Книга "Соціальна робота в Україні: перші кроки"

®

ШКОЛА СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ "КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ"

 

Під редакцією Володимира Полтавця

 

Видавничий Дім

"KM Academia" 2000

ББК 65.9(4УКР)272 С69

Книга "Соціальна робота в Україні: перші кроки" підготовлена колективом українських та британських авторів. Статті, вміщені в цій збірці, віддзеркалюють досвід, набутий працівниками Школи соціальної роботи Національного університету "Києво-Могилянська академія" та їхніми закордонними колегами за чотири роки викладання та практичної діяльності. Це теоретичні роботи і практичні поради, опис досвіду проведення досліджень та аналіз поточної ситуації в Україні тощо.

Представлені в книзі матеріали можуть бути корисними як для практичних працівників, так і при викладанні соціальної роботи та соціальної політики у підготовці фахівців різних рівнів.

 

 

Публікація даного видання стала можливою завдяки підтримці Фонду "Євразія" за рахунок коштів, наданих Агентством Сполучених Штатів Америки з Міжнародного Розвитку (JSAID). Точка зору авторів може не співпадати з поглядами Агентства з Міжнародного Розвитку чи Фонду "Євразія".

ISBN 966-518-151-3

 

 

Digitally signed by kopa cn=kopa,c=Cfe Date: 2000.01.30 11:56:15+1™]' Reason: This document Is ready for review

© Школа соціальної роботи

НаУКМА, 2000 © М'ясковська Н. В., Соловков В. С.,

художнє оформлення та макет, 2000 © Видавничий дім

"КМ Academia", 2000

 

Подяки

 

Автори щиро вдячні працівникам Міжнародного фонду Євразія, які зрозуміли важливість поширення досвіду соціальної роботи в Україні і підтримали не тільки видання цієї книги, а й створили можливості для її розповсюдження та проведення конференцій по обговоренню представлених матеріалів з українськими фахівцями.

Дякуємо професору Шуламіт Рамон, доктору Фернанді Родрігес та багатьом іншим викладачам з Великобританії, Португалії, Німеччини, Словенії, Сполучених Штатів Америки і Канади, які доклали багато зусиль до нашої професійної підготовки і сприяли створенню цікавих програм під час наших відвідин їхніх країн.

Вдячні працівникам та адміністраторам Національного університету "Києво-Могилянська академія", які свідомо пішли на ризик, створивши Школу соціальної роботи, а після цього протягом п'яти років всіляко сприяли її становленню.

ПЕРЕДМОВА

І Володимир Полтавець

 

 

Порівняно зі своїми столітніми сестрами англійкою Social Work, німкенею Sozial Arbeit та француженкою Travaille Social, українська Соціальна Робота, що не налічує ще й десяти років, справді робить тільки перші кроки. На теренах, де багато десятиліть володарювали Соціальний Захист та Соціальне Забезпечення, вона намагається знайти своє місце. Але перші кроки зроблено, і книга, авторами якої стали британські та українські спеціалісти з соціальної роботи, відображає деякі з них.

Першим і найзначнішим кроком української Соціальної Роботи стало те, що вона зацікавила своїм змістом, теоріями, методами як міністерських чиновників і викладачів вищих та середніх навчальних закладів, так і практичних працівників, які безпосередньо надають соціальні послуги клієнтам. Якщо у 1994 році майже не зустрічалося працівників соціальної сфери, які б не робили здивованого вигляду, дізнавшись про нову спеціальність, то у 1999 можна почути з вуст офіційних осіб думку про те, що наявність достатньої кількості добре підготовлених соціальних працівників допоможе розв'язати більшість проблем українського суспільства.

Без застережень можна стверджувати, що в Україні відбувається своєрідний бум Соціальної Роботи. Створено десятки тисяч робочих місць, де мають працювати соціальні працівники різних рівнів підготовки, відкрито понад два десятки кафедр, факультетів, відділень, які готують соціальних працівників. Щороку виникають все нові й мас-штабніші проекти як для впровадження нових підходів до розв'язання соціальних проблем з використанням теорій і методів соціальної роботи, так і для підготовки та перепідготовки соціальних працівників. Найбільшу активність виявляють у цьому процесі Міністерство праці та соціальної політики України, а також Державний комітет у справах сім'ї та молоді, значних зусиль по впровадженню нової спеціальності докладають Міністерство внутрішніх справ та Міністерство оборони України. На жаль, потенційно найбільший, як свідчить світовий досвід, замовник на працівників соціальної роботи — Міністерство охорони здоров'я — ще тільки починає придивлятись до нової спеціальності.

Другим важливим кроком можна вважати розпочатий, хоч і незавершений, процес самоусвідомлення молодої української Соціальної Роботи, що поширюється в двох напрямах. З одного боку, це створення професійних об'єднань. До Української асоціації соціальних педагогів та соціальних працівників, яка працює вже майже десять років і є членом міжнародних організацій, додаються Ліга соціальних працівників та Асоціація шкіл соціальної роботи. Окремий соціальний працівник чи установа тепер матимуть можливість вибору професійної спілки, до якої вони хотіли б належати. Ще попереду дискусії про те, чи варто мати декілька всеукраїнських організацій, чи краще об'єднати зусилля, як це роблять відповідні європейські та всесвітні асоціації, але в будь-якому разі той факт, що професіонали об'єднуються і формалізують свої організації, свідчить про їхню зрілість і бажання існувати в Україні на рівні з іншими професійними спільнотами.

З другого боку, соціальні працівники почали поступово виокремлюватися із загальної маси фахівців соціальної сфери, усвідомлюючи самі і пояснюючи іншим, що соціальна робота як наукова дисципліна і практична діяльність має свою специфіку і не схожа на інші професії, хоч і перетинається з багатьма з них.

Спеціалісти, що займаються соціальним захистом, соціальною допомогою, соціальною політикою, соціологією, прикладною психологією, лікарі і медичні сестри, вчителі і працівники пенітенціарних закладів з повним правом говорять про те, що саме вони займаються соціальною роботою як одним з аспектів своєї діяльності. І проти цього важко заперечувати. Але Соціальна Робота саме й покликана знайти те спільне, що роблять представники перелічених досить далеких одна від одної професій, осмислити цю діяльність, створити загальні, універсальні концепції цієї діяльності і зробити її ефективнішою.

Якщо визначити, що соціальна робота - це система теоретичних знань і заснована на них практика, яка має на меті забезпечення соціальної справедливості шляхом наснаження і підтримки найменш захищених верств суспільства та протидії факторам соціального виключення, більшість представників суміжних дисциплін погодяться, по-перше, що жодна з них не ставить перед собою таких завдань і, по-друге, що дисципліна, яка ставить перед собою такі завдання, вкрай необхідна в українському сьогоденні.

Складнішими є стосунки Соціальної Роботи з Соціальною Педагогікою, яка першою з'явилась на теренах української соціальної сфери, набула певного статусу і значної підтримки серед університетських кафедр педагогіки і педагогів-практиків. Запозичивши загальний зміст і назви в Західній Європі, соціальна робота і соціальна педагогіка в Україні все більше набувають місцевої специфіки і спі-

 

льних рис. Складається враження, що між ними може відбутися поступове об'єднання, як це сталося в Німеччині, де готують фахівця з соціальної роботи та соціальної педагогіки. На сьогодні в нашій країні ці дві дуже близькі за напрямом діяльності професії намагаються знайти свої ніші. Соціальні педагоги здебільшого працюють з дітьми та молоддю, а соціальні працівники — з іншими групами, які потребують соціальної підтримки. Такий розподіл дає можливість уникнути в Україні безкінечних і майже безплідних дискусій про пріоритетність і важливість, що їх ведуть соціальні працівники і соціальні педагоги деяких країн, збираючись на міжнародні і національні конференції.

Нарешті, третім важливим кроком нашої Соціальної Роботи можна вважати встановлені нею контакти з соціальними працівниками інших країн, здобуття міжнародного визнання факту її народження. З кожним роком зростає кількість спільних проектів за участю відомих фахівців з інших країн, соціальні працівники України як з державних, так і з недержавних установ та організацій мають дедалі більше можливостей ознайомитись з практикою соціальної роботи за кордоном. Цей процес для української Соціальної Роботи має особливе значення тому, що дозволяє не повторювати більшість помилок, які робилися іншими, і користатися великим досвідом, набутим Соціальними Роботами інших країн. Варто тільки дивуватися тому, як багато фахівців Соціальної Роботи з різних країн взяли і беруть участь у формуванні нашої Соціальної Роботи. Наше завдання полягає в тому, щоб знаходити у їхніх численних порадах і пропозиціях саме ті, які можуть бути практично використані на наших теренах. І в цьому процесі недоречним буває як сліпе копіювання, так і зверхнє відкидання міжнародного досвіду. На жаль, теоретично це зрозуміти набагато простіше, ніж зробити практично.

Книга про перші кроки Соціальної Роботи в Україні, що написана британськими та українськими колегами, звичайно, не відображає всієї складності процесу становлення нової спеціальності. Статті, вміщені в цьому збірнику, віддзеркалюють той досвід, який набули працівники Школи соціальної роботи НаУКМА та наші закордонні колеги за чотири роки викладання і практичної діяльності. Можна сподіватися, що вміщені тут матеріали виявляться корисними як для практичних працівників, так і при викладанні курсу "Вступ до соціальної роботи" та деяких інших, більш спеціалізованих курсів підготовки спеціалістів із соціальної роботи різних рівнів.

Автори будуть вдячні всім, хто зацікавиться змістом цієї книги і буде готовий до критичних зауважень та будь-якої іншої співпраці в межах запропонованої тематики.

ЗАХІДНА І СХІДНА ЄВРОПА: СОЦІАЛЬНА РОБОТА І СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА

Шуламіт Рамон

професор кафедри міждисциплінарних соціальних досліджень у галузі охорони здоров'я, Політехнічний університет "Англія", Кембрідж, Великобританія

Тенденції змін у соціальній політиці та соціальній роботі Західної Європи.

Динаміка соціальної сфери у Східній Європі.

Основні відмінності між соціальною політикою та соціальною роботою.

Інституалізація та деінституалізація в Західній Європі: історична перспектива.

Групи, що чинять опір політиці деінституалізації.

Розмаїття в обслуговуванні та становищі клієнтів у Східній Європі.

Внесок різних дисциплін у ставлення та підходи до деінституалі-зації.

Соціальна робота і соціальна політика є тими галузями чи сферами діяльності, які постійно відчувають заздрість з боку нефахівців.

Створилося враження, ніби тут не потрібна особлива компетентність. Часто вважають, що представники інших "допоміжних" професій, а також неформальні помічники та учасники всіляких благодійних акцій нібито займаються тим самим, що й соціальні працівники. Професійні політики, журналісти й експерти, які консультують різні міністерства — економіки, охорони здоров'я, сільського господарства, праці і зайнятості,—вважають себе цілком компетентними у питаннях розробки, реалізації та оцінювання ефективності нових програм у своїй конкретній сфері.

Такий стан речей свідчить про:

молодість обох галузей;

їх прикладний характер;

залежність їх від інших дисциплін у плані теорій;

невизначеність їхньої теоретичної та ціннісної бази.

Особливо це дається взнаки у тих країнах, де соціальна робота і соціальна політика нині перебувають на етапі становлення, як і вся структура соціальних служб, зазнаючи суттєвої трансформації.

 

ВЗАЄМОЗВ'ЯЗКИ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ

І СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ: СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ

Спроби радикальним чином змінити існуючу в будь-якій країні систему соціального обслуговування неминуче зачіпають соціальну роботу і соціальну політику, які тісно пов'язані з цією системою.

Зміни у Західній Європі відбуваються за такими напрямами:

проникнення ідей ринкової економіки у сферу соціальних служб;

розвиток волонтерського (недержавного) сектора, який бере на себе частину функцій, що їх виконували раніше безпосередньо державні служби;

залучення родичів до процесу догляду за тими, хто цього потребує, за умов відсутності достатньої соціальної підтримки;

впровадження госпрозрахункових принципів у систему надання соціальних послуг;

розукрупнення закладів соціальної сфери і наближення їх до споживачів послуг;

акцент на задоволенні різноманітних індивідуальних потреб;

загальна тенденція, яка ще не зовсім утвердилася, більше прислухатися до думки самих споживачів послуг та їхніх близьких;

формування через Європейський Союз єдиної соціальної політики, чутливішої до запитів різноманітних груп населення та різних регіонів, ніж політика більшості членів Союзу сьогодні.

Процеси у Східній Європі у чомусь збігаються з тими, які спостерігаються на Заході, а в чомусь відмінні від них. Тут також відбуваються зрушення в бік ринкової економіки і розвитку волонтерського сектора. Одночасно помітні й такі тенденції:

впровадження нових чи оновлених професій та галузей у соціальну сферу здійснюється за відсутності кваліфікованих викладацьких кадрів;

нові галузі часто вбирають у себе людей, котрі втратили роботу внаслідок політичних, економічних та соціальних змін, які відбуваються у Східній Європі в 90-х роках;

заохочення розвитку недержавного сектора у його комерційному і некомерційному варіантах, що має на меті не тільки скоротити бюджетні асигнування, а й стимулювати активність на місцях;

тенденція перекладання догляду за тими, хто його потребує, на плечі родичів в умовах відсутності належної системи соціальних послуг;

різке скорочення асигнувань без планомірної переорієнтації соціальних служб на інші джерела фінансування, що згубно позначається на стані існуючої системи соціальних послуг;

наявність лише загальних уявлень про напрями перетворення соціальної сфери, відсутність чіткого опрацювання (осмислення) та інформаційної бази для прийняття конкретних рішень;

не тільки стара система, а й нові служби, що організовуються, значно менше, ніж на Заході, орієнтовані на індивідуалізацію послуг, на масову роботу і розвиток самостійної активності клієнтів;

8) соціальна робота бачиться як альтернатива існуючій системі соціального захисту, яка вирізняється високим рівнем формалізму та бюрократизації.

Як на Заході, так і на Сході соціальна робота і соціальна політика одночасно виступають засобом і соціальної допомоги, і соціального контролю.

Сучасний етап світового розвитку, який характеризується занепадом комунізму та тріумфом капіталізму, покладає на соціальну роботу і соціальну політику особливу відповідальність. їм належить компенсувати вроджені вади капіталізму та ринкової економіки, пом'якшити їхній тиск, не дати їм підірвати всю систему, зменшити ту ціну, яку індивіди, сім'ї, групи і спільноти повинні будуть платити за успіхи капіталізму.

Може постати запитання, чому тільки тепер звернулися до проблеми взаємозв'язків соціальної роботи і соціальної політики. Адже вона не нова, і в будь-якому підручнику з соціальної роботи чи соціальної політики їй неодмінно приділяється невеликий розділ. Річ у тому, що цей взаємозв'язок подається як щось незаперечне й однозначне, а тому й мало цікаве.

Найчастіше соціальна робота зображується як певна підтримка для соціальної політики; як професійна група, що займається реалізацією спущеної згори політики; як діяльність, мало пов'язана з теорією і дослідженнями, з академічною підготовкою, і внаслідок усього цього — мало престижна. Дослідники соціальної політики не часто цікавляться думкою "простих виконавців", не кажучи вже про думку тих, для кого призначаються соціальні послуги. Навіть тоді, коли соціальні працівники залучаються до подібних досліджень як респонденти, запитання, зазвичай, бувають не по суті: вони не зачіпають ні труднощів, з якими зустрічаються соціальні працівники у своїй діяльності, ні оцінок, якими вони визначають ефективність своїх зусиль по наданню допомоги клієнтам та їхнім родичам у розв'язанні проблем.

У літературі з соціальної роботи соціальна політика трактується або як складова частина соціальної роботи і системи соціального обслуговування, або як зовсім далека їй сфера діяльності.

На мій погляд, обидві ці галузі поділяють цінності, закладені в основу концепції держави загального добробуту, яка виникла після другої світової війни, але своїм корінням сягає ліберальної традиції ХІХ століття і цілком сформувалася у період між двома світовими війнами у цілісну систему переконань. Згідно з цією концепцією, по-перше, всі громадяни повинні мати рівні можливості; по-друге, соціальні й особисті проблеми детермінуються більшою мірою соціально-економічними умовами існування, ніж індивідуальними особливостями їхніх носіїв; по-третє, суспільство відповідає за всіх своїх членів, і, зокрема, за тих, які через будь-які причини стають вразливішими.

Отже, оскільки і соціальна політика, і соціальна робота є прикладними галузями, то критерієм їхньої ефективності мають бути не елегантні формулювання, а розробка і впровадження таких підходів, які сприяють втіленню в життя зазначених цінностей. По суті своїй ці обидві галузі досить прагматичні.

Основні відмінності між ними, на мою думку, полягають у наступному:

1. Ціннісні переваги. Окрім згадуваного переліку цінностей, іншимсуттєвим моментом соціальної роботи є такий спосіб допомогилюдям, який не принижує їхньої гідності. Тому дуже велика ува-га приділяється в ній характеру стосунків з клієнтом. Часом соці-альних працівників навіть звинувачують у тому, що вони, відда-ючи явну перевагу процесові роботи, недостатньо турбуютьсяпро її результат. Об'єктами соціальної політики є не так індивіди,як певні групи населення. Вона, передусім, цікавиться результата-ми, залишаючи практично поза увагою ті процеси, за допомогоюяких ці результати досягаються. Наступне. Соціальна робота маєсправу переважно з маргіналізованими прошарками населення, іїї образ стає "заплямованим" спілкуванням із соціальними низами.Соціальна політика уникає подібних асоціацій, прагнучи підтриму-вати свій імідж і виступаючи захисницею інтересів більшості.

2. Пріоритетні наукові парадигми. Хоча обидві сфери діяльності, які

розглядаються, є прикладними і прагматичними, все ж таки соціальна політика більше пов'язана з позитивістською методологією. Соціальна робота, вважаючись напівсоціальною наукою і напівмистецтвом, звертається то до позитивізму, то до герменевтики. Соціальна політика в цьому сенсі ближча до "чистої" науки.

3. Соціальна політика є скоріше галуззю наукової діяльності, в тойчас як соціальна робота виступає одночасно у двох іпостасях.

 

ПІДХОДИ ДО ДЕІНСТИТУАЛІЗАЦІЇ: СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА, СОЦІАЛЬНА РОБОТА І СУМІЖНІ ДИСЦИПЛІНИ

Інституалізація та деінституалізація у Західній Європі

Система установ для осіб, які потребують спеціального нагляду чи догляду, складалася у Європі протягом трьох століть. Перед такими установами ставилася потрійна мета: слугувати притулком для вбогих, місцем ув'язнення для правопорушників і бути виховною установою.

Період до 1945 року. Люди потрапляли у спеціальні установи з різних причин, але всі ці установи мали деякі спільні риси:

більшість із них знаходилися за містом, що, з одного боку, забезпечувало ізоляцію від суспільства, а з іншого — досить спокійну обстановку;

частіше за все люди потрапляли туди поза своєю волею;

до закінчення другої світової війни перебування у подібних установах звичайно було тривалим і не завершувалось із зникненням у людей тих ознак, які були підставою для розміщення їх у цих установах;

режим установи до найдрібніших деталей визначався керівництвом і контролювався персоналом установи;

спочатку мешканці таких установ у багатьох випадках обслуговували себе самі, але пізніше більшість функцій було передано спеціальному обслуговуючому персоналу, оскільки вважалося, що це не сумісно з особливим станом чи статусом мешканців. Лише у другій половині ХХ століття стали свідомо повертатися до первісної практики (працетерапія, майстерні).

Ці загальні й універсальні особливості дали підстави Гофману ввести термін "тотальна установа" [17].

Одночасно існували й моделі іншого типу:

а) розміщення осіб з обмеженими можливостями¹ в нормальні сім'ї.Така практика була започаткована у Бельгії ще у XVIII столітті [47].

б) використання для цієї мети великих сіл. Така форма практику-валася у Франції на початку нашого століття [22].

Обидва наведені характерні приклади показують, що були спроби створити умови, які б дозволяли людям з розумовими чи психічними відхиленнями жити більш-менш нормальним життям, хоч у цьому був наявний певний елемент примусу, соціальної ізоляції та підкорення.

Якісно життя їхнє було багатше, ніж у мешканців найкращих "тотальних установ", якщо під якістю життя розуміти міру свободи і вибору, особистої самостійності, участь у колективній діяльності та спілкування з іншими людьми, зокрема повністю здоровими. Також зрозуміло, що вартість утримування людей у таких умовах була менша, ніж у "тотальних установах", оскільки вони самі, власною працею заробляли собі на прожиття.

¹ Braye S.,Preston-ShootM. Empowering Practice in Social Care. The Open University, Milton Keyens; 1995.

² Breakwell G. Threatened Identities. London, Routledge, 1985.

Хоча такі можливості реально існували, в цілому вони були скоріше винятком, ніж правилом. Постає питання щодо тих факторів, які спричинили те, що саме "тотальні установи" отримали таке поширення, а не більш природні види підтримки за місцем проживання чи у фостерних будинках², де контроль за повсякденним життям здійснювався не в таких "тотальних" формах. Треба також зрозуміти, чому до самої середини XX сторіччя режим утримання у спеціальних установах ставав дедалі жорстокішим.

За часів виникнення виправних установ панувало переконання, що люди з обмеженими можливостями частково самі несуть відповідальність за свій стан. Асоціальна поведінка інтерпретувалася як наслідок сполучення різних несприятливих чинників. Так, англійський закон про бідних розглядав цю категорію осіб як обійдених долею, але водночас і як недостатньо ініціативних щодо поліпшення свого становища. Отже, примусити їх працювати заради власного прогодування було важливим з погляду на їхню особисту відповідальність.

Надалі, коли у відповідності з медичною моделлю обмежені можливості і соціальну вразливість почали кваліфікувати як патологію, самі носії її стали сприйматися як просто потенційно недієздатні, зокрема, не здатні взяти на себе відповідальність за власне життя. З людей, які мають якесь окреме відхилення, вони перетворилися на взагалі недієздатних у всіх сферах життя. Таку тенденцію перетворювати окремі риси на глобальну характеристику людини, окрему ваду — на загальну негативну оцінку і тавро для цілої соціальної групи Гофман назвав терміном "стигматизація" [18].

