/ J
його світоглядні позиції, творчі симпатії та антипатії. Саме ж поняття тексту виступає провідним у баченні науковця. Текст — це взаємодія різних його складових — внутрішньої та зовнішньої форм, сюжету, мотивів тощо.
У фундаментальній праці «Основи української літературно-наукової критики» Л. Білецький простежив рух національного літературознавства від давніх поетик XVII— XVIII століть до студій українських науковців початку XX століття. Вчений виділив основні напрями та школи в європейському літературознавстві та особливості їх прояву на українському ґрунті.
Суперечності у трактуванні традицій і новаторства в теоретичних працях пореволюційної доби, посилення вульгарно-соціологічних тенденцій у літературі вилилося в літературну дискусію (1925—1928 pp.), яка порушила глобальні питання літературного розвитку. З одного боку, прагнення до самобутності української літератури, урізноманітнення її форм, методів і стилів, боротьба з масовізмом і просвітянством, а з іншого — наполегливе намагання уніфікувати художню творчісті, звести її до обслуговування ідеологічних настанов під гаслами єдиної методології.
В дискусії взяли участь письменники, літературознавці та критики практично всіх творчих об'єднань тієї доби: «Плугу» і «Гарту», футуристів і неокласиків, ВУСППу і ВАПЛІТЕ тощо. В епіцентрі дискусії опинився М. Хвильовий, який у циклах памфлетів «Камо грядеши», «Думки проти течії», серії статей «Апологети писаризму», памфлеті «Україна чи Малоросія» порушив питання про прилучення української літератури до європейського мистецтва. Позиція М. Хвильового мала надійну підтримку авторитетних учених і письменників М. Зерова, П. Филиповича, М. Куліша, М. Мо-гилянського та інших. Однак і опонентів у М. Хвильового виявилося чимало: від партійних функціонерів А. Хвилі, Л. Кагановича аж до самого Й. Сталіна. Літературна дискусія перетворилась на ідеологічну. На адресу М. Хвильового та його однодумців посипалися звинувачення у «націонал-ухиль-ництві», а термін «хвильовізм» став набувати зловісного забарвлення як синонім фашизму. Тодішні ідеологи й численні їхні прибічники з письменницьких організацій ВУСПП, «Плуг» дедалі активніше стали відшукувати в літературознавстві прояви всіляких ворожих сил. У теорії почався прискорений процес ревізії усталених поглядів на мистецтво. За основу методології літератури радянської доби брався класовий підхід. Старе літературознавство оголошувалося хибним, оскільки воно не враховувало впливів на мистецтво класової ідеології та політики. Відомі теоретики М. Филипо-
— 76 —
вич, А. Шамрай, М. Зеров, Б. Навроцький, А. Дорошкевич були оголошені апологетами ворожих для радянського суспільства класових доктрин. З'явилися теоретичні дослідження, які з вузькосоціологічних позицій розглядали літературу, зводили її роль до класової ілюстрації соціально-економічних формацій («Поетика» Д. Загула, «Організація жовтневої літератури» В. Коряка, «Марксівська метода в літературознавстві» П. Петренка). Особистість письменника, його індивідуальний творчий стиль, поетика, мова аналізувалися тільки в соціально-політичному плані. Прикметною є праця В. Коряка «Українська література», що витримала кілька видань наприкінці 20-х — на початку 30-х років. Характеризуючи доробок своїх попередників, авторів історій української літератури, В. Коряк виходив з вульгарно-соціологічних засад в оцінці літературного процесу. «Єф-ремівщина останнім часом виявилася як ідеологія бльоку куркульні й поміщицтва... Його національна ідея є ідея безоглядної фашистської літератури» [22, 70]; «На назву соціологічної претендує історія літератури Грушевського» [22, 77]; «Історія літератури Лепкого була виявом модерні-стичної реакції, початком розладу буржуазної літератури. Згодом Лепкий опинився на найправішому фланзі літературного фронту» [22, 9].
