тобто своєрідних відмітних форм (стилістичні
синтаксичного впорядкування фрази: фігури)
«стилістичні фігури — це особливі
побудови, що відхиляються від звичайного синтаксичного типу й дають оригінальну форму для образного вираження думок і почувань людини» [90, 357].
Термін «фігура» (лат. figura — обрис, зовнішній вигляд) уперше з'явився в античній риториці, куди був перенесений з мистецтва танцю. Згідно з античною традицією вперше термін «фігура» використовується в Анаксимена з Лампсака (TV ст. до н. е.). Біля витоків вчення про фігури
— 223 —
стоїть також один з основоположників риторики Горгій (V —IV ст. до н. е.). Докладне вчення про фігури та розгорнуту їх класифікацію можна знайти вже у творах авторів І століття до нашої ери — І століття нашої ери — Діонісія Галікарнського, Цецилія, Псевдо-Лонгіна.
Узагальненням тих визначень, які давали фігурі в античності, може слугувати тлумачення знаменитого давньоримського ритора Квінтиліана: «Фігура в точному розумінні слова визначається як свідоме відхилення в думці або в мовленні від звичайної та простої форми... Таким чином, будемо вважати фігурою оновлення форми мови за допомогою певного мистецтва».
Синтаксичні звороти, що нагадують за своєю формою стилістичні фігури, досить часто вживаються й у повсякденному, побутовому мовленні, проте там їх використання пояснюється або наслідком випадкового збігу слів, або ж прагненням уникнути одноманітності словесно-синтаксичної форми вираження думок. Стилістичні фігури художнього мовлення, пб-перше, завжди є наслідком свідомого вибору, спеціального розрахунку письменника з метою вплинути на свого читача, і, по-друге, можуть виконувати різноманітні, не пов'язані виключно з комунікативною, художні функції, зокрема, індивідуалізації та типізації мовлення, виділення окремих слів та частин фрази, особливо важливих у смисловому відношенні, композиційну, функцію емоційного увиразнення і т. д.
За характером відступу від узвичаєних синтаксичних норм побудови фрази всі наявні стилістичні фігури мовлення можуть бути поділені на три типи:
I) Фігури, пов'язані з відхиленням від певних логіко-
граматичних норм оформлення фрази: інверсія, анаколуф,
еліпсис, асиндентон (або безсполучниковість).
II) Фігури, пов'язані з відхиленням від певних логіч
но-смислових норм оформлення фрази. В межах даного
типу можна виділити три групи фігур: повтору, зістав
лення та протиставлення слів та більших або менших
мовних величин.
1. ФЛгури повтору. Серед повторів розрізняються прості та композиційні повтори. Простим називається підсилювально-смисловий повтор, який не має структурно-організуючого значення, тобто повтор, не суттєвий у композиційному (але не в загальносмисловому) відношенні. В залежності від того, які саме смислові величини повторюються, прості повтори поділяються на звукові, словесні, фразові.
а) Звуковими називаються повтори однакових або одно-
— 224 —
типних звуків у суміжних словах або фразах тексту (пере-важно поетичного). Повтор приголосних звуків називається алітерацією; повтор голосних звуків називається асонансом; повтор звуків наприкінці віршових рядків або їхніх складових частин називається римою.
б) Словесними називаються повтори слів — найчастіше в
межах словосполучень, одного або кількох суміжних речень,
рідше — в більш широких межах. Повтор однакових слів
називається прямим повтором. Прямими можуть бути повто
ри як повнозначних (простий прямий повтор), так і служ
бових (полісиндентон, або багатосполучниковість) слів.
Повтори однотипних слів називаються видозмінюваним
повтором (плеоназм; тавтологія).
в) Фразовими називаються повтори суміжних частин
(як правило, окремих, коротких речень) фрази. Найчастіше
такий повтор набирає вигляду так званого синтаксичного
паралелізму.
Вже синтаксичний паралелізм може виконувати композиційну функцію. На відміну від простих, композиційні повтори не обмежуються підсилювально-смисловою функцією і виконують композиційне завдання, виступаючи, зокрема, сигналом початку та кінця певних фразових одиниць. Найбільш яскравою композиційна функція повтору виявляє себе у віршових текстах, де повтором зв'язуються (інколи й у жорстко визначеному порядку) й виділяються окремі рядки вірша й більші, ніж рядок, одиниці композиційного поділу вірша — строфи. Менш яскраво композиційне значення повтору виявляє себе у прозі (анафора, епіфора, анепіфора, або кільце, епанафора, або стик).
2. Фігури зіставлення. Ці фігури близькі за своїми ознаками
та функціями до фігур видозмінюваного повтору. Подібно
до останніх, вони постають на основі такого накопичення
слів, яке видається зайвим, немотивованим нормами та
вимогами логічного викладу, таким, що відволікає і усклад
нює сприймання його фактологічної сутності. До фігур
зіставлення належать ампліфікація, градація, парономазія.
