ЕКОНОМІКА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

 

Інтелектуальна економіка – це галузь знань, що вивчає теорію і практику функціонування ринкових структур та механізм взаємодії суб’єктів економічної діяльності, пов’язаних з інтелектуальним капіталом. Вона вивчає питання організації підприємницької діяльності, що охоплюють організаційні форми та правові основи бізнесу, методи ціноутворення та оцінки вартості інтелектуального капіталу, систему сучасного бухгалтерського обліку, фінансових відносин та процедуру укладання угод.

Інтелектуальний капітал як економічна категорія розглядається з позиції авансованої інтелектуальної власності, що в процесі свого руху приносить більшу вартість за рахунок додаткової вартості. Це один з різновидів капіталу, який має відповідні ознаки капіталу і водночас властиві лише йому особливості. Інтелектуальний капітал – це знання, що можуть бути перетворені в прибуток та оцінені.

За формою власності інтелектуальний капітал може бути приватним, колективним і державним залежно від суб’єкта, який володіє, користується і розпоряджається результатом інтелектуальної творчої діяльності. За ознакою формування інтелектуальний капітал поділяється на створений самим суб’єктом господарювання і придбаний в інших суб’єктів господарювання.

Використання інтелектуальної власності в господарській діяльності з економіко-фінансових позицій – це її комерціалізація, що виникає на умовах договірних відносин. Саме комерціалізація інтелектуальної власності в умовах ринкових відносин вимагає розглядати її як товар і як капітал. Як товар інтелектуальна власність розглядається як нематеріальний актив, що використовується в будь-яких господарських операціях.

 

5.1 Оцінка вартості інтелектуальної власності

 

Потреба в оцінці вартості інтелектуальної власності виникає у зв’язку з:

– визначенням бази оподаткування в процесі придбання та продажу об’єктів інтелектуальної власності;

– здійсненням корпоративних операцій, пов’язаних з емісію (ремісією) статутних фондів господарських товариств;

– визначення вартості виключних прав, що передаються на підставі договору купівлі-продажу об’єктів інтелектуальної власності чи ліцензійних договорів на право використання таких об’єктів;

– визначенням розміру компенсації, яку потрібно сплатити відповідно до діючого законодавства власнику інтелектуальної власності за порушення його виключних прав;

– внесенням об’єктів інтелектуальної власності під час здійснення інноваційних чи інвестиційних проектів;

– поширенням ринків збуту;

– організацією страхування;

– передачею інтелектуальної власності під заставу з метою отримання кредитів;

– визначенням збитків, отриманих неправомірним використанням об’єктів інтелектуальної власності;

– банкрутством підприємства у процесі його ліквідації з метою задоволення кредиторів;

– проведенням приватизації державного майна.

Під час здійснення розрахунків вартості об’єктів інтелектуальної власності світова практика напрацювала ряд загальних теоретичних підходів, до яких належить доходний, витратний та ринковий.

Доходний підхід передбачає, що ніхто не вкладатиме свій капітал у придбання того чи іншого об’єкта нематеріального характеру, якщо такий самий доход можна отримати будь-яким іншим способом.

Основними методами, що реалізують цей методологічний напрямок, є методи дисконтування та капіталізації.

В основу методу дисконтування покладено один з головних фінансових законів, який формулюється так: сьогоднішні гроші коштують дорожче,
ніж завтрашні.

Під капіталізацією розуміють процес переведення доходів від якого-небудь майна у його вартість. Розрізняють метод прямої капіталізації і метод капіталізації за нормою видачі.

Витратний підхідзаснований на припущенні, що потенційний покупець, володіючи відповідною інформацією про предмет купівлі, не заплатить за нього більше, ніж за інший об’єкт у складі нематеріальних активів тієї самої корисності.

Основними методами, що реалізують витратний підхід, є метод визначення початкових витрат, метод вартості заміщення та метод відновлюваної вартості. Вартість інтелектуальної вартості, що визначається за методом визначення початкових витрат, має назву історичної, оскільки вона передусім базується на фактично здійснених витратах згідно з бухгалтерською звітністю підприємства за декілька років.

Під час оцінювання інтелектуальної вартості за методом вартості заміщення використовують принцип заміщення, згідно з яким максимальна вартість власності визначається мінімальною ціною, яку потрібно заплатити при купівлі об’єкта, еквівалентного за функціональними можливостями і варіантами його використання або такого, що має аналогічну споживчу вартість.

Метод відновлюваної вартості є найбільш прийнятним для розрахунку вартості прав на унікальні об’єкти інтелектуальної власності. Відновлювана вартість визначається як сума витрат, необхідних для створення нової, точної копії оцінюваного об’єкта на підставі сучасних цін на сировину, матеріали, енергоносії, комплектуючі витрати тощо.

Ринковий підхіддо оцінки вартості інтелектуальної власності передбачає використання методу порівняльних продажів. Суть цього методу полягає у прямому порівнянні оцінюваного об’єкта з іншими, аналогічними за якістю, призначенням і корисністю, що були продані в порівняний час на аналогічному ринку.

 

5.2 Інтелектуальна власність у господарській діяльності

 

З позиції бухгалтерського обліку інтелектуальна власність, що прийнята на баланс, набуває статусу нематеріальних активів і оцінюється за сумою витрат, пов’язаних зі створенням, придбанням та доведенням до стану, в якому вони придатні для використання за призначенням.

Нематеріальні активи як об’єкт бухгалтерського обліку та фінансової звітності в умовах трансформованого бухгалтерського обліку нині мають відповідати таким ознакам:

– об’єкт не повинен мати грошової форми за всіма її еквівалентами;

– об’єкт не повинен мати матеріальної форми;

– об’єкт не повинен бути дебіторською заборгованістю;

– об’єкт повинен мати термін використання більше одного року;

– об’єкт може бути відокремлений від підприємства;

– має існувати імовірне одержання майбутніх економічних вигід, пов’язаних з використанням об’єкта;

– може бути достовірно визначена вартість об’єкта.

Бухгалтерський облік нематеріальних активів з 1 січня 2000 р. здійснюється на підставі:

– закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» від 16 липня 1999 р. № 996-ХІV;

– національних положень бухгалтерського обліку, затверджених відповідними наказами Міністерства фінансів України;

– порядку подання фінансової звітності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2000 р. № 419;

– плану рахунків бухгалтерського обліку активів, капіталу, зобов’язань та господарських операцій підприємств і організацій та розробленої до нього Інструкції про його застосування, що затверджені наказом Міністерства фінансів України від 30 листопада 1999 р. № 291.

Справедлива вартість нематеріального активу – це сума, за якою актив може бути обміняний чи отриманий в операції між незалежними, обізнаними та зацікавленими сторонами.