Ідеал і мета виховання на різних етапах розвитку суспільства
| №/п | Суспільно-економічна формація | Класи | Ідеал виховання особистості | Мета виховання | |
| Первісно – общинна | Відсутні | Сильний, спритний, хитрий, мужній мисливець і воїн; сильна, здорова господиня (“хранителька вогнища”). | Озброєння людини досвідом виживання. | ||
| Рабовласницька (на прикладі Давньої Греції) | Рабовласники Раби | Фізично і морально досконала, гармонійна людина Сильний, здоровий, покірливий працівник. | Гармонійна єдність внутрішнього і зовнішнього, духовного і фізичного (“калокагатія”). Підготовка до виконання наказів, підкорення, фізичної праці. | ||
| Феодальна: а) Епоха Середньовіччя | Феодали Феодально залежні селяни Мешканці міст | Аскетичний, фізично-досконалий воїн. Працьовитий, фізично здоровий працівник. Спритний, розумний майстер своєї справи. | Оволодіння сімома лицарськими доброчесностями. Оволодіння навичками і знаннями ведення сільського господарства. Оволодіння трудовими навичками і знаннями, розумовими операціями. | ||
| б) Епоха Відродження | Ті ж самі | Відродження античного ідеалу гармонійної людини, збагачення його ідеєю “всебічності” розвитку. Виникнення цілісної концепції ідеалу всебічно і гармонійно розвиненої особистості. | Всебічний і гармонійний розвиток особистості. | ||
| Капіталістична | Буржуазія Робітники | Прагматичний, освічений, морально і фізично розвинений “господар життя”. Здоровий, сильний, морально підготовлений кваліфікований робітник. | Формування тих якостей, які потрібні у суспільному житті; оволодіння необхідною базою знань у привілейованих закладах освіти. Одержання робітничої кваліфікації і необхідного мінімуму знань у спеціалізованих закладах освіти. |
Зазначимо, що на сучасному етапі розвитку українського суспільства, незважаючи на всі зміни у житті, загальна мета виховання залишається незмінною – формування всебічно і гармонійно розвиненої особистості. Але наведене формулювання має багато недоліків, основні з них: надто загальний характер, який не враховує певних національних особливостей і сучасних соціально-економічних умов; стереотипність; знеособленість. Тому загальна мета виховання потребує уточнення і конкретизації з урахуванням названих чинників. Отже, згідно Концепції виховання у національній системі освіти поряд з загальною метою виховання головною метою національного виховання в Україні визнається набуття молоддю соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин, формування у молоді, незалежно від національної приналежності, рис громадянина Української держави, моральної, художньо–естетичної, правової, трудової, екологічної культури.
Отже, реалізація ідеї всебічного розвитку особистості з урахуванням індивідуальності та наявних соціально-економічних умов передбачає єдність морального, громадянського, розумового, морально-естетичного, трудового та фізкультурно-оздоровчого виховання. Процес виховання спрямований на формування наукового світогляду та загальнолюдських цінностей, народної та національної культури, високоморальних людських стосунків, високих громадянських рис, глибоку професійну підготовку до повноціннoгo, соціально активного життя. Тому зміст виховання вміщує загальні сторони та характеристики цього процесу, залучення до основних видів людської діяльності в умовах гуманних відносин, а також індивідуальну програму самовиховання й розвитку. Програма передбачає формування цілісного наукового світогляду та ціннісних орієнтацій, культури діяльності (навчальної, ділової, самовиховання), культури гуманних відносин у різних прошарках населения, здібностей, досвіду емоційно-ціннісного ставлення до навколишньої дійсності та себе, глибоких i міцних знань.
У філософії термін “виховання” визначається як відтворення соціального досвіду у свідомості індивиду, як перенесення культури людства в індивідуальну форму існування. На нашу думку, дане визначення придатне i для педагогіки. Воно вказує на те, що глибинна сутність виховання полягає не тільки у педагогічному впливі на людину, не тільки у виховних розмовах і бесідах, а у включенні її в різноманітні види діяльності щодо оволодіння різними сторонами суспільного досвіду, якими й визначається її особистісне формування. Для педагогіки, однак, дуже важливим є той факт, що рівень особистісного розвитку людини залежить не тільки від самого факту участі її в діяльності, але й головним чином від ступеня тієї активності, яку вона демонструє в цій діяльності, а також від характеру її спрямованості, що загалом прийнято називати ставленням до діяльності. Усе це вимагає від кожного педагога постійного стимулювання активності учнів у діяльності й формування до неї позитивного і здорового морального ставлення. Звідки можна зробити висновок, що діяльність i ставлення до нeї виступають одним з провідних чинників виховання й особистісного розвитку учнів.