Зміна поглядів була пов'язана з різким протиставленням здоров'я й хвороби, яке запанувало у західній медицині; з розумінням хвороби як якісно іншого стану у порівнянні з нормою. Одночасно тривав процес створення лікарень — великих лікарняних закладів стаціонарного типу, що перетворилися на центри медичної науки. Отже, поява "тотальних установ" збіглася в часі з перетворенням медицини у наукову дисципліну, а самої науки — у важливий соціальний інститут. Як це переконливо показав М. Фуко [15], так зване клінічне мислення включало у вигляді свого суттєвого компонента тенденцію сприймати людину як об'єкт наукового аналізу та експериментування.

Мені здається цілком вірогідним таке пояснення: негативне ставлення до людей з хронічною недієздатністю утвердилося не тільки завдяки тому, що ці люди не вкладалися у систему негласних, але глибоко вкорінених уявлень про "нормальну" поведінку, а й тому, що вже самий вигляд невиліковного дефекту кидав тінь на всемогутність медицини, що претендувала бути символом науки і прогресу. Самий факт безсилля медичної науки змінити подібні стани викликав настороженість і побоювання, переносився і на самих носіїв таких станів.

Звичайно, не можна сказати, що атмосфера в усіх без винятку установах закритого типу була зовсім безрадісною. Часто зустрічалися лікарі, адміністратори та представники обслуговуючого персоналу, які всіляко намагалися поліпшити існування своїх підопічних, вдихнути тепло і турботу в їхнє життя. Але ми маємо дуже мало документальних свідчень, що змальовують обстановку, яка панувала у цих установах до початку XX століття, особливо з точки зору сприйняття її самими мешканцями, а не працюючими в них професіоналами. Тільки у 70-х роках нашого сторіччя виник інтерес до суб'єктивного боку життя у таких установах. Справді, чи можна серйозно ставитись до думки людей, яким ми відмовляємо у здатності самостійно, вільно розпоряджатися власним життям? Доти, доки ми не визнаємо права осіб з обмеженими можливостями на повне життя і на повагу до їхньої людської гідності, у нас не буде приводу цікавитися тим, що вони думають про умови свого існування.

Варто спробувати зрозуміти, що призвело до поступової зміни поглядів на можливості "тотальних установ", примусило засумніватися в їх економічній та соціальній доцільності.

Післявоєнний період: 1945—1970 роки. На думку низки дослідників [39; 48], нові погляди стали стверджуватися під час другої світової війни, коли:

в зв'язку із труднощами і нестатками військового часу професійної психосоціальної допомоги потребувало багато людей, які не підпадали під категорію хворих, інвалідів чи соціально дезадап-тованих. У цій ситуації була розірвана звична асоціація між потребою в допомозі та приналежністю до соціальних меншин, оскільки сама більшість потребувала такої допомоги;

мужня поведінка багатьох людей, яких нацисти у Німеччині оголосили дефективними і відправили на смерть заради "чистоти нації" (ганебна програма евтаназії), дала підстави ще більше поважати потенціал їхніх людських якостей [36].

солдати, які отримали в боях важкі поранення і психічні травми, створили той перший масивний контингент, до якого вперше було застосовано нові методи реабілітації у "терапевтичній спільноті" [23]. Для них було створено обстановку, що сприяла активному залученню до нормальної діяльності. У цих нових реабілітаційних центрах медичний персонал відмовився від звичайної уніформи, став уважно прислухатися до зауважень пацієнтів, які вони висловлювали на спеціально організованих загальних зборах, виробив новий стиль менш формального і більш довірливого ставлення до пацієнтів. Все це призвело не тільки до внутрішнього прийняття того факту, що люди, які втратили якісь функції, разом з тим зберегли всі інші, і, зокрема, здатність приймати рішення щодо власного життя, але й до більш гармонійних та рівноправних стосунків між пацієнтами і медичним персоналом;

повсякденне життя і звичні соціальні ролі постали в новому світлі; а екстремальні ситуації спричинили зникнення чіткої, здавалося б, межі між нормою і патологією. Це знайшло своє втілення, наприклад, у новому ставленні до материнства [2]. Стигма, пов'язана з віднесенням до груп людей з діагностованою патологією, не зникла повністю, але саме протиставлення здоров'я і патології втратило первісну ясність та однозначність;

успіхи, досягнуті у справі реабілітації інвалідів війни, стали могутнім стимулом для розвитку цього виду діяльності взагалі, оскільки були продемонстровані значні компенсаторні можливості людського організму і принципова досяжність досить успішного пристосування до вимог повсякденного життя в осіб з найрізноманітнішими типами порушень;

з'явилися ефективні лікарські препарати, які дозволяли досить швидко знімати психотичні симптоми і мали побічну дію, яка була цілком прийнятною якщо не для самих пацієнтів, то, в усякому разі, для психіатрів;

лікарні були переповнені, а темпи будівництва нових лікарень не відповідали потребам населення.

У середовищі професіоналів, політиків, журналістів і просто людей, змушених займатися доглядом за хворими, стверджувалася думка, що розміщення хронічно хворих у стаціонарах на довгий термін, часто на все життя, зовсім не є найкращим розв'язанням проблеми. Описи явно незадовільних умов життя у низці установ подібного типу й гучні скандали, які періодично спалахували на цьому грунті [45; 12], додавали аргументів прихильникам пошуку якихось альтернативних варіантів організації допомоги таким категоріям нужденних.

Нові віяння привели до пошуку поліпшення умов утримання людей у різного виду притулках та інтернатах; до спроб створити інші форми обслуговування інвалідів удома, і зокрема,— команд із фахівців різного профілю (multidisciplinary teams). Варто відзначити, що всі ці зусилля не зачіпали існуючого на той час законодавства і недостатньо враховували бажання самих хворих, їхніх родичів та друзів. Вони залишалися на рівні розрізнених експериментів, не вносячи особливих змін до загальної картини.

Період після 1970 року. До цього періоду належать нові спроби ліквідації установ стаціонарного типу в США та в Італії [50; 8; 27; 40]. У США ця кампанія торкнулася широкого кола установ інтернатного типу і була ініційована політиками правого спрямування з міркувань скорочення витрат на утримання таких установ. В Італії вона стосувалася здебільшого психіатричних клінік, а очолили її медичні працівники лівого політичного спрямування, яким вдалося залучити на свій бік представників найрізноманітніших соціальних груп та організацій. Ці відмінності знайшли своє відображення як у характері здійснюваних заходів і міри співробітництва фахівців та пацієнтів, так і в кінцевому результаті реформ.

У США реформи здійснювалися, головним чином, згори, без участі медичного персоналу, пацієнтів, їхніх родичів та широкої громадськості. В центрі уваги були процеси формального переміщення людей зі стаціонарів у домашні умови, розпродаж майна і обладнання установ, вивільнення персоналу. Правда, вже з середини 60-х років у США були організовані районні центри для колишніх пацієнтів психіатричних клінік. Менше уваги приділялося процесові реінтеграції інвалідів у суспільство, якості їхнього життя поза стаціонаром, проблемам працевлаштування персоналу, що вивільнявся, та профілактиці нового напливу пацієнтів з психіатричною симптоматикою до лікарень.

В Італії перебудова торкнулася передусім організації життя психіатричних клінік, включно з характером стосунків між персоналом і пацієнтами. Закриття лікарень не супроводжувалося звільненням медичних працівників, які просто переходили у новостворювані районні центри психіатричної допомоги. Колишні пацієнти перетворилися у споживачів нового типу послуг. (Самий термін "споживачі" у застосуванні до хворих з'явився саме в Італії). Багато уваги приділялося різним аспектам інтеграції: встановленню контактів з оточенням, проведення різноманітних спільних заходів, організації культурного дозвілля [1; 32].

У США не було прийнято спеціальної постанови про закриття лікарень, але було офіційне рішення у 1963 р. про розвиток мережі місцевих центрів психічного здоров'я [8]. На відміну од США, в Італії було прийнято спеціальні закони щодо припинення будівництва нових лікарень, про поступове закриття існуючих та про створення спеціальних бригад для роботи за місцем проживання [32]. Таким чином, реформи у США мали характер дегоспіталізації, тоді як в Італії це була ширша кампанія деінституалізації.

Не менш глибокі зміни, хоча й з меншим розголосом, відбувалися в цей час у Західній Європі у сфері організації життєдіяльності людей з інтелектуальними труднощами. Було інтенсифіковано фахову допомогу сім'ям, які мають дітей з проблемами розумового розвитку, створені спеціальні денні школи для таких дітей, щоб вони змогли завершити обов'язкову освіту. Самі батьки стали активніше залучатися до заходів щодо стимулювання всебічного розвитку дітей за допомогою професіоналів, а місцева адміністрація надавала для цих починань значну фінансову підтримку. В результаті таких спільних зусиль батьків та фахівців більшість дітей з інтелектуальними проблемами виховувалися у сім'ях, а після набуття деяких професійних навичок вони мали можливість займатися нескладними видами трудової діяльності.Успіхи, досягнуті у справі освіти, працевлаштування та соціальної інтеграції дітей з порушеннями розумового розвитку, спонукали замислитись про доцільність збереження спеціальних установ закритого типу для таких дітей.

Зазначені практичні заходи збіглися в часі з виникненням загального підходу, який одержав назву "нормалізація" чи "соціальна вало-ризація" [34; 41].

які розробили цей підхід, змогли реа-

З'явившись уперше в скандинавських країнах у 50-ті роки, досягнувши США у 60-х роках та решти Західної Європи у 80-х роках, підхід "нормалізації" ґрунтувався на переконанні, що перебування в установах закритого типу небажане для людей з будь-яким типом патології, що майже всі особи, навіть зі стійкими вадами, можуть і повинні мати якомога нормальніше і повноцінніше життя у спільноті, отримуючи необхідну їм для цього індивідуальну підтримку [34].

коштує дешевше, ніж утримання в

Фахівці у Данії та Шв лізувати його на практиці, переконливо довівши його реалістичність та переваги як для самих клієнтів, так і для фахівців, які працювали з ними, а також суспільства в цілому, оскільки цей метод дає можливість не тільки поліпшити якість обслуговування, а й скоротити громадські витрати в зв'язку з тим, що надання допомоги за місцем про стаціонарних установах.

На цей час описаний підхід закріпився і в інших європейських країнах, особливо у Великобританії, Італії та Голландії.

Залишаються сумніви відносно таких моментів, як ступінь інтеграції у суспільство; емоційний дискомфорт, який люди з легким ступенем розумової відсталості можуть відчувати, порівнюючи себе із здоровими ровесниками, тим часом як в оточенні собі подібних у спеціальній установі критерії досягнень підігнані до їхніх можливостей, а можливості зовнішнього світу просто невідомі; і, нарешті, чи справді режим соціальних установ може іноді бути інституалізованим і патерналістським.

Підхід в руслі "соціальної валоризації" багато в чому близький до руху за розвиток самостійності та більшої соціальної активності осіб з труднощами навчання і психічними відхиленнями [5]. На цьому шляху вже є серйозні позитивні зрушення. Досить відзначити участь людей з інтелектуальними труднощами в реалізації освітніх програм, у захисті своїх прав, у тиску на законодавчі органи.

Аналогічні тенденції можна побачити й у справі поліпшення становища осіб з фізичними вадами. Наголос на реабілітації тут дав, схоже, найвідчутніші результати. Завдяки сучасним технічним пристосуванням вдається повернути багатьох інвалідів до цілком самостійного та повноцінного життя. Правда, треба зауважити, що аж до 80-х років діти, котрі мали серйозні фізичні вади (наприклад, сліпота чи параліч), виховувалися у спеціальних установах інтернатного типу [35; 55].

Деінституалізація є необхідною і важливою, але ще недостатньою умовою для реінтеграції людей із різними відхиленнями у нормальне життя. Широкомасштабні зміни передбачають спільні зусилля як самих інвалідів та їхніх родичів, так і фахівців, політичних діячів різного рівня, часто і засобів масової інформації.

Сучасний рух на захист прав людей з обмеженими можливостями наголошує на тому, що основна проблема полягає не в обмеженні можливостей, пов'язаних з порушенням тих чи інших функцій організму, а в існуючому в суспільстві ставленні до інвалідів та інвалідності. Наявність функціональних обмежень як таких не заперечується, проте стверджується, що самі по собі вони не заважали б людині жити повноцінним життям, якби суспільство терпиміше й гуманніше ставилося до таких особливих проблем.

Рух потребує прийняття законодавства, яке забороняло б будь-яку дискримінацію на цьому ґрунті й забезпечило б інвалідам вільний доступ до всіх громадських місць. З цією метою мають бути переглянуті спеціальні пристрої для інвалідів у громадському транспорті, кінотеатрах, музеях, театрах, бібліотеках, школах, університетах, ресторанах усіх європейських країн.

Протилежна позиція

Спроби втілення у життя політики деінституалізації постійно наштовхувались на опір різноманітних груп. Серед них:

люди, які упереджено ставляться до інвалідів і не хочуть бачити їх поруч із собою;

люди, які за своїм становищем пов'язані з існуванням установ інтернатного типу і безпосередньо зацікавлені у їх збереженні;

люди, яких хвилює питання, чи одержать інваліди достатню підтримку за місцем проживання після закриття більшості установ інтернатного типу. До них належать, наприклад, представниці феміністичного руху, які вважають, що це негативно позначиться на здатності жінок вільно розпоряджатися своїм життям, оскільки саме на них падає основний тягар догляду за родичами [19]. До даної групи потрапляють і ті, хто переконаний, що для незначної частини інвалідів тільки спеціалізовані установи стаціонарного типу можуть створити найкращі умови існування;

люди, які пишаються досягненнями певної, досить обмеженої (замкнутої) групи й остерігаються, що ці досягнення можуть бути втрачені внаслідок інтеграції. Турбота про збереження своєї особливої культури взагалі властива будь-якій, відносно замкнутій, групі [49]. Типовим прикладом може бути субкультура людей, позбавлених слуху.

Як ми бачимо, заперечення мають різний характер і стосуються різних проблем, хоча іноді вони висуваються як взаємопов'язані. Наприклад, люди, котрі бояться втратити своє панівне становище, заперечують, що саме цей момент є для них основним. Вони стверджують, що їхня позиція ґрунтується на переконаності щодо неефективності системи надання допомоги за місцем проживання. Ці люди, як правило, називають завищені показники тієї кількості людей, які потребують стаціонарного догляду й постійної турботи, і, врешті-решт, стверджують, що "хворі непередбачувані", і на них не можна покладатися, забуваючи при цьому, що сама непередбачуваність є прямим наслідком того ставлення, яке ці люди відчувають з боку професіоналів і суспільства в цілому.

Той факт, що асигнувань на потреби інвалідів у європейських країнах, де при владі стоять праві партії і де гостро відчувається економічний спад, явно недостатньо,— майже не потребує особливих доказів. Та чи означає це, що дана категорія населення приречена на злиденне життя в інтернатах? Чи не є такий стан речей приводом для згуртування і боротьби за виділення додаткових коштів на потреби інвалідів та за раціональніше використання вже наявних ресурсів?

Що стосується заклику охороняти особливу культуру меншин, то тут має діяти загальне правило, яке говорить, що меншини мають право зберігати свою автентичність, але одночасно їм потрібно ефективно спілкуватися і взаємодіяти з більшістю населення, інтегруватися в його культуру. Більше того, кожна людина повинна мати право вибору — залишатися їй з меншістю чи приєднатися до культури більшості.

У будь-якому випадку соціальна політика й організація обслуговування інвалідів повинна виходити насамперед із сподівань самої цієї групи населення, а вже потім враховувати інтереси родичів і суспільства в цілому, хоча потенційний ризик як для самих хворих, так і для тих, хто їх оточує, не можна залишати поза увагою.

Правда, слід також зважати і на ту обставину, що люди з обмеженими можливостями не є якоюсь однорідною групою і що у них можуть бути різні потреби. Це цілком природно, адже це такою ж мірою стосується будь-якої великої групи людей. Проте є тут і один специфічний чинник. Річ у тім, що здатність будь-якої людини приймати обґрунтовані рішення безпосередньо пов'язана із загальноосвітнім рівнем. Традиційні форми соціального обслуговування населення, особливо у стаціонарі, формувалися таким чином, що клієнти і родичі не одержували адекватної інформації. Вважалося, що спеціаліст знає краще істинні потреби клієнта, а останній просто не здатний приймати правильні рішення.

Як раніше зауважувалось, деінституалізація базується на зовсім інших передумовах. Якщо дотримуватись такого підходу справді серйозно і послідовно, то з самого початку спеціаліст повинен повідомити своєму підопічному всю необхідну інформацію у доступній формі, аби той міг активно включитися у процес прийняття рішень. На жаль, більшість медичних працівників у Західній Європі переконані, що стаціонари й установи інтернатного типу безумовно потрібні, а питання лише в тому, як забезпечити в них належний рівень обслуговування пацієнтів. Тобто професійних працівників також треба окремо переконувати у тому, що пацієнти можуть і повинні бути співучасниками процесу лікування і догляду.

Випадки, коли хворі чинять злочини або насильства, звичайно, лякають. Але тут важливий самий факт злочину, а не те, вчинений він хворою чи здоровою людиною. У Великобританії психічно хворими людьми здійснюється порівняно небагато убивств. Проте це призводить до того, що, по-перше, у засобах масової інформації всі психічно хворі зображуються потенційно небезпечними; по-друге, ігнорується той факт, що частіш за все агресивність цих людей спрямована не на інших, а на себе [13], і що для цього часто є передумови у формі емоційної та соціальної депривації; і, по-третє, дедалі частіше лунають заклики до реінституалізації та до активного саботажу створення системи обслуговування психічно хворих за місцем проживання.

Конкретні обставини будь-якого вбивства, вчиненого психічно хворою людиною, повинні підлягати ретельному розслідуванню, а результати — використовуватися для розробки профілактичних заходів. Але засоби масової інформації у Великобританії підняли навколо цієї проблеми істерію, масштаби якої абсолютно безпрецедентні. Нічого подібного немає навіть в Італії, де закрито більше психіатричних лікарень, ніж у Великобританії, і де щодня госпіталізується значно менше людей [44]. У Великобританії журналісти, політики, професіонали, родичі і групи тиску нічому не навчилися на італійському прикладі. Створюється враження, ніби вони просто не хочуть повірити у можливість уникнути трагічних подій, які мали місце у Великобританії.

Сьогоднішня ситуація у Західній Європі

Система, яка виникла після закриття всіх установ стаціонарного типу або перетворення їх з головної ланки на допоміжну, вирізняється складністю та розмаїттям. У ній сполучаються різні сектори: приватний і державний, професійний і добровільницький (волонтерський). Ця система вирізняється гнучкістю і високою спеціалізацією. Споживачі послуг та їх родичі часто мають можливість впливати на неї і змінювати у бажаному напрямку. Частіше за все можна спостерігати ситуацію, коли власті не виконують своїх обіцянок, а професіонали ще не до кінця визначилися, чому віддати перевагу.

Таким чином, перебудова ще не закінчилася, і вся система переживає перехідний період. Поки що не зовсім зрозуміло, як процес розвиватиметься надалі. Це залежатиме від багатьох чинників — політичних, економічних, культурних і професійних. Загальна картина, яка характеризується розмаїттям та невизначеністю, цілком відповідає духові нашого часу, хоча подібний стан навряд чи спроможний цілком задовольнити потреби будь-якої із зацікавлених сторін.

Східна Європа

У людини з Заходу, яка знайомиться зі станом справ допомоги людям з обмеженими можливостями у Східній Європі, особливо на території колишнього СРСР, легко складається враження, що ці країни зараз перебувають на тому ж етапі розвитку, який був характерний для Західної Європи до другої світової війни. Для людей з будь-яким типом хронічних порушень є спеціалізовані великі стаціонари. Дуже мало служб проміжного типу між дільничними лікарями та лікарнями, між лікарнями та установами інтернатного типу. Існує переконання, що у гарному стаціонарі пацієнт може одержати найкращу допомогу. Тому представників "привілейованих" соціальних груп — інвалідів війни чи дітей з фізичними вадами — намагаються влаштувати в такі установи й утримувати там якнайдовше. Звичайно, відсутність альтернативних форм допомоги частково пояснює справедливість такого підходу.

Мені доводилося спостерігати різні ситуації, які часом здавалися неймовірними:

психіатричні клініки, де в одній палаті утримуються люди з гострими і хронічними типами порушень. Хворі на алкоголізм та наркоманію розміщуються разом з людьми, які страждають на пси-хотичні розлади. Хворих на епілепсію утримують декілька місяців підряд у психіатричній клініці, щоб за допомогою медикаментів "стабілізувати" їхній стан. Діти без виразної психіатричної симптоматики роками живуть у психіатричних клініках тільки тому, що батьки від них відмовилися, а оформити опікунство надзвичайно складно;

випадки, коли у лікарню на півтора місяці влаштовують ветерана війни, якому потрібно лише регулярно проводити фізіотерапевтичні процедури, що займають не більше трьох годин на день;

дітей із захворюваннями серця, які перебувають у спеціальному інтернаті, хоча їхні батьки живуть у цьому ж місті;

військову в'язницю для дрібних правопорушників, де в одному великому приміщенні утримується 130 в'язнів. Охоронці живуть в умовах, не набагато ліпших;

лікарню при Академії медичних наук у Москві на 400 ліжок з килимами і домашніми рослинами і розташовану неподалік звичайну лікарню на 5000 хворих з протертим лінолеумом на підлозі і обдертою фарбою на стінах;

ліжко зі спеціальною сіткою для "ажитованих" хворих, заборонену до використання після того, як один з хворих загинув від сильних опіків під час пожежі (містечко Поле біля Любляни);

професійну службу допомоги тим, хто бажає позбутися алкогольної залежності, яка за свої послуги бере плату в доларах (Одеса) і приватні послуги психотерапевтів (Будапешт, Любляна, Москва);

кричуща зневага до потреб людей похилого віку практично в усій Східній Європі (винятком є служба допомоги жертвам нацистських репресій у Будапешті, організована єврейською громадою). Але я бачила й інше, зокрема:

успішну роботу відданого своїй справі персоналу в Інституті ім.Петьо в Будапешті, який спеціалізується на лікуванні дітей з різноманітними типами серйозних фізичних дефектів;

юних пацієнтів психіатричної лікарні, які виконували роль перекладачів під час мого спілкування з їхніми родичами (Любляна);

притулок в Одесі для дітей і підлітків, які втекли з сім'ї чи з дитячих будинків внаслідок поганого ставлення до них. Притулок заснований на громадських засадах вчителями і дефектологами міста;

недільну школу для дітей з різними психоневрологічними відхиленнями, створену за ініціативою їхніх матерів у Києві. Поки діти займаються в малих групах під керівництвом учителів, їхні мами проводять засідання групи самодопомоги. Протягом тижня діти відвідують спеціальну школу. Мами возять їх туди міським транспортом. На дорогу може витрачатися до трьох годин, тому більшість із них не працюють;

двох молодих людей — юнака і дівчину — які мали по протезу замість ніг, які вони втратили під час землетрусу у Вірменії. Зараз вони — студенти медичного інституту в Єревані.

