Демографічний та трудовий потенціал
Населення країни – чинник її комплексного економічного та соціального розвитку. Його роль особливо зростає в густозаселених регіонах з недостатніми природними ресурсами. Головну роль воно відіграє як елемент продуктивних сил, тобто як трудові ресурси, хоч не слід ігнорувати i його роль як споживача (мається на увазі все населення, а не тільки його працездатна частина).
Від населення значною мірою залежать формування міжрайонних функцій виробництва, потужність i структура потоку продукції, яка вивозиться за межі певної території, розвиток місцевого виробництва. Трудові ресурси створюють можливості для повнішого використання наявних природних ресурсів, сприяючи тим самим підвищенню рівня комплексного розвитку території. На території, добре забезпеченій трудовими ресурсами, розвивається система виробництв з високою трудомісткістю продукції.
Населення як споживач значно впливає на розвиток галузей, які забезпечують його потреби в продуктах харчування i промислових товарах, послугах. За кількістю населення, його статевовіковою структурою, розподілом між містом i селом, рівнем зарплати, культурно-освітнім рівнем визначають обсяги й асортимент продукції галузей виробництва.
Для визначення багатогранного впливу населення на процес економічного i соціального розвитку країни потрібно детально дослідити як його демографічні параметри, так i особливості розселення, трудову діяльність.
Демографічна ситуація в країні визначається значною мірою міграціями населення. Важливим індикатором внутрішньо-регіональних переміщень населення є сальдо міграції між містом i селом.
Головними характеристиками демографічного потенціалу країни є:
· співвідношення показників природного руху населення, що розглядаються послідовно за певний проміжок часу;
· статево-вікова структура населення;
· співвідношення показників механічного руху населення. Основні показники руху населення - народжуваність та смертність, механічний притік та відтік відображаються такими сумарними показниками:
· природний приріст населення - визначають як різницю між кількістю народжених та тих, хто помер за певний період часу;
· сальдо міграції - визначають як різницю між кількістю тих, хто прибув до країни, та тих, хто вибув з неї за певний період часу;
· загальне збільшення населення - сума народжених та тих, хто прибув за певний період часу;
· загальне зменшення населення - сума кількості померлих та тих, хто вибув з країни за певний період часу;
· загальна динаміки населення - сума показників загального збільшення i зменшення, або природного приросту, та сальдо міграції населення країни.
Поряд з абсолютними показниками застосовують відносні показники руху населення у вигляді так званих демографічних коефіцієнтів: коефіцієнти народжуваності, смертності, природного приросту i т.д. Демографічні коефіцієнти показують кількість народжених, померлих, природного приросту i т.д. у розрахунку на одну тисячу жителів i обчислюються у проміле (%). В Україні в ХХ ст. зростання кількості межувало з кризами, пов’язаними з Першою світовою війною, голодомором 1932-1933 рр., подіями Другої світової війни на теренах нашої країни. 3 розвитком системної кризи, пов’язаної з трансформацією українського суспільства, з 90-х років починається скорочення населення України (рис. 2.3.1), що на початок ХХІ ст. набуло характеру демографічної кризи - однієї з найбільших загроз суспільному розвитку нації.
1913 1939 1959 1961 1966 1970 1976 1779 1981 1986 1989 1991 1996 2002 2003 2004 2005 2006
—~--Всього, млн. —~- Всього млн. міське -~- Всього: млн. сільське
Рис. 2.3.1. Характеристика наявного населення країни з 1913 р.
У 2005 р. в Україні народилося 426,1 тис. дітей. При середньому показнику народжуваності 9,0%, по Україні коефіцієнт народжуваності в сільській місцевості становив 9,4%, а в міських поселеннях — 8,9 %. Така тенденція характерна для країни й зараз. Найвищою кількістю народжених вирізняються в Україні Рівненська, Закарпатська, Івано-Франківська, Волинська, Чернівецька та Львівська області.
Таким чином, для України в останні роки характерним є природне скорочення населення.
