"Неокласика" — умовна назва естетичної платформи невеликого кола київських поетів, перекладачів та літературознавців 20-х — початку 30-х (М. Зеров, М. Драй-Хмара, П. Филипович, М. Рильський, О. Бургардт).
Їхня естетична програма характерна прагненням до строгої форми, гармонійної завершеності вірша, наслідуванням класичних зразків. Ідейним натхненником групи "неокласиків" був М.Зеров (1890 — 1937 pp.) — видатний діяч національного відродження, поет, есеїст, критик, професор. Він володів п'ятнадцятьма мовами, був блискучим перекладачем і стилістом, досконало знав культуру античності, підніс українську поезію до вимог тогочасної європейської естетики. На радикальне питання М.Хвильового "Камо грядеши?" М.Зеров відповів однозначно "Ad fontes" ("До джерел").
Основні завдання літератури М.Зеров окреслював такими положеннями: 1) освоєння досвіду всесвітнього письменства; 2) з'ясування української літературної традиції та переоцінка культурного надбання; 3) мистецька вибагливість і посилення технічних вимог. Шлях до здійснення цих завдань, на його думку, пролягає через ґрунтовне вивчення того, що є в українській культурі вершинним досягненням, засвоєння культурних зразків Європи, створення власних літературних форм. М.Зеров акцентував на відмінності російського й українського духовного процесу.
Обстоюючи ідею філософічності, європейськості української поезії неокласики брали собі у спільники Лесю Українку і Франка. Особливість Лесиного підходу до дійсності на думку Драй-Хмари, - це переважання психологічного аналізу предмета.
Однією з провідних у поезії неокласиків є проблема буття України, починаючи з князівських часів і до сучасності. Вони проводять мовби генеральний огляд сил нації, її можливостей і резервів (поезії “Володимир Мономах”, “Тарас Шевченко“ Филиповича “Сон Святослава”, “Олесь” Зерова, “Круті” Драй-Хмари та інше).
Очевидно, такий спосіб осмислення національної історії був сприйнятий культурним відродження 1920-х років неокласики були його активними учасниками. Вони постійно цікавились тим, як проблеми культури, історії, мистецтва розв”язували попередники.
Тому відчуття життя народу в цілому, загальнонаціональних перспектив у неокласиків масштабніше, ніж у інших їхніх сучасників. Стрижнем естетичної програми неокласиків стало гасло “Ad fortes!” (“До джерела!”) Таку назву мала книжка літературно-критичних статей Зерова (1926р). Цей заклик визначав одну з головних передумов творення нової культури – творче засвоєння кращих здобутків минулого як в українській, так і в світовій художній літературі.
У виступі на диспуті (1925р.) Зеров наголосив “підійме на вершину нашу мистецьку техніку, утворить з нашої творчості могутній культурного слова потік, що на поверхні примусить держатися тріски і сміття графоманії”.
Розуміння Зеровим масштабів, на які повинна спиратися новітня українська література, мала ще один, досить істотний аспект. Річ у тім, що на початковому етапі дискусії ніхто з учасників, не звернув увагу на традиції Європи в українській культурі. Першим хто це зробив був Зеров. Він закликав митців слова ”вибачливо і незалежно від попередніх оцінок переглянути дотеперішнє надбання української літератури. Ми повинні знов і по-новому придивитися до наших уславлених письменників, з”ясувавши їх значення для нинішнього нашого розвитку, їхнє місце в нашій літературній традиції”. Зеров вважав, що успішно реалізовувати цю програму тільки, коли поціновуватимуться не маніфести, а робота письменника, художня вибачливість, передусім вибачливість автора до самого себе. Опановування секретами художньої творчості нерозривно пов”язано з удосконаленням мови як першоелемента літератури. Тому всі заклики Зерова, Рильського розробляти, культувати наше “степове, пахуче”, але й “дике ще слово” передбачають роботу над словниковим складом нашої мови. Це улюблена теза неокласиків не втрачає актуальності і сьогдні, в час нового піднесення національного руху.
Критичне ставлення неокласиків до архаїчних національних стереотипів, що перешкоджають розвиткові культури знайшло вираження в поезії “Prodomo” Зерова: яка є гірка, о Господи, ця наша чаша. Ці мрійники безкрил, якими так поезія прославилася наша.
Осуд української провінційності (вживання слів, зворотів, що побутують тільки в певній місцевості) знаходимо у поезії Зерова “Чупричин сад в оглаві”. Цей осуд виростає з любові до рідної землі. Силу й прав для таких звинувачень надавала поетам віру в майбутнє рідного краю.
Духовна револбція Рильского постулюється у поєднанні з національним – через пережиті страждання до відродження, оновлення “одцвіло, як біла лілія, розлетілося, неаче пух”.