Таким чином, Східна Європа нині більш розмаїта, ніж ми схильні думати, і більш розмаїта, ніж п'ять років тому. Але все ж таки переконаність у необхідності спеціальних установ для утримання людей зі стійкими дефектами і в наші дні не менш поширена, ніж раніше, і мало хто уявляє собі майбутнє без них.

На відміну од Західної Європи довоєнного періоду, у нинішній Східній Європі критиці піддаються і погані житлові умови, і нестача ліків, і недостатньо високий рівень діагностичних навичок лікарів.

Нечасто можна почути згадку про немедичні підходи, необхідність забезпечення інвалідів роботою і взагалі бажаності розвитку неінституальних методів допомоги людям з обмеженими можливостями.

Численні спеціалісти, котрі раніше належали до середнього класу за рівнем споживання, зараз опинилися у важкому матеріальному становищі; вони намагаються знайти додаткові джерела прибутку чи взагалі змінюють рід занять, йдучи у бізнес. Система підготовки кадрів майже не змінилася, а доступ до іноземної літератури досить обмежений. Лише нечисленні медичні сестри мають спеціальну кваліфікацію, а соціальні працівники на території колишнього СРСР не мають спеціальної підготовки. Лікарі й психологи займаються здебільшого діагностикою. Реальні витрати на охорону здоров'я і соціальні потреби скорочуються. Спостерігається гостра нестача персоналу й обладнання. Іноді справи складаються так, що співробітники самі займаються ремонтом приміщень за власний рахунок.

Нові ініціативи, заохочувані Заходом, часто не йдуть далі простого наслідування. Зазвичай вони спрямовані на розширення знань та умінь медичного персоналу за допомогою знайомства із західним досвідом. Варто було б критичніше ставитися до цього досвіду, щоб, використовуючи позитивні моменти, не повторювати історичних помилок медицини на Заході.

Незважаючи на вагомі докази економічного, професійного й морального характеру на користь деінституалізації, важко чекати реальних зрушень у політиці і практиці за умов деморалізації на всіх рівнях системи, в ситуації традиційного зневаження прав людини, існуючого комплексу неповноцінності і підозрілого ставлення до Західної Європи, заклопотаності особистим виживанням у складній економічній ситуації. Поки що є лише окремі паростки інновацій, які треба всіляко плекати і підтримувати, тому що саме вони повинні стати прообразом майбутнього. Важливим елементом такої підтримки є знайомство провідних фахівців з передовим західним досвідом. Через них цей досвід може стати надбанням широких кіл фахівців у їхніх країнах. Варто підтримувати процес формування нових професійних груп, необхідних для реалізації політики деінституалізації (соціальних працівників, дослідників соціальної політики, кваліфікованих медсестер), а також сприяти створенню асоціацій користувачів соціальних послуг та їхніх родичів.

Я вважаю, що спроба піднести рівень знань лікарів і медичних сестер до рівня їхніх західних колег приречена на провал. Цей задум насправді означає марну витрату часу, сил і обмежених коштів. Моє заперечення ґрунтується на тому факті, що відсутність стимулів до деінституалізації пов'язана не просто з неуцтвом. Знайомство із західною медициною здатне лише зміцнити впевненість у тому, що магістральний напрямок удосконалення системи полягає у поліпшенні її існуючого варіанту. Адже й на Заході головні противники деінститу-алізації перебувають серед фахівців-медиків.

Західна Європа не може змінити систему, яка склалася у Східній Європі. Тільки люди у кожній з країн можуть самі зробити це для себе. І в цьому сенсі перевиховання більшості західноєвропейських професіоналів лишається завданням не менш нагальним, ніж зміна поглядів, підходів і всієї системи у Східній Європі.

Дисциплінарні підходи до деінституалізації

Хоча деінституалізація і втілює в собі найрадикальніші й виразні зміни політики стосовно людей з обмеженими можливостями, за останні десятиліття вона вже породила доволі численну літературу.

До дебатів з цього приводу були залучені представники чотирьох сфер діяльності: соціальної політики, соціальної роботи, психіатрії та соціології.

Соціальна політика. Політики та керівники ухвалювали рішення підтримати існуючі спеціальні установи чи закривати їх лише як один з можливих шляхів пом'якшення проблем протиправної поведінки та догляду за інвалідами. Сама ця проблема як така їх особливо не цікавила.

Були, правда, деякі винятки, які стосувалися таких моментів:

ідеї догляду за місцем проживання [9];

ролі жінок як такої соціальної групи, на яку лягає основний тягар догляду за хворими і немічними. При цьому поза увагою залишався той факт, що жінки одночасно становлять більшість і клієнтів, і представників допоміжних професій. Лише нещодавно дослідники звернулися до аналізу процесу надання допомоги і його зв'язку з рольовими уявленнями чоловіків і жінок [10; 11];

процесу прийняття рішень тими керівниками, які безпосередньо здійснювали політику деінституалізації [26; 54]. Але цей процес не зачіпав інших учасників — рядових фахівців, клієнтів та їх родичів;

у міру того як соціальна політика стала відчувати дедалі більший вплив економіки, предметом її особливого інтересу поставало питання рентабельності того чи іншого рішення і все менше хвилювали інші аспекти та наслідки кожного з них [25];

на відміну од британських дослідників, їхні колеги у Швеції та країнах Південної Європи широко користуються такими поняттями, як "маргіналізація" і "демаргіналізація", "виключення" та "включення", або "інтеграція", проглядаючи прямий зв'язок між процесом соціального виключення й бідністю.

Соціальна робота. Будучи прикладною галуззю, соціальна робота бере свої теоретичні положення з інших дисциплін.

У 60—70-х роках у середовищі соціальних працівників було модно критикувати психіатрію і спеціальні установи взагалі. Така позиція відповідала колективістській спрямованості й самовизначенню етичних принципів. Соціальні працівники завжди діяли переважно у громадах, і для них факт вміщення людини, особливо дитини, у спеціальний заклад завжди сприймався як свідоцтво їхніх професійних прорахунків [14]. З усіх представників допоміжних професій соціальні працівники найбільше уваги приділяють врахуванню думок своїх клієнтів, захисту їх прав і підходу з точки зору соціальної валоризації.

Вивчення альтернативи моделей опіки стало складовою частиною досліджень з ефективності соціальної роботи [37]. Дуже нечисленні з наявних досліджень впливу процесу деінституалізації на спеціалістів та споживачів послуг були проведені представниками цієї наукової дисципліни [4; 42]. Теоретичні моделі у даній галузі включають пси-ходинамічне вивчення установ [30], соціально-психологічний та соціологічний аналіз індивідуальних та інституційних змін [22; 7; 54].

Соціальні працівники беруть активну участь у процесах деінсти-туалізації та реінтеграції, однак теоретики та дослідники соціальної роботи нечасто пропонують власні теоретичні моделі цих явищ. До рідкісних винятків можна віднести уточнення таких понять, як "само-керована групова робота" (self-directed groop work) [33], "стимулювання власної активності клієнтів" (empowerment) [52; 6] і "моделі зміни через участь" [42; 43; 56]. Подібна ситуація, певно, пов'язана із звичкою покладатися щодо цього на соціальну політику, хоча, як вже зауважувалось, дослідники соціальної політики дуже часто ігнорують ті питання, які з точки зору соціальної роботи є найважливішими. Такого типу питання звичайно складніші, ніж питання соціальної політики, що пов'язано з їхнім психосоціальним характером, а також у зв'язку з тим, що вони інтегрують індивідуальний, груповий та мік-росоціальний рівні, інтелектуальні та емоційні аспекти життя людей.

Психіатрія. Представники психіатрії брали участь у дебатах, оцінювали нові методи обслуговування населення, які пропонували їхні колеги (наприклад, лікування вдома, комплексне обслуговування, денні центри), проводили епідеміологічні та економічні дослідження [20; 29]. Разом з психологами вони також вивчали роль родичів у догляді за хворими [28].

Ці дослідження дають можливість оцінити ефективність різних підходів, але частіше за все відбивають погляди лікарів та організаторів охорони здоров'я, а не самих споживачів медичних послуг. Навіть у тих порівняно рідкісних випадках, коли дослідження охоплює і пацієнтів, їхніх родичів і рядових спеціалістів, позитивістська методологія частіш за все не дозволяє з'ясувати справжні погляди і почуття респондентів. Крім того, слід сказати, що увага цієї категорії дослідників була зосереджена здебільшого на результатах, а процеси деінституалізації та розробка понятійного апарату більшою мірою лишалися у тіні.

Соціологія. З боку представників цієї наукової дисципліни виходила критика медицини, інституалізації та професіоналізму [16].

Аналіз професіоналізму стосувався, насамперед, проблеми розширення соціального контролю або удосконалення його форм. Такий підхід майже не зачіпав всього комплексу проблем, пов'язаних із становищем тієї маси людей, котрі, будучи хворими, бідними та соціально вразливими, змушені звертатися до спеціалістів за підтримкою і захистом. Безперечно, професіонали разом з пацієнтами та їхніми родичами несуть тягар цієї спільної роботи. Та це зовсім не означає, що діяльність професіоналів не потребує змін та удосконалення. Мені здається, що погляд на професіоналів лише як на провідників соціального контролю є дуже однобічним. Насправді, подібно до працівників засобів масової інформації, медичні працівники та фахівці суміжних професій одночасно й відображають у своїй діяльності характер суспільства, в якому вони живуть, і активно формують його.

Професіонали довгий час відмовлялися брати на озброєння поняття "зловживання", або "погане ставлення" (abuse). Але їхній теперішній інтерес до даної проблеми, особливо до сексуального насильства, добре ілюструє подвійність їхньої функції турботи і контролю, відображення і формування [24].

Соціологи провели критичний аналіз установ, проте їх мало цікавив процес деінституалізації, й останнім часом вони практично не приділяли йому уваги. Якщо у більш ранніх роботах соціологи, як ми бачимо, зверталися до проблеми особистості пацієнта і його самоусвідомлення, то зараз вони, як правило, трактують тему "клієнт і його соціальне оточення" не так глибоко, обмежуючись лише зовнішнім аспектом цих стосунків [38]. У цьому плані виняток становлять дослідження А. Роджерса [46], в яких респондентами були 500 пацієнтів, котрі користуються послугами психіатричних служб. Але і в цій, дуже важливій роботі аналіз нечасто поширюється далі рівня суто описового і тому не може задовольнити наш пошук відповідей на найсуттєвіші, на наш погляд, запитання.

Характерно, що й у вивченні девіантної поведінки більшість соціологів не піднімається вище аналізу застосовуваної системи покарань, яка в цілому є досить консервативною. їх зовсім не цікавить той різновид деінституалізації, яку англійський соціолог А. Скел, що нині працює у США, назвав декарацією, маючи на увазі альтернативні форми покарань без розміщення у спеціальних виправних установах [50].

Чому деінституалізація не привернула тієї уваги аналітиків та дослідників, на яку вона, безперечно, заслуговує? Поки що можна висловити лише деякі припущення.

По-перше, акцент саме на результатах у дослідженнях представників соціальної політики, соціальної роботи та психіатрії найбільшою мірою відповідав інтересам фінансуючих організацій.

По-друге, інтерес до результатів відволікає увагу дослідників від аналізу процесу.

По-третє, оскільки проблема деінституалізації викликає дебати і різку поляризацію думок — систематичний аналіз відходить на другий план.

Нарешті, по-четверте, поступове впровадження нової системи та її існування паралельно зі старою, а також поява деяких нових видів установ інституціонального типу заважають побачити радикальний характер змін, що відбуваються.

Проаналізовані тенденції змін у соціальній сфері Західної та Східної Європи. Обговорені взаємозв'язки між соціальною політикою та соціальною роботою. Показані основні відмінності між ними у ціннісних підходах, пріоритетних наукових парадигмах.

Дана історична перспектива інституалізації та деінституалізації в Західній Європі. Визначені групи, що чинять опір політиці деінституалізації у Великобританії. Представлена система обслуговування і становище клієнтів у Західній та Східній Європі. Обговорений внесок різних дисциплін у ставлення та підходи до деінституалізації.

Основні поняття

СОЦІАЛЬНА РОБОТА; СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА; ПРІОРИТЕТНІ НАУКОВІ ПАРАДИГМИ; СУМІЖНІ ДИСЦИПЛІНИ; АЛЬТЕРНАТИВНІ МОДЕЛІ ОПІКИ; ІНСТИТУАЛІЗАЦІЯ; ДЕІНСТИТУАЛІЗАЦІЯ; ТОТАЛЬНА УСТАНОВА; СТИГМАТИЗАЦІЯ; ТЕРАПЕВТИЧНА СПІЛЬНОТА; НОРМАЛІЗАЦІЯ; ДЕГОС-

ПІТАЛІЗАЦІЯ; СОЦІАЛЬНА ВАЛОРИЗАЦІЯ.

Запитання для дискусії

Які найсучасніші зміни у соціальній сфері України можна відзначити? Чи відповідають вони тенденціям, які спостерігаються у Західній Європі?

Якими, на вашу думку, є перспективи деінституалізації в Україні?

Які позитивні зрушення в обслуговуванні різних груп клієнтів можна виділити сьогодні? Наведіть приклади догляду у громаді (за місцем проживання).

Які сили активно протистоять чи пасивно заважають деінституа-лізації? Які ще чинники перешкоджають переходові до обслуговування клієнтів за місцем проживання?

В яких напрямках слід вести роботу для створення умов для деін-ституалізації?

Представники яких дисциплін (професійних та непрофесійних груп) є активними прибічниками деінституалізації?

Використана література

Basaglia F. L'istutizione Negata. Einuadi.— Milano, 1968.

Bowlby J. Maternal Care and Mental Health / World Health Federation.— Geneva, 1951.

Brandon D. Innovation without Change?— London: Macmillan, 1991.

Brandon D. Skills for Professionals // Beyond Community Care: Normalisation and Integration Work / Ramon S. (Ed).— London: Macmillan, 1991.

Brandon D., Brandon A., Brandon T. Advocacy: Power to People with Disabilities.— Birmingham: Venture Press, 1995.

Braye S., Preston-Shoot M. Empowering Practice in Social Care.— London: The Open University, 1995.

Breakwell G. Threatened Identities.— London: Methuen, 1984.

Brown P. The Transfer of Care.— London: Routledge, 1985.

Bulmer M. The Social Base of Community Care.— London: Heinemann, 1987.

 

Chamberlyne P. Women and Social Policy in Germany // Social Policy in Germany. / Clasen J., Freeman R. (Ed.)— London: Harvester Wheat-sheaf, 1994.

Chamberlyne P. Changing Cultures of Care: Underlying Ideologies, Policies and Practicies in Post-communist and Post-fordist Societies // The Interface between Social Work and Social Policy / Ramon S. (Ed.)- Birmingham: Venture Press, 1996.

Cocrhane D. A. The AEGIS Campaign to Improve Standards of Care in Mental Hospitals: A Case Study of the Process of Social Policy Change / The London School of Economics.— London, 1991.

Department of Health of the Nation / HMSO.— London, 1992.

Fisher M., Marsh P. In and Out of Care.— London: Routledge, 1986.

Foucault M. The Birth of the Clinic.— London: Tavistock, 1973.

Friedson E. Professionalism Revisited.— New York: Academic Press, 1974.

Goffman I. Asylums.— Harmondsworth: Penguin, 1961.

Goffman I. Stigma.— Harmondsworth: Penguin, 1963.

Graham H. Feminist Perspectives on Community Care // Community Care: A Reader. / Bornat J. (Ed).— Basingstoke: Macmillan, 1993.

Holloway F. Day Care and Community Support // Community Care in Practice: Services for the Continuing Care Client / Lavender A., Holloway F. (Eds.).—

Chichester: Wiley, 1988.

21. Holloway F., Rutherford D., Carson J., Dunn L. Elderly Graduates and a HospitalClosure Programme: A Five-Year Follow-up-Study // Psychiatric Bulletin.— 1994.—

N 18.

22. Jodelet D. Social Representations of Madness.— Harvester: Hemele Hampstead,

1991.

Jones M. Social Psychiatry.— London: Tavistock, 1952.

Kingston P., Penhale B. Family Violence and the Caring Professions.— Basingstoke:

Macmillan, 1995.

Knapp M. Care in the Community: Challenge and Demonstration // Personal Social Services Research Unit.— Canterbury: University of Kent, 1992.

Korman N., GlennersterH. Closing a Hospital: The Darenth Park Project.— London: Bedord Square Press, 1990.

Mauri D., De Leonardi O., Gianichedda M. G. La Liberta e Terapeutica? — Roma:

Fletrinelli, 1984.

McCarthy B. The Role of Relatives // Community Care in Practice: Services for the Continuing Care Client / Lavender A., Holloway F. (Eds.).— Chichester: Wiley, 1988.

McCrone M., Thronicroft G. The Economic Evaluation of Case Management // The Economics of Schizopphrenia / Moscarelli M., Sartorius N. (Eds.).— Chichester:

Wiley, 1995.

30. Menyes-Leith I. Containing Anxiety in Institutions.— London: Free Associations,

1988.

Mosher L. Italy's Revolutionary Mental Health Law: An Assessment // American Journal of Psychiatry.— 1982.— N 139.

Mosher L., Burti. Community Mental Health: Principles and Practice.— New York:

Norton, 1989.

33. Mullender A., Ward D. Self-Directed Groupwork.— London: Whiting and

Birchwood, 1991.

 

Nirje B. The Normalisation Principle and its Human Management Implications// Changing Patterns in Residential Services for the Mentally Retarded / Kugel R., Wolfensberger W. (Eds.); President's Committee on Mental Retardation.— Washington: D. C., 1969.

Oliver M. The Politics of Disability.— Basingstoke: Macmillan, 1990.

Perske R. The Risk of Dignity // The Principle of Normalisation in Human Services / Wolfensberger W. (Ed.); National Institute of Mental Retardation.— Toronto, 1972.

Fetch A. A Home in the Community.— Aldershot: Avebury, 1992.

Prior L. The Social Organisation of Mental Illness.— Beverly Hills: Sage, 1993.

Ramon S. Psychiatry in Britain: Meaning and Policy.— London: Croom Helm, 1985.

Psychiatry in Transition: British and Italian Experiences / Ramon S. (Ed.).— London:

Pluto Press, 1990.

Beyond Community Care: Integration and Normalisation Work / Ramon S. (Ed.).— London: Macmillan, 1991.

Ramon S. The Workers' Perspective: Living with Ambivalence and Ambiguity // Psychiatric Hospital Closure: Myths and Realities / Ramon S. (Ed.).— London:

Chapman Hall, 1992.

Ramon S., Sayce L. Collective User Participation: Implications for Social Work Education and Training // Issues in Social Work Education.— 1993.— Vol. 13, N 2.

Ramon S. Mental Health in Europe: Ends, Beginning and Rediscoveries.— Basingstoke: Mind, Macmillan, 1996.

Robb B. Sans Everything: A Case to Answer.— London: Nelson, 1967.

Rogers A., Pilgrim D., Lacey R. Experiencing Psychiatry.— Basingstoke: Mind,

Macmillan, 1993.

Roosens E. K. Mental Patients in Town Life: Geel, Europe's First Therapeutic Community.— Beverly Hills: Sage, 1979.

Rose N. The Psychological Complex.— Heinmann, 1985.

Sacks O. Seeing Voices.— Harmondsworth: Penguin, 1992.

Scull A. Decarceration.— New Jersey: Prentice Hall, 1978.

Stainton T. Autonomy and Social Policy: Rights, Mental Handicap and Community Care.— Aldershot: Avebury, 1994.

Stevenson O., Parsloe P. Community Care and Empowerment.— York: Joseph Rowntree Foundation, 1993.

Disabling Barries — Enabling Environments / Swain J. (Ed.).— London: The Open University, 1992.

Tomlinson D. Planning after a Closure Decision: The Case for North East Thames Regional Health Authority // Psychiatric Hospital Closure: Myths and Realities / Ramon S. (Ed.).— London: Chapman Hall, 1992.

Vemon A. Consumer Choice and Independence // International Perspectives on Health Social Work / Ramon S. (Ed.).— Sheffield: ATSWE publications, 1996.

Wistow G., Bames M. Central Nottinghamshire, England: A Case Study of Managed Innovation in Mental Health // Innovation in Community Mental Health: International perspectives / Schultz R; Greenley J. (Eds.).— Westport, London:

Prager, 1995.

ЕТИЧНІ ПРИНЦИПИ

ТА ЦІННОСТІ СОЦІАЛЬНОЇ

РОБОТИ

Джо Лукас,

магістр соціальної роботи,

директор благодійного фонду "Гамлет Траст" (Велика Британія),

Ольга Васильченко

магістр соціальної роботи,

викладач Київського інституту соціальних та общинних працівників

Уявлення про основи професійної етики та професійної деонтології.

