Переосмислення світоглядних переконань Лесі Українки надає можливість подивитися на її філософію через естетику, що постає дуже важливим кроком до вирішення проблеми сучасної української духовності і культури, зокрема її самоідентифікації.
Леся Українка відстояла гуманістичну гідність і громадянську честь власної естетики. Головне завдання вона бачила у звільненні свого народу від ярма духовного і соціального кріпацтва. Так, у її поемі „ Давня Казка ” образ безіменного співця народний тим, що на нього не можна одягти „ золоті кайдани, а тільки залізні. Поети, закуті у золоті кайдани, німіють, в залізних – здобувають собі безсмертя».
Її естетика подвійна: вона екстравертна, тобто обернена до читача, та інтровертна, тобто, обернена до суб’єкту – герою свого твору. Її модернізм – це змагання двох типів світоустрою, подібно як змагання антично-ренесансного і християнського типів цивілізації, так змагання романтизму із реалізмом. Неоромантизм Лесі Українки – це „сюрреалізм ”, характерний для зовсім іншої епохи, або романтизм, який „перехворів реалізмом ”.
Основою естетики Лесі Українки став принцип поєднання „ художньої правди, реальної дійсності і нероздільною з нею художньої краси”. Невід’ємною частиною її переконань стає розуміння гармонії як поєднання національного і загальносвітового у мистецтві. Посилені емоції експресіонізму, властиві національній українській естетиці, живляться з потужного джерела всесвітнього соціуму.
Особливістю її творчої манери стає символ. Поетична символіка у її творах займає велике місце від народнопісенного побутового походження до пори року - символів романтичного характеру, які мають кілька сконденсованих у певному ключі абстрагованих авторкою ознак.
Трагедія особистого інтимного почуття надихнула її до порівняльного образу плюща – символу глибини кохання - самопожертви („Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти”).
Такі символи як темрява, сонце, море, зоря виконують різноманітні смислові та естетичні функції і походять крізь усю її творчість ( „Дивлюсь я на яснії зорі” чи „Хотіла б я піснею стати” тощо). Але краще всього надав можливість реалізувати задум поетеси жанр, сюжет, загальний тон її творів. Символізм Лесі Українки – це пристрасне бажання здобути те, чого ще нема. Особливо це помітно у драматичних творах, у яких на першому плані стоїть бажання перебудови дійсності. Лесин символізм – це її ідеалізм, який перебудовує не світ, але власну душу.
Структура естетичної спадщини Лесі Українки охоплює такі категорії: гармонію і міру, прекрасне і потворне, піднесене і низьке, героїчне і іронічне, комічне і трагічне, які набувають національного забарвлення. Фольклор, елементи декоративно – ужиткового мистецтва, художнє конструювання на тлі естетичних оцінок, суджень, смаків, ідеалів формують творчу лабораторію поетеси. Поетика художнього образу, художня форма, її естетичні погляди і теорії рясно відображені в усіх її творах. Свобода і детермінізм у творчості письменниці поєднують національне і загальнолюдське, елітарне і масове, зміст і форму. Усе це розмаїття сформувало неповторний та індивідуальний стиль, манеру написання, естетику та філософію Лесі Українки.
Разом з тим саме драма стала найзрозумілішою формою волевиявлення цього нового для Лесі Українки напряму. У цьому жанрі написана переважна більшість останніх творів, які відобразили естетичні погляди письменниці ( „Одержима” (1901), „Вавилонський полон” (1903), „Кассандра” (1907), „У пущі” ( 1909), „На полі крові” (1909), „Адвокат Мартіан” (1911), „Оргія” (1913). Йдеться не про заміну романтичних штампів неоромантичними, а про естетичне духовне перетворення, яке, неначе своєрідне осяяння, прийшло наприкінці життя, а стало початком нового життя, художньо – естетичного безсмертя. Суперечність між бажаним і дійсним стає великою рушійною силою творчих шукань поетеси. Вона була впевнена, що її мрія про світле майбутнє для українського народу не стане fata morgana. Втім, це не бажання відгородитися від життя свого народу цією мрією, а навпаки, проживання у ній. Так її мрія стає її життям, а образ України, як чергової жертви почуттєвого голоду Дон Жуана, переосмислюється через призму естетики чужого, ворожого табору (згадаймо „Забуту тінь”). Україна в неї усамітнена і невільна, як і сама поетеса. Її герої живуть жадобою прийдешнього визволення, прагненням нової пригоди, яка і стає акцією бунту, проти існуючого стану речей. „ Цвинтарний мавзолей – і ... розкішна природа під голубим небом Андалузії. Високий штиль – і ... безодня. Життя – і ... смерть. Мрії про високості і незмінна атмосфера традиційної ритуальності. Мрії про шалене кохання, яке спадає з неба, – і ... прагматизм, тверезий розрахунок. Подруги – і таємниця. Казка – „се міра правди» . Камінь у „Камінному господарі” і Лесина мрія виступають естетичним символом образу України, якої ж уярмленої і камінної, як уярмлені і камінні усі персонажі драми. Вони разом винні у камінному стані країни і повинні вигоїти її тяжкі рани. Поки, що це казково і тільки з часом стане можливо. Вирватися з – під „камінної влади” надає почуття „вічної любові”, яке ритмомелодійно трансформується в її естетиці у концепцію героїчного життя заради батьківщини.