Від українських дівчат стременить ясне проміння чистоти, краси почуттів і духовності. І цілком логічним здається перенесення природьої краси України на образ Дантової героїні.”Скільки сонця в світі світиться, скільки сосон у лісах, і які червоні китиці на дівочих поясах”.
Ще одна важлива грань образу нового героя – утвердження незалежності творчої особистості від кон”юктурних запитів часу підтверджує ідеї свободи митця, який завжди лише почасти належить своєму часові, знаходиться у віршах Ю.Клена ( псевдоеім Бургарта) “Сковорода”.
Мужнім закликом не підкорятися догматам панівної ідеології, що знебарвлює, є “Лебіді” Драй-Хмари.
Зеров. Зеров Микола Костянтинович народився 26 квiтня 1890 року в повiтовому мiстi Зiньковi на Полтавщинi в багатодiтнiй сiм'ï вчителя мiсцевоï двокласноï школи. (Мати Марiя Якiвна походила з козацького роду Яреськiв з-пiд Диканьки). По закiнченiй Зiнькiвськоï школи, де його однокласником був
славетний у майбутньому гуморист Остап Вишня. Зеров учився в Охтирськiй та Першiй Киïвськiй гiмназiях. В 1908-14 роках - студент iсторико-фiлологiчного факультету Киïвського унiверситету.
1912 року з'являються друком першi статтi та рецензiï Зерова в журналi "Свiтло", газетi "Рада". 1914-17 рр. - вiн викладач латини в Златопiльськiй гiмназiï. З 1917 року Зеров учителює в Другiй Киïвськiй гiмназiï
iменi Кирило-Мефодiïвського братства, з 1919 року працює професором Киïвського архiтектурного iнституту, а з осенi 1923 року - професор Киïвського Iнституту Народноï освiти.
Зеров-критик брав активну участь у "так званiй лiтературнiй дискусiï 1925-1928 рокiв, пiдтримавши й теоретично обгрунтувавши позицiю М. Хвильового. йому також належить значна кiлькiсть змiстовних дослiджень з iсторiï вкраïнськоï лiтератури. Окремими виданнями на Украïнi вийшли книжки
"Антологiя римськоï поезiï" (1920), "Камена", "Леся Украïнка", "Нове украïнське письменство" (1924), "До джерел" (1926), "Вiд Кулiша до Винниченка" (1929). Микола Зеров - представник украïнського неокласицизму. Визначний перекладач, лiтературознавець, вiн мав високорозвинений естетичний смак, багату ерудицiю, тонкий розум i неабиякий поетичний хист. Вiн бачив культурно-iсторичну пiсню украïнського вiдродження у тому, щоб переймати i розвивати кращi зразки європейськоï культури.
Микола Зеров майстерно володiв поетичною формою сонету, хоч будучи людиною сором'язливою, зауважував, що його вiршам притаманна синтаксична одноманiтнiсть, обмеженiсть лексики. По-моєму, в поезiï М. Зерова довершенiсть i зрiлiсть думки знайшла вiдповiдну форму. Вона вiдточена, як дiамант найвищоï проби. Його iм'я з повним правом можна поставити поряд з великими майстрами сонету: Гете,
Шекспiра, Рильського. Вiн був надто вимогливим як до iнших, так i до себе. Нещадно таврував неуцтво, примiтивiзм, був лицарем справжньоï культури, пiдтримував прогресивнi, цiкавi творчi пошуки талановитоï молодi. До останньоï хвилини життя служив своïй Музi. 1935 року, висланий до концтабору на Соловки, втративши єдиного сина, свободу, продовжував писати сонети i далi працював над перекладом Вергiлiєвоï
"Енеïди". Поета хвилювали теми, сюжети свiтовоï лiтератури. Сонети "Олександрiя", "Аргонавти", "Чистий четвер", "Обри" ознайомлюють нас зi сторiнками грецькоï, єврейськоï, готськоï культур. Та з не меншим трепетом вiн звертається i до сторiнок слов'янськоï iсторiï: "Князь Iгор", "Сон Святослава", "Кулiш". Читаєш i мимоволi думаєш, що це не тiльки про згорьованого Святослава, а й про свою чорну долю пише поет. До речi, епiтет чорний лише двiчi використано у цiй поезiï.