3. Фігури протиставлення. Ці фігури, на відміну від фігур
зіставлення, ґрунтуються не на однорідності (смисловій
близькості) зіставлюваних слів, а на більш-менш різкій їх
різнорідності (смисловому контрасті), яка підкреслюється
й посилюється контекстом їх зіставлення. До фігур проти
ставлення належать антитеза та оксюморон.
III. Фігури, пов'язані з відхиленням від певних комунікативно-логічних норм оформлення фрази, — так звані риторичні фігури: звертання, запитання, заперечення, оклику.
- 225 -
6.2.4.1. ІнверсіяІнверсія (лат. inversio — перевертання, переміщення) — стилістична фігура, побудована на порушенні того порядку слів у реченні, який здається нормованим, звичайним. Українська, як і інші східнослов'янські мови, належить до мов з вільним порядком слів у реченнях, проте певна їх синтаксична послідовніств, унаслідок своєї узвичаєності, а також через її підпорядкованість логіці розгортання висловлюваної думки здається більш природною, тоді як зміна такої послідовності психологічно сприймається як відступ від певної сталої норми. Логічна послідовність розгортання думки регулює, зокрема, порядок головних членів речення, які складають свого роду синтаксичний кістяк висловлюваної думки. Нормальна логічна послідовність розгортання думки передбачає її рух від уже відомого (тобто того, про що вже говорилося, або такого, що подається як наперед відоме) до невідомого, того, що, власне, повідомляється про це «вже відоме» і фіксує в ньому якісь зміни. Оскільки «вже відоме» в реченні звичайно виражається через підмет (суб'єкт думки), а «невідоме», нове через присудок (предикат думки), то природним або, як ще кажуть, прямим буде порядок слів, за яким присудок розміщуватиметься за підметом, а інверсованим буде їх зворотний порядок: присудок перед підметом. Наприклад, один з віршів В. Стуса починається таким реченням: «Гойдається вечора зламана віть, // мов костур сліпого, що тичеться в простір // осінньої невіді». Ця фраза сприймається як інверсована через те, що спочатку в ній подається предикат дії, граматично виражений присудком «гойдається» (тим новим, що повідомляється про суб'єкт дії), а вже потім називається сам суб'єкт дії, граматично виражений підметом «віть». Нормативно-логічному порядку розгортання думки тут мала б відповідати інша послідовність слів, а саме: Зламана віть вечора гойдається, мов костур сліпого, що тичеться в простір осінньої невіді.
Якщо синтаксичний порядок головних членів речення регулюється нормами логічної послідовності розгортання висловлюваної думки, то порядок другорядних членів речення в кожній національній мові встановлюється історично усталеними в ній нормами синтаксичної побудови словесних конструкцій. Зокрема, для української мови природнішим буде розміщення додатків (1) та обставин (2), виражених іменниками, в позиції — після слова, до якого вони відносяться, а означень (3) та прислівникових обставин (4) в позиції — перед словом, до якого вони відносяться. Зворотний порядок їх
— 226 —
розміщення, звичайно, сприймається як Інверсований. Наприклад:
1. «Зелена гілка в лузі на вербі // Від доторку твого зів'яне»
(Д. Павличко), замість: Зелена гілка в лузі на вербі зів'яне
від твого доторку.
2. «Так ніхто не кохав. Через тисячі літ // Лиш приходить
подібне кохання» (В. Сосюра), замість: Ніхто не кохав так.
Подібне кохання приходить лише через тисячі літ.
3. «Ця любов, наче овочі цінні. // Дозрілі, пізні» (Б. Руб-
чак), замість: Ця любов наче цінні, дозрілі, пізні овочі.
4. «Простелю тобі, раю, // Притулюсь собі скраю»
(І. Драч), замість: Простелю тобі, раю, скраю собі притулюсь.
Інверсія індивідуалізує й емоційно увиразнює мовлення. Але основна її функція полягає не в цьому. Синтаксично інверсований порядок членів речення служить передусім меті виділення окремих, найвагоміших у контексті даного висловлювання слів. Інверсоване слово за рахунок того, що потрапляє в незвичну для нього синтаксичну позицію, мимоволі привертає й затримує на собі більше уваги. Особливо яскраво ця функція інверсії виявляє себе у випадку, коли інверсоване слово не просто змінює свою узвичаєну синтаксичну позицію, але при цьому ще й відділяється від члена речення, якому воно підпорядковане, іншими словами, — коли граматично зв'язані слова, інверсуючись, розводяться в межах речення, а інколи й суміжних речень. Наприклад: «Хвилі байдуже бігли на берег — не наздоганяли, не підгонили одна одну, тихі й покірні, зморено засипали на теплім піску» (Ю. Мушкетик), замість: Тихі й покірні хвилі байдуже бігли на берег — не наздоганяли, не підганяли одна одну, зморено засинали на теплім піску.
