Заколотники не поверталися і навіть припинили стрілянину з лісу. Вони „дістали свою пайку на сьогодні“, — як висловився капітан, і ми могли тепер узятись до власних справ і спокійно перев'язати поранених та приготувати обід. Незважаючи на небезпеку, сквайр і я заходилися куховарити на вільному повітрі перед блокгаузом, але навіть надворі ми насилу могли щось робити, так вражали нас голосні стогони наших поранених.
З восьми чоловік, що потерпіли в бою, живими зосталися тільки троє: той пірат, якого підстрелено коло бійниці, Гантер і капітан Смоллет. Перші двоє ледве дихали. Пірат помер під час операції, а Гантер так і не прийшов до пам'яті, попри всі наші зусилля. Він лежав нерухомо, важко хекаючи, так само, як постоялець-піратюга в нашому заїзді, коли його побив грець. Мушкетом йому розтрощило груди, а падаючи, він ушкодив черепа. Тієї ж ночі без жодного скрику чи стогону Гантер віддав Богові душу.
Щодо капітана, то хоч рани його були болючі, однак життю не загрожували, і жоден орган не був серйозно ушкоджений. Перша куля — Ендерсонова — пробила йому лопатку й трохи зачепила легені, а друга влучила в литку й порвала деякі м'язи. Лікар запевняв, що капітан безумовно одужає, але кілька тижнів він не повинен ні ходити, ні ворушити рукою і, по змозі, навіть не розмовляти.
Випадковий поріз у мене на щоці виявився просто дрібницею. Доктор Лівсі заліпив його пластирем і на додачу ще смикнув мене за вухо.
Пообідавши, сквайр із лікарем підсіли до капітана про щось порадитись. Коли вони набалакались, — а це вже було після полудня, — лікар узяв капелюха й пістолі, почепив до пояса кортик, поклав у кишеню карту, повісив через плече мушкета і, перелізши через частокіл з північного боку, швидко подався до лісу.
Ми з Греєм сиділи в протилежному кутку блокгаузу, щоб не чути розмови наших старших. Побачивши, що робить лікар, Грей так сторопів, що витяг люльку й забув її стромити знову в рот.
— Хай йому чорт! — вигукнув він. — Доктор Лівсі з глузду з'їхав, чи що?
— Не думаю, — відповів я. — 3 нас усіх він хіба останній з глузду з'їде.
— Може, воно й так, друзяко, — сказав Грей. — Але тоді виходить, що це в мене з клепками не гаразд, бо я нічого не розумію.
— А по-моєму, — зауважив я, — лікар просто щось надумав. І коли я не помиляюсь, він пішов на побачення з Беном Ганом.
Згодом виявилося, що я таки мав рацію.
Тим часом задуха в блокгаузі ставала нестерпною. Пісок на подвір'ї розжарився на полудневому сонці, і в голові моїй почали роїтися такі думки, які ледве чи додавали мені честі. Уявіть собі, що я почав заздрити лікареві, який іде собі лісом у затінку й холодку, слухає щебет пташок і вбирає приємний запах соснини, а я мушу пектися на цій жароті, коли одежа прилипає до гарячої смоли, бачити кров і трупи навколо себе. Отож мене пройняла така відраза до цього форту, що вона була майже впорівень до мого страху.
Поки я прибирав у блокгаузі й мив посуд, моя відраза дедалі більшала і мене щораз дужче проймала заздрість до лікаря. Нарешті я випадково опинився біля мішка з сухарями. Помітивши, що мене ніхто не бачить, я зробив перший крок до своєї вихватки: напхав сухарями обидві кишені куртки.
Звісно, я був божевільцем, а задум мій — нерозважливим і страшенно небезпечним, але я поклав собі застерегтися, наскільки це було можливо. Цих сухарів мало вистачити мені щонайменше на добу. Потім я узяв два пістолі. А що кулі й порох були в мене раніше, то я відчув себе добре озброєним.
Сам по собі мій план був не такий уже й поганий. Я хотів дістатися піщаної коси, що відокремлювала зі сходу бухту від моря, знайти білу скелю, яку я примітив напередодні ввечері, і переконатись, чи не там сховано човен Бена Гана. Я й досі гадаю, що це, безперечно, варто було зробити. Але, знаючи певно, що мене не відпустять з блокгаузу, я вирішив утекти крадькома. Ну, а коли чинити в такий спосіб, то й сам добрий намір цим перекреслюється. Та що ж, як я був тільки хлопчаком і затявся на своєму!
Невдовзі й нагода випала для втечі, коли сквайр і Грей взялися перебинтовувати капітана. Шлях був вільний. Я переліз через частокіл і зник у хащі, і перш ніж зауважили мою відсутність, відійшов уже так далеко, що не міг почути ніяких криків своїх товаришів.
Цей мій другий несподіваний вибрик був ще гірший від першого, бо ж захищати блокгауз лишилися тепер тільки двоє здорових людей. Проте, як і за першим разом, мені пощастило, і я дуже сприяв урятуванню нас усіх.
Я попрямував до східного берега острова, щоб далі йти з того боку коси, який виходив до моря і де мене не могли побачити зі шхуни в бухті. Пора вже була передвечірня, хоч сонце стояло ще високо. Пробираючись між високих дерев, я чув не тільки неперервний гуркіт прибою, а й шерех гілок та листя вгорі, — отже, з моря подував досить сильний вітер. Незабаром війнуло прохолодою, і за кілька кроків я вийшов на узлісся й побачив перед себе синій сліпучий простір моря аж до обрію і прибій, що піняво клекотів під берегом.