Трагедія України – втрата її державності – усвідомлюються поетесою як неволя, несвобода. Це і наслідок, і зміст духовного стану країни поневоленого народу. У цьому драматизм і трагедія героїв Лесі Українки. Ось чому і справжніх страждань вони зазнають лише внаслідок усвідомлення дій, спрямованих на обстоювання своїх ідеалів. І це так само виправдано, як і сповнено права на існування. Тобто, героїка подолання наслідків духовного і соціального кріпацтва стає у творчості поетеси домінуючою стосовно інших поглядів на життя. Формується ціла концепція естетичних цінностей поетеси, пов’язаних із суспільно - значущою змістовною формою її художніх образів, які даються людині тільки в акті боротьби. Специфіка естетики Лесі Українки – в нерозривній єдності чуттєво - моральних та ідеально - змістових моментів ментальності українського народу.
Вінцем естетичної творчості Лесі Українки є її драматичні поеми. Саме під такою назвою можна об’єднати усі віршовані твори поетеси, незалежно від їх жанрової специфіки. Сюжет її творів розвивається іноді в лірико – драматичному плані („Вавилонський полон”, „На руїнах”). Загальний тон опису місця події похмурий, настрій пригнічений, „серед тих, хто не спить, чутно лише зітхання і шепіт”. Емоційна ремарка доповнюється розмовами про трагічні події, що створює той пригнічений настрій, який супроводжує читача до останнього рядку твору. У „Оргії” напружений тон посилюється нагнітанням подій, швидкою зміною сцен і закінчується трагічною розв’язкою. Своєму улюбленому героєві з „Камінного господаря” – Долорес – Леся Українка надає потужного опонента, яким виступає консервативно - статичний лад «камінного життя». У драмі - фейєрії „Лісова пісня” лірико - драматичний елемент доповнюється узагальнюючою силою алегоричних образів Мавки, Лісовика, Того, хто „греблі рве”. Образи героїв поетеси не є завжди історично пізнаваними чи індивідуально - конкретними. Ключовим моментом щодо розв’язання проблеми її естетичної творчості є написана у 1896 – 98 роках психологічна драма «Блакитна троянда». Розвиток дії драми йде відповідно із логікою авторської ідеї, а не за логікою розвитку образу. При цьому історична достовірність у ній не є головною.
У об’єктиві естетичних уявлень письменниці – психологія героїв, тлумачення історичних подій, художня мова, діалогізм, переживання, художній контекст. Усе це відкриває, уособлює, репрезентує те, що увійшло у вжиток як естетична спадщина, яка сформувала історичну типологію, новаторство, стиль і метод її філософії. Носієм естетики Лесі Українки стає мова її героїв, яка виступає символом діяльності заради виявлення правди про життя. У поведінці, мові героїв розкриваються філософсько - естетичні погляди Лесі Українки. Палітра її міркувань та устремлінь охоплює майже усі види художньої творчості: поезію, прозу, музику, театр; всі роди мистецтва: епос, лірику, драму; майже усі жанри: повість, оповідання, пейзажний опис, нарис, казку, новелу, історичну трагедію, драму - феєрію. У різноманітних композиціях сюжетів розкривається читачеві зміст творів, в яких поєднується міф і реальність, художній час і простір, хронотоп і ритм, інтонація і метафора, символ і архетип. Ось чому семіотичний і герменевтичний аналіз творів Лесі Українки ще й досі залишається предметом уваги дослідників.
Творча палітра Лесі, немов підручник з естетики, у якому всі категорії розглядаються парами: „прекрасне – потворне”, „комічне – трагічне”, „високе – низьке”. Її естетика, як і саме життя: крок ліворуч – драма, крок праворуч – трагедія. Навіть сама назва творів ( „У пущі” „Кассандра”, „Камінний господар”, „Лісова пісня”, „На полі крові” тощо) відображає ставлення поетеси до різноманітних аспектів буття. У них вона дає власне розуміння призначення і ролі митця та його вплив на життя людини. Так, якщо старий романтизм намагався визволити героїчну особу від натовпу, натуралізм вважав її залежною від нього, то новий реалізм, на думку поетеси, у поєднанні з романтизмом спроможний перетворити юрбу українського народу у суспільство.