При характеристиці статевовікової структури насамперед звертають увагу на наявність диспропорцій у кількості населення в різних вікових та статевих групах населення регіону.
В Україні чисельно жінки переважають над чоловіками, але переважно за рахунок старших вікових груп. Існують значні територіальні відмінності у співвідношенні жінок i чоловіків. Особливо ця різниця відчутна в областях, які характеризувалися великим відтоком населення, передусім сільського. Найгірше співвідношення кількості чоловіків i жінок склалось у північно-східних i центральних областях країни - у Чернігівській області на 1000 жінок сільського населення припадає 828 чоловіків, коли у Закарпатській області 924 чоловіки.
В Україні на 100 народжених дівчат припадає 107 хлопчиків. Перевищення частоти смертності у хлопчиків-немовлят та у віці до 5 років - природний фактор. Та це перевищення зберігається в усіх вікових гpyпах. В Україні перевищення чисельності жінок над чоловіками починається вже у віці 32 роки, тоді як у розвинутих країнах перевищення кількості жінок над чоловіками спостерігається у віці 50-55 років, тобто за межами репродуктивного періоду.
В Україні відмічають скорочення кількості осіб, молодших за працездатний вік; різке збільшення частки осіб, старших за працездатний вік.
Рис. 2.3.2. Кількість постійного населення за статтю та віком (на 1.01.2005 р., осіб)
На рис. 2.3.2 добре видно вплив Першої світової i громадянської війн на показники народжуваності. Друга демографічна криза викликана голодомором 1932-1933 рр. Третя демографічна криза була викликана Другою світовою війною i тривала з 1942 р. до 1945 р. Отже, в першій половині ХХ століття населення України пережило з демографічні кризи, а їх наслідки відчувалися впродовж другої половини століття: другої - у 50-х роках, третьої - у 60-х роках. Упродовж останніх 15 років відбувається нова демографічна криза. Це виражається у постійному зменшенні кількості народжених з середини 80-х років. Статевовікова піраміда має інтенсивне звуження до своєї основи. Це пояснюється глибокою соціально-економічною кризою та погіршенням екологічної ситуації в Україні на рубежі ХХ та ХХІ ст. Форма нижньої частини піраміди показує, що старіння населення відбувається прискореними темпами.
Об’єктивна інформація розселенського потенціалу країни особливо необхідна при здійсненні регіональної соціальної політики, а також при районних плануваннях i реалізації різних інвестиційних програм.
Найбільш елементарним показником розселення є густота населення. Однак при глибшому аналізі з’ясовується, що цей показник має численні „модифікації": густота населення на обжитій території:; густота сільського населення; густота міського населення.
Центрами регіональних систем розселення України виступають найбільші міста – Київ. Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса i Львів. У зоні їх інтенсивного впливу та притягання розташовані території власних та Сусідніх областей.
ІІід трудовим потенціалом розуміють систему, що має просторову i часову орієнтацію, елементами якої виступають трудові ресурси з урахуванням усієї сукупності їхніх кількісних та якісних характеристик, зайнятості й робочих місць.
Кількісно трудовий потенціал визначається демографічними чинниками (природним приростом, станом здоров’я, міграційною рухомістю та ін.), потребами суспільного виробництва в робочій силі й відповідна можливостями задоволення потреби працездатного населення в робочих місцях.
Якість трудового потенціалу - поняття відносне. Воно характеризується показниками якості працездатного населення, трудових ресурсів, сукупного працівника або робочої сили. Ці якісні характеристики можуть бути розкриті за допомогою сукупності ознак: демографічних, медико-біологічних, професійно-кваліфікаційних, соціальних, психофізичних, моральних та ін.
Одним з основних інструментів регулювання використання трудового потенціалу є баланс трудових ресурсів. Його складають за даними статистичного обліку, демографічними розрахунками, даними відділів з використання трудових ресурсів в обласних адміністраціях, міських бюро з працевлаштування та інформації населення.
