Традиція — це передавання художнього досвіду від одного покоління письменників до іншого, його творче переломлення в історії культури. У світовому літературному процесі є традиції інтернаціональні, які виявляють себе в багатьох окремих національних літературах, виходять із творчих здобутків певних письменників, дістаючи навіть їхнє ім'я. У цьому зв'язку дослідники називають ім'я англійського поета Байрона, що дав початок традиції в поетичній творчості європейських ліриків XIX століття (Байрон — Словацький — Міцкевич — Віньї — Лєрмонтов — Шевченко). В українській літературі стійкою виявилася шевченківська традиція співчутливого зображення долі селян (Шевченко — Марко Вовчок — Нечуй-Левицький — Панас Мирний — Франко — Тесленко — Васильченко). «Художні траДиції, — зазначав О. Бушмін, — які беруть початок у творчості окремих письменників, перебувають у постійній взаємодії, схрещуванні, у процесі оновлення і збагачення» [З, 1Щ. Пошуки спадкоємності нових традицій досить часто обмежуються родом літератури. У творчості О. Гончара шукають перш за все відголоски М. Коцюбинського та Ю. Яновського, у драматургії О. Коломійця — Г. Квітки-Основ'яненка та І. Карпенка-Карого, в ліриці
— 446 —
Д. Павличка — Т. Шевченка та I. Франка. Безумовно, такі спадкоємні зв'язки між письменниками є, але існує набагато більше прикладів руху традицій на перехресті родових і жанрових форм, коли на прозаїка впливає поет, а на драматурга — прозаїк тощо.
Літературні традиції бувають різними за характером: одні існують недовго, інші, змінюючись, удосконалюючись, розвиваються протягом кількох століть. Традиції нерозривно пов'язані з новаторством.
Новаторство — це пошук нових шляхів у поступальному розвиткові літератури, що викликає значні зміни в літературних традиціях. Новаторство — відмова від старих традицій і створення нових. Воно під силу тільки талановитим письменникам, які глибоко відчувають вимоги доби, наперед прогнозують хід її розвитку, сміливо кидають виклик майбутньому. Новаторами були всі найвидатніші літератори світу: Гомер — у стародавній Греції, Руставелі — в Грузії, Нізамі — в Азербайджані, Дайте — в Італії, Шек-спір — в Англії, Гете — в Німеччині, Шевченко — в Україні, їхній внесок у літературу полягає в тому, що вони зуміли нетрадиційно подивитися на довколишню дійсність, побачити в ній такі явища та конфлікти, які раніше не помічалися, відкрити таких героїв, яких до них ніхто не зображував. Новий зміст потягнув за собою появу й нових художніх форм. Чим помітнішою є постать художника слова, тим значущішим є його вплив на сучасників і наступні покоління художників. Яскравий приклад новаторства — творчість Т. Шевченка — основоположника нової української літератури. Увібравши в себе традиції української літератури попередніх епох, відштовхуючись від багатющої фольклорної спадщини, вирісши на основі визвольних сподівань покріпаченої України, Шевченко справив величезний вплив на еволюцію духовного розвитку свого народу, спрямованість національної культури в наступні десятиліття. І. Франко зазначав: «Він підноситься до критичного погляду на минуле й доходить висновку, що ідеал суспільних і моральних відносин не за нами, а перед нами. Він звертається до відтворення живої дійсності („Наймичка", „Відьма"), надихається великим ідеалом слов'янського братання („Посланіє до Шафарика") та емансипації від релігійної нетерпимості („Іван Гус")» [12, XLI, 85]. Віртуозно використовуючи можливості української мови, Шевченко створив поетичні шедеври, що навічно закарбувалися в пам'яті народній, відкрили можливості для подальшого поступу національної літератури. «Шевченківське слово, — писав Г. Клочек, — наділене здатністю щоразу оновлю-
— 447 —
ватись, наповнюватись новим змістом. Кожне покоління відкриватиме в творчості Шевченка щось нове. Тому його слово вічне» [5, 327. Проте було б помилкою вважати, що рух досвіду, традиції в літературі має лише один напрямок — від великого митця до малого, ніби гірський потік, що падає з вершини вниз. «Масовий літературний рух, — зазначив О. Бушмін, -І- завжди є необхідною історичною передумовою для народження геніальних письменників» [З, 113]. Це нерідко не враховується, коли йдеться про Т. Шевченка. Його досить часто зображують як одиноку гірську вершину, поблизу якої немає інших височин. Блискуча історія української літератури XIX століття — це підсумки новаторських пошуків не лише Т. Шевченка, а й багатьох інших вітчизняних письменників (М. Костомарова, В. Забіли, М. Петренка, П. Куліша, О. Стороженка, А. Свидницького, С. Руданського, Л. Глібова, І. Манжури, М. Старицького, І. Карпенка-Карого, І. Франка та ін.).
Література XX століття суттєво оновила шляхи творчості, утвердила $ збагатила попередньо досягнуті результати в контексті світового літературного процесу (П. Тичина, М. Хвильовий, М. Куліш, І. Багряний, О. Довженко, О. Гончар, Б. Олійник, І. Драч, Л. Костенко та ін.).