Епігонство (грец. èmyovoÇ — народження, пізніше — нащадок) — наслідування, що характеризується несамостійністю художнього мислення, поверховим жалюгідним копіюванням певних літературних творів попередників. Епігонство тісно пов'язане з проблемами взаємодії традицій і новаторства в розвиткові світової літератури. Продовження кращих традицій, творчий підхід до засвоєння досягнень попередніх поколінь письменників є важливою ознакою прогресу в літературному розвиткові. Епігони виявляються не здатними осягнути й продовжити усталені традиції, найчастіше вони йдуть шляхом зовнішнього копіювання форми літературного твору, повторення його проблематики, сюжетного й композиційного вирішення теми. При цьому за-
— 451 —
лишаються поза увагою обставини історичного та культурного життя нового часу.
В українській літературі об'єктами для епігонів найчастіше ставали фольклор, творчість І. Котляревського, Т. Шевченка, І. Франка. Епігонське наслідування фабули та стилю «Енеїди» І. Котляревського спостерігається в історичній поемі початку 40-х років -XIX століття «Харько, запорозький кошовий» Я. Кухаренка. Критики зауважували, що збірка «Разок намиста» М. Юркевича є епігонською щодо «Кобзаря» Т. Шевченка, а вірші О. Луцького значною мірою нагадують твори І. Франка та деяких польських поетів. Однобічним і досить поверховим засвоєнням окремих мотивів творчості великих письменників минулого епігони применшують і вульгаризують класику. «Це взагалі, — зазначав М. Салтиков-Щедрін, — доля всіх сильних і енергійних талантів — вести за собою довгий ряд наслідувачів і послідовників, які охоче оволодівають пишною ризою багатого патрона, але, не будучи здатними упоратися з нею, розтягують її по шматках. Там, де патрон відгукується на численні й різноманітні запити життя, клієнти його обирають якийсь один мотив і притому, здебільшого, найслабкіший і, оволодівши ним, нівечать його вщент» [9, 385~386.