XIX століття виявилося надзвичайно плідним для розвитку європейської теорії літератури. У цей час інтенсивно розвиваються міжнаціональні зв'язки, поширюється культурний обмін, формується кілька наукових напрямів і шкіл, діяльність яких знаходить своїх прихильників і впродовж XX століття.
Міфологічна школа. Фундаторами її були німецькі фольклористи Якоб Ґрімм (1785—1863 pp.) і Вільгельм Ґрімм (1786—1859 pp.). Найповніше вчення німецьких філологів відображено в книзі Я. Ґрімма «Німецька міфологія» (1835 p.). Виходячи з філософських поглядів Шел-лінґа, брати Грімм вважали, що в основі літературних творів лежать міфи, які є узагальненням уявлень людей про навколишній світ. Поряд з людьми існує ще чимало інших істот — відьом, русалок, домовиків, фавнів тощо. Цей факт брати Ґрімм значно перебільшували, вбачаючи в цьому єдине джерело для розвитку художньої уяви.
У літературознавстві XIX століття існували дві теорії походження міфів: солярна і метеорологічна. Першу розробив англійський учений М. Мюллер, який вважав вихідним моментом у утворенні міфів обожнення сонця, місяця та зірок. Відповідно до другої теорії, автором якої був німецький філолог А. Кун, міфи виникли внаслідок обожнення стихійних сил природи: вітру, грози, блискавки.
Міфологія зародилася як результат природного прагнення людини пояснити навколишній світ, передусім об'єктивні природні явища. Однак умови життя первісних мешканців планети були в окремих регіонах зовсім не схожими. Люди постійно стикалися не лише із загальними природними
— 38 —
явищами, такими як світло и темрява, день І ніч, сонце та місяць тощо, а й місцевими, притаманними тільки даній кліматичній зоні: на півночі — зі снігом та кригою, у пустелі—з пісками, біля моря — з припливами й відпливами. Саме з цього, на думку міфологів, зароджуються національні відмінності народів, що виявляють себе в поглядах на світ. Усе це давало можливість досить точно виявляти риси ментальності кожного народу на ранніх етапах його історичного розвитку. Твори давньої літератури й усна народна творчість стають провідним об'єктом наукових зацікавлень учених, які поділяли ідеї братів Ґрімм.
їхніми послідовниками були А. Кун, В. Шварц (Німеччина), М. Мюллер (Англія), М. Бреаль (Франція), О. Афанасьев і Ф. Буслаєв (Росія). В Україні впливу міфологічної школи зазнала творчість членів гуртка харківських романтиків. Це виявилося, зокрема, в працях М. Костомарова «Об историческом значении русской народной поэзии» (1843 р.), «Слов'янська міфологія» (1847 р.). Окремі ідеї міфологічної школи успішно застосовував відомий український учений О. Потебня («Про міфологічне значення деяких звичаїв та повір'їв», 1865 p.). Пізніше вийшла праця М. Сумцова «Хліб у звичаях та піснях» (1885 p.).
У XX столітті міфологічна теорія знаходить свій подальший розвиток у працях швейцарського вченого Карла Ґус-тава Юнґа, який вважав, що в людській психіці апріорі без участі зовнішнього середовища виникають першообра-зи, або архетипи, які впливають на формування естетичних поглядів людини. Художній процес — це матеріалізація архетипів, наповнення їх конкретним змістом.
Біографічний метод. Зародження цього методу пов'язане з діяльністю французького літературознавця Шарля-Оґюстена Сент-Бева (1804—1869 pp.), який твердив, що в кожному літературному творі обов'язково має віддзеркалюватися авторська особистість. Ця особистість є своєрідним епіцентром, крізь який переломлюються основні проблеми доби. Найвідомішою працею Сент-Бева є «Літературно-критичні портрети» (1836—1839 pp.), що репрезентують постаті майже всіх відомих французьких письменників за кілька століть. Літературознавець у цій праці надавав великого значення як постаті реальної історичної особи, так і фактам її інтимного життя, фізіологічній схильності характеру, вихованню, колу читацьких інтересів. Послідовниками Сент-Бева були Г. Брандес (Данія), Р. де Ґурмон (Франція), Ю. Айхенвальд (Росія). У вітчизняному літературознавстві біографічний метод використовували М. Чалий, О. Огоновський, М. Петров, І. Франко,
— 39 —
С. Балей, I. Дорошенко, В. Смілянська. Значні заслуги в розробці біографічного методу належать А. Моруа, чия теоретична праця «Аспекта біографії» є однією з найвагоміших у XX столітті.
Іноді в сучасному літературознавстві біографічний метод ототожнюють з підходами до написання автобіографічних і біографічних творів, де життєвий і творчий шлях письменника є предметом автономного художнього дослідження («Зачарована Десна» О. Довженка, «Син волі» В. Шевчука, «Марія» О. Іваненко). Такі підходи є неправомірними, оскільки в останньому випадку йдеться про цілком самостійний напрям художньої літератури.
