Основні положення

Вимога врахування індивідуальних особливостей дитини у навчально-виховному процесі – дуже давня традиція. Вона знаходить своє відображення в педагогічній теорії як “принцип індивідуального підходу”, реалізація якого в історії розвитку педагогічної науки мала свої особливості, здійснювалась за допомогою різноманітних засобів та передбачала певну систематизацію.

До характеристики індивідуального підходу та способів його використання на практиці звертались так чи інакше всі без винятку педагоги минулого. Проте й дотепер недостатньо розкрита його сутність, а також існує певна невпорядкованість у термінології. При застосуванні означеного поняття зустрічаються значні розходження в педагогічних теоріях різних країн та історичних періодів. Уточнення змісту поняття “індивідуальний підхід” залежить від того, що обирається за його сутнісну характеристику: цілі, завдання, форми, методи та засоби, що переважно використовуються.

Складність та багатогранність даної категорії розмаїття підходів до її визначення різними дослідниками представлено у Таблиці 3.6.

Таблиця 3.6

Основні тлумачення поняття “індивідуальний підхід”

Основа тлумачення (індивідуальний підхід – це…)	Загальний зміст тлумачення
принцип	згідно якому в навчально-виховній роботі з колективом дітей досягається педагогічний вплив на кожну дитину (С.У. Гончаренко)
спосіб впливу	на окремого учня в процесі навчання і виховання (П.І. Підкасистий, М.П. Портнов)
підхід	до окремих учнів з метою залучення до колективної роботи класу (М.М. Скаткін)
форма	спілкування вихователя з вихованцем (Гуревич К.М.)
спосіб	добитися ефективної віддачі від кожного учня (Кондрашова Л.В., Буряк В.К.)
поєднання	фронтальних, групових та індивідуальних занять для підвищення якості навчання та розвитку кожного учня (Є.С. Рабунський)
зв’язок	інтересів особистості і суспільства (В. Оконь)
врахування індивідуальних особливостей школяра	з метою залучення його у колективну роботу класу (М.О. Данілов, М.М. Скаткін) з метою розвитку позитивних та усунення негативних якостей у кожного (М.О. Данілов, Б.П. Єсіпов)
дієва увага	до кожного учня, його творчої індивідуальності в умовах класно-урочної системи (Є.С. Рабунський)
умови	для залучення кожного учня у плідну діяльність колективу (Н.В. Сван)
стимулювання	інтересів одних до більш поглибленої роботи при обов’язковому доведенні інших до загального рівня, який вимагає програма (Т.О. Ільїна)
уміння	індивідуально підходити до дітей під час навчальної роботи (Т.С. Костюк)
вимога	враховувати індивідуальні особливості дитини у процесі навчання (І.Є. Унт)

 

Як принцип педагогіки ця категорія також визначається за допомогою різних зовнішніх характеристик: “особистісного підходу” (С.Г. Карпенчук); “відповідності виховання щодо вікових та індивідуальних особливостей учнів” (С.П. Баранов); “природовідповідності” (Я.А. Коменський); “індивідуалізації виховання і навчання” (Т.О. Ільїна); “диференціації та індивідуалізації виховного процесу” (О.Я. Савченко).

Принцип індивідуального підходу став також складовою інших принципів: “індивідуального підходу до учнів в умовах колективної роботи з групою” (М.О. Данилов); “принцип доступності навчання у його звязку з віковими та індивідуальними особливостями учнів” (А.М. Алексюк); “фронтальність, колективність й індивідуалізація навчання в їх оптимальному сполученні” (Б.П. Єсіпов).

Більшість вчених розглядають індивідуальний підхідяк найважливіший принцип педагогіки, що означає дієву увагу до кожного учня з метою розвитку його творчої індивідуальності, включення в активну колективну роботу класу.

До основних ознак поняття «індивідуальний підхід» можна віднести: гуманізм , оптимізм, динамічність, розвивальний та виховуючий характер, спрямованість на кожного учня, активізація діяльності, різноманітність шляхів досягнення, повага до вихованця.

Рушійними силами індивідуального підходу є активність учнів та вимогливість учителя.