Чисельність населення в Україні, Як уже зазначалося, постійно зменшується через від’ємні показники природного приросту, його механічну рухомість та інтенсивний відтік осіб молодого віку за кордон, що зумовлює деформацію вікової структури працездатних. У перспективі очікується зменшення приросту трудових ресурсів, що позначиться на розширеному їх відтворенні та зумовить потребу в орієнтації на впровадження трудозберігаючих технологій.
Нерівномірне розміщення трудових ресурсів у країні, зниження абсолютних розмірів їх природного приросту в більшості адміністративних районів, низький рівень ефективності використання робочої сили в галузях матеріального виробництва зумовлюють потребу в наукових дослідженнях i практичних заходах щодо раціонального використання ресурсів живої праці не тільки в галузях, але i в окремих районах України. У пропорційному розвитку економіки важливу роль відіграє економія не тільки затрат живої праці, а й матеріалів, сировини, енергії, а також раціональне використання виробничих фондів, раціоналізація транспортних вантажопотоків на основі науково обґрунтованого розміщення продуктивних сил. Економія затрат живої праці передбачає впровадження трудозберігаючих технологій, що дасть змогу зменшити виконання робіт вручну.
Чисельність усіх зайнятих у національному господарстві станом на початок 2006 року становила 20,7 млн. чол. Основна частка працездатного населення зайнята у промисловості та торгівлі (40.5%). Далі йдуть сільське i лісове господарство (19,2%), освіта (8%).
На рівень працересурсного потенціалу значний вплив має статевовікова структура населення. Так, затрати чоловічої праці на роботах, що потребують значної фізичної сили, будуть більш ефективними порівняно з такими самими за кількістю i часом затратами жіночої праці.
Багато професій у невиробничій сфері, переважно в охороні здоров’я, освіті, потребує більш високого рівня освіти i тривалої фахової підготовки. Більшість робітників та службовців, зайнятих у національному господарстві - жінки. Найбільше їх у галузях сфери обслуговування - 70-80%.
Сучасне виробництво зумовлює об’єктивну необхідність постійного підвищення якості робочої сили. Високий освітній рівень, широка загальна культура, глибока професійна підготовка i спеціальні знання, творче ставлення до праці та свідома дисципліна перетворюються на обов’язкову умову високопродуктивної праці все більш широких верств працюючих. Зростає питома вага працівників з вищою i середньою спеціальною освітою - 90% зайнятих. У сільському господарстві однією з найважливіших є проблема підвищення ефективності використання трудових ресурсів. У багатьох адміністративних районах сільськогосподарські підприємства сезонно потребують додаткової робочої сили, незважаючи на те, що в цій галузі матеріального виробництва зосереджено 3,9 млн. осіб, або майже 20% середньорічної чисельності зайнятих у господарстві. Причини такого явища неоднозначні. Насамперед різко погіршилася статево-вікова структура сільського населення. Низький рівень механізації й електрифікації виробничих процесів зумовлює значну трудомісткість продукції. Недосконалі також форми організації виробництва й оплати праці. Все це зумовлює порівняно високий рівень зайнятості населення в сільському господарстві. Зазначені причини зумовлюють відтік із сіл (особливо віддалених) трудових ресурсів, насамперед молоді та кваліфікованих працівників.
В умовах переходу до ринкової економіки урізноманітнюються форми зайнятості населення. Зростає кількість зайнятих у кооперативах, малих підприємствах. Багато хто займається індивідуальною трудовою діяльністю. У зв’язку з цим дедалі більше загострюються проблеми забезпечення робочою силою суспільного сектора виробництва, особливо будівництва та сільського господарства.
Разом з тим у країні зростає безробіття. Тому потрібно шукати додаткові можливості для розширення сфери зайнятості населення. Оскільки попит на товари та послуги широкого вжитку високий, а можливості його задоволення незначні, створення нових та розширення діючих підприємств можна вважати досить містким джерелом додаткової зайнятості населення.
Аналіз зайнятості населення в Україні показує, що у нас є певні надлишки працездатного населення, насамперед у малих містах. Наявність їх посилює можливість виникнення безробіття в умовах проведення радикальної економічної реформи.