Найважливіші етичні концепції, на які може спиратися соціальний працівник у своїй роботі.

Огляд типових моделей прийняття рішень соціальними працівниками.

Основні цінності соціальної роботи та можливості для їх практичного застосування.

Принципи встановлення професійних меж.

Практичні поради соціальному працівникові щодо встановлення професійних меж у своїй практичній діяльності.

Особливості роботи у мультидисциплінарних командах.

 

Ситуація для аналізу: "Дідусева хата"

Моїм клієнтом був один 90-річний дідусь. Раніше велика сім'я та велика садиба з садом і пасікою складали його світ. Потім сестри, одна за одною, пішли з цього світу, а садок сплюндрували новобудови. Тільки залишилося кілька осиротілих дерев біля хати та вежі, крани, машини навколо. Онука мешкає в іншому місті на 8-му поверсі величезного "хмарочоса", звідки до землі так далеко, а ближче до неба...

Чому я не сокіл,

Чому не літаю?

Чому мені, Боже, ти крила не дав? — Я б землю покинув та й в небо б злітав.

Дідусь радився зі мною, бо я двічі на тиждень приходила до нього. Це була моя робота — допомагати йому, виконувати його прохання. А ці прохання з кожним разом ставали все менш вимогливими, а його їжа — простішою. І ось настав такий час, коли треба було вирішувати: чи піти до онуки, чи до будинку, де біля лісу за містом живуть такі ж старі люди. А залишитися тут означало б для нього вмерти, бо сенс життя вже був вичерпаний. Дідусь вирішив залишитися і хотів відчути мою підтримку в такому його рішенні.

Я зрозуміла його вибір і принесла наступного разу, за його проханням, пляшку червоного вина. Дідусь сказав, що запросить в гості свого приятеля. Це було в четвер. А в п'ятницю до нашого центру подзвонили сусіди і повідомили, що дідусь помер.

Зараз я не впевнена, що вчинила правильно, бо онука дуже любила старого, чекала на його приїзд, хотіла доглядати його і лікувати. Та й у будинку для людей похилого віку непогані умови для життя. Але дідусь мовчки спитав мене і я, ухилившись від прямої відповіді, дала йому мовчазну згоду на смерть.

 

ПРОФЕСІЙНА ЕТИКА ТА ПРОФЕСІЙНА ДЕОНТОЛОГІЯ

Критичний розгляд моральних проблем, що виникають у практиці, є предметом дескриптивної професійної етики. Один із провідних авторитетів у цій галузі, Р. Джіллон, визначає її як "аналітичну діяльність, у якій критично досліджуються поняття, твердження, підстави й аргументи, що узасаджують дії професіонала" [7]. Дескриптивна професійна етика не займається цитуванням професійних кодексів поведінки й не ставить собі за мету їх створення. Вона пов'язана з філософським (соціологічним, психологічним тощо) аналізом дій професіонала в складних ситуаціях [13; 21; 6; 4; 27]. З іншого боку, дескриптивна професійна етика не є виявом релігійних почуттів або переконань [10; 31]. Це — компліментарна щодо професійної деонтології дисципліна, без якої неможлива повноцінна освіта сучасного професіонала [32].

Практика соціальної роботи завжди була сферою, в якій значення моральних аспектів людських взаємин виявлялися в повному обсязі [12]. Останнім часом у зв'язку з соціальними зрушеннями в нашому суспільстві, а також завдяки безпрецедентному зростанню можливостей медицини та комп'ютерних технологій, етичні проблеми набули особливого загострення [29]. Але "професійна деонтологія — система моральних норм, вироблена природним шляхом у межах професійного співтовариства"[23] — дуже часто "не в змозі дати відповідь на всі нові питання, які ставить перед соціальними працівниками сучасна практика роботи" [2]. До того ж у суспільстві, яке переживає кризу ціннісних засад, набагато частіше не спрацьовують нормативні моделі поведінки. В реальних умовах соціальний працівник бере на озброєння тільки свій практичний досвід вирішення етичних проблем у конкретних ситуаціях, а також, можливо, досвід своїх колег. Наше суспільство зараз — це суспільство постійних змін, перебудов, суспільство дій. Починати з написання "кодексу", яким будуть керуватися в своїй практиці професіонали, не реалістично. Потрібен попередній аналіз ситуацій етичного вибору, їх усвідомлення, а лише потім — "узагальнення отриманого досвіду в формі професійного етичного кодексу, що є сферою інтересів нормативної професійної етики" [1].

НАЙВАЖЛИВІШІ ЕТИЧНІ КОНЦЕПЦІЇ

У цьому розділі ми наводимо стислий огляд основних концепцій морального вчинку, які мають вплив на сучасні дискусії щодо професійної етики. Огляд спирається головним чином на роботи G. Pence [17], R. Gillon [7] та S. Banks [2].

Арістотелівська етична традиція

Засновником етики як філософської дисципліни був давньогрецький філософ Арістотель (384—322 рр. до н. е.). Він вважав людину соціальною істотою й не виокремлював етику від політики. За Арістотєлєм, стану повної досконалості — евдемонії — може досягти лише громадянин полісу, який володіє особливими рисами характеру — чеснотами. Чесноти поділяються на інтелектуальні (мудрість, кмітливість) та практичні (мужність, справедливість, поміркованість тощо). Головною чеснотою, за Арістотелем, є phronesis (практична розумність), що з'єднує інтелектуальну та практичну сфери й складає основу особистості.

Брак хоча б однієї з чеснот спричиняє недосконалість усього характеру. Наявність чеснот є необхідною передумовою успіху в будь-якій сфері людської діяльності. Суспільство, яке нормально розвивається, віддає кожному громадянинові належне й у такий спосіб виховує чесноти. Кожна чеснота є "золотою серединою" між двома крайнощами — вадами: так, наприклад, хоробрість — це середина між безрозсудністю та боягузтвом. За Арістотелем, добрий вчинок — це вчинок, зроблений згідно з власною природою людини, котра прагне моральної досконалості. "Доброчесна людина діє справедливо або стримано не тому, що її зобов'язує закон, а тому, що вона щиро прагне так діяти" [25].

Арістотель мав багато послідовників, i не тільки в давні часи. Арістотелівська традиція у дещо модифікованому вигляді була сприйнята середньовічним християнством і справила глибокий вплив на всю західну культуру. Теологи протиставили античному розумінню справедливості (віддавати кожному згідно з його заслугами) принцип доброго ставлення до всіх людей, пов'язаний з ідеалом християнської любові. До переліку чеснот увійшли покірливість та милосердя. Для християнської етики характерним є різке протиставлення "низьких" емоцій і волі, що осяяна благодаттю; "звідси стійкий мотив переборення емоцій у християнській дидактичній літературі" [26].

Кантова етика

Іммануїл Кант (1724—1804) — німецький філософ епохи Просвітництва. Згідно з його поглядами, всі людські бажання пов'язані з особистими інтересами і тому лише раціональне рішення є вільним.

Моральність не може ґрунтуватися на примітивних бажаннях, групових інтересах або критеріях ефективності, а мусить узасаджуватись у людському розумі. Кант сприйняв християнську схему морального вчинку, замінивши благодатну волю на просвітницьке ratio. Доброчесна людина чинить добре тільки тому, що це правильно. Формальні засади раціональної етики Кант формулює у вигляді загального принципу — категоричного імперативу: "Дій тільки згідно з такою максимою, яка може стати універсальним моральним законом". Кантівське розуміння доброго вчинку принципово відрізняється від арі-стотелівського, по-перше, негативним ставленням до емоційної сфери (емоції треба переборювати як вияв егоїстичної природи людини); по-друге, уявленням про моральний конфлікт між розумом та емоціями як необхідну умову ідеального морального життя (на відміну від арістотелівського ідеалу евдемонії); по-третє, зменшенням моральної ваги чеснот на користь універсальної раціональної доброчесності.

Утилітаризм

Лондонський юрист і реформатор Ієремія Бентам (1748—1832) протиставив моралі свого часу теорію, яку він назвав утилітаризмом. Згідно з цією теорією, найкраща дія — це дія, що призводить до найбільшого блага для найбільшої кількості людей. Відповідаючи на запитання, що є благо, Бентам звернувся до гедонізму давніх епікурейців: задоволення — це благо, страждання — це зло. Так, новий суспільний закон кращий від старого, якщо внаслідок його впровадження більша кількість людей буде задоволена.

Такий підхід до оцінки дії, за якого в центрі уваги перебуває не зміст вчинку і не його відповідність нормі, а наслідки цієї дії, називають консеквенційним (наслідковим). Бентамівський утилітаризм — це історично перша й найпоширеніша з консеквенційних теорій. Форми консеквенціалізму можуть відрізнятися уявленнями про (суспільне) благо, а також тим, чи беруться до уваги віддалені в часі наслідки дії. Особливістю утилітаризму і консеквенціалізму є взагалі відсутність абсолютних правил, які не можна порушувати. Утилітаризм легко застосовується при вирішенні загальних питань суспільного життя: наприклад, при плануванні роботи соціальної служби або при розподілі дефіцитних медичних ресурсів.

Релятивізм

Одним із поширених сьогодні поглядів на етичну проблематику є погляд, який можна було б назвати "наївним релятивізмом". Згідно з цим поглядом, поняття про добро і зло мають відносний характер, змінюються залежно від суспільства (культурний релятивізм) або навіть залежно від потреб особи (індивідуалізм). Існують певні аналогії наївного релятивізму в історії філософії, зокрема вчення давньогрецьких софістів (Протагор вважав людину мірою всіх речей), а також погляди скептиків епохи Відродження. Крайню форму релятивізму (моральний скептицизм) навряд чи можна вважати послідовною етичною позицією, оскільки вона з самого початку відкидає можливість об'єктивних етичних оцінок. Разом з тим, помірковані форми релятивізму досить широко представлені в сучасних етичних дискусіях.

Індивідуалізм — це особлива форма релятивізму, яка ставить у центр уваги так звані негативні права людини: право не бути свавільно ув'язненим, не бути об'єктом насилля тощо. Позитивні права (скажімо, на соціальне забезпечення) індивідуалізм вважає другорядними або відкидає. Наприклад, щоб забезпечити заходи щодо охорони здоров'я людей у сільській місцевості, треба примусити медичний персонал туди їхати. Позитивне право сільських жителів на охорону здоров'я вимагає порушення негативного права медичних працівників. Індивідуалізм наполягає на непорушності останніх. Індивідуалісти розглядають традиційні чесноти й обов'язки як надмірні вимоги. Вони погоджуються: добре, якщо людина справедлива, співчутлива, мужня. Але боягуз чи пихата людина не викликають їхнього осуду.

Кожна з наведених етичних концепцій має свої вади та внутрішні проблеми. Критики Арістотелевої етики зосереджують увагу на відсутності чітких критеріїв визначення чеснот. У сучасному плюралістичному суспільстві чесноти одних груп населення вважаються вадами в інших групах. Так, християнська чеснота покірливості для аріс-тотеликів є радше вадою, оскільки вона пов'язана із свідомим приниженням власної гідності. Головною проблемою етичних концепцій кантіанської орієнтації є проблема джерел раціональної мотивації. Чому особа мусить керуватися категоричним імперативом? З точки зору багатьох критиків Канта, розум, позбавлений емоцій, не може спонукати людину до дії. Нейтральність щодо бажань — також слабке місце утилітаризму. Крім того, викликає сумнів також утилітаристське припущення про співмірність різних аспектів блага, і тим більше — про співмірність цінностей різних людей. Утилітаризм у дійсності неявно припускає існування універсальної шкали добра і зла.

Прибічники різних етичних теорій будуть не тільки по-різному діяти в конкретній ситуації, а й неоднаково інтерпретувати саму ситуацію, виносячи на перший план ті чи інші аспекти. Так, соціальний працівник — послідовник Канта буде концептуалізувати ситуацію в термінах норм, що існують у даному суспільстві. Якщо випадок неординарний, то він може поставити себе на місце клієнта й запитати себе, якому рішенню соціального працівника він віддав би перевагу. Утилітарист у критичній ситуації буде схильний міркувати в термінах соціальних наслідків. Прибічник Арістотеля буде керуватися тими уявленнями про професійні та громадянські цінності, які він сприйняв від своїх вчителів. При цьому він вимагатиме від себе розсудливості, мужності, справедливості та співчутливості до клієнтів.

Знання етичних теорій дозволяє соціальному працівникові приймати професійні рішення в складних ситуаціях практики свідомо й обґрунтовано.

 

МОДЕЛІ ПРИЙНЯТТЯ ПРОФЕСІЙНИХ РІШЕНЬ СОЦІАЛЬНИМИ ПРАЦІВНИКАМИ

Соціальний працівник і клієнт утворюють мінімальну соціальну групу, в якій діють всі закономірності мікросоціуму. Тому питання про спосіб побудови стосунків між ними є багатовимірним і вивчається соціологією, соціальною психологією, соціальною філософією та біоетикою.

У цьому розділі наводиться стислий огляд типових моделей таких взаємин (спираючись на G. Pence [17]; S. Jones, R. Joss [9]; F. Loewen-berg, R. Dolgoff [12]).

Патерналістична модель

Згідно з патерналістичноюмоделлю взаємин, професіонал сприяє благові клієнта так само, як батько сприяє благові дитини. Маючи професійні знання та навички, він задовольняє потреби клієнта, приймаючи рішення в системі можливої допомоги, а клієнт повинен пасивно і дисципліновано виконувати всі розпорядження соціального працівника. Авторитарні (патерналістичні) дії професіонала можуть бути виправдані, якщо вони дійсно сприяють благові клієнта і якщо клієнт не має достатніх знань, щоб мати власне судження. Проте, сьогодні влада професіонала часто обмежується бажанням клієнта контролювати ситуацію. Активність клієнта обумовлена як високим рівнем інформованості сучасної людини, так і характером сучасної соціальної роботи.

Інструментальна модель

У межах інструментальної моделі професіонал займає нейтральну, позаетичну позицію. Його послуги клієнтові продаються і купуються, як будь-який інший товар. Професіонал не відмовляє жодній вимозі клієнта, якщо вона не суперечить законові. Цю модель треба враховувати, зважаючи на те, що перевага економічних інтересів над професійними часто виявляється в більш прихованих формах.

Контрактна модель

Контрактна модель виходить із припущення рівноправності між професіоналом та клієнтом у вирішенні моральних питань. Необхідною передумовою співпраці, згідно з цим підходом, є існування моральної домовленості ("морального контракту") між обома сторонами щодо прав та обов'язків кожної. Домовленість ґрунтується на трьох загальних принципах.

По-перше, важливі моральні рішення є прерогативою клієнта.

По-друге, професіонал мусить давати клієнтові всю необхідну для прийняття рішення інформацію.

По-третє, професіонал не зобов'язаний починати роботу (підписувати контракт), якщо вимоги клієнта суперечать його моральним принципам.

З контрактним підходом пов'язаний так званий принцип поінформованої згоди, згідно з яким клієнт має право сам визначати ступінь ризику, на яку він іде для покращення свого становища. Як принцип поінформованої згоди, так і контрактний підхід у цілому виникли як реакція на зловживання професіоналів своєю владою в межах патер-налістичної моделі. По суті, контрактна модель є своєрідним компромісом між патерналізмом та інструментальним підходом. Вона намагається узгодити індивідуальні інтереси професіонала і клієнта шляхом пошуку універсальних обмежень деонтологічного характеру. Така модель добре працює в суспільстві, де домінує індивідуалізм. Але це не означає, що вона є найкращою. Критики контрактної моделі зауважують, що моральні судження не можна відокремити від професійних суджень. Контрактуалізм фіксує мінімальні етичні вимоги до стосунків професіонала і клієнта: він уточнює, чого не можна робити, щоб не зашкодити клієнтові, але залишає відкритим питання про те, що належить робити.

Персоналістична модель

Персоналістична модель виходить з того, що ідеальні стосунки між професіоналом і клієнтом вимагають більшого, ніж формальне, виконання контракту. Насправді кожен клієнт хотів би мати справу з професіоналом, що володіє чеснотами, а професіонали віддають перевагу доброчесним клієнтам. Згідно із сучасною етичною теорією [17], [13], чесноти включають не тільки нахили діяти певним чином (мужньо, розсудливо тощо), а й нахили до відповідних почуттів (скажімо, справедлива людина схильна обурюватися несправедливістю), а також бажання діяти доброчесно, які досягаються шляхом самовиховання на основі співчутливості й відкритості до інших. На думку Г. Пенса [17], сучасна практика вимагає від професіонала практичної розумності (р1ігопе8і8), мужності, справедливості, поміркованості, співчутливості, професійної компетентності, чесності.

ЦІННОСТІ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ

Професійний аналіз ситуацій, крім знання загальних етичних концепцій, потребує усвідомлення цінностей, на які орієнтується соціальний працівник.

Поняття цінностей

матеріальному (грошові

Цінності — ідеї (ідеали), переконання, на які можна спиратися при прийнятті рішень. їх неможливо оцінити жодними об'єктивними критеріями, вони цілком суб'єктивні, найчастіше їх може поділяти група людей. Цінності можуть змінюватися з часом і можуть бути різними для різних культурних середовищ.

Мова йтиме не про цінності в з або речові), а про соціальні цінності (sodal values).

Коли ми щось робимо як професіонали або у своєму повсякденному житті, наші дії, як правило, визначаються сукупністю більш-менш визначених цінностей. Дія та суб'єкт дії можуть бути окреслені виходячи з цих цінностей, але таке окреслення також є ціннісним судженням. Часто цінності залишаються не сформульованими явно, а формуються сім'єю або групою. Так, у процесі виховання ми сприймаємо на віру багато переконань щодо того, як побудовано світ і як правильно себе поводити в ньому. Це все — цінності.

Цінності — це суб'єктивний вияв конкретних підстав людських вчинків.

Чому цінності важливі?

Цінності — життєво важливий компонент практики соціальної роботи. Соціальні працівники морально відповідальні за свої дії як перед своїми клієнтами та колегами, так і перед своїми працедавцями (як

правило, в кінцевому рахунку — перед Цінності — це не просто державою). Існує безпосередній зв'я- ^ідеали, ^{це набір} к^ри^терив зок між цінностями та діями. Коли ми ^{для при}и^няття рііш^ь. приймаємо рішення, воно спирається

на певну сукупність цінностей, отож і наші дії можна оцінити виходячи з них.

Більшість професійних інститутів соціальної роботи, наприклад, Центральна рада з підготовки та навчання соціальних працівників (CCETSW) у Великій Британії, Британська асоціація соціальних працівників (BASW) і Національна асоціація соціальних працівників США (NASW) заявляють, що соціальна робота узасаджується в певній сукупності цінностей і що компетентні соціальні працівники мусять бути спроможними діяти відповідно до цих цінностей.

Які цінності?

Шуламіт Рамон у книзі "Beyond Community Care" [19] перераховує п'ять основних цінностей — засад професійної соціальної роботи.

1. Наснаження (Empowerment)

Йдеться про необхідність працювати з людьми, які стали клієнтами, так, щоб вони змогли відновити і використовувати свої особисті громадські й людські здатності. Людям потрібно дати змогу використовувати свої можливості. Найвразливіші люди відчувають брак впливу в суспільстві, особливо якщо вони мають явні порушення. Вони часто піддаються маргіналізації та ізоляції і в такому разі можуть бути позбавлені нормальних можливостей діяти й бути незалежними в суспільстві. Наснаження вимагає розподілу влади та її відриву од традиційних впливових груп.

2. Насамперед — людина (People first)

У кожної людини є право одержувати підтримку від суспільства в скрутних обставинах не тільки тому, що це може принести вигоду, а й в ім'я розвитку людських можливостей і для збагачення нематеріального боку нашого життя, загального для всіх нас.

Незважаючи на свої проблеми, клієнти соціальних служб — передусім такі ж самі люди, як і всі інші. Люди з порушеннями і без них мають багато спільного, коли йдеться про їхній потенціал стати корисними і цінними для суспільства і для самих себе.

Кожній людині повинні бути гарантовані гідність та права, навіть якщо не всі можуть в однаковій мірі застосовувати їх.

3. Повага до особистості (Respect for persons)

Повага до особистості — це один із привілеїв соціалізованої людини (члена співтовариства).

Повага до особистості має багато форм; наприклад, коли дорослі нездатні піклуватися про своє власне тілесне функціонування і залежать у цьому від інших або коли люди похилого віку виглядають спантеличеними, здається "природним" поводитися з ними, неначе з дітьми. Незважаючи на це, деякі люди спроможні продовжувати ставитись до них відповідно до їхнього віку, а не до їхньої залежності. В різних соціальних і культурних групах існує багато різноманітних засобів демонстрації поваги. Треба враховувати, що вважається поважним поводженням у групах, що відрізняються від нашої власної групи. Повага також вимагає дозволяти людям робити помилки й час від часу чинити неправильно. Обходитися з людьми так, ніби вони завжди мають рацію або завжди її не мають, було б однаково проявом неповаги. Поводитися зі старими, як із дітьми, лише тому, що вони глухі або відчувають проблеми з тілесним функціонуванням, цілком неприйнятно.

Це дозволяє нам установити принцип, що добре обслуговування має відповідати вимогам кожного члена співтовариства та його почуттю власної гідності. Тобто, це таке обслуговування, яким ми самі захотіли б скористатися. Якщо обслуговування, яке ми надаємо, неприйнятне для нас і нашої родини, то воно не досить добре.

4. Право на самовизначення (The right to self determination)

Під цим розуміють право кожного розв'язувати свої проблеми, виходячи зі своєї спроможності приймати розумні рішення, а також із факту, що людина глибше за інших знає саму себе. Це цілком суперечить поширеному переконанню, що професіонал знає краще. На професіоналі лежить обов'язок пояснити свої професійні знання зрозумілою мовою, щоб зробити їх доступними іншій людині. Право на самовизначення також припускає, що ухвалення рішення — загальнодоступний процес, якому можна навчити.