Інверсоване слово, яке виділяється вже саме по собі, звичайно ще й тяжіє до винесення його в позицію початку або кінця такої фрази, що вимовляється на одному диханні (це приблизно 7—8 складів), тобто в інтонаційно сильні й більш відчутні місця фрази. З особливою очевидністю ця тенденція виявляє себе у віршових текстах, рядки яких якраз і відповідають, у принципі, таким фразовим побудовам. Кінець кожного рядка є відчутнішим завдяки тому, що на нього припадає сильний фразовий наголос, відчутність початку наступного рядка створює сильна (так звана константна) пауза, якою він відділяється від попереднього рядка. Відчутності окремих слів сприяють тут і так звані цезурні паузи, які ділять навпіл довгі рядки й перед якими дещо сповільнюється мовлення. Наприклад, у наведеному вище уривку з вірша В. Сосюри (підкреслені слова, які тут виділяються, значок // позначає цезуру):
— 227 —
Так ніхто не кохав.// Через тисячі літлиш приходить подібне кохання.
Інверсованість слів «так», «тисячі літ», «кохання» підкріплюється їхньою інтонаційно сильною позицією — початку або кінця віршового рядка, а відчутність слів «не кохав» посилюється за рахунок цезурної паузи, яка на мить перериває мовлення.
У реальних мовленнєвих текстах інверсія може набувати дуже складних форм, коли, наприклад, інверсується відразу декілька членів речення, граматичні форми підмета й присудка не збігаються з логічними формами і т. д.
6.2.4.2. АнаколуфАнаколуф (від грец.
неправильність, непослідовність) — це стилістична фігура, побудована з порушенням граматичної узгодженості між словами, членами речення. Наприклад: «На сто колін, перед стома богами // Я падаю: прийди мені, прийди!» (І. Драч) — замість: Прийди до мене.
Анаколуф підкреслює відтінки емоцій того, хто говорить, свідчить fipo його внутрішній стан (найчастіше — схвильованості), слугує засобом створення комічного враження, інтонацій живої розмовності тощо.
6.2.4.3. ЕліпсисЕліпсис (грец. єА,Х,єІ|/ІС — пропуск,
нестача) — це стилістична фігура, по-
будована шляхом пропуску слова або кількох слів. Наприклад:
Зостались ви, пісні старії, Щоб старину згадати нам, Старим — літа їх молодії.
(О. Корсун)
В останньому рядку тут опущено слово «згадати».
Еліпсис може посилювати динамічність фрази, напруженість зміни дії, підкреслювати лаконізм, ліричну схвильованість, розмовні інтонації. Еліпсис часто трапляється в прислів'ях і приказках. Фігура еліпса може лежати в основі цілого художнього твору або значної його частини, як, наприклад, у новелі М. Черемшини «Парубоцька слава», де увага читача інтригується тим, що ім'я персонажа довго не називається:
Такий, ген ясінь, високий та кучерявий.
А бгачкий, гей жереповий прут,
Лице, гей зарькою мальоване, на бачках обертається,
під шовковим вусом замикається, як братчиків цвіт.
Бровами плете дрібні віночки над голубим морем.
Як моргне, то днинка сміється.
Як гляне, то душа потопає.
Як заговорить, то сріблом розкидає...
— 228 —
Асиндетон (грец. aavvSeiov — 6.2.4.4. Асиндетоннезв'язане), або безсполучниковість, — це стилістична фігура, яка полягає у пропуску сполучників, що зв'язують окремі слова й частини фраз. Наприклад: «Ліс, вогонь, кобзар, козаки, ціла картина десь ніби чарами зникла» (І. Нечуй-Левицький).
Безсполучниковість посилює виразність мовлення, акцентує в ньому динамічний аспект, служить для виділення окремих слів:
Пружнаста віхола — прудка підпора крилам. Боріння. Зрив. Упертий рев стрибка... Вигук. Вихлоп. Спазм. Виття.
(М. Бажан)
Полісиндетон (грец. 7ioA/vxyi>v5ei;ov, 6.2.4.5.
від тгоАлІС — численний і awSetov — Полісиндетонзв'язок), або багатосполучниковість, — це стилістична фігура, яка полягає в накопиченні сполучників, що зв'язують окремі слова та частини фрази. Наприклад: «Над ялицями лютилась буря, і трясла ними, і гнула їх, і робила їх тим кріпшими» (О. Ко-билянська); «...й на личку змарнів, і волю стратив, і ходив засмучений та задуманий» (Ю. Федькович).
Багатосполучниковість використовується як засіб, який уповільнює мовлення, служить для виділення значущих слів, надає мові урочистості, оскільки часто асоціюється або й стилізується під багатосполучникові синтаксичні конструкції біблійних текстів. Фігура багатосполучниковості може оформлятися, по-перше, різними сполучниками (не лише «і»), наприклад: «А Дунай річка-мати, А не дай нам погибати» (народна пісня); «Ой доки ж ми та стоятимем, // Зелену траву та топтатимем // Червоними та чобітками, // Золотими підківками» (П. Чубинський). Інколи використовується комбінована форма багатосполучниковості, побудована на поєднанні різних сполучників. По-друге, фігура багатосполучниковості може оформлятися не лише сполучниками як такими, а й іншими службовими словами, що отримують у контексті сполучникову функцію:
Ні їсться, ні п'ється і серце не б'ється, І очі не бачать, не чуть голови, Неначе немає, ніби неживий...
(Т. Шевченко)