З крутого укосу дощем посипалися дрібні камінці, шурхітливо підстрибуючи між деревами. Я мимохіть озирнувся в той бік і побачив щось темне й волохате, що вмить сховалося за стовбуром сосни. Що то було — ведмідь, людина чи мавпа — я не встиг розгледіти. З жаху перед цією новою небезпекою я застиг на місці.
Отже, обидва шляхи мені перетято. На березі мене ждуть убивці, а в лісі чатує це дике створіння. Але, не вагаючись ні хвилини, я віддав перевагу відомій небезпеці перед невідомою. Навіть Сілвер почав здаватись мені не таким страшним, як ця невідома лісова потвора, тим-то я завернув назад і, раз по раз оглядаючись, побіг у напрямі до шлюпок.
Однак дивна істота з'явилася знову; оббігши збоку, вона опинилась поперед мене. Я був дуже стомлений, та коли б і не це, все одно не міг би змагатись на швидкість з таким супротивником. Це страхіття перебігало від стовбура до стовбура так прудко, як олень, тримаючись весь час на двох ногах, мов людина, хоч і згиналося майже навпіл. Проте — це таки була людина, я в цьому більше не сумнівався.
Мені згадалось усе, що я чув про людожерів, і я вже ладен був загукати на допомогу. Але думка, що переді мною все-таки людина, нехай і дика, стримала мене, а страх перед Сілвером знов побільшав. Я зупинився, обмірковуючи, як би його втекти, і раптом згадав про свого пістоля. Коли я впевнився, що маю захист, у серці в мене ожила мужність, і я рішуче подався назустріч дикому островикові.
Він уже причаївся за іншим деревом і стежив за мною. Побачивши, що я прямую в його бік, він вийшов з-за стовбура і ступив крок до мене. Потім завагався, трохи позадкував і враз бухнув навколішки й благально простяг вперед руки, чим страшенно мене здивував і вразив.
Я знову зупинився.
— Хто ви такий? — запитав я.
— Бен Ган, — відповів він хрипким і скреготливим голосом, що нагадував іржавий замок. — Я бідолашний Бен Ган. Я вже три роки не балакав з жодною християнською душею.
Тепер я побачив, що він був такої ж білої раси, як і я, і навіть мав досить приємні риси обличчя. Тільки шкіра його так засмалилась на сонці, що аж губи в нього почорніли, а ясні очі надзвичайно гостро проступали на темному обличчі. Він був обідранцем з обідранців. Одяг його складався з парусинового лахміття та решток матроської роби; це руб'я трималося купи завдяки цілій системі всіляких застібок, мідних гудзиків, паличок і петель з просмоленого мотузка. Єдиною тривкою річчю з усього його обладунку був черес з мідною пряжкою.
— Три роки! — вигукнув я. — Ваше судно зазнало аварії?
— Ні, братику, — відповів він. — Мене тут висадили.
Я чув про цю жахливу кару в піратів: провинного висаджували на якийсь безлюдний далекий острів і кидали там напризволяще, давши рушницю й трохи пороху.
— Висадили три роки тому, — провадив він далі. — І живу я відтоді, годуючись козлятиною, ягодами та устрицями. Хоч би куди людину закинуло, скажу я тобі, скрізь вона дасть собі раду. Але, братику, серце моє стужило за християнською їжею. Може, у тебе є шматочок сиру з собою, га? Нема? Скільки довгих ночей снився мені сир — підсмажений, на скибочці хліба… Прокидався, а його нема.
— Якщо я тільки потраплю назад на судно, — відказав йому я, — ви матимете отакенну голову сиру!
Увесь цей час він обмацував мою куртку, погладжував мені руки, розглядав мої черевики й радів, наче дитина, що бачить подібну до себе істоту. Але почувши останні мої слова, островик зиркнув на мене трохи сполохано.
— Кажеш, якщо потрапиш назад на судно? — повторив він за мною. — А хто ж тобі може завадити?
— Та вже ж не ви, звичайно, — відповів я.
— Атож, братику! — скрикнув він. — Слухай, а як тебе звати?
— Джім, — сказав я йому.