Це право включає право помилятися.

5. Право на залежність (The right to dependence)

Люди за своєю природою взаємозалежні; кожний із нас має право на взаємну залежність і підтримку в разі потреби. Взаємозалежність — позитивний і цілком нормальний стан. Як влучно було сказано класиками, "жодна людина не є островом", усі ми живемо в товаристві й усі залежимо один від одного. Зростання незалежності не заперечує цієї цінності, оскільки воно припускає, що жоден індивід не може бути цілком самодостатнім, і самодостатність — не ідеал. Час від часу люди стають залежними від інших на більш чи менш тривалий час, і це відбувається з низки різних причин.

Таким чином, цінності створюють прагматичні критерії, які скеровують наші дії в житті та професійній діяльності. Вони важливі для структурування взаємовідносин соціального працівника з клієнтом і прояснення головних особливостей цих стосунків.

Проблеми виникають, коли соціальні працівники виразно не усвідомлюють своїх цінностей, коли ми говоримо одне, а робимо інше, коли наша поведінка й наші дії непослідовні, або коли цінності залишаються просто гарними ідеями, а не детермінують наші дії. Коли соціальні працівники не визначають підстав своїх дій, коли вони прагнуть з процесу соціальної роботи створити таємницю або щось "магічне", тоді вони завдають шкоди і клієнтам, і самим собі.

Соціальна робота в кінцевому підсумку спрямована на те, щоб надати можливість клієнтові стати незалежним або, принаймні, зменшити його залежність від професійної допомоги. Створення таємниць аж ніяк не може сприяти цій меті.

Спробуємо повернутися до випадку, запропонованого на початку глави як ситуацію для обговорення.

У ході супервізії та інтервізії працівникові варто обговорити проблеми, що виникли, й запропонувати план дій. Працівник і супервізор повинні разом, спираючись на своє знання ситуацій такого типу, а також відповідних досліджень та їхніх наслідків, проаналізувати практичні реалії цієї конкретної ситуації: яким є клієнт (користувач), які його бажання і потреби, що посутнього може зробити соціальна служба, в чому полягає юридичний контекст.

План, який вони складають, має включати по змозі розмову з цим клієнтом щодо наслідків його дій і щодо занепокоєння соціального працівника, а також, і це важливо, щодо підстав цього занепокоєння. Так само працівник має брати до уваги свої знання щодо процесу старіння і застосовувати їх до даної ситуації. Наприклад, дослідження свідчать, що багато людей похилого віку, яких переводять до спеціальних закладів, помирають протягом трьох місяців після цього. Це відбувається внаслідок багатьох чинників, серед яких зрозумілою є вразливість старих людей, усвідомлення неминучості їхньої смерті, шок, викликаний необхідністю зміни звичного середовища. Ця зміна вважається таким же великим стресом, як втрата близької людини або розлучення. Оцінюючи наслідки перебування старого вдома, треба також враховувати можливість нещасного випадку.

Соціальний працівник може відчувати, що вживати алкоголь у похилому віці "не слід". Це — неявне ціннісне судження, і працівник не має права нав'язати дідові це судження тільки тому, що сам має таке відчуття.

Право на самовизначення вимагає, щоб на першому місці був вибір самої людини, проте це твердження потребує перевірки теорією та знанням соціальних працівників. Тільки в надзвичайних ситуаціях соціальний працівник може не брати до уваги побажання клієнта.

Проте право бути залежним нагадує, що, можливо, про цього чоловіка треба буде піклуватися в той період життя, коли йому самому важко буде подбати про себе. Деяким людям перепочинок від турбот про їхні повсякденні потреби, коли вони вже не в змозі брати на себе тягар цих турбот, приносить справжнє задоволення.

Таким чином, соціальний працівник повинен зважити всі варіанти рішення, обговорити їх із супервізором та клієнтом і разом прийняти рішення, яке б його (клієнта) задовольнило. Якщо працівник не відчуває задоволення цим рішенням, потрібно ще разом розглянути ситуацію із супервізором, без участі клієнта, і самому знайти спосіб розв'язання проблеми. В жодному разі не слід обтяжувати клієнта своїм почуттям провини або відповідальності.

У цій ситуації має значення також те, що чоловік перебуває у віці 90 років, отже його смерть у найближчий час є цілком можливою.

Це треба сприймати не як катастрофу, а як просту реальність смертної природи людини.

 

ПРИНЦИП СПІВПРАЦІ З КЛІЄНТОМ

Практика соціальної роботи будується на розумінні того, що соціальний працівник та клієнт виступають рівними партнерами в процесі пошуку найкращого рішення поточних проблем і забезпечення можливості розвивати надалі навички пошуку клієнтом своїх власних рішень. Користуючись метафорою, можна сказати, що соціальні служби не дають голодній людині рибу, але дають вудку і навчають вудити рибу. Іншими словами, ми уповноважені давати можливість людям розвивати необхідні навички і спроможності, щоб жити таким життям, якого вони для себе прагнуть.

Беручи до уваги те, що соціальна робота узасаджена в означеній сукупності цінностей, і те, що процес взаємодії з клієнтом необхідно є процесом наснаження (empowerment), ідея співпраці одержує набагато більше змісту. Рівне партнерство означає, що обидві сторони щось вносять до загальної справи, і внесок обох сторін однаково цінний: обидва партнери працюють для досягнення поставленої мети.

Принцип співпраці втілюється в життя таким чином, щоб дії працівника відповідали проголошуваним цінностям. Не можна говорити одне, а робити інше. Застосування описаних цінностей гарантуватиме, що стосунки між соціальним працівником і клієнтом є рівними, що обидва поважають відмінності й цінують індивідуальність кожного. Соціальний працівник має уникати дій на основі стереотипів та упереджень.

Погляди, стосунки, цінності та життєвий досвід можуть, напевне, суттєво відрізнятися у клієнта й у працівника. Тому партнерство, про яке йде мова, мусить ґрунтуватися на розумінні й прийнятті розбіжностей. І на працівникові лежить відповідальність, виходячи з власного досвіду, бачити в клієнтові цілісну й унікальну людину, котра перебуває в особливій ситуації.

У нашому навчальному прикладі "Дідусева хата" можна очікувати, що соціальний працівник матиме добре налагоджені стосунки з літнім чоловіком та атмосферу взаємної довіри і взаєморозуміння, оскільки вони деякий час працювали разом. Працівник міг встановити з клієнтом рівні, партнерські взаємини, що дозволяють клієнтові використовувати навички й знання працівника при ухваленні рішень. Можливо, працівник надавав багато практичної допомоги й підтримки старому в повсякденному житті, але так, щоб показати йому і переконати, що він хоче допомагати на умовах клієнта, що він заслуговує довіри. Тепер, у складнішій ситуації, клієнт почувається упевненим у спроможності працівника надати ефективну допомогу.

Важливо завжди пам'ятати: немає причин вважати, що клієнт довірятиме соціальному працівникові, поки той не довів, що заслуговує довіри. Більшість людей, що стають клієнтами соціальної роботи, уже мали деякий контакт із "владою" і, мабуть, не були задоволені результатами. У навчальній ситуації менше вірогідності недовіри.

У цій ситуації соціальний працівник мусить розв'язати дилему між необхідністю шанувати вибір людини жити у власному будинку й своїм занепокоєнням щодо його безпеки і самопочуття, а також між правом клієнта випити вина і своїм занепокоєнням про його здоров'я.

 

ПРОФЕСІЙНІ МЕЖІ (PROFESSIONAL BOUNDARIES)

Соціальна робота вимагає не тільки практичних реакцій на проблеми. Так, нужденність або тяжка хвороба часто вимагають участі соціального працівника. Водночас, у цих випадках практична допомога — тільки частина справи. Інша, не менш важлива частина полягає в тому, щоб допомогти людині — самій або в групі — знайти стратегію для виходу із скрути. Якщо обмежитися наданням бідному матеріальної допомоги,— будь то ціла країна або окрема людина,— це ніколи нічого не змінить. Клієнти повинні думати про те, як вони самі можуть змінити ситуацію, в якому напрямку; що вони ще можуть зробити; які є інші шляхи розв'язання їхньої проблеми.

Соціальна робота має справу з людьми, котрі перебувають у важкому становищі, реагує на їхні психологічні, соціальні та практичні проблеми. Як правило, людям потрібно не тільки надання порад або матеріальної допомоги, а й співчуття. Недостатньо допомогти у якійсь справі чи організувати групу; треба бути з людьми в їхній біді. Тому соціальні працівники часто бувають глибоко збентежені проблемами своїх клієнтів і їхньою очевидною нездатністю змінити свою ситуацію.

У зв'язку з цим виникає небезпека професійного "вигоряння". Соціальний працівник, котрий "вигорів", буває так переповнений емоціями й переживаннями людей, із якими він працює, що більше не може ні залишатися самим собою, ні допомагати іншим. Він такою мірою втягується в деталі проблем клієнтів, що більше не може нормально функціонувати.

Практичні поради соціальним працівникам

Насамперед, зберігайте перспективу, знайте, що перебуває у вашій владі та й вашій компетенції, а також — що робити з інформацією про речі, які є поза вашою компетенцією.

Чітко усвідомлюйте, хто ви є і для чого ви дієте.

Зберігайте професійну дистанцію. Це не означає бути нечесним, але бути реалістичним, не означає бути холодним, але бути відвертим, не означає бути нетовариським, але поважати.

 

У ситуації "Дідусева хата", запропонованій для аналізу, соціальний працівник має пам'ятати, що старий чоловік — не батько і не брат, а клієнт. У працівника є низка обов'язків стосовно клієнта. Ці обов'язки повинні бути визначені службою, у якій він працює. Соціальний працівник відповідає перед своєю службою і своєю професією.

Почуття провини і непевності працівника з приводу того, що йому робити, треба відкласти до зустрічі із супервізором і колегами.

ПРОФЕСІЙНІ СТОСУНКИ В СОЦІАЛЬНИХ СЛУЖБАХ І МУЛЬТИДИСЦИПЛІНАРНА РОБОТА

Співпраця з іншими професіоналами в межах мультидисциплінар-них команд набагато складніша, ніж це може здаватися. Мультидис-циплінарні команди звичайно працюють на основі однієї організації (агенції соціальної роботи або лікарні), і складаються з представників різних професій. Вони часто включають соціальних працівників, психологів, лікарів, медсестер, терапевтів, доглядальниць. Набір професій залежатиме від характеру організації або від проблеми, яку необхідно розв'язати. Таким чином, у команді, що працює з людьми похилого віку, можуть бути:

Чинники, які ускладнюють співпрацю в межах мультидисциплі-нарної команди:

Конкуренція між професіоналами;

Почуття "власності" стосовно клієнта: це мій клієнт, і йому потрібно допомагати тільки моїми методами. Таким чином, люди отримують соціальну допомогу, терапію або ліки в залежності від

 

Пам'ятайте про відмінність між дружбою і професійними стосунками. Соціальні працівники не є друзями своїх клієнтів і не можуть ними бути. Дружба — стосунки за своєю суттю взаємні, що не мають іншої мети, крім самої дружби; дружба відновлюється в часі; кожен із друзів часом віддає більше або більше одержує. А от стосунки між соціальним працівником і клієнтом обмежені в часі і мають конкретну мету, вони не взаємні. Те, що "одержує" соціальний працівник — це задоволення від доброго виконання своєї роботи, від досягнення певних цілей і від спостереження того, як люди змінюються і, головне, як вони виходять із стосунків соціальної роботи.

Знайте, що ваша важлива якість — здатність залишатися поруч із кимось у біді або в кризі, самому не руйнуючись від цієї кризи або від емоцій.

Пам'ятайте, що професійна межа — поняття динамічне; важливо мати особистий простір. Деякі люди можуть із задоволенням тісно спілкуватися з іншими людьми, а інші представники навіть тієї ж самої культури можуть вважати це нестерпним.

того, до кого з професіоналів вони потрапили, без уважної всебічної оцінки, що могла б бути для них корисною в даній ситуації.

Недостатнє розуміння одними професіоналами ролі інших.

Поганий зв'язок внаслідок відмінності професійних мов, тобто внаслідок використання різних понять для опису тих самих речей.

Недостатня підтримка керівництвом спільної роботи і співробітництва.

Брак відкритості та відсутність бажання пояснювати свою професійну точку зору, невміння слухати інших і віддавати перевагу потребам клієнта перед професійною самовпевненістю.

Небажання приділити час, щоб дізнатися один в одного і зрозуміти розходження й точки дотику.

 

соціальний працівник,

медсестра,

терапевт або сімейний лікар,

геронтолог і, можливо, психогеронтолог,

відповідальний за організацію допомоги вдома,

голова місцевої житлової ради чи будинку-інтернату,

голова місцевого центру допомоги,

можливо, фізіотерапевт,

дієтолог.

Головний аргумент на користь спільної роботи — це необхідність кращого обслуговування клієнтів. Спільна робота надає клієнтові:

доступ до сукупного розуму команди, а не тільки до розуму окремої людини,

можливість вибору людей, із якими він бачитиметься і працюватиме,

доступ до ширшого діапазону ресурсів,

глибшу оцінку його ситуації, яка буде заснована на кількох різних точках зору.

Мультидисциплінарна команда є ефективнішою організаційно, оскільки раціональніше розподіляються ресурси агентства, які неминуче обмежені. У міру того як члени команди дізнаються про роботу інших, вони почнуть співпрацювати, а не конкурувати, що також сприятиме кращому використанню часу й сил служби. Можливості команди розів'ються в міру того, як її члени будуть навчатися один в одного. Надані агентством послуги стануть послідовнішими. Таким чином, незалежно від того, з ким клієнт зустрівся спочатку, він отримає доступ до всіх ресурсів і одержить широку оцінку своєї ситуації.

Розглянуті поняття "професійна етика" та "професійна деонтологія". Представлені етичні концепції, які є основою для формування професійної етики та деонтології.

Наведені типові моделі прийняття рішень соціальними працівниками. Визначені основні цінності соціальної роботи та продемонстровані можливості їх практичного застосування. Описані принципи та надані практичні поради щодо встановлення соціальним працівником професійних меж. Проаналізовані особливості роботи у мультидисциплінарній команді.

Основні поняття

ДЕСКРИПТИВНА ПРОФЕСІЙНА ЕТИКА; ПРИНЦИП ПОІНФОРМОВАНОЇ ЗГОДИ; ЕТИКА ЧЕСНОТ; ІНДИВІДУАЛІЗМ; КУЛЬТУРНИЙ РЕЛЯТИВІЗМ; МУЛЬТИДИСЦИПЛІНАРНА КОМАНДА; НАСНАЖЕННЯ; ПРОФЕСІЙНА ДЕОНТОЛОГІЯ; ПРАВО НА САМОВИЗНАЧЕННЯ; ПРАВО НА ЗАЛЕЖНІСТЬ; ПРОФЕСІЙНІ МЕЖІ; УТИЛІТАРИЗМ; ЦІННОСТІ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ.

Запитання для дискусії

Як ви думаєте, чи є такі ситуації, коли соціальний працівник може не втручатися, а дати людині померти?

Якого виду психологічної підтримки потребує соціальний працівник у ситуації, описаній раніше?

Що допомагає вам вирішувати складні ситуації професійного вибору?

Яку роль відіграє супервізія у розв'язанні етичних проблем?

Як ви розумієте поняття "цінності соціальної роботи" та в чому полягає їхнє значення?

Яка модель прийняття рішень, на вашу думку, є найтиповішою для соціальних працівників в Україні?

Як запобігти появі чинників, які негативно впливають на співпрацю в межах мультидисциплінарних команд?

Використана література

A Code of Ethics for Social Work / D. Watson (Ed.).— 2th ed.— London: Routledge & Kegan Paul, 1985.— 177 p.

Banks S. Ethics and Values in Social Work.— London: Macmillan, 1995.— 165 p.

Bioethik in den USA / Red. Hrag. Sass.— NY.: H-M-Springer-Verlag.— 1987.— 284 p.

Blum L. Moral Perception and Particularity.— Cambridge: University Press, 1994.—

269 p.

Death, Dying and Bereavement /D. Dickenson, M.Johnson (Eds.).— London.: SAGA Publication, fnc., 1994.— 321 p.

Dye T. Power and Society: an hntroduction to the Social Sciences.— Belmont: Cole Publishing Company, 1990.— P. 9—14.

GillonR. Philosophical Medical Ethics// British Medical Journal.— 1985.— Vol. 290; Vol. 291.— 1986.— Vol. 292.

Hope T., Fulford K., Yates A. The Oxford Practice Skills Course: Ethics, Low and Communication Skills in Health Care Education.— Oxford: Oxford University Press fnc., 1996.— 179 p.

Jones S.and Joss R. Learning and Teaching in Social Work: Towards Reflective Practice // Models of Professionalism.— London: Jessica Kingsley Publishers, 1995.—

P. 15—33.

10. Kenny A. Abortion and the Taking of Human Life // Reason and Religion.— Oxford:

Basic Blackwell, 1987.— P. 47—62.

Kubler-Ross E. On Death and Dying.— London: Routledge, 1993.— P. 122—139.

Loewenberg F., Dolgoff R. Ethical Decision for Social Work Practice.— Hasca: F. E. Peacock Publishers, hnc, 1996.— 278 p.

Mac !ntyre A. After Virtue.— Notre Dame: Univ. of Notre Dame Press, 1981.—

250 p.

 

Margolis J. The Truth about Relativisem.— Oxford: Oxford University Press Inc., 1991.— 179 p.

Models: A critical Review and New View// ClouserD. Cross Cultural Perspective in Medical Ethics: Reading.— Boston: Jones & Bartlett Publishers, 1989.— P. 150—156.

Pellegrino E. Ethics// JAMA.— 1987.— Vol. 258.— N 16.— P. 2298—2299; N 19.— P. 2843—2844.

Pence G. Ethical Options in Medicine / Medical Economics Company.— 1980.—

221 p.

Practical Reasoning: Lectures Notes in Artificial Intellegence / D. Gabbay (Ed.).— Vol. 1084.— N. Y.: H-M-Springer-Verlag, 1996.— 650 p.

Beyond Community Care: Normalisation and Integration Work / Ramon S. (Ed.).— London: Macmillan, 1991.

Rationality, Relativism and the Human Sciences / Margolis J., Krausz M. Burian (Eds.).— Doldrecht, 1986.— 287 p.

Rawls J. Kantian Constructivism in Moral Theory // Journal of Philosophy.— 1980.—

Vol. 77, N 9.— P. 515—571.

Social Theory, Social Change and Social Work: an Introduction / N. Parton (Ed.).— London: Routledge, 1996.— P. 135.

Social Work:What Kind of Profession? // A Cord of Ethics for Social Work: The Second Step.— London, Boston: Routledge & Kegan Paul, 1985.— P. 40—57.

WaltersL. Biomedical Ethics// JAMA.— 1985.— Vol. 254, N 16.— P. 2345—2348.

Аристотель. Собрание сочинений: В 4 т. — М.: Мысль, 1984.— Т. 4.— С. 53—

374.

26. Карсавин Л. П. Культура средних веков.— К.: Символ-AirLand, 1995.— С. 165—

184.

Кириленко Т. С., Титаренко Т. М. Вчинковий смисл психологічних феноменів // Основи психології.— К.: Либідь, 1995.— С. 299—335.

Кримський С. Б. Ціннісно-смисловий універсум як предметне поле філософії// Філософська і соціологічна думка.— 1996.— № 3—4.— С. 103.

Малахов В. А. Етика: Навчальний посібник.— К.: Либідь, 1996.— С. 303.

Мигович І. І. Соціальна робота: Вступ до спеціальності.— Ужгород: Ужгородський державний університет, 1997.— С. 76—79.

Полтавець В. І. Проблеми психіатрії, пов'язані з релігійним бумом в Україні кінця 80-х— початку 90-х років (Реабілітація хворих та етичні проблеми психіатра) // Вісник асоціації психіатрів України.— 1994.— № 2.— С. 16—18.

Шапиро Б. В. Проблема целостного подхода в обучении социальной работе // Образование в области социальной работы в России.— М.: Московская высшая школа социальных и экономических наук, 1996.— С. 10—15.

РОЛІ ТА ФУНКЦІЇ СОЦІАЛЬНИХ ПРАЦІВНИКІВ

Володимир Сидоров

Донецький державний університет

Класифікації ролей соціального працівника.

Мета і зміст діяльності в межах кожної з ролей, яку можуть виконувати соціальні працівники.

Виробничі функції, властиві соціальним працівникам відповідно до їх ролей.

Класи функцій: базисні та спеціальні.

Типології потреб і проблеми клієнтів.

Концептуальні підходи, які застосовуються при втручанні соціальними працівниками, їхні цілі та завдання.

 

Діяльність соціальних працівників передбачає широкий перелік сервісних послуг, які надаються клієнтам для їхнього інформування, консультування, обслуговування, стимулювання тощо.

 

РОЛІ

Деякі фахівці розглядають роль як "культурно-детерміновану модель поведінки, встановлену для особи, яка займає особливе місце у суспільстві"[46].

Надаючи певну послугу, соціальний працівник може одночасно виконувати одну або декілька ролей. У численних статтях Енциклопедії соціальної роботи — настільної книги соціальних працівників США — виділяється, згідно з різними авторськими поглядами, від п'яти до двадцяти ролей [73]. Порівняльний аналіз точок

 

зору північноамериканських та європейських колег показує, що рольові репертуари соціальних працівників обох сторін — Європи (Австрія, Велика Британія, Німеччина, Росія, Франція, Швейцарія, Швеція та ін.) і Північної Америки (Канада, США) — багато в чому конгруентні.

Рольові репертуари як зарубіжних, так і вітчизняних соціальних працівників можуть бути об'єднані у шість груп: практичних, посередницьких, керівних, дослідницьких, сервісних та латентних ролей.

Група практичних ролей

Група практичних ролей соціального працівника є стрижнем всього його рольового репертуару, першоосновою якого, як відомо, були благодійники і філантропи XIX сторіччя. Вони надавали посильну допомогу бідним, знедоленим, хворим; здійснювали добрі

справи і вчинки щодо безробітних (надаючи роботу), дітей-сиріт, пе-рестарілих (здійснюючи патронаж, догляд), правопорушників (допомагаючи виправити поведінку) тощо.

