Літературно-теоретична думка в Україні першої третини XIX століття продовжувала розвиватися в річищі естетики, хоча в цю добу накреслився поворот «від старої „риторичної" теорії до нової, „естетичної"» [17, 51]. Один із дослідників тих часів у цьому зв'язку зазначав: «Звертаючи увагу на розвиток теорії прози і поезії у давніх і нових письменників, вбачаємо, що перша, розпочавшись з правші вітійства, згодом прийняла в себе й інші види прози, з'єдналася з теорією поезії й склала систему науки словесності або теорію словесності; друга, почавши зі спостережень над поезією, переважно драматичною, потім розвинулась у вчення про поезію та інші мистецтва, підкорившись засадам вишуканого мистецтва та філософському їх дослідженню і склала систему науки мистецтв, прекрасного, естетику» [31, 53—54].
— 60 —
У 10—30-ті роки теорія літератури як окрема наукова дисципліна в Україні не фігурувала, а входила до складу поетики та риторики, які традиційно читалися в навчальних закладах, зокрема в Харківському університеті. Перший ректор університету Іван Степанович Рижський (1761 — 1811 pp.) на основі своїх лекцій видав книги «Опыт риторики» (1802, 1805 pp.), «Наука стихотворства» (1811 p.), пізніше вийшла його праця «Введение в круг словесности» (1816 p.), що були першими в Україні систематизованими підручниками, головними засадами будови яких була класицистична теорія наслідування. Спираючись на західноєвропейські авторитети (Буало, Баттьо, ЕтенбурГ, Блер), а також досвід Ломоносова, І. С. Рижський вважав, що предмет мистецтва, а також основні естетичні категорії є незмінними та вічними. Змін можуть зазнати лише можливості людини виявити та зрозуміти суть прекрасного в природі та мистецтві. Людина, будучи невід'ємною частиною природи, має властивість відображати її за допомогою розуму та почуттів, і саме цей акт складає фундамент мистецького наслідування природи. Здійснюючи подібний акт, митець може «прикрашати і навіть переробляти її (природу. — О. Г.) на свій смак» [36, 9. Тобто йдеться про такі властивості творчого процесу, як фантазія, художній домисел, прямо пов'язані з мірою таланту автора. Цікавою є думка І. С. Риж-ського про переваги свого, національного в житті та творчості, оскільки «нерозумно нехтувати своє власне, якщо воно ні в чому не поступається чужому» [35, 38.
Послідовниками й учнями І. С. Рижського були І. Срезнев-ський, М. Пасен де Совіньї, Є. Філомафітський, В. Джун-ковський, А. Могилевський та інші. Його вплив є помітним й у виданих у Харкові навчальних посібниках А. Могилев-ського «Риторика» (1817 p.), І. Срезневського «Опыт краткой риторики» (1822 р.), В. Джунковського «Об изящных художествах у греков и их влияние на нравственность» (1819 р.). Учні І. С. Рижського поділяли його думки про високе призначення мистецтва, його важливу місію в процесі морального й естетичного виховання особистості, загартуванні характеру, розвитку благородних почуттів.
Євграф Філомафітський в «Украинском вестнике» (1816 р., кн. 9) запропонував два підходи до аналізу художніх творів давніх і нових віршотворців — синтетичний та аналітичний. «Синтетично розбирати значить: дивитися раптом на все ціле, відокремлюючи потім від нього частину за частиною, роздрібнюючи далі ці частини і доходити, накінець, до найменших подробиць для того, щоб бачити, які ці подробиці і яке складають ціле?
— 61 —
Аналітичне розбирати значить, навпаки, брати найменші подробиці, розглядати їх, поєднувати з більшими, з більшими і, накінець, доходити до цілого — також, щоб бачити, яке це ціле?» [цит. за: 16, 34.
Один із послідовників першого ректора Харківського університету А. Гевлич, чиї світоглядні позиції зазнали впливу ідей французьких матеріалістів й ідеалізму Канта, вбачав корені естетичного ідеалу митця в природі (як і класицисти), але не знаходив 'їх у готовому вигляді: «Вони (ідеали. — О. Г.) у нашій уяві і служать окрасою поезії та вільним мистецтвам» [37, 339].
Дисертація А. Гевлича «Об изящном» (1818 p.) свідчить про те, що її автор також вважав за потрібне враховувати національну специфіку художньої творчості.
10—30-ті роки в українському літературознавстві — це доба, коли почали руйнуватися усталені класицистичні канони й окреслюватися певні кроки в напрямку до нового, кращого розуміння природи й призначення словесного мистецтва. Становлення нової української літератури, що відбувалося в цей період, проникнення в Україну ідей німецької ідеалістичної філософії дали поштовх подальшому розвиткові теоретико-літературної думки, однією з ознак чого були праці харківського вченого /. Я. Кронеберґа (1788— 1838 pp.) «Амалтея, или Собрание сочинений и переводов, относящихся к изящным искусствам и древней классической словесности» (т. 1—3, 1825—1828 pp.), «Исторический взгляд на эстетику» (1830 р.), «Материалы для истории эстетики» (1831 р.), «Минерва» (1835 р.) тощо.
Критикуючи класицистичну теорію наслідування, правила трьох єдностей, І. Я. Кронеберґ вважав, що художник є органічною частиною творчого духу природи. Він має право на художню переробку життєвого матеріалу. Художній твір становить нерозривну єдність форми та змісту, реального та ідеального. Основні ідеї Кронеберґа були співзвучні тим, що стали вироблятися на емпіричному рівні у творчій практиці українських літераторів, зокрема в деяких висловлюваннях І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ'яненка, Є. Гребінки та інших. Передмова М. Максимовича до збірки «Малороссийские песни» (1827 p.) була чи не першою спробою наукового аналізу усної народної творчості.
«Однією з прикметних особливостей літературної критики першої половини XIX ст., — вважає П. Федченко, — є те, що розробка теоретичних питань літературного розвитку не належала виключно до монополії професійних естетиків, критиків. Активну участь у ній завжди брали й
— 62 —
письменники, починаючи від Г. Квітки-Основ'яненка і М. Шашкевича, М. Костомарова і А. Метлинського до П. Куліша і Т. Шевченка» [43, 20. Важливе місце серед критичних праць цієї доби посідає «Супліка до пана іздателя» Г. Квітки-Основ'яненка (1834 p.), своєрідний літературний маніфест, у якому відстоювалися права українського народу на власну літературу, рішуче засуджувалися його недруги, визначалися естетичні засади вітчизняної літератури. Однією з найактуальніших поставала потреба писати художні твори живою народною мовою: «Як говоримо, так і писати треба» [20, 113].
Подібний характер мали також критичні праці, художня практика М. Максимовича, І. Срезневського, А. Метлинського, Є. Гребінки, О. Бодянського, епістолярна спадщина Г. Квітки-Основ'яненка, М. Максимовича.