Названий підхід до трактування розвитку особистосі дістав назву діяльнісно-особистісної концепції виховання. Сутність цієї концепції полягає у тому, що, тільки включення підростаючої людини у різні види діяльності щодо оволодіння суспільним досвідом i вміле стимулювання її активності у цій діяльності, може здійснити дієве виховання. Саме в цьому полягає глибинна сутність такого надзвичайно складного процесу.
У педагогічному процесі основним є врахування індивідуальних (фізіологічних, психічних, особистісних) особливостей i загальних закономірностей у розвитку кожного. Беруться до уваги інтереси, нахили, погляди та переконання, здібності, стан здоров’я, культура навчальної діяльності та гуманних відносин тощо. На цій основі формуються малі групи й колективи (тимчасові чи стабільні) для досягнення намічених завдань. План i програма у школі має гармонійно поєднувати, з одного боку, загальнодержавний підхід до виховання і навчання, а з другого - особисті плани вихованця, батьків і класного керівника.
Виховання в Українській державі на сучасному етапі має бути спрямованим на формування у молоді i дітей світоглядної свідомості, ідей, поглядів, переконань, ідеалів, традицій, звичаїв, інших соціально значущих надбань вітчизняної та світової духовної культури. Національне виховання є органічним компонентом освіти й охоплює yci складові системи освіти. В основу національного виховання мають бути покладені принципи гуманізму, демократизму, єдності дій сім’ї та школи, наступності та спадкоємності поколінь.
Пріоритетними напрямами виховання є такі:
· забезпечення умов для самореалізації особистості відповідно до її здібностей, суспільних та власних інтересів;
· відхід від уніфікації у процесі виховання, від орієнтації на “усередненого” вихованця;
· формування національної свідомості, любові до рідної землі, свого народу, бажання працювати задля розквіту держави, готовності її захищати;
· забезпечення духовної єдності поколінь, виховання поваги до батьків, жінки-матері, культури та іcтopії рідного народу;
· формування високої мовної культури, оволодіння українською мовою;
· прищеплення шанобливого ставлення до культури, звичаїв, традицій усіх народів, що населяють Україну;
· виховання духовної культури особистості, створення умов для вільного вибору своєї світоглядної позиції;
· утвердження принципів загальнолюдської моралі: правди, справедливості, патріотизму, доброти, працелюбності, інших доброчинностей;
· культивування кращих рис української ментальності – процелюбності, індивідуальної свободи, глибокого зв’язку з природою, толерантності, поваги до жінки, любові до рідної землі;
· формування почуття господаря й господарської відповідальності, підприємливості та ініціативи, підготовка дітей до життя в умовах ринкових відносин;
· створення умов для формування творчої, працелюбної особистості, виховання цивілізованого господаря;
· забезпечення повноцінного фізичного розвитку дітей та молоді,охорони та зміцнення їх здоров’я;
· розвиток соціальної активності та відповідальності особистості через включення вихованців у процес державотворення, реформування суспільних стосунків;
· виховання правової культури, поваги до Конституції, законодавства України, державної символіки, знання та дотримання законів;
· формування глибокого й усвідомленого розуміння взаємозв’язку між ідеями свободи, правами людини та її громадянською відповідальностю;
· забезпечення високої художньо-естетичної культури, розвиток естетичних потреб і почуттів;
· формування екологічної культури людини, розуміння необхідності гармонії її відносин з природою;
· розвиток індивідуальних здібностей і талантів молоді, забезпечення умов їх самореалізації;
· формування у дітей і молоді уміння міжособистісного спілкування та підготовка їх до життя в умовах ринкових відносин;
· спонукання вихованців до активної протидії проявам аморальності, правопорушенням, бездуховності, антигромадській діяльності.
Життєвість та ефективність процесу виховання визначається тими рушійними силами, які живлять його у досягненні мети. Рушійними силами процесу виховання є внутрішні суперечності Серед них слід виділяти ситуативні та загальні (процесуальні), природні або штучно створені ускладнення у процесі виховання та самовиховання.