Головне ж наповнення практичної частини рольового репертуару сучасного соціального працівника відбулося у 30—70-х роках XX сторіччя і пов'язане з розширенням концептуальної бази професії, поглибленням спеціалізації її носіїв, зростанням соціальної активності людей. У зв'язку із соціально-економічними змінами, які перманентно відбуваються у світі, процес формування практичних ролей соціального працівника відбувається і досі. Підтвердження такої тези бачимо, наприклад, у появі та утвердженні позицій у цілій низці європейських та азійських країн, а також в Україні так званого вуличного [соціального] працівника.

УЧИТЕЛЬ СОЦІАЛЬНИХ УМІНЬ

Мета: Навчання клієнтів мистецтва ефективної взаємодії з соціальним оточенням.

У більшості випадків процес навчання клієнтів зачіпає кожну з основних сфер відносин особистості: пізнавальну, емоційну, поведінкову. Значна частина діяльності соціального працівника у ролі вчителя соціальних умінь полягає у забезпеченні клієнтів необхідною інформацією у придатній для них формі, наданні багатоваріантних порад і пропозицій, у практичному навчанні альтернативним моделям дій.

Зміст діяльності. Діяльність соціального працівника в даному рольовому втіленні досить різноманітна, що обумовлено широким спектром так званих соціальних умінь. Це можуть бути, наприклад, уміння, пов'язані з самообслуговуванням людей з фізичними або психічними вадами (особиста гігієна і догляд, користування транспортом); спеціальні уміння (керування сімейним бюджетом, батьківські уміння); комунікативні уміння, які проявляються відповідно до обставин, що склалися — на роботі, вдома, в громадських місцях; уміння, спрямовані на розв'язання чи запобігання кризових ситуацій або сприяння ухваленню важливих рішень, чи уміння, які дозволяють надавати необхідну само- чи непрофесійну взаємодопомогу, тощо. До числа соціальних можна віднести також і адаптивні уміння, що орієнтовані на пристосування індивіда до мінливих соціальних умов. Зазвичай адаптивні уміння пов'язані з такими змінами у житті людей, як зміна/втрата роботи, втрата близьких, зміна соціального оточення (наприклад, перехід дитини до іншої школи, переїзд сім'ї на нове місце проживання тощо). У спеціальній літературі вказані зміни одержали назву кризових або стресових ситуацій [39, 17].

Величезне значення надається превентивному (профілактичному) характеру навчання соціальним умінням. Прикладами такого роду можуть бути курс лекцій для тих, хто укладає шлюб, з питань планування сім'ї або груповий тренінг їхньої батьківської ефективності [18]; навчання учнів шкіл ненасильницьким способом розв'язувати конфлікти, які у них виникають [12].

КОНСУЛЬТАНТ/КОНСУЛЬТАНТ-КЛІНЩИСТ

Мета: Використання інформації, спеціальних знань для надання допомоги людям у розв'язанні їхніх життєвих проблем, а також організаціям, установам під час розробки і реалізації програм соціального обслуговування населення.

Зміст діяльності. Подвійне визначення мети викликане тим, що в практичній соціальній роботі розрізняють два типи консультування: взаємодія з клієнтами в конкретних випадках (конкретне консультування) або сприяння соціальним агентствам у налагоджуванні роботи (програмне консультування).

Конкретне консультування клієнтів, будь то окремий індивід, сім'я, група чи громада, може бути проведене з проблем їхнього соціального функціонування, особистішого росту тощо (труднощі у спілкуванні, девіантна поведінка, самотність, агресивність, життєві кризи та їхні наслідки). Разом з тим у багатьох практичних моделях соціальної роботи консультанта сприймають як каталізатор, що стимулює клієнта до самостійних дій у формулюванні проблем, які постали перед ним, здійснення вибору можливих варіантів їх розв'язання, оцінки наслідків різноманітних альтернатив.

У британській парадигмі роль консультанта, який займається конкретними проблемами клієнтів, вважається однією з найважливіших і досить складних для соціального працівника. Так, Джеремі Во-лкеру [14] консультування уявляється "оазою порядку, спокою і терапевтичних надій, яка приваблює, але часто виявляється міражем".

Для того, аби уникнути розчарувань, пов'язаних з можливим перебігом подій, Джеремі Волкер [14] радить соціальним працівникам дотримуватися золотих правил консультування, які говорять:

про необхідність послідовного формування у клієнта згоди, довіри до консультанта;

про врахування консультантом реальної небезпеки перетворення терапії у свою протилежність — тиранію;

про обов'язкову профілактику гіперболізування корисності консультації ("користь завжди перебільшена");

про беззастережну нейтральність щодо клієнта та його проблем;

про першочерговість достатнього накопичення інформації, яка стосується окремих людських негараздів, перш ніж вона буде усвідомлена і вироблені робочі гіпотези ("спочатку — накопичення, потім — розуміння").

Програмне консультування північноамериканськими дослідниками визначається як двосторонній процес розв'язання проблеми, під час якого консультант допомагає установі, організації проаналізувати і покращити діяльність щодо надання клієнтам необхідних соціальних послуг. Наприклад, соціальний працівник-консультант, обговорюючи з персоналом денного дитячого центру проблему взаємодії з батьками, основну увагу приділив необхідним змінам, які б спонукали батьків грати конструктивнішу роль у справах центру.

Інший вид програмної консультації потребує зосередження уваги на організаційних питаннях, проблемах адміністративного характеру, труднощах у стосунках між співробітниками чи несприятливому соціально-емоційному кліматі в цілому.

На практиці нерідко зустрічається і третій тип консультації, який є синтезом конкретного і програмного консультування.

Наголошуємо, що у численних зарубіжних джерелах соціальних працівників, які здійснюють конкретне консультування, називають консультантами-клініцистами, щоб відрізняти їх від тих, хто займається програмним консультуванням.

АГЕНТ З ПИТАНЬ СОЦІАЛЬНИХ ЗМІН

Мета: Сприяння здійсненню соціальних змін¹ у тих сферах або територіальних зонах, де можуть бути розв'язані соціальні проблеми, покращена якість життя.

Зміст діяльності. Реалізуюючи роль агента (від лат. agens, род. від. agentis — діючий), соціальний працівник виступає одночасно у двох іпостасях, а саме:

• як особа, що діє за дорученням конкретних громадських чи державних структур (в т. ч. агентств сервісних послуг; органів самоврядування чи муніципальної влади; недержавних організацій; територіальних громад і т. п.) — стосовно клієнтів;

• як уповноважений представник своїх клієнтів — перед вищевказаними структурами, а також — засобами масової інформації, законодавчими і виконавчими органами, судами, фізичними особами (спонсорами, лоббістами, впливовими людьми тощо). Вважається, що соціальний працівник виконує роль агента у питаннях соціальних змін, якщо він:

— з'ясовує соціальні проблеми, конкретні потреби людей, класифікує відповідні факти, точно оцінюючи їхню природу, значення і причинно-наслідкові зв'язки.

Північноамериканські спеціалісти до числа найбільш злободенних соціальних проблем долучають безробіття; бездомність; злидні та голод; нарко- і токсикоманію, алкоголізм; насильство; недоступність освітніх, медичних, культурних програм тощо. Наприклад, причини такої соціальної проблеми як зростання рівня девіантності серед підлітків, можуть полягати не лише в самих молодих людях. Може, важливіші зовнішні (соціальні) умови — бідність батьків (осіб, які їх замінюють), негативне ставлення до підлітків їхнього соціального оточення, брак необхідної матеріальної бази для конструктивного проведення часу тощо.

¹ Поняття "соціальні зміни" ми трактуємо за Нейлом Смелзером: "Соціальна зміна є зміна способу організації суспільства".— Смелзер Н. Социология.— М., 1994.— С. 611.

— надає підтримку діючим суб'єктам соціальних змін, мобілізуючи і координуючи їхні зусилля; за необхідності — сам ініціює соціальні зміни у різних громадських і державних структурах. Суб'єктами соціальних змін ми називаємо окремих індивідів, групи людей, організації, які беруть участь у підготовці та/або здійсненні соціальних змін. Наприклад, це можуть бути волонтери, групи самодопомоги, добровільні організації (об'єднання родичів і вчителів, спілки сусідів, етнічні товариства, коаліції інвалідів), державні і недержавні центри обслуговування різноманітних категорій клієнтів (підлітків, осіб похилого віку, жінок та ін.).

У США існують різні типології ресурсів; їх розглядають з точки зору природи, джерел та корисності. Вони можуть бути внутрішніми та зовнішніми щодо клієнтів; офіційними та неофіційними; реальними чи потенційними (прихованими); різною мірою керованими для досягнення цілей соціальної роботи.

Іноді про соціального працівника, який приводить у рух, запускає, енергетизує, організовує дії суб'єктів соціальних змін кажуть, що він виконує роль мобілізатора [59]. Втім, з цього приводу існує й інша, сказати б, альтернативна точка зору соціальних працівників — прихильників принципу імпауермента (від англ. empowerment — активізація, наснаження, вповноваження). У наведених вище випадках вони визначають свою роль не більше, ніж помічника, фасилітатора [30] (від англ. facilitate — полегшувати), оскільки метою соціальної роботи в їхній парадигмі є делегування клієнтам повноважень і влади господарів свого життя через набуття впевненості у власних силах, розвиток здатності відстоювати свої права, оволодіння технологіями самостійного визначення та розв'язання наявних проблем, пошуку і використання особистісних і соціальних ресурсів. — сприяє створенню нових і розвитку наявних ресурсів, включно з удосконаленням їх планування та оптимізацією розподілу. Е. Хартман взагалі визначає соціальну роботу як "використання ресурсів в інтересах змін" [54]. Разом з тим, він та інші дослідники до ресурсів відносять все, що може бути залучене і використане для задоволення певних потреб, розв'язання проблем конкретних клієнтів. Як приклади діяльності соціального працівника в рамках характеризованого напрямку фігурують такі: створення нових територіальних центрів, заснування груп самодопомоги; забезпечення клієнтів додатковими пільгами, інформацією, коштами; перерозподіл наявних ресурсів серед тих, хто їх потребує. З огляду на останню обставину Макс Сипорин акцентує на важливості виконання соціальним працівником ролі "миротворця" [54].

АНГМАТОР/ОРГАНІЗАТОР КУЛЬТУРНОГО ДОЗВІЛЛЯ

Мета: Реалізація і розвиток потенціалу різнобічних людських можливостей у сфері вільного часу.

Аніматор — спеціаліст у галузі культурного дозвілля, спрямованій на пожвавлення всього соціального життя (від лат. апіта-

— оживляти); особливої актуальності його діяльність набула у зв'язку із збільшенням у трудящих вільного часу з наступним виникненням соціології дозвілля як масового феномена.

Зміст діяльності. За свідченням швейцарського вченого Герберта Аммана [2], поява даної ролі у репертуарі західноєвропейського соціального працівника вперше відбулася у повоєнній Франції.

У сучасній європейській анімацій-ній практиці виділяють дві головні течії: соціо-освітню, що спирається на освітній потенціал дозвілля, і соціо-культурну, яка орієнтується на створення умов для розвитку здатності індивідів та груп активно брати участь і керувати соціальною та політичною реальністю, в якій вони живуть. Таким чином, сфера інтересів анімації поширюється на досить осяжний життєвий контекст, який містить і освітні, й культурні, і соціальні, і політичні аспекти:

Анімація є формою соціальної практики, спрямованої на усвідомлення і розкриття прихованого та дрімаючого потенціалу індивідів, малих груп та співтовариств [28].

Анімація визначається як свідома діяльність, спрямована на розвиток і зміни соціального спілкування людей, громадських структур та удосконалення умов для повнішої реалізації потенціалу різнобічних людських можливостей [2].

Аніматор може працювати в суто культурно-дозвільних установах (анімація у вузькому значенні) — молодіжних клубах чи будинках, дитячо-юнацьких закладах, громадських центрах, парках для відпочинку, музеях, соціально-культурних комплексах; або ж у культурно-дозвільних програмах, які здійснюються в різних галузях громадської діяльності (анімація у широкому розумінні) — туризмі, спорті, охороні здоров'я, освіті, політиці.

Аналіз засвідчує, що пріоритетними напрямками практики соціального працівника-аніматора є такі:

розробка і здійснення різних соціо-культурних, соціо-освітніх проектів і програм;

створення можливостей для спільних розваг людей;

навчання практичних навичок клієнтів або їх удосконалення у галузі дозвілля;

надання потрібної інформаційно-консультативної допомоги.

Слід погодитися з висновками Вальтера Лоренца про те, що анімація звертає увагу громадськості на соціальні проблеми та індивідуальні негаразди переважно через призму освітніх можливостей для зацікавлених у їх розв'язанні, віддаючи перевагу "спокійним" сферам соціальної активності, залишаючи іншим спеціалістам менш творчу, орієнтовану на кризове втручання, роботу [28].

СОЦІАЛЬНИЙ МЕНЕДЖЕР

Мета: Розкриття та повна реалізація творчого потенціалу кожного співробітника і трудового колективу в цілому.

Зміст діяльності. Соціальний працівник у цій ролі існує як у північноамериканській, так і в європейській практиці. Але саме сучасний австро-германський [52; 68] досвід соціальної роботи на підприємствах і фірмах дозволяє віднести цю роль до групи практичних ролей, оскільки соціальний менеджер в американському прочитанні — професіонал переважно керівного плану (від англ. manager — керуючий).

Західноєвропейський соціальний працівник у характеризованій ролі:

розробляє і реалізує програми залучення нових робітників та їхньої адаптації до виробництва та колективу;

надає всебічну підтримку молодим спеціалістам;

навчає співробітників соціальним технологіям, пов'язаним із особистішим зростанням, компетентною груповою взаємодією, формуванням основ стратегічного мислення, планування і дії;

здійснює практичну допомогу у професійному і соціальному самовизначенні, самоосвіті, саморозвитку.

Рольовими діями соціального працівника є, наприклад, консультування членів трудового колективу, які потрапили у скрутне становище в зв'язку із загрозою втрати робочого місця; консультування осіб, які приймають рішення в галузі кадрової політики; навчання керівників середньої ланки (майстер, інспектор) вмінню визначати і правильно формулювати потреби підлеглих, пов'язаних з виробничим процесом; розробка і контроль за реалізацією спеціалізованих соціальних програм, які стосуються жінок, етнічних меншин, інвалідів, молодих фахівців, пенсіонерів (гнучкий графік роботи, антидис-кримінаційна кадрова політика і т. п.); забезпечення співробітництва підприємств та фірм з громадськими організаціями, територіальними громадами, соціальними агенціями, благодійними фондами, установами охорони здоров'я, соціального забезпечення, освіти і культури; органами всіх гілок влади.

ПОМІЧНИК КЛІЄНТА

Мета: Допомога в забезпеченні гідної якості життя людям, які внаслідок фізичної чи юридичної недієздатності не можуть самостійно задовольняти свої життєві та/або соціальні потреби.

Зміст діяльності. Роль помічника клієнта може здійснюватися соціальним працівником на двох рівнях: на рівні громади (за місцем проживання) і резидентному (інтернатному); у західних країнах існує стійка тенденція зниження питомої ваги останнього.

Контингент, який обслуговується соціальними працівниками у цій ролі — традиційний для світової практики і містить у собі дві основні групи: самотніх перестарілих людей та осіб з психічними чи розумовими вадами. Також традиційним є і базовий набір надання сервісних послуг, пов'язаних із комунально-побутовим, продовольчим та медичним обслуговуванням.

Так, вітчизняний соціальний працівник за специфікою своєї діяльності "виявляє самотніх непрацездатних громадян, які проживають у районі дій відділу (соціального забезпечення) і потребують надомного обслуговування. Доставляє додому обіди, продукти харчування, медикаменти, промислові та інші необхідні товари, здає і доставляє речі у пральню, хімчистку, взуття і предмети домашнього вжитку в ремонт, здійснює оплату комунальних та інших послуг. Здійснює індивідуальний догляд за ослабленими хворими, гігієнічне прибирання їхнього приміщення. Виконує вдома відповідно до призначення лікаря медичні процедури... Своєчасно інформує дільничного лікаря-терапевта про зміни стану здоров'я громадян, що обслуговуються. Організовує роботу з ремонту житлового приміщення та квартирного санітарно-технічного обладнання, обробки присадибних ділянок та збору врожаю, постачання палива. Бере участь в оформленні необхідних документів для встановлення опіки або піклування, а також для влаштування у будинки-інтернати, територіальні центри самотніх непрацездатних громадян. Виконує прохання, пов'язані з листуванням з рідними та друзями. Організовує поховання померлих самотніх пенсіонерів" [45].

Із наведеного тексту очевидно, що в умовах України характеризована роль не має на меті завдання, орієнтовані на досягнення осо-бистісних та/чи соціальних змін, але розглядається як "своєрідні "милиці", на які можна спертися" [13] людям, котрі не в змозі самостійно задовольняти свої найпростіші життєві потреби.

У далекому зарубіжжі палітра рольових дій соціального працівника багатша. У Великій Британії, США, Швеції [58] клієнтів забезпечують, окрім переліченого базового набору, транспортними послугами (прибуття до денного центру, навчальних закладів, на культурні заходи); послугами щодо надання роботи або включення до спеціальних програм громадської діяльності; послугами щодо спілкування, навчання, адаптації, зміни соціальної ролі (навчання самообслуговування і соціальних умінь, пристосування до нинішнього стану, допомога у набутті нових життєвих цілей); опікунськими (наприклад, управління майном клієнта від його імені) та представницькими (представлення інтересів клієнта в різних організаціях, наприклад у суді) послугами.

Разом з тим, і в названих країнах, на думку багатьох дослідників, роль помічника (і всі її різновиди) реалізується у напруженому морально-етичному полі, оскільки соціальний працівник часто змушений приймати рішення замість клієнта, позбавляючи його, таким чином, відповідальності за самого себе, необхідну частину якої дуже важко встановити теоретично. Відзначається також, що в цілому позиція соціального працівника по відношенню до клієнта зумовлена складним, суперечливим сполученням станів допомоги, підтримки, захисту, контролю, взаємозалежності і характеризується як безумовно патерналістська. Особливо це відчутно у резидентних установах, де клієнти втрачають найменший контроль над найдрібнішими деталями свого життя. На матеріалі сотні будинків для перестарілих британські спеціалісти ілюструють, яка незначна увага приділяється соціальним потребам резидентів. їх обслуговування "виконується переважно на рівні побутового і фізичного догляду... Резидент здебільшого сприймається як пасивний одержувач послуг, а не як людина, що бере активну участь у подоланні власних труднощів" [71].

Варто відзначити, що помічник клієнта — без перебільшення — одна з головних ролей соціального працівника і, водночас, найне-престижніша в його рольовому репертуарі.

Група посередницьких ролей

Хоч як це дивно, ще 20—25 років тому про посередницьку складову соціальної роботи було відомо небагато. Наприклад, поява соціального працівника-посередника у США фактично відбулася на межі 60—70-х років і була викликана станом мережі сервісних послуг, яка вважалася "складною, уривчастою, заплутаною і некоординованою" [50].

Своєчасне, адекватне й координоване забезпечення сервісними послугами клієнтів — які зазвичай мають складні й численні проблеми, і не завжди здатні вирішувати їх самостійно,— за допомогою об'єднання зусиль багатьох фахівців та, можливо, різних соціальних агенцій і є суттю діяльності соціального працівника в ролі посередника.

 

БРОКЕР СОЦІАЛЬНИХ ПОСЛУГ

Мета: Долучення клієнта до необхідних сервісних послуг.

Зміст діяльності. Узагальнюючи думки низки дослідників, можна відзначити їхню одностайність з приводу головних вимог до діяльності соціального працівника в ролі брокера (від англ. broker — посередник) соціальних послуг.

Створення інформаційного банку даних про фактичні і потенційні можливості різноманітних соціальних агентств, включно з діючими соціальними програмами, обсягом послуг та ціновими тарифами, рівнем кваліфікації персоналу, довідковими даними про провідних спеціалістів, змінами у профілі та порядку роботи.

Визначення спектру запитів клієнтів і надання їм допомоги у пошуку необхідних сервісних служб. Якщо соціальний працівник не може задовольнити запити клієнтів у своїй агенції, він шукає установи, які могли б це зробити. Згодом, разом з клієнтом, зважуються всі недоліки і переваги обраної установи, що дає клієнтам реальні аргументи для прийняття рішень — вдаватися чи ні по допомогу до даної соціальної агенції.

Забезпечення першочергових контактів клієнтів з різними підрозділами системи надання соціальних послуг. Це можуть бути підрозділи як власної, так і інших агенцій, що надають послуги з матеріального постачання (грішми, одягом, їжею, житлом) або такі послуги, як консультації (інших соціальних працівників, терапевтів, психологів), соціальне навчання, включення у найрізноманітніші групи взаємодії клієнтів, реабілітаційні послуги.

Ендрю Вейсман порушує питання про низьку дієвість посередницьких послуг і пропонує кілька прийомів, які підвищують ефективність посередницької діяльності соціального працівника (виписка для клієнта даних про агенцію: адреса, телефони, режим роботи, розташування; дзвінок до обраної агенції або супровідний лист, у якому ясно описується мета звернення клієнта; забезпечення клієнтові супроводження до рекомендованої агенції — з числа його інформованих родичів чи друзів) [11].

 

КЕРУЮЧИЙ СПРАВАМИ КЛІЄНТА

Мета: Комплексне забезпечення клієнта необхідними сервісними послугами.

Зміст діяльності. З огляду на відому нам спеціалізовану літературу, роль керуючого справами клієнта видається якісним розвитком брокера соціальних послуг. За такого підходу у схарактеризованій вище посередницькій діяльності брокера соціальних послуг з'являються вагомі доповнення, пов'язані з плануванням, координацією та контролем.