Сам же В. Коряк пропонував таку періодизацію, як «література феодальна», «література поміщицька», «література буржуазна». Й подібні погляди були непоодинокі. Навіть деякі майбутні помітні діячі українського літературознавства в діаспорі стояли на схожих позиціях, приділяли багато уваги проблемам творчого методу. Зокрема, в дискусії з питань творчого методу радянської літератури, що велася на сторінках журналу «Критика», Григорій Костюк, оцінюючи з вульгарно-соціологічних позицій стан розвитку національної літератури, зазначав: «Кожна клясова література не існує як щось іманентне, одірване, незалежне від клясового оточення тощо. Кожна клясова література має свою художню творчу методу, а вже звідси — свій стиль. Отже, й не може пролетарська література зреалізувати свою художню гегемонію без своєї творчої методи, без своєї художньої системи. І тому не дивно, що за це точиться неабияка боротьба... На сьогодні пролетарська література не може ще похвалитися жодним твором, де метода пролетарської літератури — діялектичний матеріялізм, знайшла б собі повну й всебічну конкретизацію, практичне застосування. Це, розуміється, не значить, що в нас нічого не зроблено в цьому напрямі. Зовсім ні. І твори їв. Ле, і твори Епіка, і Микитенка, і Первомайського, і Коцюби, і Панча, і багатьох інших мають у собі елементи
— 77 —
справжньої діялектики, справжнього матеріялістичного, кля-сового розуміння події, фактів тощо» [24, 86].
23 квітня 1932 року ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про перебудову літературно-художніх організацій», відповідно до якої усі письменницькі організації були ліквідовані й затверджено оргкомітет зі створення єдиної спілки радянських письменників. У цю добу ведеться полеміка з приводу визначення єдиного методу радянської літератури. У теоретичних працях В. Коряка, Б. Коваленка, Я. Савченка, С. Шупака та інших пропонувалися назви цього методу: пролетарський, тенденційний, героїчний, монументальний реалізм, діалектико-матеріалістичний метод тощо. Перший з'їзд радянських письменників офіційно закріпив за методом літератури в СРСР назву соціалістичний реалізм.
Масові репресії 30-х років фізично знищили кращі сили українського літературознавства. В теорії запанував вульгарний соціологізм. Проблема художньої вартості явищ мистецтва стала зводитися до пошуків соціального еквівалента. І хоча пізніше погляди В. Переверзєва та його послідовників були визнані помилковими, впродовж десятиліть вони домінували в радянському літературознавстві.
Провідне місце в літературознавстві радянської доби в Україні належало Олександрові Івановичу Білецькому (1884— 1961 pp.). Предметом його наукових пошуків у галузі теорії літератури були природа і функції літератури, психологія творчого процесу, розвиток методів і стилів, проблема читача. Вагомими є його теоретико-літературні праці: «В майстерні художнього слова» (1923 р.), «До побудови літературних стилів» (1931 p.), «Проблема синтезу в літературознавстві» (1940 p.), «Поетика драми» (1950 р.), «Про специфіку літературного мистецтва» (опублікована після смерті, 1984 p.). І хоча ознаки вульгарно-соціологічного трактування літературних явищ внаслідок історичних обставин мали місце в науковому доробкові О. Білецького, він, як зазначив відомий американський україніст Г. Костюк, «став одним із най-видатніших справжніх провідних учених в українському літературознавстві» [25, 166.
У повоєнну добу певні здобутки українського літературознавства пов'язані з «хрущовською відлигою», яка дозволила реабілітувати частину незаконно репресованих письменників, повернути до літературного процесу їхні твори, вільніше обговорювати деякі літературознавчі проблеми, особливо ті, що стосувалися класичної літератури. Нові підходи до оцінки мистецтва, спрямовані на його демократизацію, внесло покоління молодих літературознавців і критиків (І. Дзюба, М. Коцюбинська, Є. Сверстюк, І. Світличний та ін.), яких пізніше
— 78 —
назвали «шістдесятниками», їх підтримала молодь (Ю. Бара-баш, І. Зуб, В. Дончик, М. Ільницький, В. Фащенко та ін.), чиї статті й перші монографії тоді з'явилися друком. У 1967— 1971 роках виходить восьмитомна «Історія української літератури», яка хоча й містила в собі соціологічні підходи в оцінці явищ літератури, але за обсягом матеріалу, добором імен і творів була найбільшою працею подібного ґатунку в українському літературознавстві. Серед здобутків вітчизняних учених слід назвати п'ятитомний бібліографічний словник «Українські письменники» (1960—1965 pp.), бібліографічний покажчик «М. Т. Рильський» (1967 p.), двотомний «Шевченківський словник» (1967—1977 pp.). У 80-ті роки виходить двотомна «Історія української літератури» (1987—1988 pp.), п'ятитомна «Українська література в загальнослов'янському і світовому літературному контексті» (1987—1992 pp.), з 1988 року почали видавати «Українську літературну енциклопедію» у п'яти томах.