Я не бачив ні разу, щоб море біля Острова Скарбів було спокійне. Навіть у тиху погоду, коли морська синява нерухоміла під яскравим сонцем, на цей берег з гуркотом котилися величезні вали, і так тривало вдень і вночі. Гримотіння прибою чулося скрізь на острові, від нього нікуди було сховатись.
Я йшов берегом, з насолодою вбираючи в себе гул моря; потім я вирішив, що вже досить далеко зайшов на південь, і під захистом густого чагарнику побрався повзкома на хребет коси.
Позад мене було чисте море, попереду — бухта. Вітер з моря, наче вичерпавши свою навальну силу, майже зовсім ущух, і його заступили мінливі повітряні течії з півдня й південного сходу, цю приносили густі хмари туману. Протока, захищена Островом Кістяка, здавалася такою ж спокійною і олив'яно-тьмяною, як і того дня, коли ми вперше її побачили. „Еспаньйола“, від ватерлінії до верхівки щогли, де повис „Веселий Роджер“, уся віддзеркалювалася в нерухомій воді.
Біля борту шхуни стояла шлюпка, на кормі її сидів Сілвер, якого я розпізнав би з будь-якої відстані. Він розмовляв з двома піратами, що перехилилися до нього через борт судна. В одного з них, безперечно в того самого, котрий пару годин тому перелазив через частокіл, на голові був червоний ковпак. Вони, видимо, балакали й сміялися, але між нами простягалася ціла миля, і я не міг розібрати жодного їхнього слова. Раптом до мене долинув страшний нелюдський крик; я аж здригнувся з переляку, але потім упізнав голос Капітана Флінта, папуги, — мені навіть здалося, що я побачив барвистого птаха на руці в хазяїна. Скоро після того шлюпка відчалила від шхуни й попрямувала до берега, а пірат у червоному ковпаку і його товариш пішли в каюту.
Сонце сховалося за Підзорною Трубою, туман погустішав, і почало швидко смеркати. Я зрозумів, що не можна гаяти ні хвилини, коли я хочу розшукати човна сьогодні.
Біла скеля на косі чітко вирізнялася над чагарником, але до неї було відстані десь так в одну восьму милі, і в мене пішло чимало часу, поки я дістався туди — іноді доводилося навіть рачкувати в густих кущах. Була вже майже ніч, коли я намацав руками гоструваті виступи скелі. Під нею виявилась малопомітна серед густого чагарнику по коліна та піщаних горбів невеличка западина, поросла зеленим мохом. У глибині западини видніло маленьке шатро з козячих шкур, подібне до тих, які роблять цигани в Англії.
Я заліз у западину, підняв край шатра й побачив там Бен-Ганового човна. З усіх саморобних човнів цей був, так би мовити, найсаморобнішим. Бен сплів з пружного гілля кривобоку раму, а потім обшив її козячими шкурами, хутром усередину, — оце й був увесь човен. Не знаю, як він міг витримати дорослу людину, коли навіть я ледве вмішувався в ньому. У човні була вузенька лавочка для весляра й опора для ніг, лежало там і невеличке весельце з двома лопатями.
Доти я ніколи не бачив плетених рибальських човнів, на яких плавали стародавні брити.[35]Але згодом мені довелося побачити одного з них. Тож аби ви мали краще уявлення про Бен-Ганового човна, я скажу, що він був схожий на найпершого й найнезграбнішого з тих давніх суденець. А втім, він мав також головну їхню перевагу: був легкий, і його вільно можна було переносити з місця на місце.
По тому, як я відшукав човна, мені треба було б схаменутись і вернутися до блокгаузу, але в мене виник уже інший план. Я так захопився ним, що не зрікся б його навіть на вимогу капітана Смоллета. Я надумав підплисти вночі до „Еспаньйолн“ й перерізати якірну линву, щоб течія десь викинула судно на берег. Я був певен, що заколотники після сьогоднішньої невдачі тільки й мріють знятися з якоря і вийти в море. Цьому й слід було перешкодити, поки ще не пізно. А оскільки на шхуні, як я помітив, нема жодної шлюпки, то мій замір можна було здійснити, не дуже й ризикуючи.
Чекаючи, поки зовсім стемніє, я сів на пісок і почав гризти сухарі. Ніч випала найпридатніша для мого задуму. Туман заснував усе небо, і коли примерхли й погасли останні промені сонця, на Острові Скарбів запанувала цілковита темрява. Взявши на плечі човна, я вибрався із западини і спотикаючись почвалав до води. Серед навколишнього мороку були тільки дві світлі цятки: велике вогнище на березі край болота, де пиячили розгромлені пірати, і вогник з кормового віконця на шхуні, що стояла на якорі. Завдяки відпливу шхуна тепер обернулася провою до мене, тож я бачив не самб це світло, а тільки невиразний відблиск його в тумані.
Відплив почався вже давно, і мені довгенько довелося йти мокрим піском, грузнучи по литки, перш ніж я наздогнав воду, що відступала від мене. Побрівши ще трохи мілководдям, я досить вправно спустив свого човника на поверхню води кілем униз.
Розділ XXIII