Зазначимо, що принцип народності займає провідне місце в історії української педагогіки. Загалом, кожному етапу розвитку людського суспільства притаманна передача набутого позитивного досвіду поколінням прийдешнім, без чого немислимий поступ народу, самейого існування. Аналізуючи різноманітні підходи до виховання молодого покоління, можна виділяти те спільне, що притаманне кожному з них: виховні зусилля тільки тоді матимуть вплив на формування особистості, коли будуть базуватися на міцному національному підґрунті. Тому так важливо на втратити той багатовіковий досвід народного генія, що втілений у здобутках народної педагогіки.
Зокрема, життя визначного українського філософа-гуманіста, просвітителя Г.С.Сковороди було прикладом самовідданого служіння простому народові, небайдужості до їхнього болю та радості. На його педагогічні погляди великий вплив мала народна мудрість, зокрема, стосовно “сродності” у вихованні та виховання у чесній праці, як джерела радості. Відмітимо, що це було в той час, коли людська праця розглядалася, як кара за гріхи.
Свої знання народних звичаїв виховання Г.С.Сковорода використовував у трактатах та поетичних творах. Його теоретичні положення підкріплені живими образами народного життя. В поглядах Григорія Сковороди на освіту яскраво відбивається ідея народності, що має пронизувати весь процес навчання і виховання. Ґрунтуючись на народних поглядах щодо виховання особистості, він з великою повагою ставився до дітей, розвивав у них природні нахили, не пригнічував їхньої волі, висовував любов до Вітчизни, до народу, працелюбність, чесність, вдячність батькам і вчителям, зневагу до матеріальних благ і спокус (використовував у роботі з дітьми народні пісні, казки, прислів’я, байки, ігри, добре розуміючи їхнє виховне значення). Він не просто повторював народні ідеали виховання, а розвивав їх, збагачуючи своїм талантом, його педагогічні погляди знайшли яскраве втілення у творах “Благодарний Еродій” та “Убогій жайворонок”.
Доводячи вагомість педагогічної творчості народу, Г.С.Сковорода підкреслював, що правильне виховання криється в природі самого народу, як “вогонь і світло в кремені”.
Зазначену ідею Г.Сковороди підтримав К.Д.Ушинський, який запровадив сам термін “народна педагогіка”. Вивчивши виховні системи, зокрема європейські, вчений дійшов висновку, що незважаючи на схожість педагогічних форм усіх європейських народів, у кожного з них є своя особлива система виховання, своя мета і свої засоби досягнення цієї мети. Вчений переконливо довів, що механічне запозичення і перенесення з одного національного ґрунту на інший робить виховну систему безсилою і приреченою на невдачу (адже в кінцевому рахунку народність перемагає – вона паралізує одні прагнення, висуває вперед інші). Виховання не може бути ізольованим від історичного життя народу. Тому К.Д.Ушинський прагнув розробити таку систему освіти, у якій би віддзеркалювався самий дух народу, його яскрава неповторність, особливості національної.
Він вважав, що користування педагогічною досвідченістю іншого народу не завдасть шкоди тільки за умови, якщо в дитині міцно закладені національні основи, якщо вона перейнялась духом свого народу, що увійшов у її кров і плоть. Інакше вона виросте у штучно створеній атмосфері, залишаючись чужою серед життя народу, ніколи не стане справді щасливою і не досягне тих висот, які спроможна була б досягти, коли б виховувалась на культурній спадщині рідного народу.
У своїй книзі “Народная педагогика в пользу училищ и учителей сельских” О.В.Духнович, один ізпослідовників К.Д.Ушинського, розвинув передові надбання народної педагогіки, збагативши їх кращими ідеями прогресивних педагогів (Г.С.Сковороди, Я.А.Коменського, Дж.Локка, Ж.-Ж.Руссо та ін.).
Шанувальником народної творчості та етнопедагогіки був геніальний Т.Г.Шевченко. У своїх творах він висловив думки з приводу освіти та виховання дітей. Описуючи побут, традиції та звичаї рідного народу, він не тільки милувався величчю народного генія, а й прагнув застосувати елементи народної педагогіки у навчанні. У своєму «Букваре южкоруськом» для недільних шкіл вагоме місце відведено фольклору (“З дужим не борись, а з багатим не судись”, “Ледачому животові і пироги вадять”).
Великий Франко також твердив, що батьківщинознавство є одним із найважливіших і найнеобхідніших предметів шкільного навчання, починаючи вже з виховання найменших. Вчений вважав головною метою українознавства не тільки глибоке вивчення, аналіз, систематизацію знань про українців, якетнос, а й піднесення національної гідності, духовності до рівня найрозвиненіших людських спільнот.
До народності у вихованні зверталися також відомі українські просвітителі М.І. Костомаров, П.О Куліш, М.П. Драгоманов, М.С. Грушевський, С.Ф .Русова й І.І.Огієнко.
Зокрема, ідеї С.Ф.Русової “бабусі ідеї національної школи” мають глибоке етнічне коріння. Зазначаючи, що відродження нації починається з такого виховання дітей, в якому виявляється увесь національний духовний склад особистості і яке пов’язане з рідним краєм та людом, Русова твердила, що денаціоналізація народу призводить до таких тяжких наслідків, як бездуховність, деморалізація, бездіяльність. Тому метою національного виховання має бути розвиток на національній основі розумної, працьовитої людини, пов’язаної із своїм народом повагою до усього того, що її оточує. Саме з таких дітей, зазначала вона, виростають справжні патріоти, творці кращої далі своєї Вітчизни.
І.Огієнко також обстоював ідею національного виховання, яку реалізовував у національній, загальноосвітній та вищий школі. Виключного значення у цьому зв’язку він надавав засобам рідної мови (як нашої головної національної ознаки, як святощів українського народу, його найціннішого скарбу, котра разом з народною мораллю і народною педагогікою забезпечує формування високої духовності, добропорядності у дітей). У “Науці про рідномовні обов’язки” він довів, що рідна мова є найголовнішим наріжним каменем існування народу, як окремої нації. Тому найголовнішим обов’язком батьків, як перших вихователів дитини є саме національне виховання в любові та пошані до рідної землі, домівки, батьків та близьких (щоб дитина увібрала в себе той духовний потенціал дорогоцінної скарбниці рудного народу).
Ідея народного виховання у ХХ столітті досить чітко віддзеркалюється у педагогічній системі В.Сухомлинського. В роки тоталітаризму він перший почав відроджувати і розбудовувати національну систему виховання, яку окреслив у “Батьківський педагогіці". Основу педагогічної спадщини складають перлини народної творчості: казки, думи, прислів’я, легенди, котрі наповнені вічним і невичерпним джерелом народної мудрості, головною підвалиною національного виховання.