Не заперечуючи окремих досягнень у розвиткові теорії літератури повоєнних років (Л. Новиченко, Д. Затонський, С. Крижанівський, Г. В'язовський, пізніше — М. Жулин-ський, В. Брюховецький, Г. Сивокінь, Р. Гром'як, О. Шпильова, М. Наєнко та ін.), не можна не помітити й значних втрат, пов'язаних з надмірною ідеологізацією всіх сфер суспільного життя. Чимало сил теоретиками було спрямовано на обслуговування категорій партійності та класовості мистецтва, на доведення правомірності єдиного методу радянської літератури — соціалістичного реалізму, що не сприяло об'єктивному дослідженню української літератури.
У повоєнні роки у США, Канаді, Німеччині та деяких інших державах утворилися своєрідні осередки українського емігрантського літературознавства, у яких працювали такі відомі вчені, як Г. Костюк, Ю. Лавріненко, Ю. Шерех (Шевельов). Однією з найпомітніших праць зарубіжного літературознавства стала книга Ю. Лавріненка «Розстріляне відродження» (1959 p.).
Фундаментальністю позначалися «Історія української літератури» (1956 р.) Д. Чижевського, монографічні дослідження Б. Кравціва, І. Фізера, Г. Грабовича, Б. Рубчака, Л. Руд-ницького, Л. Онишкевича, Ю. Шереха (Шевельова).
Українським літературознавцям з діаспори належать і окремі теоретичні праці, такі як «Курс теорії літератури» В. Державина, «Нариси з теорії літератури» І. Кошелівця, дослідження з віршування І. Качуровського.
Зі здобуттям незалежності України зроблено перші кроки в напрямку заповнення «білих плям» в українському літературознавстві. Свідченням цього є більш об'єктивні й повні
— 79 —
«Історія української літератури XX століття» (за редакцією В Дончика) у двох книгах (1994—1995 рр , 2-ге вид — 1998 p ), «Історія української літератури XIX століття» (за редакцією M Яценка) в трьох книгах (1995—1996 рр ), третій том «Української літературної енциклопедії», «Літературознавчий словник-довідник» (за редакцією P Гром'яка, Ю Ковалша та ш , 1997 p ), праця M Наєнка «Українське літературознавство Школи Напрями. Тенденції» (1997 p ), «Історія української літературної критики та літературознавства Хрестоматія» (упорядник П Федченко) у трьох книгах
Теоретичні й Історико-літературні здобутки останніх років, а ще більше потенційні можливості українського літературознавства переконують, що воно не зупинилося у своєму розвиткові, як І раніше, активно займається осмисленням літературного процесу, накреслюючи магістральні напрями розвитку науки про літературу на найближчі десятиліття
---------------------------------------------------------- ЛІТЕРАТУРА
1 Андрухович Юрій Постмодернізм — не напрям, не течія, не мода // Слово І час 1999 № З
2. Аристотель Поэтика Москва, 1957
3. Арістофан Комедії Київ, 1956
4. Бичко І Б та Ін Філософія Київ, 1994
5. БІлецький Леонід Основи української літе
ратурно-наукової критики Київ, 1998
6. Вишенський І Твори Київ, 1959
7. Гегель Г В Ф Эстетика В 4 т Москва,
1968-1971
8. Горацш Твори Київ, 1982
9. Грабовім Григорій До Історії української літерату
ри Дослідження, есе, полеміка Київ, 1997
10.Денисова Т Феномен постмодернізму кон
тури й орієнтири // Слово І час 1995 № 2
11.Денисова Т M, Сиваченко Г M Наприкінці
XX ст — постмодернізм, мультикультура-
лізм // Всесвітня література в середніх нав
чальних закладах України 1999 № 1
12.Драгоманов М Українське письменство
1866-1873 років //ЛНВ 1902 Кн 11
