Важливим шляхом реформування системи виховання є відновлення виховного потенціалу народної педагогіки і, разом з тим, впровадження нових форм і методів, що слугувало б головній меті національного виховання, а саме: набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин, формування у молоді незалежно від національної належності особистісних рис громадян Української держави, розвиненої духовності, фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури.
У народній педагогіці сформувалися три форми організації виховного процесу:
– індивідуальна, що передбачає раннє родинне виховання;
– групова, для якої характерне включення дітей та молоді у спілкування з однолітками, дорослими;
– фронтальна передбачає участь у народних обрядах, святах.
Численні методи, що їх використовує народ у процесі виховання, умовно можна поділити на чотири групи:
1. Методи формування свідомості (розповідь, бесіда, пояснення, роз’яснення, порада, наставляння, дискусія).
2. Методи формування життєвого досвіду (уклад життя та діяльність дітей; вправи; участь у праці та відпочинку; виконання різноманітних доручень; народні ігри та забави, дотримання режиму здорового способу життя).
3. Методи стимулювання (громадська думка; заохочення; навіювання, заборона, застереження, покарання)
4. Методи самовиховання (самооцінка позитивних і негативних рис характеру; самозобов’язання виховувати в собі позитивні риси характеру, самонавіювання того, чого вихованець хоче досягти; самоконтроль; самопокарання).
Викладаючи курс народознавства, необхідно враховувати вікові особливості молодших школярів.
Варто використовувати наступні види роботи:
– організацію фольклорних та етнографічних експедицій по історичних місцях, до майстерень художників, народних умільців;
– проведення календарних і родинних свят, обрядів, вечорів, вечорниць, ярмарок на фольклорній основі;
– ведення літопису, в яких учні складають генеалогічну карту;
– залучення учнів до активної участі у збереженні святинь свого народу, пам’яток історії та культури, його природи;
– зустрічі з представниками старших поколінь;
– організацію гурткової роботи з ознайомлення із народно-прикладним мистецтвом, фольклором, народними інструментами;
– створенні етнографічних музеїв;
– використання гри як важливого фактору виховного впливу.
Корисність ігор, що тісно пов’язані з національними звичаями, традиціями, обрядами в тому, що дитина під час виконання певних дій відтворює вчинки певної людини в конкретних історичних умовах, набуваючи необхідного обсягу знань, норм поведінки. Під час гри вчитель має можливість поєднати словесні та наочні методи з практичною діяльністю дітей.
У середньому та старшому шкільному віці в учнів формуються логічна пам’ять, практичне мислення, розвивається самостійність, поглиблюються пізнавальні інтереси. Враховуючи ці вікові особливості, народознавство вивчається вже як синтез історії України, українського фольклору, літератури та мистецтва.
Від переважно емоційного сприйняття і відтворення краси пісні, виробу, образу учні переходять до їх осмислення, пізнання глибинної сутності. Крім засвоєння курсу народознавства, історії, мистецтвознавства, української літератури, музики, образотворчого мистецтва, природознавства та вищеназваних форм пізнання народного досвіду варто віднести:
– організацію і проведення бесід, доповідей, лекцій, виховних годин;
– проведення диспутів, семінарів, конференцій, вікторин, конкурсів;
– створення музеїв історії України, її видатних діячів;
– організація факультативних курсів;
– відкриття профільних класів.
Досвід свідчить, що такі форми роботи викликають емоційну піднесеність, спонукають до роздумів. Тільки в постійному спілкуванні з духовною спадщиною народу формується глибоке осмислення зв’язку історії з нашим сьогоденням, відбувається становлення гармонійної гуманної і відповідальної особистості.