• Планування передбачає складання плану посередницьких послуг індивідуального для кожного клієнта. Наприклад, план може включати розклад контактів клієнта з різними соціальними агенціями, передбачати можливість розширення сфери наданих послуг, сполучати офіційні і неофіційні форми допомоги. Відповідальність за виконання запланованого покладається, передусім, на керуючого справами клієнта.

Координація полягає у створенні та підтримці ефективних зв'язків між клієнтом і системою соціальних послуг. Це досягається, наприклад, взаємоінформуванням всіх учасників процесу соціальних послуг про їх надання та ефективність впливу на стан клієнта; або за допомогою спільних візитів клієнта та його посередника до представників обслуговуючих програм; або шляхом організації та проведення консиліумів з проблем клієнта, в яких беруть участь причетні до справи професіонали, клієнти, члени їхніх сімей та інші зацікавлені особи.

Контроль якості і своєчасності наданих клієнтові послуг є невід'ємною частиною рольових дій керуючого справами, особливо в тих випадках, коли клієнт обслуговується безліччю агенцій і професіоналів. Ефективними засобами контролю вважаються регулярні індивідуальні бесіди, телефонні контакти з клієнтами, членами їхніх сімей, обслуговуючим персоналом; відвідання клієнтів у момент надання їм послуг; залучення незалежних експертів; звернення по допомогу до компетентних органів тощо.

Спеціалісти відзначають, що важливою складовою діяльності керуючого справами клієнта є надання ним безпосередніх послуг. Наприклад у веденні домашнього господарства; здійсненні покупок і доставці їх додому; підтримці, супроводі і передачі клієнта обслуговуючим агенціям. Можливі й інші послуги, схарактеризовані нами у групі практичних ролей соціального працівника, оскільки вважається, що персонал, який розглядається лише як посередник, не зможе гарантувати клієнтові досягнення всіх цілей посередництва.

ЗАХИСНИК ПРАВ ТА ІНТЕРЕСІВ КЛІЄНТА

Мета: Відстоювання прав клієнта на одержання необхідних сервісних послуг.

Зміст діяльності. Відтоді, як роль захисника прав клієнта одержала легітимність — у США це відбулося в середині 60-х років,— її вважають найбільш дискусійною в репертуарі ролей соціального працівника. Парадоксально, але досить принципове питання про захист прав клієнта постало на порядку денному як реакція на їх незадовільне обслуговування самими сервісними агенціями, а не лише через зовнішні причини (агресивне середовище, недостатні ресурси, складні життєві обставини), як це прийнято вважати у пострадянському інформаційному просторі.

Одна з найвідоміших північноамериканських фахівців — Бренда Мак Гоуен захист прав клієнтів визначає як "зацікавлене посередництво від імені індивідуального клієнта або груп клієнтів під час відстоювання їхніх прав на одержання послуг, ресурсів, допомоги в одній чи декількох відповідних державних або інших установах" [29]. Рольові дії соціального працівника в цьому випадку можуть трактуватися як надання допомоги тим, хто потребує обґрунтування й одержання належної їм допомоги (у зв'язку з безробіттям, хворобою, бідністю тощо), як боротьба за реформи у законах та соціальних програмах, за розширену інтерпретацію діючих правил, норм, соціальних послуг і т. ін. В процесі правозахисної діяльності вже безпосередньо в судах [8] соціальні працівники можуть виступати в ролях: позивача (наприклад, заявляючи про нехтування батьківськими правами, погане поводження з дитиною і подаючи прохання про її розміщення у виховному закладі); адвоката (пояснюючи проблеми клієнта і захищаючи його права); експерта-свідка (даючи свідчення на рівні професійного судження відносно досліджуваної ситуації); колеги судового персоналу (під час збору матеріалів та нагляду; виступаючи як уповноважений судом посередник між батьками, які розлучаються, і допомагаючи уникнути тривалої та виснажливої суперечки щодо опікунських прав).

Проведене у США дослідження показало, що майже 90 % соціальних працівників за характером своєї діяльності так чи інакше беруть на себе захист прав та інтересів клієнтів; однак менш ніж 1 % назвали цей вид діяльності головним. Частіш за все права окремих клієнтів захищають професійні соціальні працівники, а захистом інтересів певних соціальних груп займаються здебільшого добровольці. В зв'язку з цим Девід Брендон [9] виділяє два види захисту клієнтів: безпосередній, в епіцентрі якого — конкретний клієнт, і опосередкований, коли підтримується колективна активність осіб із обмеженими можливостями щодо захисту своїх прав (це стосується, наприклад, товариств інвалідів, родичів осіб з порушеннями психіки, груп самодопомоги різної орієнтації).

Велика кількість практиків і теоретиків визначають захист прав клієнта як стратегію всієї соціальної роботи. Вагомою підтримкою їхньої позиції є документи Організації Об'єднаних Націй останніх десятиліть ХХ століття, де правозахисна сфера соціальної роботи трактується надзвичайно широко: "Права людини невіддільні від теорії, етичних принципів і практики соціальної роботи. Захист прав, які відповідають базовим потребам людини, відповідають справжньому змістові даного виду діяльності. Тому захист прав людини повинен бути невід'ємним компонентом соціальної роботи, не дивлячись на те, що в країнах з авторитарним режимом така активність може мати серйозні наслідки для самих соціальних працівників" [43]. Таким чином, сучасний соціальний працівник в очах світової громадськості виступає захисником прав людини.

Разом з тим, практично всі дослідники одностайно попереджають про надзвичайно серйозні дилеми і конфлікти, з якими зустрічаються залучені до правозахисної діяльності соціальні працівники:

вони часто опиняються в напружених стосунках з керівництвом чи колегами по роботі;

діючи від імені інших, вони часто проявляють патерналізм, тим самим обмежуючи можливості клієнтів відповідати самим за себе;

врешті, вони лише пом'якшують потужний тиск економічних структур, ідеологічних форм і процесів, які утворюють соціальну реальність.

Нагальністю перелічених дилем і пояснюється наявність значної кількості опонентів правозахисних дій соціальних працівників, які вважають, що захист прав клієнта (а людини — тим більше!), принаймні, права на той чи інший соціальний захист не є частиною практичної соціальної роботи і його мусять виконувати інші служби (наприклад, юридичні) або незалежні спеціалізовані агенції, або комп'ютери (!), або самі клієнти [10].

Група управлінських ролей

² Часто замість терміна управління вживається слово менеджмент (від англ. management — управління, завідування). Ми розглядаємо їх як тотожні поняття. Однак зауважимо, що деякі автори вирізняють управління і менеджмент, як складову частину управління. Інші ж, навпаки, менеджмент використовують як основне, а управління — як підлегле йому поняття.

У сучасній традиції управління² у сфері сервісних послуг розглядається як найважливіший компонент соціальної роботи. Для того, щоб ще більше підсилити його значимість, деякі спеціалісти позначають управлінський процес терміном "макропрактика", поєднуючи його з т. зв. "мікропрактикою"— безпосередньою взаємодією соціальних працівників і клієнтів. У літературі зустрічаються різноманітні класифікації управлінських ролей соціального працівника. Наприклад, Г. Мінцберг [**] розглядає їх на трьох рівнях: міжособи-стісному (номінальний начальник, лідер, зв'язковий, представник); інформаційному (радник, розповсюджувач, оратор) і на рівні прийняття рішень (керівник, який залагоджує конфлікти, розподілювач ресурсів, посередник). Ми ж вважаємо за необхідне виділити у макро-практиці два рівні: індивідуальний (акцентований на управління діяльністю конкретного соціального працівника — роль керівника [власним] робочим навантаженням) та організаційний (який забезпечує управління всілякими агенціями соціальних послуг або їх структурними підрозділами — ролі лідера команди, керівника персоналу, адміністратора).

УПОРЯДНИК РОБОЧОГО НАВАНТАЖЕННЯ

Мета: Досягнення оптимальності у забезпеченні клієнта необхідними сервісними послугами.

Самоменеджмент у соціальній роботі— це комплекс взаємопов'язаних засобів і навичок, які дозволяють визначати пріоритети у наданні соціальних послуг, планувати і контролювати їхній обсяг і якість; ретельно продумувати і розподіляти необхідний робочий час; удосконалювати свій професійний рівень; здійснювати поза- і внут-рішньоорганізаційну діяльність.

Зміст діяльності. В практиці соціальної роботи є проблема опти-мальності — збалансованості цілей, витрат і користі — у забезпеченні клієнтів сервісними послугами. Це викликане тим, що соціальні установи часто бувають перевантажені роботою, недокомплектова-ні кадрами, недостатньо забезпечені необхідними ресурсами. Тому природно, що Розмарі Саррі визначає управління соціальним забезпеченням як "... процес на основі дефіциту, під час якого встановлюється, коли, кому і чому надаються послуги" [51].

У цих складних умовах вагомим оптимізуючим фактором соціальної роботи виступає її професійний носій — соціальний працівник, спроможний до само-керованих дій/самоменеджменту.

Очевидно, що управління, керівництво власним робочим на-вантаженням/самоменеджмент властиві, різною мірою, діяльності кожного соціального працівника, більше того — будь-якій із реалізованих ним ролей. Разом з тим, автономізація ролі керівника робочого навантаження закономірна і важлива, оскільки з повагою підкреслює значимість людського професійного фактора у соціальній роботі.

 

ЛІДЕР КОМАНДИ

Мета: Забезпечення ефективної командної взаємодії, спрямованої на задоволення потреб клієнтів у соціальних послугах.

Зміст діяльності. Аналіз діяльності зарубіжних соціальних агенцій вказує на те, що багато із них структуровані у монодисциплінарні команди (наприклад, є команди, які спеціалізуються на допомозі дітям, охороні здоров'я, соціальному захисті тощо). Тим часом, у практиці соціальної роботи часто зустрічаються й мультидисциплінарні команди, орієнтовані на комплексне соціальне обслуговування клієнтів.

На думку багатьох зарубіжних та вітчизняних авторів, головними відмінними сферами діяльності лідера є такі: створення умов для просторового і часового співперебування членів команди; визначення єдиних цілей і задач; розподіл роботи між членами команди, управління їхнім професійним розвитком; регулювання міжособистісних стосунків, які виникають під час функціонування команди.

У сучасних спеціалізованих джерелах команда визначається як група фахівців, об'єднаних однаковими цілями і задачами, які реалізуються в процесі спільної діяльності; її лідер (від англ. leader— ведучий, керівник)— як член команди, наділений повноваженнями щодо її формування, "організації спільної діяльності і регулювання стосунків" [25].

• Вел Чепмен вважає, що "команда існує, коли її члени працюють на прийнятному [професійному] рівні і виконують свої завдання". Стверджуючи, що розподіл роботи [у команді] — найголовніша частина "лідерського тягаря", вона закликає здійснювати цей процес максимально демократичним і "прозорим" шляхом. Наприклад, на щотижневих робочих зібраннях команди за активної участі всіх зацікавлених сторін [67]. Вирівнювання робочих внесків членів команди — справа нелегка;

цілком резонно відповідні лідерські дії порівнюються з діями диригента оркестру.

• Дослідження свідчать, що більшість практичних соціальних працівників відзначають, що згуртована команда — це найважливіша умова і для отримання особистого задоволення від роботи, і для ефективного надання клієнтам сервісних послуг. При цьому згуртованість команди вони сприймають як доцентрову силу, спрямовану на збереження команди, забезпечення її членам підтримки, впевненості і безпеки. Лідер команди сприймається ними як каталізатор, який надихає членів команди до згуртованості і сприяє реалізації відповідних процесів.

Проте об'єктивна реальність така, що через безліч причин (дефіцит ресурсів, невизначеність робочих ситуацій, розбіжності щодо цілей та шляхів їх досягнення, невідповідність у статусі та повноваженнях членів колективу) у діяльності команди часто-густо виникає напруження, яке проявляється у різних формах міжособистісних конфліктів — антипатії, агресивності, неприязні, конфронтації. Існують досить очевидні розбіжності відносно оцінки міжособистісних конфліктів у команді. Одні фахівці вважають, що ці конфлікти "створюють негативну динаміку, яка підриває і виснажує сили [22] команди. Інші навпаки — розглядають міжособистісні конфлікти як ознаку життєздатності команди.

Проте, обидві сторони одностайно вважають зниження напруження у команді і врегулювання міжособистісних конфліктів найважливішими ділянками лідерських функцій. Відзначається, що у цих випадках лідери команди виконують роль конфліктолога/медіатора (від англ. mediator — примирювач, посередник), застосовуючи стратегії, які привертають увагу до суперечливих питань, виявляють альтернативні точки зору, сприяють поглибленому аналізові проблем, прийняттю і виконанню новаторських рішень.

• Видається безумовно правильним твердження, що лідер команди є захисником її членів від несправедливих, необгрунтованих претензій з боку керівництва чи клієнтури сервісних агенцій. Узагальнюючи точки зору відомих британських дослідників на зазначені вище рольові дії, Вел Чепмен справедливо зазначає: "лідери команд займають вирішальну позицію в соціальних службах" [67].

КЕРІВНИК ПЕРСОНАЛУ

Мета: Якісне кадрове забезпечення поліфункціональної діяльності соціальних установ.

Зміст діяльності. Російські спеціалісти І. М. Лавриненко, І. С. Мє-щанкіна визначають роль керівника персоналу як сприяння "професійному розвиткові штатних членів агентства за допомогою освіти, контролю, консультування та керівництва персоналом" [49]. Гадаємо, що таке тлумачення мети істотно звужує сферу діяльності обговорюваної ролі, яка, відповідно до численних спеціалізованих джерел, містить у собі: добір кваліфікованого і компетентного персоналу, розробку і регулярне уточнення посадових інструкцій, оцінку виконання роботи, турботу про фахове зростання кадрів, увагу до їхніх соціально-економічних та емоційних потреб.

Ефективний процес добору кадрів складається з налагодження зв'язків з іншими соціальними установами та навчальними закладами, які готують соціальних працівників; завчасного розміщення відповідної інформації у професійних журналах та бюлетнях; ретельне вивчення ділових якостей кандидатів за допомогою тестування, співбесіди, письмових або телефонних звернень до колишніх колег по службі, розгляду рекомендаційних листів. До речі, аналіз американської практики показує, що "з тестуванням пов'язано багато проблем, а тому агенції традиційно замінюють його на співбесіду" [41].

Раймонд Гібсон називає опис посадових обов'язків "ключовим моментом в управлінні персоналом" [15]. У численних літературних джерелах відзначаються три найважливіші компоненти, які необхідно враховувати під час розробки або уточнення посадових інструкцій:

 

загальний опис обов'язків службовця, зазначення процедур контролю й осіб, перед якими йому доведеться звітувати;

перелік обов'язків та особливі завдання, пов'язані з їх виконанням;

вимоги до рівня знань, умінь та досвіду, необхідних для виконання роботи.

• Вирізняються два способи оцінок виконання роботи — об'єктивний і суб'єктивний. Перший зазвичай Грунтується на розгляді досягнутих результатів та їхньої відповідності до існуючих фіксованих

Виробіток — це кількість наданих послуг.

Ефективність складається з двох елементів; перший — співвідношення між витраченими ресурсами (час, гроші) і виробітком (часто позначається як собівартість, наприклад, однієї консультації/однієї години допомоги вдома); другий елемент — співвідношення між вартістю послуг та їхнім результатом, наприклад, при наданні допомоги людині похилого віку, вибір, у якому будинку жити — у власному чи для перестарілих.

Якість послуг визначається відповідно до стандартів та вимог соціальної установи.

Корисність послуг залежить від досягнення кінцевих результатів, наприклад, від поліпшення функціонування сім'ї після надання їй допомоги або ж від скорочення повторних звернень клієнтів у відповідні сервісні агенції.

нормативів чи стандартів. Барбара Фрізен у цьому випадку вживає вираз "продуктивність персоналу" [64], який містить, на її думку, чотири компоненти: виробіток, ефективність, якість, корисність.

Суб'єктивна оцінка виконання роботи полягає, наприклад, у порівняльному аналізі однакової роботи, виконаної різними соціальними працівниками; у визначенні рейтингу конкретного службовця.

На думку Леонарда Шнейдермана, повинен бути оцінений "кожний контакт з клієнтом... не тільки як можливість надати йому послуги, але й можливість документально підтвердити відповідність існуючих цілей і програм для кожної групи населення" [46]. Часто соціального працівника, який вдається до вищезазначених дій, називають контролером, експертом.

Найчастіше роль керівника персоналу зосереджується на турботі про професійне удосконалення кадрових спеціалістів та їхніх добровільних помічників. Це знаходить своє відображення у визначенні потреби та орієнтування персоналу на підвищення кваліфікації; у плануванні та проведенні навчальних сесій всередині агенції та поза нею; в розробці та реалізації навчальних курсів, завдань та заходів. Таким чином, лише ця частина керування персоналом передбачає цілий букет ролей: планувальника, посередника, вчителя, тренера, консультанта.

Важливим аспектом роботи керівника є увага до соціально-економічних та емоційних потреб працівників.У зв'язку з цим вже згадувана нами Б. Фрізен використовує вираз "задоволення персоналу від роботи", що передбачає "позитивні оцінки п'яти моментів праці: характеру роботи, рівня зарплати, можливості кар'єри, ступеня контролю з боку керівництва та стосунків із колегами" [64].

АДМІНІСТРАТОР

Мета: Планування, здійснення і розвиток системи сервісних послуг, які надаються агенціями.

Зміст діяльності. У питаннях про рольові дії адміністратора (за іншими версіями — керівника) розбіжностей немає. В рамках окремої організації діяльність адміністратора трактується як керування процесами, які забезпечують:

формулювання політичної лінії і представлення її у вигляді оперативних цілей;

розробку і реалізацію соціальних програм, впровадження нова-ційних технологій;

одержання фінансування та ресурсів;

збереження або зміни організаційної структури, часового і змістовного режимів роботи;

виконання представницьких функцій, зв'язків з громадськістю, співробітництво з усіма зацікавленими організаціями.

На практиці часто трапляється, що зазначені процеси містять також керівництво і контроль. Очевидно, що в такому разі адміністратор поєднує дві ролі: власне адміністратора та керівника персоналу.

Численні спеціалісти неодноразово підкреслюють політичний характер управління в соціальній сфері і наполегливо висувають у розряд першочергових завдань адміністратора формулювання політичної лінії керованої ним сервісної агенції. Феліс Перлмуттер визначає політичну лінію "як наміри програмового характеру"[42], які розробляються на підставі суспільних цінностей, ідеологічних і теоретичних уявлень про потреби людей, відповідних законодавчих актів. Тут-таки визначається спектр людських проблем і потреб, що перебувають у сфері юридичних прерогатив соціальної організації, а також найдоцільніші способи досягнення результатів (наприклад, почер-говість реалізацій програм, пошуки і розміщення ресурсів, перегляд видів пропонованих послуг, створення позавідомчих коаліцій і т. ін.) Томас Холланд і Марсіа Петчерс уточнюють, що цілі, які представляють політичну лінію агенції, поділяються на два типи: транзитивні (перехідні) та рефлексивні.

Транзитивні цілі організації звичайно складають основний зміст існування організації і передбачають вплив програм чи послуг на зовнішнє середовище, інакше кажучи, зміни або збереження певної соціальної ситуації. Рефлексивні цілі забезпечують виживання організації.

Так, перехідна мета мікрорайонного дитячого клубу може полягати у скороченні підліткової злочинності за рахунок створення умов для повноцінного відпочинку. А для підтримання власного існування клубові необхідно мати рефлексивну мету, яка полягає у вишукуванні фінансових засобів та інших ресурсів. Для ефективного функціонування клубу необхідно підтримувати динамічну рівновагу між цими цілями, хоча оцінювати його будуть передусім у зв'язку з транзитивними цілями. Якщо ж на перший план виходять рефлексивні цілі, то такий стан справ вважається ненормальним [66].

Вельми важливою ділянкою роботи адміністратора є забезпечення агенції фінансовими та іншими ресурсами: "Якщо немає фінансування, немає і соціальних послуг" [72]. Серед джерел фінансування системи сервісних послуг у США називають: уряд; внески; збори і плата за послуги, федеральні надходження; надходження від приватних осіб; доход від пожертв та інвестиційних коштів; внески корпорацій, фондів тощо. Найзначнішим джерелом надходжень як для державних, так і для недержавних організацій, є уряд (40—70 % загальних надходжень), а також доход від власної діяльності (до 30 %).

Саме від адміністратора вимагається інтенсивний пошук коштів і ресурсів такими способами, як контрактна плата за послуги; представлення рахунків третій стороні; розробка пропозицій для уряду щодо субсидій; організація кампанії для залучення спонсорських коштів; генерування, конструювання і реалізація заходів щодо мобілізації та координації ресурсів. Розглядаючи, наприклад, організаційно-технологічні аспекти мобілізації та координації ресурсів, Аллісон Мердак [31] зазначає, що передусім "проблема наштовхується на міжособис-тісні стосунки". Він же наводить дефініції вказаних процедур і стисло характеризує основні прийоми та методи їх здійснення:

Мобілізація ресурсів — виявлення потенційних внутрішніх ресурсів клієнтів, не використаних належним чином, а також пошуки та залучення зовнішніх ресурсів, якими клієнти ще не скористалися.

Основні прийоми: з'ясування обстановки, уміння зацікавити, розробка стратегії, пошук союзників, збереження набраного темпу.

Координація ресурсів — управлінський процес, в результаті якого індивідуальні цілі і дії узгоджуються в інтересах розв'язання спільно визначеної задачі.

Основні методи: укладання угод, переконання, формування коаліцій, здійснення впливу.

Соціального працівника у цій ролі іноді називають також диригентом послуг.

Займаючись розвитком організації, адміністраторові слід чітко бачити, розуміти і враховувати її історичну "ретро- і перспективу", що дозволить йому діяти оперативніше і адекватно подіям, що відбуваються.