Юрiй Клен (псевдонiм Освальда Бургардта) украïнський поет, перекладач, лiтературний критик. Народився 4 жовтня 1891р. у селi Сербинiвка на Подiллi. 1911р. вступив до Киïвського унiверситету, де дiстав грунтовну фiлологiчну освiту. Вже в 20-тi роки розкрилися тi особливостi його манери письма, якi зближували Юрiя Клена з неокласиками: досконале володiння мистецькою формою, своєрiдний панестетизм. З 1931 року живе та працює в Нiмеччинi, тiсно спiвпрацює з поетами, якi об'єднувались довкола "Вiсника" Д. Донцова. 1943 року з'являється в свiт збiрка поезiй Юрiя Клена "Каравели", в якiй автор спробував синтезувати творчi принципи киïвських неокласикiв та iдейно-художнi шукання поетiв "празькоï школи". Автор поєднує
в єдиному естетичному вимiрi трагiчну античнiсть ("Антонiй i Клеопатра", "Цезар i Клеопатра", "Шляхами
Одiссея"), героïзм середньовiчноï лицарськоï доби ("Жанна д'Арк", "Вiкiнги") та князiвсько-гетьманську украïнську традицiю ("Володимир", "Символ", "Украïна"). Вершинними здобутками Юрiя Клена-поета є поеми "Проклятi роки" (1937) та "Попiл iмперiй" (1943 1947). Трагiчне знищення украïнськоï культури в добу сталiнiзму, нелюдська жорстокiсть другоï свiтовоï вiйни Ї центральнi теми цих творiв.
Помер 30 жовтня 1947р.
Филипович. Павло Петрович Филипович народився 2 вересня (20 серпня за ст. ст.) 1891 року в с. Кайтанiвцi на Киïвщинi (тепер Черкаська обл.) у сiм'ï священика. Успiшно закiнчивши чотири класи гiмназiï в м. Златополi, вiн складає iспити в престижну Колегiю (коледж) Павла Галагана. Навчається разом з Драй-Хмарою, i, як i той, в майбутньому прилучається до угрупування неокласикiв, прихильникiв орiєнтацiï на захiдну та античну лiтературу.Спершу пише вiршi росiйською мовою, пiдписуючи ïх псевдонiмом Павло Зорєв. 1915 року блискуче завершує навчання на iсторико-фiлологiчному факультетi (на який перейшов пiсля першого курсу з правознавчого) Киïвського унiверситету. Обдарованого юнака залишають в унiверситетi як професорського стипендiата.1917 року, сприйнявши революцiю як "державно-нацiональне вiдродження украïнського народу", Филипович активно включається в лiтературно-мистецький та суспiльно-полiтичний процес. Своï вiршi вже пише украïнською мовою. В той же час складає магiстерськi iспити на приват-доцента Киïвського унiверситету, читає курс новiтньоï украïнськоï лiтератури (1920 р.).На початку 1920-х Филипович активно виступає з лiтературознавчими, критичними статтями, активно займається перекладацькою дiяльнiстю. Редагує збiрники "Шевченко i його доба", пише статтi до видань творiв Iвана Франка, Лесi Украïнки, Ольги Кобилянськоï, Олександра Олеся. Виходить i двi його поетичнi збiрки - "Земля i вiтер" (1922) та "Простiр" (1925).
Естетичнi погляди письменника формувалися пiд впливом символiзму, однак його власнi поетичнi твори за iдейним та художнiм змiстом не можна однозначно вiднести до конкретного напрямку лiтератури початку столiття. "Вiн наче кував у собi дух гетiвського активного пiзнання, фiлософського збалансування суперечностей iндивiдуального i загального, життя i смерти, руïни i будови, минулого i майбутнього - у вiчному свiтлi одности унiверсуму" - характеризує поетичне кредо поета Юрiй Лаврiненко.
Незалежнiсть вiд моди, традицiй, своєрiдне художнє мислення, висока культура слова - ось характернi риси поезiй Филиповича. У своïх творах Филипович бачить людину як позачасовий, узагальнений та вiчний феномен, виступає синтезою всеземного iснування. Филипович переклав на украïнську твори Ш. Бодлера, П. Беранже, П. Верлена, багатьох слов'янських авторiв. Вiн не оспiвував бетон i залiзо, "героïчнi" трудоднi, не писав агiтацiйних лозунгiв.Письменника заарештували 1935 року. 30 жовтня 1935 року його справу було об'єднано зi справою його студентського товариша - Михайла Драй-Хмари пiд 99. Ще пiзнiше ïï було приєднано до справи 1377 - "М. Зеров та його група".
1936 року на закритому судi Филиповича було засуджено до 10 рокiв ув'язнення i вислано до концтабору на Соловки. Є данi, що там йому додали ще 10 рокiв ув'язнення з конфiскацiєю майна. Без будь-яких пiдстав "справу Зерова та iн." (по якiй проходив i П. Филипович) було переглянуто "особливою трiйкою" УНКВС.
Спецiальною постановою вiд 9 жовтня 1937 року Зерову, Филиповичу, Вороному та Пилипенку було винесено вищу мiру покарання. Розстрiляли всiх 3 листопада 1937 року.Трагiчно склалася доля дружини Филиповича - Марiï Андрiïвни. Не витримавши горя, вона збожеволiла. 1939 року (чоловiка вже не було серед живих), "зважаючи" на ïï прохання перевести ïï до чоловiка на Колиму, ïï вислали до Караганди. Подальша ïï доля невiдома.