Наявність загальних суперечностей призводить до загальних положень, які, з одного боку, виступають у формі закономірностей i принципів виховання, а з другого - орієнтують на організацію й управління педагогічним процесом. З точки зору філософської науки, закон – це внутрiшнi i необхiднi, всезагальнi i суттєвi, стiйкi, повторюванi зв'язки (вiдношення) мiж педагогiчними явищами, якi зумовлюють їх необхiдне виявлення, розвиток i ефективнiсть процесiв виховання, навчання i розвитку. В педагогiцi переважають статичнi закони, за якими передбачається визначена можливiсть (iмовiрнiсть) закладених тенденцiй у змiнi об'єкта або системи відповідно до заданих умов. На основi положень певного закону, можна пояснити всi одиничнi факти, якi його складають. Закономірність – це впорядкованість педагогічних явищ, відносна сталість стійких, впливових факторів, систематичних зв’язків між об’єктами. З філософської точки зору закономірність відображає не жорстко детермінований характер об’єктивної необхідності, а лише той чи інший ступінь імовірності її вияву. Отже, закономірності підкреслюють об’єктивно зумовлену послідовність явищ, тоді як у законі фіксується конкретний необхідний зв’язок між подіями, фактами. У педагогічній науці частіше застосовується термін “закономірність”, що зумовлено неоднозначністю і складністю предмета вивчення педагогіки. Закономірності виховання – це стійкі, повторювані, об’єктивно існуючі суттєві зв’язки між елементами виховного процесу, реалізація яких сприяє забезпеченню ефективності розвитку особистості школяра. Закони й закономірності педагогічного процесу відображують закони розвитку суспільства та його складових, їх конкретизацію. Вони діють у гармонійній єдності із законами природи та законами розвитку людства. Закономірності педагогічного процесу описують внутрішні його суттєві суперечності, зв’язки та взаємозв’язки.
Суттєве місце в організації та управлінні навчально-виховним процесом відіграють принципи виховання, які розглядаються в єдності з принципами народної освіти та принципами навчання і npaці.
Принцип – керівна ідея, вимога до діяльності та поведінки, вихідне положення, що випливає із встановлених закономірностей процесу, і яке передбачає врахування внутрішніх та зовнішніх зв’язків між компонентам. У сучасній педагогічній науці немає єдності думок щодо визначення системи принципів виховання. Нерідко під принципом, тобто керівною вказівкою, нормативною вимогою, яку повинен виконувати педагог, пропонується думка, яка є внутрішнім переконанням автора того чи іншого посібника з педагогіки. Між тим, принципом можна вважати тільки той висновок (позицію, вказівку, вимогу тощо), який грунтується на виявленій, підтвердженій та обгрунтованій закономірності. Отже принципи характеризують не вихідний пункт дослідження, а його завершувальний результат, тобто формулюються на основі одержаних наукових висновків.
Таблиця 3.2
Загальні закономірності і принципи виховання
| Загальні закономірності виховання | Загальні принципи виховання |
| 1. Мета, характер і зміст виховання зумовлюються об’єктивними потребами суспільства, інтересами держави і панівних класів, соціокультурними і етнічними нормами і традиціями. | 1. Принцип суспільної спрямованості виховання. 2. Принцип суб’єктності – розвиток здатності дитини усвідомлювати своє “Я”. |
| 2. Результати виховання зумовлюються узгодженістю виховних впливів; впливу об’єктивних і суб’єктивних чинників. | 1. Принцип єдності виховних впливів сім’ї, освітніх закладів, колективу, громадських організацій. 2. Принцип врахування індивідуальних і вікових особливостей, особистісних характеристик і можливостей дитини. 3. Принцип узгодженості прямих і паралельних педагогічних впливів. |
| 3. Позитивна реакція особистості на педагогічні впливи зумовлена врахуванням її потреб, інтересів і можливостей, вимогливим і шанобливим до неї ставленням, опорою на позитивне, створенням оптимістичних перспектив особистісного розвитку. | 1. Принцип особистісно-орієнтованого підходу у вихованні. 2. Принцип гуманістичної спрямованості виховання. 3. Принцип опори на позитивне. |