Група авторів, обговорюючи проблему нових технологій у соціальних послугах, наполягає на тому, що сучасний керівник агентства має бути експертом з інформатики: "він володіє інформаційними технологіями і щодня використовує їх для розв'язання завдань управління; поінформований щодо численних варіантів і конфіденційності застосування програмного забезпечення; часто має персональний комп'ютер і відповідне обладнання вдома і є компетентним експертом, найактивнішим прихильником і практиком використання комп'ютерів у соціальній роботі"[60].

 

Одна з моделей розвитку соціальних установ включає три стадії:

Перша стадія — становлення. Для неї характерний суперечливий симбіоз внутрішньої і зовнішньої орієнтації, коли одночасно формуються цілі, завдання організації та визначається її місце в існуючій мережі соціальних послуг.

Друга стадія — зростання професіоналізму. Тут увага спрямовується на внутрішні проблеми і зосереджується на якості та стандартах послуг, критеріях професіоналізму.

Третя стадія — реакція на суспільний інтерес. Соціальна організація, впевнена у своїй професійній компетенції, відгукується на нові суспільні проблеми і поширює свою діяльність на нові сфери, навіть якщо це пов'язано з можливістю повернення на початкові стадії розвитку.

 

 

Група дослідницьких ролей

Група дослідницьких ролей, першочерговою метою якої було створення наукової бази соціальної роботи, виникла в кінці XIX століття, практично водночас із зародженням самої соціальної роботи. Дещо пізніше, на початку нинішнього століття, було закладено підвалини досліджень для практики, пов'язаних із виявленням індивідуальних та соціальних проблем людей; із організацією, змістом та ефективністю надання їм соціальної допомоги. Цілком природно, що першими дослідниками ставали піонери соціальної роботи. Такі, наприклад, як Мері Річмонд, яка зробила значний внесок у формулювання наукових принципів соціальної роботи ("Соціальний діагноз", 1917), Джейн Адамс, засновниця (1989 р.) і дослідник "Hull House" — першого у США (м.Чікаго) сетльмент-центру³; Аліса Саломон, чиї публікації були присвячені критиці підходів, які зводили соціальні проблеми до слабкостей окремих людей, а також питанням емоційної залученості соціального працівника до процесу надання допомоги ("Соціальний діагноз", 1926). Серед піонерів-дослідників відзначають також Г. Боймер, Р. Вудс, X. Клюмкера, Б. Рейнолдс, Л. Уорд та ін.

³ Сетльменти— спочатку особливі територіальні одиниці міста (мікрорайон, квартал, будинок), де мешкали переважно іммігранти; в сучасному розумінні— місцеві [територіальні] центри, які обслуговують передусім малозабезпечені групи населення (дітей, підлітків, немічних, людей похилого віку, неповні сім'ї, безробітних тощо).

За минулі десятиліття у дослідницькому горнилі соціальної роботи пройшли апробацію безліч наукових концепцій (біхевіористська, гештальт, когнітивна, психоаналітична, психосоціальна, трансактна, екзистенційна, екологічна тощо), а також десятки, сотні відповідних практичних моделей. Це дозволило відомому канадському фахівцеві Річарду Рамзею, а разом з ним і цілій армаді професійних соціальних працівників, гордо іменувати сферу застосування своїх сил "конструктивною наукою-професією" [47].

ДОСЛІДНИК

Мета: Особистий внесок у розвиток науки-професії "соціальна робота".

Зміст діяльності. Сучасні соціальні працівники не уявляються без здійснення дослідницької' діяльності. Зроблений нами порівняльний аналіз спектра соціальних досліджень, здійснюваних у Німеччині, Росії і США, дозволяють виділити чотири рівноцінно-пріоритетні напрямки:

Вивчення життєвого поля окремих осіб і малих груп людей, властивих їм індивідуальних негараздів та соціальних проблем, а також шляхів і способів їх розв'язання;

Характеристика соціальних послуг, що надаються населенню, в т. ч. попит на них, особливості надання та результативність;

Моніторинг професійної підготовки соціальних працівників та різних аспектів (рольового, функціонального, особистісного, ціннісного та ін.) їхньої професійної діяльності.

Багатофакторний аналіз соціальної політики і практики її реалізації організаціями і товариствами, причетними до соціальної сфери.

У дальньому зарубіжжі в трактовці рольових дій соціального працівника у дослідницькій діяльності превалюють два аспекти: інструментальний та етичний.

Інструментальний аспект містить не тільки опис основних дослідницьких методів (спостереження, анкетування, опитування, інтерв'ювання, аналіз документів/ідей, ділові ігри, соціометрія, моделювання, багатофакторний аналіз та ін.), а й широку аргументацію щодо різних авторських думок на користь використання у соціальних дослідженнях кількісних і якісних підходів. Уільям Рейд [48] зауважує, що прихильники першого безкомпромісні, нині їх більшість. Щоб переконатися в істинності гіпотетичних положень, вони вимагають доказів, які ґрунтуються на об'єктивних кількісних вимірах, з перевіркою альтернативних варіантів. їхні опоненти — поборники "нової парадигми" — виходять з того, що комплексні соціальні явища можуть бути зрозумілішими за допомогою ретельного аналізу конфігурацій подій, при цьому інструментом аналізу виступає скоріше слово, ніж цифра. Вони готові прийняти за істинні непідтверджені висновки вдумливого і методичного дослідника, особливо якщо ці висновки віддзеркалюють складні взаємодії і нюанси розглянутих ситуацій. Позиція ряду інших дослідників полягає в тому, що "якісний і кількісний методи повинні доповнювати один одного" [3].

Етичний аспект полягає у привертанні уваги всіх учасників досліджень до їх потенційних ризиків. Так, Девід Джиллеспи [19] застерігає, що дослідження звичайно пов'язані з трьома видами нанесення збитків: учасникам (вони ризикують одержати стрес, можуть загинути або піддатися почуттю вини, приниженню власної гідності; вони можуть стати жертвами недобросовісного ставлення, позбутися прибутків або відчути менш значні незручності); тискові професійних колег (у вигляді фальсифікації даних, плагіату, зловживання довірою, зловмисне порушення існуючих нормативних актів), суспільним інтересам (підрив довіри людей до досліджень, взяття під сумнів легі-тимності досліджуваних суспільних інституцій, збитки окремим прошаркам населення, релігійним групам, етнічним меншинам та ін).

У цивілізованих країнах зменшенню вказаних ризиків сприяють, зокрема, професійні етичні кодекси (соціальних працівників, психологів і т. ін.), дотримання яких обов'язкове для всіх представників професії.

 

Етичний кодекс Національної асоціації соціальних працівників США зобов'язує своїх членів:

ретельно зважувати всі можливі наслідки для учасників дослідження;

якомога повніше інформувати потенційних учасників, щоб одержати їхню добровільну і свідому згоду;

захищати людей від несанкціонованого фізичного чи психологічного дискомфорту, страждань, шкоди, небезпеки чи збитків;

використовувати одержану інформацію суто в професійних цілях, конфіденційно;

ставити собі в заслугу тільки власну роботу, віддаючи належне внескам інших осіб.

 

Група сервісних ролей

Витоки змісту сервісних ролей, спрямованих на самообслуговування професії "соціальна робота", містяться у перших програмних розробках професійної підготовки соціальних працівників; історичні витоки — на межі XIX—XX століть. До таких витоків ми відносимо, наприклад, діяльність першої національної школи прикладної філантропії (нині факультет соціальної роботи Колумбійського університету, США), яка відкрилася у 1898 році за ініціативою Мері Річмонд; Лондонської школи соціології (1903 р.), першої в Німеччині християнської соціальної жіночої школи (1915 р.).

Сучасне трактування організаційно-змістовних функцій сервісних ролей, наданих у наведеному нижче матеріалі, почало стверджуватися в інформаційному професійному просторі лише у 80-ті роки нинішнього століття.

КЕРІВНИК ПОЛЬОВОЇ ПРАКТИКИ

Мета: Залучення студентів до практичної професійної діяльності.

Зміст діяльності. У державах з розвинутою системою соціальної роботи керівники польової практики призначаються з числа компетентних соціальних працівників зі штату залучених до практики сервісних агенцій. Незважаючи на наявність різноманітних польових практик, що різняться за часовим об'ємом, цілями і задачами, рольові дії їхніх керівників часто-густо одноманітні і включають: розробку та реалізацію програм практики; залучення студентів до різних видів професійної діяльності; спостереження за їхніми діями та оцінку рівня практичної компетентності; наукове керівництво; перевірку підсумкових звітів про проходження практики.

Програма практики. Існують стандартні програми практики; втім, принципи їхньої стандартизації помітно відрізняються навіть у навчальних установах однієї країни. Наприклад, американо-канад-ський дует Юранії Глассман-Месбур [16] наполягає на представленні у програмі основних видів індивідуальної, групової чи общинної діяльності практикуючого студента, в той час як колеги з ПАР — Барбара Симпсон та Грехем Тіндалл [53], стандартизують програму практики, виходячи з провідних навичок соціальної роботи (проведення інтерв'ю; збір інформації; оцінка потреб клієнтів і способи їхнього задоволення; дипломатичність; прийняття рішень; пошук необхідних ресурсів; оцінка ефективності втручання).

Навчальні завдання студентам. Для ознайомчої/структурної практики студентам зазвичай пропонується набір уніфікованих нескладних завдань. Так, вищезгадані південноафриканські дослідники розробили систему навчальних завдань, які містять: аналіз структурно-функціональних аспектів діяльності агенції; вивчення робочого дня рядового соціального працівника; здійснення спостережень — у приймальних агенції — за проведенням інтерв'ю досвідченими практиками, за роботою суду в захисті прав та інтересів клієнтів (розслідування справи, ведення судового процесу, реакції зацікавлених сторін і т. ін.); знайомство і характеристика програм, орієнтованих на надання послуг групам та/або громадам; відвідування і протоколювання робочих зібрань команди/агенції.

У наступних польових практиках підбір і постановку навчальних завдань студентам рекомендується проводити з урахуванням їхнього рівня підготовки, обраної спеціалізації та специфіки агенції. Завдання можуть бути пов'язані зі складними психосоціальними проблемами, наприклад, з довгостроковою роботою по розв'язанню проблем сім'ї або окремої особи; з профілактикою або втручанням у разі кризи; з організацією групової взаємодії, спрямованої на соціальне навчання, врегулювання конфліктів, здійснення посередництва або надання захисту.

Практичне наукове керівництво. Найчастіше здійснюється у формі індивідуальних чи групових занять. За свідченням Стівена Шард-лоу [16], у Великобританії керівники польової практики щоденно займаються зі своїми підопічними не менше 1,5 години. Застосовуючи захоплюючі методи — регулярних науково-практичних конференцій, умовних мікропроектів, дискусій про сучасні технології організації та надання сервісних послуг, рольових ігор, відеотренінгу — керівники концентрують увагу учасників навколо виконуваної ними роботи. Карен Хейкок і Леслі Х'юз [65] (Австралія) виносять на обговорення проблему наявності студентів, які відчувають труднощі під час проходження практики й потребують особливої уваги керівника, його конкретної індивідуалізованої допомоги.

Оцінка рівня практичної компетентності студентів. Абсолютна більшість спеціалістів наполягає на обов'язковості деталізованого письмового відгуку про рівень практичної компетентності студента. Ця нелегка місія покладається саме на керівника практики, який мусить зібрати й узагальнити різноманітну інформацію відносно даного конкретного студента-практиканта. Серед джерел такої інформації виділяють: безпосереднє спостереження за діяльністю студента в процесі практики; його щоденникові записи, письмові звіти (проміжний, підсумковий), думки колег та клієнтів.

Аналіз зарубіжної і вітчизняної систем дозволяє відзначити, що "у багатьох професійних установах соціальної роботи турбота про людину, яка потребує допомоги, вважається технічною проблемою" [35]. Такий самий підхід часто проявляється і до студентів-практикантів, а це призводить до превалювання у змісті практики когнітивних, по-ведінкових компонентів і знеціненню, втраті емоційних.

СУПЕРВІЗОР

Мета: Сприяє зростанню професійної компетенції супервізовано-го працівника.

Зміст діяльності. Перш за все слід відмітити, що супервізором (від англ. supervisor — наглядаючий) може бути тільки досвідчений, висококваліфікований спеціально підготовлений професіонал.

Мері Тернер вважає, що існують безумовні паралелі між моделлю супервізії та самостійною роботою супервізованого. Тому стрижневі задачі супервізора, на її думку, полягають у розвитку професійної автономності, незалежності супервізованого; стабілізації світу його думок і почуттів; створенні моделі аналізу і компетентного розв'язання ситуацій, що виникають у взаємодії з клієнтами.

Супервізор допомагає супервізованому:

утримувати в полі зору цілі роботи і краще визначати пріоритети;

бачити всі аспекти справи і власну роль у ній;

усвідомлювати, осмислювати і долати тривожні, неприємні почуття сумнівів та невпевненості, які виникають у конкретних ситуаціях;

формувати позитивні судження відносно своєї роботи і брати на себе відповідальність за неї [65].

Багато авторів відзначають, що матеріалами для супервізії переважно є:

особливості особистості супервізованого, його способи поведінки і реагування, ціннісні орієнтації як фактори впливу на професійну діяльність;

процес накопичення і розвитку супервізованим теоретичних знань і їх адекватного застосування у своїй професійній практиці;

конкретні ситуації взаємодії супервізованого і клієнта.

Найчастіше супервізор працює із студентами та молодими фахівцями, однак, часом трапляється, що до нього звертаються і досвідчені соціальні працівники.

Наприклад, у зв'язку з професійними труднощами або під час оволодівання новими формами, методами і напрямами роботи. Одрі Маллендер і Дейв Уорд [30] висловлюють досить поширену точку зору, згідно з якою діяльність соціальних працівників у дусі імпауер-мента взагалі неможлива, якщо у них не присутній хоча б один (!) супервізор, незалежно від рівня компетентності супервізованих. Про необхідність регулярних зустрічей з супервізором всіх без винятку соціальних працівників згадує і М. Тернер [62].

Група латентних ролей

Крім описаних раніше п'яти груп ролей, які можна назвати явними ролями, вважаємо можливим і необхідним виділити також і так звані латентні (від агл. latent — прихований) ролі соціального працівника. Ми запозичили терміни "явний" та "латентний" у Р. Мертона, який використовував їх в іншому контексті [32]; під латентними ми розуміємо ролі соціального працівника, що реалізуються в конкретній об'єктивній реальності у прихованому, явно невизнаному вигляді, а не тільки такі,"що не проявляються у даній ситуації" [25]. Приєднуємося до думки цього відомого соціолога про важливість вивчення не тільки явних, але й латентних характеристик життєдіяльності людини. У нашому окремому випадку розгляд латентної складової рольового репертуару соціального працівника безумовно розширює розуміння його професійного портрета в цілому (табл. 2).

Таблиця 2

ЗАХИСНИК Багато соціальних працівників якщо й не працюють у

ПАНІВНОГО державних установах, то у процесі надання допомогиПОРЯДКУ тим, хто її потребує, часто виступають від імені держа-

ви. Тому клієнти сервісних агенцій ставляться до соці-

Продовження табл. 2альних працівників як до представників влади, які абозабезпечують ресурсами, або обмежують доступ доних. Навіть об'єктивна оцінка стану справ, здійснюва-на соціальними працівниками, не завжди збігається зісподіваннями потенціальних отримувачів сервіснихпослуг, особливо з числа найменш захищених прошар-ків населення. Це викликає незадоволення останніх іїхні нарікання на продержавну позицію соціальнихпрацівників. Частиною сучасного західного суспільст-ва роль соціального працівника взагалі "сприймаєтьсяаналогічно ролі поліцейського або тюремного нагляда-ча"; він служить тій же меті — "збереженню пануючо- го порядку" [69].

РОЗХИТУВАЧ Насправді соціальні працівники ніколи не були тількиДЕРЖАВНОГО слухняними виконавцями волі держави. Постійно зу-УСТРОЮ стрічаючись із широким спектром соціальних та особи-стісних проблем, з потужним емоційним зарядом люд-ських страждань, вони нечасто залишаються байдужи-ми і безсторонніми. Не дивно, що вони часом єініціаторами найгострішої критики на адресу соціаль-них інституцій та агенцій, які формують чи реалізуютьдержавну соціальну політику. За свідченням БорисаХерсонського, ця тема широко представлена на сторін-ках північноамериканської професійної і періодичноїпреси, зокрема канадської [21].

БРОКЕР У СІРИХ

ТОНАХ

"Ті, хто присвятив себе соціальній роботі,— пише ОлівСтівенсон, автор назви даної ролі — роблять внесок уте, щоб зробити суспільство чутливим. Роблячи це,вони не будуть популярні. їм доведеться залагоджува-ти безліч конфліктів в міжособистісних стосунках.Вони працюють у сірих тонах там, де публіка шукаєчорне і біле. І за це їх зневажають. Вони є брокерами вумовах, коли з двох зол вибирають менше, часто поста-влені перед необхідністю вибору, за яким іде дія з непе-редбачуваним наслідком". Зауважимо, що десятиліт-тям пізніше Мартин Девіс висловився з цього ж приво-ду значно оптимістичніше: "Істина полягає в тому, щосоціальних працівників наймають виконувати широко-планову, але цілком конкретну роботу, яка в міру необ-хідності примушує наражатися на ризик, приймати рі-шення і вершити суд. їм не слід чекати, що вони завждиматимуть рацію або регулярно будуть нагороджува-тись аплодисментами... Разом з тим, їм слід бути напо-легливими в оволодінні відповідними знаннями і бутиздатними виконати зобов'язуючі функції, відчуватимежі особистісного і професійного, бути досить актив-ними на службі у клієнтів" [44].

ЦАП- Сам характер соціальних проблем, з якими маютьВІДБУВАЙЛО справу соціальні працівники, не дозволяє запропонува-ти однозначні методи їх ефективного розв'язання.Будь-які прорахунки тут особливо помітні. Тому самена соціальних працівників дуже зручно перекладативину за помилки сім'ї, суспільства, держави. Цілий рядзарубіжних дослідників відмічають, що у західномусвіті критика на адресу соціальних працівників звучитьпостійно з вуст міністрів і чиновників, журналістів і по-ліцейських, користувачів соціальних послуг і самих со-ціальних працівників [26].

ДОНОР

(ВІД АНГЛ. DONOR — ЖЕРТВУЮЧИЙ)

"Відданий своїй справі спеціаліст,— стверджує Олек-сандр Соловйов,— часто приносить у жертву свої осо-бисті інтереси заради полегшення страждань інших"[56]. З наведеною точкою зору важко полемізувати, зогляду на поширеність даного явища... Слід, однак,пам'ятати, що, відповідно до багатьох людинознавчихконцепцій, апробованих практикою, самопожертва устосунках двох і більше сторін не обіцяє в майбутньо-му нічого доброго жодній з них.

ПОТЕНЦІЙНИЙ ГНОБИТЕЛЬ

Як свідчить практика, більшість соціальних працівни-ків у своїй діяльності керуються найкращими наміра-ми. Незважаючи на це, застерігає Д. Брендон, їм зав-жди необхідно пам'ятати, що "як правило, владою ча-стіше всього зловживають під прикриттям науковоїоб'єктивності і високих моральних принципів. Людидозволяють найбільшу жорстокість тоді, коли у них єможливість посилатися на добрі цілі, якими вони ніби-то керуються" [1].

ВСЕЗНАЙКО На думку Одрі Маллендер, "традиційно роль соціального працівника надто часто полягає в тому, щоб знати все краще за всіх". Така роль скоріше подавляє клієнтів, ніж стимулює їхні дії, спрямовані на досягнення соціальних, організаційних або особистісних змін. Ефективність соціальної роботи зростає, зауважує вона, коли "соціальні працівники розуміють, що ніхто, крім споживачів їхніх послуг, не знає краще, ніж вони самі, проблеми, що перед ними постали" [30].

 

 

ФУНКЦІЇ

Аналіз вітчизняної та зарубіжної спеціальної літератури дозволяє виділити два підходи до опису професійної діяльності соціального працівника за допомогою функцій: спектральний і процесуальний.

Функції (від лат. Іипс^о— виконання, здійснення) соціального працівника— це його діяльність, обов'язки, розв'язувані завдання, зумовлені професійною специфікою.

Спектральний підхід виходить з того, що конкретні рольові дії соціального працівника представлені у вигляді такого собі спектра реалізованих ним функцій (або функціонального спектра). Такий підхід застосовувався, наприклад, І. М. Лаврененком, І. С. Мєщанкіною під час дослідження робочих функцій північноамериканського соціального працівника [49]; стислі результати цього дослідження подані нами нижче (табл. 3)⁴.

Таблиця 3

Ролі Виконувані функції

1. Брокер громадських послуг Оцінка становища клієнта

Оцінка [необхідних] ресурсів Надання інформації Посередництво [у сервісному обслуговуванні] Захист клієнта

"Лінкідж" (взаємозв'язок) сервісної

Системи

2. Учитель соціальних та адаптивних умінь

Навчання соціальним і повсякденним життєвим навичкам Допомога у зміні поведінки Включення превентивних заходів

3. Консультант-клініцист Психосоціальна оцінка і діагностика

Стабілізація способу життяСоціальне лікування Дослідницька робота

4. Керуючий справами клієнта Оцінка майна клієнта

Планування послуг Зв'язок з необхідними сервісними службами

Контроль за наданням послуг клієнтам

Захист клієнта

5. Керівник робочого навантаження

Планування сервісних послуг Розподіл часу на надання послуг Контроль за якістю забезпечення сервісних послуг

Обробка інформації

6. Керівник персоналу Орієнтування і навчання службовця

Управління персоналом Контроль

⁴ Порядок представлення, найменування ролей і функцій подані в редакції I. М. Лаврененко, I. С. Мєщанкіної.

Консультування

5 ТНДК "Школа — мікрорайон" (керівник В. Г. Бочарова, доктор педагогічних наук, член-кореспондент Російської академії освіти, директор… Зауважимо, що саме процесуальному підходові належить пріоритет у вітчизняних… 33; 63] (Україна) функціональний репертуар пострадянського соціального працівника було дещо розширено, видозмінено, із…