— Джім, Джім… — вимовив він раз і другий, вочевидь дуже задоволений. — Знаєш, Джіме, жив я давніше так, що сором і казати. Ось, приміром, дивлячись на мене, хіба ти можеш повірити, що в мене була доброчестива мати? — поспитав він.
— Це таки справді важкувато… — погодився я.
— А отже, таки вона була дуже доброчестива, — провадив він. — І я ріс чемним хлопчиком, що міг відторохтіти цілого катехізиса навіть без зупинки. А ось тепер, бач, до чого дійшло — хоч почалося це, ще коли я малим бігав гратись у мідяки на могильних плитах. Атож, почалося з цього — мати моя, доброчестива жінка, перестерігала, що воно добром не кінчиться, і таки вийшло по її слову! Але само провидіння закинуло мене сюди. В самоті на цьому острові я передумав усе й навернувся до благочестя. Тепер мене вже не звабиш ромом, хоча від чарчини на щастя я й не відмовлюся, коли буде нагода… Я тепер вирішив стати чесною людиною, і мене з цього не зіб'єш. А ще, Джіме, — він озирнувся на всі боки і стишив голос до шепоту: — Я тепер — багатій!
Цю мить мені стало ясно, що бідолаха збожеволів у своїй самотності. Певно, ця думка відбилася на моєму обличчі, бо, глянувши на мене, він гарячково повторив:
— Багатій! Багатій! Послухай, Джіме, я й тебе виведу в люди! Ох, Джіме, ти благословлятимеш свою зорю за те, що перший спіткав мене! — Та раптом лице йому спохмурніло, він стис мені руку й застережливо підніс вказівного пальця. — Скажи мені правду, Джіме. Це не Флінтів корабель?
Мене враз осяяла думка: це ж він може бути нам спільником! І я поспішив відповісти йому:
— Ні, це не Флінтів корабель. Флінт помер. Але я скажу вам правду, як уже зайшла про це мова: у нас на борту є кілька чоловік з його команди. І це — велике лихо для всіх нас.
— Але ж там нема… людини… на одній нозі? — насилу видушив він із себе.
— Сілвера? — перепитав я.
— Атож, Сілвера, — підтвердив вій. — Це його ім'я.
— Він у нас за кухаря. І перший заводіяка.
Бен Ган усе ще тримав мене за руку і при цих словах мало не скрутив її.
— Якщо тебе підіслав Довгий Джон, — сказав він, — то мені капець, я це знаю. Але чи ти уявляєш, де ти сам опинився?
Водномить я зважив, що мені робити, і замість відповіді розповів йому про всю нашу подорож і про те, в якому важкому становищі ми опинилися. Він вислухав усе це з жадібною цікавістю і, коли я закінчив, погладив мене по голові.
— Ти добрий хлопак, Джіме, — сказав він. — Але зараз ви всі зав'язані мертвим вузлом, далебі. Що ж, ти можеш здатися на Бена Гана — Бен Ган знає, що робити. А як ти гадаєш, чи добре поставиться сквайр до того, хто допоможе йому виплутатися з такої біди?
Я сказав йому, що сквайр — найзичливіша людина у світі.
— Воно-то, може, й так, — відказав Бен Ган, — але я не збираюся просити в нього лакейської лівреї чи посади брамника. Мене це не приваблює, Джіме. Я хочу знати інше: чи згодиться він дати мені хоча б тисячу фунтів з тих грошей, які, можна сказати, й без того мої?
— Певно, що згодиться, — сказав я. — Кожному матросові припаде своя пайка.
— І він одвезе мене на батьківщину? — спитав Бен, пильно вдивляючись у моє обличчя.
— Аякже! — вигукнув я. — Сквайр — справжній джентльмен. До того ж, коли ми здихаємось цих розбишак, ваша поміч на судні нам дуже знадобиться.
— Отже, — сказав він, — ти так гадаєш. І зітхнув з неабиякою полегкістю.