Культурно-історична школа. Родоначальником цього напряму був Іпполіт Тен (1828—1893 pp.) — французький мистецтвознавець, історик. Головні його праці «Історія англійської літератури» (1863—1865 pp.) та «Філософія мистецтва» (1865—1869 pp.) написані на основі позитивістського підходу до осмислення явищ літератури. Фундатором позитивізму був французький філософ Оґюст Конт (1798—1857 pp.), який оголосив усю попередню філософію недосконалою. Людство, на його думку, повинне ставити перед собою лише такі проблеми, розв'язання яких має безумовний характер. Від мистецтва він вимагав вірності фактові. Позитивізм синтезував наукові знання в різних галузях на засадах соціології.
Свою діяльність І. Тен спрямував на пошуки спільного знаменника для пояснення явищ літератури, які досі здавалися залежними від випадковостей і суб'єктивних поглядів письменників. Цей спільний знаменник французький учений прагнув знайти в інших галузях науки. Так, скориставшись працею Ч. Дарвіна «Про походження видів», І. Тен вніс до літературознавства метод аналогій, закон причинності та ідею закономірного розвитку певних явищ. Він вимагав від літературознавців об'єктивності й точності висновків: треба зрозуміти природу творчості, а не влаштовувати суд над письменником. Функція дослідника буде вичерпаною тільки тоді, коли він визначить причини, що викликали певні факти, віддзеркалені в художньому творі. "Літературознавець має уникати як позитивної, так і негативної оцінки викладеного матеріалу.
Позитивним моментом культурно-історичної школи І. Те на є той факт, що мистецтво тут розглядається у прямій залежності від суспільства. Зміна суспільних відносин спричинює певні зміни в художній творчості. Однак є сталі риси, які змінюються досить повільно. І. Тен називає їх расовими. Це — національні особливості, ментальність нації.
— 40 —
Послідовниками І. Тена були Ф. Брюнетьєр, Г. Лансон (Франція), В. Шерер, Г. Гетнер (Німеччина), Ф. де Санктіс (Італія), О. Пипін, М, Тихонравов (Росія). Одним із перших головні засади культурно-історичної школи на українському ґрунті застосував М. Костомаров («Обзор сочинений писанных на малороссийском языке», 1843 р.). У XX столітті методологію культурно-історичної школи активно використовували В. Л. Паррінгтон (США), Р. Менендес Підаль (Франція), П. Сакулін (СРСР).
Компаративізм. Це — порівняльний, або порівняльно-історичний, метод вивчення літературного процесу. Основоположником його був німецький орієнталіст Теодор Бенфей (1809—1881 pp.). Аналізуючи давньоіндійську літературу, він помітив, що мотиви багатьох байок, казок, притч, зібраних у «Панчатантрі», у дещо зміненому вигляді можна зустріти в літературі народів Європи. Міграція сюжетів від одного народу до іншого компаративістами стала розглядатися як фактор прогресу в літературі. При цьому ігнорувалася роль життя як вирішального фактора в процесі художньої творчості. Літературознавець у всьому шукав запозичень. Форма стала домінувати над змістом.
Значні досягнення компаративістики пов'язані з іменем російського фольклориста, етнографа та літературознавця Олександра Миколайовича Веселовського (1838—1906 pp.), який підкреслював, що в історії немає ізольованих племен і народів. На відміну від В. Міллера, котрий вбачав у давньоруських пам'ятках зображення лише старовини доби Київської Русі, О. Веселовський закликав ретельно аналізувати ці пам'ятки, з'ясовуючиА чи не ввійшли до їхнього складу якісь чужі елементи. Його докторська дисертація «Слов'янські сказання про Соломона та Кітовраса та західні легенди про Морольфе і Мерліна» — це праця, у якій художні твори розглядалися не лише з позиції їхнього відношення до дійсності, а й стосовно інших фольклорних і літературних джерел, які могли бути відомі їхнім творцям. Витоки сказань про Соломона та Кітовраса О. Веселовський вбачав у давньоіндійських легендах про Вікрамадітьє, більш пізніх оповіданнях Талмуда про Соломона, які згодом були занесені до Європи мусульманами. До слов'ян цей апокриф потрапив через Візантію, давши книжну повість, російську билину, сербську казку. В Європі на його основі з'явилися анекдоти, цикл романів про рицарів «Круглого столу» тощо. Якщо Т. Бенфей виходив з того, що географічна близькість народів є достатньою підставою, аби твердити про їхні взаємовпливи, то О. Веселовський шукав причини спорідненості поезії різних народів у духовно-культурній близькості.