13.Європейське відродження та українська
література XIV-XVIII ст Київ, 1993
14.Ефремов Сергій Історія українського пись
менства Київ, 1995
— 80 —
15 Ільницькии Muho ш Критика І критерії
Львів, 1998
16 Історія української літературної критики
та літературознавства Хрестоматія У 3 кн
Київ, 1996 Кн 1
17. Історія української літератури XIX століття У 2 кн Київ, 1995 Кн І
18 История эстетики // Памятники мировой
эстетической мысли В 5 т Москва, 1962—
1966
19 История эстетической мысли В 6 т
Москва, 1985 Т 2
20. Квітка Основ'яненко Г Зібрання творів
У 7 т Київ, 1981 Т 7
21. Кононенко Петро «Історія української літе
ратури» Михайла Груїлевського у розвитку
наукового літературознавства // Грушевсь-
кии Михайло Історія української літератури
В 6 т, 9 кн Киш 1993 T l
22. Коряк В Українська література Конспект
3-тє вид, доп Харків, 1931
23. Костомаров M І Слов'янська міфологія
Київ 1994
24. Костюк Григорій Зустрічі І прощання //
Хроніка 2000 № 5 (7) Київ, 1993
25. Костюк Г До проблем творчої методи
радянської літератури // Критика 1931
№ 10
26 Кравченко Таміла Постмодернізм — це
принципово не модернізм // Слово І час
1999 № З
27 Куліш П Нарис Історії словесності русько-
украінської // Правда 1869 Ч 2/3
28 Куліш П Взгляд на малороссийскую словес
ность по случаю выхода в свет книги «На
родні оповідання» Марка Вовчка (1857) //
Твори У 2 т Київ, 1994 Т 2
29. Лотман Ю M Анализ поэтического текста Ленинград, 1972
30 Маслюк В П Латиномовні поетики І риторики XVII — першої половини XVIII ст та їх роль у розвитку теорії літератури на Україні Київ, 1983
31. Метлинский А Взгляд на историческое развитие теории прозы и поэзии Харьков, 1850
32 Наєнко М Українське літературознавство
Школи Напрями Тенденції Київ, 1997
33 Николаев П А , Курилов А С, Гришунин А Л
История русского литературоведения
Москва, 1980
- 81 —
34.Платон. Государство // Соч.: В 3 т. Москва,
1971. Т. 3. Кн. 1.
35. Рижский И. С. Введение в курс словеснос
ти. Харьков, 1806.
36. Рижский И. С. Наука стихотворства. Санкт-
Петербург, 1811.
37. Русские эстетические трактаты первой трети
XIX века. Т. I. Москва, 1974.
38. Сивокінь Г. М. Давні українські поетики.
Харків, 1960.
39. Слово. Знак. Дискурс: Антологія світової
літературно-критичної думки XX ст. Львів,
1996.
40.Степанян Карен. Постмодернизм — боль
шая забота наша // Вопросы литературы.
1988. № 5.
41. Українська літературна енциклопедія.
Т. 1-3. Київ, 1988-1995.
42. ФаулзДжон. Мантиса// Всесвіт. 1999. № 1.
43. Федченко П. М. Літературно-критична думка
в Україні відТІ зародження до середини
XIX ст. // Історія української літературної
критики та літературознавства. Хрестоматія:
У 3 кн. Київ, 1996. Кн. 1.
44. Федченко ТІ. М. Українська літературна
критика та літературознавство другої поло
вини XIX — початку XX ст. // Історія
української літературної критики та літе
ратурознавства. Хрестоматія: У 3 кн. Київ,
1998. Кн. 2.
45. Франко Іван. Зібрання творів: У 50 т. Київ,
1976-1984.
46. Фрейд 3. Я и Оно. Москва, 1990.
47. Фрейд 3. Толкование сновидений. Москва,
1990.
48. Чижевський Дмитро. Історія української
літератури. Тернопіль, 1996.
49. Шевченко Т. Повне зібрання творів: У 6 т.
Київ, 1963.
50.Яценко М. Т. М. І. Костомаров — фольк
лорист і літературознавець // Костома
ров М, І. Слов'янська міфологія. Київ,
1994.
51. Jung K. G. Erinnerungen Traume. Gedanken.
Zürich, 1963.
со
о
о.