| 4. Ефективність виховання визначається ступенем власної активності особистості, змістом і способами організації діяльності, до якої вона включена, мотивами участі у діяльності, характером педагогічного керівництва діяльністю дітей. | 1. Принцип діяльнісного підходу. 2. Принцип стимулювання активності особистості, її участь у соціально корисній і значущій діяльності. 3. Принцип узгодженості педагогічного керівництва діяльністю і розвитку ініціативи та самостійності вихованців. 4. Принцип варіативності діяльності, відповідність її змісту змінюваним потребам, інтересам, можливостям особистості. |
| 5. Ефективність виховання зумовлена визнанням особистості як цілісності і відповідною організацією виховних впливів і взаємостосунків. | 1. Принцип цілісного підходу у вихованні. 2. Принцип орієнтації педагогічної діяльності і взаємодії на формування свідомості і досвіду діяльності. 3. Принцип естетизації дитячого життя. |
| 6. Ефективність виховання у підлітковому і юнацькому віці обумовлена здатністю вихователів зрозуміти прагнення юної людини до самостійності і незалежності та відмовитися від прямих способів педагогічного впливу. | 1. Принцип співробітництва, партнерства у виховних відносинах. 2. Принцип активізації морально-вольових сил дитини і пробудження безпосереднього інтересу до справи. |
Основними принципами процесу виховання у національній системі освіти України визнаються такі:
1. Принцип єдності загальнолюдського i національного - формування національної свідомості, любові до рідної землі і свого народу; оволодіння українською мовою, використання всіх її багатств і засобів у мовній практиці, прищеплення шанобливого ставлення до культури, спадщини, традицій і звичаїв народів, що населяють Україну, оволодіння надбаннями світової культури.
2. Принцип природовідповідностівиховання – врахування багатогранної й цілісної природи людини, вікових та індивідуальних особливостей дітей, їх анатомічних, фізіологічних, психологічних, національних та регіональних особливостей.
3. Принцип культуровідповідностівиховання - органічний зв’язок з історією народу, його мовою, культурними традиціями, з народним мистецтвом, ремеслами, промислами, забезпечення духовної єдності поколінь.
4. Принцип активності, самодіяльності і творчої ініціативи учнівської молоді, поєднання педагогічного керівництва з ініціативою і самодіяльністю учнів, утвердження життєвого оптимізму, розвиток навичок позитивного мислення;
5. Принцип гуманізації виховання - створення умов для формування кращих властивостей і здібностей дитини, джерел її життєвих сил; гуманізація відносин вихователя і вихованців, повага до особистості, розуміння її запитів, інтересів, гідності.
6. Принцип демократизації виховання - уникнення авторитарного стилю виховання, сприйняття особистості вихованця як вищої соціальної цінності, визнання її права на свободу, на розвиток здібностей і вияв індивідуальності.
7. Принцип безперервності і наступності виховання - досягнення цілісності та наступності у вихованні.
8. Принцип єдності навчання і виховання – розвиток і формування особистості, залучення її до національної і світової культури. Здійснюється, як єдиний процес, що передбачає набуття знань, вироблення ставлень та цінностей, які у кінцевому рахунку обумовлюють світогляд та ідеали людини.
9. Принцип етнізації виховного процесу - наповнення виховання національним змістом, що передбачає формування самосвідомості громадінина.
10. Принцип диференціації та індивідуалізації виховного процесу.
11. Принцип послідовності, систематичності і варіативності форм i методів виховання.
12. Принцип інтегративності - єдність педагогічнихвимог школи, сім’ї та громадськості.
13. Принцип виховання у діяльності та спілкуванні.
14. Принцип стимулювання дитини до самовиховання.
15. Принцип цілісного підходу до виховання.
І, нарешті, з погляду практичної виховної діяльності існує кілька основних закономірностей, які одночасно є і принципами процесу виховання:
· стимулювання активності особистості, що формується,
· високий гуманізм і повага до дитини у поєднанні з високою вимогливістю,
· розкриття перед учнями перспективи їx росту, допомога їм у досягненні ycnixiв,
· опора на позитивні риси учнів,
· врахування вікових та індивідуальних особливості учнів, вихованняу колективі і через колектив.
Реалізація основних завдань і принципів виховання у національній системі освіти здійснюється у ряді пріоритетних напрямів, а саме: патріотичне виховання; правове виховання; моральне виховання; художньо - естетичне виховання; трудове виховання; фізичне виховання; екологічне виховання.
Всі ці напрями тісно взаємопов’язані, доповнюють один одного, утворюючи цілісну систему національного виховання.