— 41 —
Певні досягнення в розвиткові української компаративістики минулого пов'язані з працями Михайла Драго-манова. У зарубіжному літературознавстві сильні позиції посідає французька школа компаративістів (Ґаляр, Ванті-ґем, Бальдансперже). В сучасній вітчизняній науці про літературу чималий внесок у порівняльне літературознавство зробив Д. Наливайко.,
Інтуїтивізм. Це помітний напрям у сучасній європейській науці про літературу. Його витоки криються в ідеях харківського вченого О. Потебні, а родоначальником є Анрі Берґсон (1859—1941 pp.), який у дослідженнях «Пам'ять і матерія», «Творча еволюція», «Сміх» виклав свої погляди на творчий процес. Розум, на його думку, може служити людині лише в практичній діяльності, оскільки він здатний ідентифікувати окремі предмети з метою виявлення користі від їх подальшого використання. Естетичну ж функцію світу можна пізнати лише за допомогою інтуїції. Творча робота під силу тільки людині, яка не має жодного утилітарного інтересу.jCaMe такій особистості відкривається краса життя, яка є неповторною.
Думки А. Бергсона розвинув італійський учений Бене-детто Кроче (1866 — 1952 pp.), головна праця якого «Естетика як наука про вираження і як загальна лінгвістика» свідчить, що дослідник вважав інтуїцію тією рушійною силою, що може, пізнавши конкретні, індивідуально неповторні ознаки зображуваних явищ дійсності, перетворити їх на художні образи.
Фройдизм. Це — надзвичайно популярний напрям світового літературознавства XX століття. Його фундатором є австрійський психіатр Зіґмунд Фройд (1856—1939 pp.), який у працях «Вступ до психоаналізу», «Тлумачення снів», «Я і Воно», «Тотем і табу» висунув ідею, сутність якої полягає в тому, що людина постійно перебуває під владою інстинктів, які впливають на все, в тому числі й на її творчу діяльність. Провідним стимулом людської діяльності є не раціональне начало, а сфера підсвідомих потягів, часом алогічних і аморальних, які 3. Фройд позначає німецьким займенником Es — Воно. Його увагу як лікаря привертали факти психічної патології, досліджуючи які, він дійшов висновку, що раціональне, тобто свідоме (у нього воно позначається терміном Я), є зовнішнім, другорядним у людських бажаннях і потягах, провідна ж роль належить підсвідомому. Особливого значення Фройд надав сексуальним потягам. Ключовим поняттям його теорії є лібідо, яке у вузькому значенні він розумів як статевий потяг, а в ширшому — сукупність життєстверджуючих інстинктів, щось
— 42 —
на зразок Ероса у Платона чи життєвого пориву — у Бергсона [див.: 46, 357. На його думку, надлишки сексуальної енергії породжують мистецтво, яке виростає на суто біологічному ґрунті. При аналізі будь-якого художнього твору передусім слід відшукати сексуальне джерело. Зокрема, твори Шекспіра, Гете, Гофмана та Достоєвського є продуктами переробки емоційних конфліктів, породжених дитячими сексуальними переживаннями. Давньогрецька міфологія трактується 3. Фройдом як реальність, переживаючи яку в індивідуальному розвиткові кожна людина її символічно відтворює, що знаходить своє віддзеркалення в художній творчості, оскільки в ній завжди проглядається так званий Едіпів комплекс. Ідеї австрійського вченого знайшли подальший розвиток у працях «Поезія і невроз» В. Штекеля, «Мотив кровозмішування в поезії та сазі» О. Ранка.
Талановитий учень 3. Фройда Карл Густав Юнґ (1875— 1961 pp.) помітив у такому підході до мистецтва неминучий його кінець, з чим його вчитель цілком погодився: «Варто проявитися у будь-якій людині чи художньому творі відбитку духовності, як Фройд ставив його під підозру і вбачав у ньому витіснену сексуальність... Я сказав йому, що якщо продумати логічно його гіпотезу до кінця, то це буде знищувальним вироком культурі. Культура виявиться порожнім фарсом, болісним результатом витісненої сексуальності. „Звичайно, — підтвердив він, — так воно і є. Це прокляття долі, проти якого ми безсилі"» [51, 752].
Ірраціональне уявлення Фройда про підсвідоме вплинуло на розвиток деяких модерністських течій у літературі. Так, «автоматичне письмо» сюрреалістів пов'язувалося з «вільними асоціаціями» австрійського психіатра, який у такий спосіб радив позбавлятися прихованих і заборонених потягів.