Через збереження загальнолюдського і історично-минулого національно – естетичні образи - архетипи стають досягненням світового інформаційного контексту, входять у світове культурне поле. Естетичний діалогізм та ідейно – смисловий дуалізм мислительки за допомогою художньої образності наближаються до філософського егоцентризму, що веде авторську свідомість, а з нею і свідомість читача, до рівня інформаційного модуля нації. Її гаслом було „не накидай оков на вдохновення”. Вона однією з перших в українській літературі помітила невідповідність між формою та змістом, що відчувалось у творчості багатох письменників і вбачала у цьому момент деградації мистецтва та називала це формалізмом. Разом з тим, дуже добре розуміла, що неможливо „загнати” різні ідеї в одну і ту ж форму, відстоювала право художника на формотворчість та версифікаційну майстерність.
Поезія Лесі Українки насичена барвами й різноманітними їх відтінками. Серед усього цього багатства Лесиної палітри домінує кілька кольорів: червоний, чорний, золотий, частіше, ніж інші, також зустрічається білий. У вірші Лесі Українки “В небі місяць зіходить смутний…” виведено символічний образ червоного місячного променя:
В небі місяць зіходить смутний, Поміж хмарами вид свій ховає, Його промінь червоний, смутний Поза хмарами світить-палає .
Те, що місячний промінь червоний, привертає увагу читача, адже у природі такого забарвлення у променів місяця немає. Червоний колір у поезії Лесі Українки часто виступає означенням до різних предметів і явищ дійсності. Найчастіше читачеві зустрічаються символічні образи червоних, або кривавих, осінніх троянд, багряного золота, багряних квітів, багряної іскри… Іноді червоний поєднується у контексті із чорним.
Далі у цій поезії Леся Українка виводить образ ясної зірки із гордим промінням, яка не кориться нічній темряві, яку ніщо не лякає, але…
Гордий промінь в тієї зорі, Та в нім туга палає огниста… <…> Чи того, що самотня вона По безмірнім просторі блукає?
Така персоніфікація наштовхує на думку, що зоря – це людина або людська вдача, горда, нескорима, безстрашна і водночас самотня. Це можуть бути також горді сподівання і мрії, думки, прагнення… Зірка – це символ.
А червоний промінь місяця?
Це – символ поривань, яким не судилося здійснитися, прагнень, які розпалюють жагу, несуть неспокій, яким, на жаль, не встояти проти сили нічної темряви – неправди, підступності, байдужості, випробувань долі. Червоний промінь – це щось, що має дві протилежні суті – боротьба, енергія і сила, протистояння і прагнення, але і безсилля, нездатність встояти, зневіра і печаль.
Образна система - багата, зумовлена принципом: «слово – це зброя».
В поезіях немає емоційно незабарвлених слів. Якщо мова йде про активну боротьбу, то використовує епітети – щире, огнисте, велике, гаряче, голосне, червоне, живе,крилате; що до мови – запальна, щира, гартована; пісня – безумна, шалена, непокірна, вільна, визволена. Для підкреслення пасивності поетичного слова використовує тропи.
Зображуючи боротьбу трудящих проти самодержавства, вживає суспільно-політичну лексику, пов’язану з поняттям про вогонь, червоні квіти, пожежу, тощо. Образом-символом в поезії стала червона троянда, палка іскра, що розгоряється багаттям ясним. Свою поезію порівнює з «огнем-блискавицею » із «червоною зорею», «зорею багряною», з ясно-червоною квіткою граната, а потім зі зброєю – з «твердою крицею», «мечем двусічним».
Боротьба за людське щастя виклала в образі зорі. З часом він переростає в образ досвітніх огнів, що їх запалили люди робочі, в образ «темно-червоного світла, наче одблиску пожежі», «кривавого рубіна», вогню, яким «очі спалахнули», вогню, в якому «жевріє залізо для мечів, гартується ясна і тверда криця». Всюди де видніється тема боротьби, всюди присутня червона барва повстання.
Досвітні огні – пошук нового;
Квітка ломикамінь – та, яка проросла крізь камінь, її хвороба – камінь, який має зламати;
Образ Дон Жуана – її Дон Жуан жертва, а не спокусник;
Юда – зрадник, але показує світ очима Юди. Кожен може бути на його місці. Викликає в нас співчуття!