Безробітними вважаються працездатні громадяни працездатного віку, які з незалежних від них причин не мають заробітку через відсутність роботи, яка їм підходить, зареєстровані в державній службі зайнятості, справді шукають роботу та здатні приступити до неї.
За даними Державного комітету статистики України, у 2006 році було зареєстровано близько 2000 тис. безробітних, у тому числі у Дніпропетровській області - 91,9 тис. осіб (5,5%), Донецькій - 140,2 (6,2%), Львівській - 102,4 (8,8%), Харківській - 91,6 тис. осі6 (6,6%). Найменше безробітних у містах Севастополі - 6,3 (3,4 %) та Києві - 60,6 тис. осіб (4,3%).
Проблема безробіття дедалі загострюється, кількість безробітних постійно зростає. Для того, щоб створити умови для реалізації права громадян на працю й забезпечити соціальний захист тимчасово безробітного населення, на всій території України створено обласні, міські та районні центри зайнятості.
При регулюванні використання трудових ресурсів слід враховувати галузеву потребу в робочій силі i територіальний аспект її формування. Потреба в трудових ресурсах за їх прогнозованою чисельністю на цій території визначає зайнятість трудових ресурсів i потребу в них. Звертають увагу на зайнятість працездатного населення протягом року, особливо в областях, районах i містах, де є сезонні виробництва.
Складають також балансові розрахунки додаткової потреби в робітниках i службовцях та джерелах її забезпечення; потреби колективного господарства у робочій силі та джерелах її забезпечення; залучення молоді до праці й навчання.
Реальна вартість робочої сили та її динаміка складаються під впливом комплексу чинників, взаємодія яких між собою формує дві протилежні тенденції. Перша - це зростання вартості робочої сили внаслідок підвищення інтенсивності праці, об’єктивного розширення потреб працівників у споживчих товарах і послугах, рівня освіти і кваліфікації. У зв’язку з цим збільшуються суспільно необхідні витрати на підвищення професійно-освітнього рівня робочої сили i приведення його у відповідність до вимог оновленої матеріально-технічної бази виробництва. Друга - це зниження вартості робочої сили піl впливом зростання продуктивності праці. Враховуючи напрями дії чинників, які визначають динаміку робочої сили, можна дійти висновку, що в економіці України сформувалися тенденції прямо протилежні світовим.
Виділяють п’ять типів регіональних ринків праці в Україні:
· Перший тип має чітко окреслені ознаки браку трудових ресурсів як у промисловому, так i и аграрному секторах економіки і, тим самим, формує екстремальні умови відтворення робочої сили. Його утворюють поліські, подільські та карпатські області з низьким рівнем індустріального розвитку: Волинська, Житомирська, 3акарпатська, Івано-Франківська, Рівненська, Тернопільська, Хмельницька та Чернігівська.
· Другий тип регіональних ринків наближається до першого, проте ознаки депресивності та застійності не досить чітко відстежуються. Для нього характерні дещо нижчі темпи падіння обсягів промислового виробництва та більш суттєві зміни в його структурі. До цього типу віднесено ринки праці Вінницької, Київської, Кіровоградської, Львівської, Сумської, Полтавської, Черкаської та Чернівецької областей.
· Третій тип ринку праці формують індустріальні області - Дніпропетровська, Донецька та Луганська - з досить високо-мобільною робочою силою та глибоким кризовим станом усієї сфери прикладання праці через її високу залежність від економічного стану галузей видобувної i важкої промисловості.
· Четвертий тип регіональних ринків праці охоплює Запорізьку, Харківську області та м. Київ. Характерними для нього є висока мобільність робочої сили, достатні пропозиції щодо працевлаштування населення, місткість ринку праці.
· П’ятий тип регіональних ринків праці утворюють причорноморські області - Одеська, Херсонська, Миколаївська та Автономна Республіка Крим з високою орієнтацією працездатного населення на різні форми самостійної зайнятості у різних сферах економіки.