— А тепер ось що я тобі скажу, — провадив він далі. — Ось що я тобі скажу, і ні слова більше. Я був матросом у Флінта, коли він закопував скарби — він і ще шестеро здорових моряків. Вони пробули на березі майже тиждень, а ми залишалися на старому „Моржі“. Аж це одного дня почули ми сигнал з берега й тоді побачили шлюпку, в якій сидів сам-один флінт, і голова в нього була зав'язана синім шарфом. Сонце саме сходило, і Флінт був блідий, як смерть. Але він був живий, а решта шестеро були вбиті… Вбиті й закопані на острові. Як він упорав їх, ніхто з нас на судні так і не дізнався. Чи в них там була бійка, чи вбивство, чи нагла смерть, та він один здолав шістьох!.. Біллі Боне був тоді за штурмана, а Довгий Джон за старшого матроса. І вони спитали його, де сховано скарби. „Чого ж, — сказав він їм, — можете зійти на берег, коли хочете, і пошукати, де вони. Але, хай мене грім поб'є, коли судно чекатиме на вас!“ Отак він їм сказав, той Флінт. А за три роки я вже плавав на іншому судні. І знову ми побачили цей острів. „Хлопці, — кажу я, — тут Флінт закопав свої скарби. Пристаньмо до берега та пошукаймо їх“. Капітанові це не сподобалося, але всі матроси були за мною, і ми зійшли на берег. Дванадцять днів ми шукали, і з кожним днем вони дивились на мене все лютіше, а тоді одного ранку всі матроси вернулися на судно. А мені сказали: „Ти, Бенджаміне, залишайся тут. Ось тобі мушкет, лопата й кайло… Залишайся собі й шукай Флінтові гроші“.
Звідтоді, Джіме, я вже три роки живу тут і ні разу не бачив християнських харчів. Ти тільки глянь на мене, глянь! Чи ж схожий я на шибайголову-матроса? Ні, кажеш? Бо я ж таки справді не був ним ніколи, атож.
Сказавши це, він якось дивно підморгнув і боляче вщипнув мене за руку.
— Отак і скажи своєму сквайрові, Джіме: Бен і не був ніколи схожий на шибайголову-матроса, — провадив він далі. —І ще скажи, що Бен три роки жив сам на острові, день і ніч, у погоду й негоду, і часом, може, думав про молитву (так і скажи), і часом, може, згадував свою стареньку матір, дай Боже, щоб вона була жива (так і скажи), але здебільше бідолашний Ган (так і скажи йому), здебільше він заклопотаний був іншою справою. І, кажучи це, вщипни його отак, як я.
І він знову з дуже втаємниченим виглядом ущипнув мене.
— А тоді, — мовив він далі, — тоді скажи йому таке: Ган — чесний чоловік (так і скажи), і він радше покладеться на вродженого джентльмена — а так, так, — ніж на тих джентльменів фортуни, до яких колись належав і сам.
— Гаразд, — сказав я. — Але я не дуже второпав, що ви мені товкмачили. Та це однак ні до чого, бо ж хтозна, як мені дістатись на судно.
— Атож, це таки заморока, — погодився він. — Та в мене є човен, якого я зробив сам власноруч. Його сховано під білою скелею. Як не буде іншого способу, можна спробувати ним, коли смеркне… Тс-с!.. — скрикнув він раптом. — Що це таке?
Над островом лунко прогримів гарматний постріл, хоч до заходу сонця лишалася ще година чи й дві.
— Вони почали бій! — вигукнув я. — За мною!
І я прожогом гайнув до стоянки шхуни, забувши всі свої страхи. Обіч мене легко й швидко біг островик у саморобних взувачках із козячої шкури.
— Ліворуч, ліворуч, — проказував Бен Ган. — Бери ліворуч, братику Джіме! Ближче до дерев! Отут я вперше забив козу. Тепер кози сюдою не сходять, а тримаються гір, тому що бояться Бенджаміна Гана… Ага! Ось і кладовище! Бачиш могили? Я часом приходив сюди, коли мені здавалося, що неділя, і молився. Звісно, це тобі не каплиця, але все-таки тут якось урочистіше. Хоч я був сам-один, без капелана, без Біблії, без хоругов…
Отак, на бігу, він усе торочив, хоч не мав від мене жодної відповіді, та й не сподівався її.
Після гарматного пострілу довший час було тихо, а тоді почувся випал з рушниць.
Потім запала тиша, і я побачив, як попереду над лісом, десь так за чверть милі від нас замайорів британський прапор.
Частина четверта