В українське літературознавство фройдизм проникає на початку XX століття. 1916 року виходить книга Степана Балея «З психольогії творчости Шевченка». В перші радянські роки низка праць з психоаналізу друкувалася в періодиці («Червоний шлях», «Життя і революція»). Найбільш помітними були статті Миколи Перліна «Фрейдизм і марксизм», Степана Гаєвського «Фрейдизм у літературознавстві», Валер'яна Підмогильного «Іван Левицький (Спроба психо-аналізи творчости)». Потім настала тривала перерва, і праці, що популяризували або розробляли окремі проблеми фройдизму, з'явилися тільки в 90-ті роки XX століття. На увагу заслуговують розвідки Соломії Павличко «Сто років без Фройда» (Критика. 1998. № 9), харківських науковців «История психоанализа в Украине» (Харків, 1996).
— 43 —
Структуралізм. Цей напрям літературознавчих досліджень виник у середині XX століття. Його засновником називають французького етнолога Клода Леві-Строса (нар. 1908 p.). Однак передумови виникнення структуралізму закладені у двадцяті роки в працях ОПОЯЗу (рос. Общество изучения поэтического языка), Московського лінгвістичного гуртка.
Структуралісти пропонують при аналізі художніх творів використовувати методологію семіотики, філософської науки, яка вивчає знаки та знакові системи. Вони розглядають літературні твори як іманентні, взяті поза життям структури. «Структурний аналіз виходить з того, — писав Ю. Лотман, — що художній прийом — не матеріальний елемент тексту, а відношення» [29, 24]. Найбільше уваги структуралісти приділяють аналізові поетики, але підходять до неї формально, без усякого зв'язку зі змістом. Чимало місця в них займають статистичні підрахунки. Деякі плідні результати були одержані у віршуванні. Залучаючи математику, кібернетику, семіотику, академік Колмогоров (Росія) розробив концепцію віршованої мови. Однак праці структуралістів свідчать про те, що активне залучення семіотики до літературознавчих досліджень само по собі ще не забезпечує глибини проникнення в естетичну тканину твору. Провідним центром сучасної структуралістики є Тартуський університет (Естонія).
Екзистенціалізм. Це досить поширена в останні п'ять десятиліть течія у філософії та літературознавстві, яку називають головною формою сучасного філософського гуманізму. Данський філософ Серен К'єркеґор (1813— 1855 pp.), полемізуючи з представниками раціоналістичного тлумачення істини, висунув концепцію особистішої (екзистенціальної) істини.
Його ідеї були розвинуті Миколою Олександровичем Бердяевым (1874—1948 pp.) і Львом Ісааковичем Шварцманом (1866—1938 pp.), який підписувався псевдонімом Шестов.
Фундаторами екзистенціалізму все ж вважаються Мар-тін Гайдеґґер (1889—1976 pp.) і Карп Ясперс (1883 — 1969 pp.). Книга Гайдеґґера «Буття і час» (1927 р.) являє собою розробку головного поняття цієї філософії, вчення про екзистенцію — людське існ]рання (лат. existentia — існування).
Ґрунтовну розробку екзистенціалізму пов'язують з іменами французьких мислителів Жана-Поля Сартра (1905— 1980 pp.), Альберта Камю (1913—1960 pp.), Ґабріеля Марселя (1889-1973 pp.), Mopica Мерло Понті (1908-1961 pp.), Сімот де Бовуар (1915—1986 pp.), італійця Нікколо Аббаньяна (1901— 1977 pp.), іспанця >Хосе Ортеги-і-Ґасета (1883—1955 pp.). Вчення екзистенціалізму швидко поширилося у світі. Його
— 44 —
послідовників знаходимо в США (У. Баррет), Японії (Нісіда, Васудзі), Ізраїлі (М. Бубер), Сенегалі (Л. Сенгор), країнах арабського сходу (Абд:аль-Рахман Бадаві, Таїб Тізіні, Камаль Юсеф-аль-Хадж).
Філософія екзистенціалізму в інтерпретації її Ж.-П. Сартром зводиться до того, що сутністю людського буття є свобода. Навколишній матеріальний світ становить постійну загрозу людству. В хаосі навколишньої дійсності нікого не цікавить існування окремого індивіда. Через це люди прагнуть подолати ворожість матеріальної дійсності, злитися зі світом у нерозривну гармонійну цілісність. Проте такі спроби призводять до трагедії, оскільки люди втрачають свою родову відмінність, перетворюючись на звичайну річ серед багатьох інших речей. Вихід з подібної ситуації в праці «Екзистенціалізм — це гуманізм» (1946 р.) Сартр вбачає в гуманізації людської ситуації у світі. Людська особистість, на думку французького вченого, може розкрити свою неповторність у меті, задумах, проектах, спрямованих у майбутнє. Це майбутнє завжди постає багатозначним, що змушує людину робити вибір. Навіть коли людина відмовляється від свого вибору, вона й тоді вибирає. Така логіка Сартра наштовхує його на думку про свободу як універсальну характеристику буття особистості у світі.