Літературна романтика, або романтизм як літературна течія, яка виступила наприкінці 18 ст. в Німеччині та помалу захопила літературу всієї Європи. Виходячи з опозиції до поетики класицизму, романтика вибудувала власну теорію поезії, якою і керувалася в літературній практиці. Виходячи з опозиції до світогляду просвіченості, романтика розвинула свій власний світогляд. Коли просвіченість уважала за основну силу пізнання розум, вважала, що вся дійсність збудована з простих елементів, як їх сума, — то на думку романтиків розум — лише одна зі здатностей людського духу, та й то не найвища, неповна, недостатня для пізнання дійсності. Для романтиків відбувається пізнання почуттям або «інтуїцією». Поезія стає поруч з наукою як інший, але не нижчий, шлях пізнання. Світ для романтики не є простим механізмом, що складається з окремих частин, а живий організм, частини якого зумовлені цілим. Людина — не просто розумна тварина або й механізм (машина), як уважали найрадикальніші представники просвіченості, а навпаки, дуже складна істота, в якій є й нижчі, й вищі різноманітні елементи. Бог не лише творець, що надав світові закони та залишив його хід керму цих законів, а навпаки, є живе буття, яке, щоправда, романтики усувають у містичну пітьму такої висоти, яка взагалі неприступна людському пізнанню та стоїть понад усіма людськими поняттями. Бог височить понад усяким раціональним пізнанням, але відкривається нам через почуття та в традиції — такий філософський світогляд романтики.
Зміна світогляду надзвичайно збагатила тематику літературних творів. Романтики відкривають у світі таємничу сторону. Вони бачать природу як живу та всюди, відкривають та підкреслюють її живий взаємозв’язок з людиною. Ніч робиться улюбленою темою лірики природи, постає «поезія ночі». Чималу роль починають грати в поезії демонічні сили. Романтика зупиняється на збоченнях душевного життя: на розпусті, гріхах, злочині.«Доля» окремої особи чи родини, народу — улюблена тема романтичної поезії.
Мова збагачується новими словами, зв’язаними з новими образами та темами, напр., «нічна сторона» світу та душі. Інтерес до незвичайних психічних переживань збагачує мову різними виразами для неясних, недовідомих, таємничих психічних станів та настроїв. Одна з найхарактерніших рис романтичної поетики — «символіка». Романтична символіка користується образами, які відповідають її світогляду: психологічні, філософські, історично-філософські символи іноді згущуються до складних алегорій, «містерій», які вимагають спеціального витлумачення, інтерпретації. Цікаво, що романтика ухиляється від уживання образів, символів, зокрема постатей античної міфології. Замість них іноді з’являються образи з міфології національної.
Культ поета як вищої людини належить до характерних рис літературної культури романтики.
Суть романтизму полягає в ідеалізації людських почуттів, героїчного минулого. В центрі творів завжди постають незвичайні, фантастичні обставини, визначна роль надається емоціям. Романтики захоплюються фольклором і багато тем запозичують власне з фольклору. Герої – люди сильної волі, мужні, духовно багаті. Іноді це самотня, але сильна особистість, яка протистоїть жорстокому світу
В Україні: на фоні європейських подій прокидається інтерес до народної поезії, до народного побуту та висока їх оцінка, інтерес до минулого, любов до некультивованої природи.
Перші українські романтики були втрачені для української літератури між ними — такий геніальний письменник, як Гоголь, бо вони писали російською мовою.
Зароджується українська романтична література та ідеологія на межі 20-х та 30-х років у Харкові, де літературний рух майже завмирає вже на початку 40-х років. У кінці 30-х років починається хоч і неширокий романтичний літературний рух в Галичині. В Києві в 40-х роках романтичний рух блискуче розвивається в лоні «Кирило-Мефодіївського братства», але його припиняє адміністративне переслідування. Романтичний рух знаходить ще наприкінці свого існування новий і останній осередок у Петербурзі під час існування «Основи». Після цього часу на Україні вже немає ширшого літературного романтичного руху, хоч окремі романтики залишаються вірними своїй ідеології, змінюючи ті лише почасти під впливом зовсім нових часів.
Цікавість романтиків до історії та до народного побуту привела до праці над збиранням, виданням та обробкою історичного та етнографічного матеріалу (збірки української народної поезії, насамперед народних пісень: кн. М. Цертелева (1819; він — не романтик), М. Максимовича, І. Срезневського («Запорожская старина» 1833 — 38), П. Лукашевича) Одночасно виходить українська «Русалка Дністровая» (1837). Романтичні видання закінчуються виданнями пісень А. Метлинського (1854) та «Записками о Южной Руси» Куліша.
Харківська школа романтики (Ізмаїл Серезнеський, О.Шпигоцький, Л.Боровиковський, О.Корсун). Гурток Серезневського при Харківському університеті. Започатковує харківську романтику Левко Боровиковський Велика. Наслідує байки Красіцького та Крилова, згодом Гулака-Артемовського. На 2 фронти працював А.Метлинський (похмурий сумний колорит, ніч, гроза, буря, степ з могилами, як і Костомаров. Натурфілософська тематика. Уникання побутового елементу). Ця школа була першою, роль фольклору в творчості – домінуюча. Видання: «Український альманах», «Запорізька старовина».
Київська школа романтиків (М.Костомаров, А.Метлинський, М.Максимович, Т. Шевчеко, П.Куліш). У 40-х роках у Києві зійшлися Костомаров, що став там професором університету, Куліш, Шевченко, який уже був автором «Кобзаря»(1840) та кілька студентів, що не залишили визначного сліду в історії української літератури, зокрема М. Гулак та В. Білозерський. Організовують «Кирило-Мифодіїське братство». Ідеологічну програму кирило-мефодіївців подав твір, якого автором був Костомаров: «Книги битія українського народу». Найбільший творичий спадок лишили Куліш і Шевченко.
Видання – «Киянин», «Лвстівка», альманах «Сніп», «Молодик». Зароджується жанр політичного маніфесту – М.Костомаров «Закон божий або книга буття українського народу». На відміну від харківської школи більшу роль відіграє авторське начало, стилізація фольклору. Крім політичного маніфесту – історичний роман (П.Куліш), історична драма («Сава Чалий», «Преяславська ніч»). Популярні жанри блалади, істор поеми, п*єси, ліричного вірша.
Галицька школа романтиків «Руська трійця» - Шашкевич, Вагилевич, Головацький + М.Устиянович (складна мови та розмір вірша). Об*єднують риси характерні для двох попередніх шкіл. Галицька поезія спиралася на місцеву мову. На відміну від харків’ян, галичани користувалися західноукраїнською мовою з її різноманітними діалектами.
Тематика поезії Шашкевича неширока. Поруч із національними мотивами — серед її образів, звичайно, є й бандурист, і гетьман, і козак, і могили, — чуємо постійно ноти смутку та туги, досить м’які: характеристичні серед здрібнілих слів «гіренька годино», «слізоньки»і т. д. Характерно, що поезія Шашкевича значною мірою символічна. Ця символіка не дуже складна та не дуже глибока. Невелика обсягом, але різноманітна проза Шашкевича.
Головацький написав лише кілька віршів пісенного типу. Іван Вагилевич почав віршованими баладійними оповіданнями.
Почавшись ще перед Київською романтикою, романтична поезія західних земель скоро ввібрала в себе риси поезії Шевченка.
Видавали альминах «Русалка Дністрова». Проголошували ідеї народності й слов*янського братерства
ВАЖЛИВО!!! Основні 4 тематично-стильові течії:
- фольклорно-побутова
- фольклорно-ісорична
- громадянська
- психолого-особистісна.