Поняття “індивідуалізація” на відміну від “індивідуального підходу”, та “індивідуальної роботи” більшістю дослідників пов’язується тільки з навчальним процесом, але тлумачиться також неоднозначно: як принцип навчання (С.П. Баранов); підсистема всього навчально-виховного процесу (В.М. Галузинський, М.Б. Євтух); розвиток індивідуально-типових особливостей в оптимально організованому навчально-виховному процесі (С.І. Абрамова); самостійна робота на різному рівні, котра виконується за власними бажаннями та за спеціальними завданнями вчителів (І.Т. Огородніков). Іноді індивідуалізацію навчання тлумачать як прийняття до уваги індивідуальних особливостей учителя, тобто основу для формування індивідуального стилю викладання.

Отже поняття “індивідуалізація”розуміють як особливу загальну форму організації навчання, основою якої є постійне вивчення учня, знання його найбільш суттєвих індивідуальних особливостей, сильних та слабких сторін і конструювання на цій основі системи індивідуалізованих навчальних завдань для кожного.

Індивідуальна робота – універсальна форма, що використовується, як в навчальному так і виховному процесах.

Індивідуальна робота– це одна з форм організації навчання яка має природовідповідний, активний, перспективний характер, включає опосередковану чи безпосередню допомогу вчителя та спрямована на підвищення ефективності навчального процесу.

Індивідуальна робота як форма виховання – це безпосередня або опосердкована взаємодія вихователя з вихованцем на основі вивчення й врахування індивідуальних особливостей, що спрямована на його всебічний розвиток. Взаємозв’язок понять подано на рис. 3.5.

Рис. 3.5. Взаємозв’язок сімейства понять

 

Індивідуальна робота має здійснюватися з усіма вихованцями. В.О.Сухомлинський підкреслював, що не слід чекати поки учень опиниться у групі “важких підлітків“, а потім починати з ним працювати. Виходячи з цього, головна мета індивідуальної роботи – сприяти всебічному розвитку вихованця, яка конкретизується у завданнях, що окреслюють шляхи роботи з кожною конкретною дитиною.

До основних принципів здійснення індивідуальної роботи можна віднести: індивідуальний підхід, педагогічний оптимізм, повага до вихованця, вимогливість, розуміння внутрішнього стану, зацікавленість тощо

Індивідуальна робота у виховному процесі має здійснюватися поетапно і передбачає:

• вивчення спрямованості розвитку особистості;

• постановку мети, вибір форм та методів взаємодії;

• розробку і впровадження програми діяльності щодо реалізації індивідуального підходу;

• аналіз і оцінку діяльності.

Найбільш важливим є етап вивчення спрямованості розвитку особистості, який відбувається у такій послідовності:

· вивчення спрямованості розвитку школяра шляхом використання спеціально підібраної системи методів;

· аналіз, узагальнення та встановлення первинного діагнозу;

· створення спеціальних виховуючих ситуацій, які стають способом вивчення та формування особистості (довірливих контактів з дорослими, різноманітної діяльності, відповідальної залежності, активного вибору і пошуку тощо);

· порівняння результатів, отриманих шляхом застосування різних методик і уточнення діагнозу.

Методи вивчення спрямованості розвитку особистості можна поділити на дві групи: констатуючі та формуючі. Перша група методів дозволяє зібрати необхідну інформацію, друга - дає можливість педагогічного впливу під час вивчення особливостей розвитку вихованця. Необхідно також залучати і самого, школяра до вивчення власної особистості. Це привчає його краще відчувати свій внутрішній світ, знаходити резерви і шляхи творчої самозміни.

Індивідуальна робота здійснюється у двох напрямах: безпосередня взаємодія з дитиною і опосередкований вплив на неї через усунення напружених, конфліктних ситуацій у сімейно–шкільних стосунках, створення ситуацій успіху у навчанні.

При цьому необхідно враховувати підґрунтя, на якому будуть духовно збагачуватися взаємовідносини: умови сімейної атмосфери, спільну роботу учителів–предметників щодо формування позитивного відношення учнів до навчальної діяльності, організацію сприятливого середовища для спілкування у дитячому колективі. Виховна робота не повинна бути заорганізованою позакласними заходами, а спрямованою на формування в учнів уміння самостійно і корисно використовувати свій час, вироблення активної життєвої позиції, прагнення до самовдосконалення.

Здійснення індивідуальної роботи має свої труднощі: нестача часу, важкість виявлення індивідуальних особливостей та умілого застосування індивідуального підходу до кожної дитини в умовах колективної роботи.

Критерієм ефективності індивідуальної роботи є темп просування вихованця до більш високого рівня вихованості та пізнавальної самостійності.