їх виховують разом. Пояснюється це тим, що дітям-одногодкам, що постійно знаходяться поряд один з одним, майже ніколи не вдається займатися однією і тією ж справою і між такими дітьми рідко складаються цілком рівноправні відносини.
На користь спадкової природи здібностей також свідчать численні династії артистів, художників, моряків, лікарів, педагогів. Проте, швидше за все, в більшості випадків слід говорити не тільки про біологічну, але і про соціальну спадковість. Дитина йде по стопах батьків не тільки із-за спадкової зумовленості, але і тому, що з дитинства дізнався і полюбив їх професію. Тому у вітчизняній психологічній науці прийнято вважати концепцію спадкового характеру здібностей вельми цікавою, але такою, що не пояснює всі факти прояву здібностей.
Представники іншої точки зору вважають, що особливості психіки цілком визначаються якістю виховання і навчання. Так, ще в XVIII в. К. А. Гельвеций проголосив, що за допомогою виховання можна сформувати геніальність. Прихильники даного напряму посилаються на випадки, коли діти найвідсталіших і примітивніших племен, отримавши відповідне навчання, нічим не відрізнялися від освічених європейців. В рамках цього ж підходу говорять про випадки соціальної ізоляції, ведучих до дефіциту спілкування, зокрема про так звані «детях-маугли». Ці випадки є доказом неможливості власне людського розвитку поза суспільством. На користь даного підходу також говорять факти масового розвитку деяких спеціальних здібностей в умовах певних культур. Приклад такого розвитку був виявлений в дослідженні звуковисотного слуху, яке проводилося О. Н. Овчинниковой і Ю. Б. Гиппенрейтер під керівництвом А. Н. Леонтьева.
Звуковисотний слух, або сприйняття висоти звуку, складає основу музичного слуху. Досліджуючи цю перцептивну здатність за допомогою спеціального методу, учені виявили сильну недорозвиненість її приблизно у однієї третини дорослих росіян випробовуваних. Як і слід було чекати, ці ж особи опинилися украй немузикальні. Застосування того ж методу до испытуемым-вьетнамцам дало протилежні результати: всі вони за показниками звуковисотного слуху опинилися в групі кращих. По інших тестах ці випробовувані виявили також 100 % музичності. Ці дивовижні відмінності знаходять пояснення в особливостях російської і в'єтнамської мов: перший відноситься до тембрових, другий — до тональних мов. У в'єтнамській мові висота звуку несе функцію смыслоразличения, а в російській мові такої функції у висоти мовних звуків