основні твори: Збірки поезій «Дні» (зокрема, поеми «Галілей» і «Канів»), «Рання осінь», «Рівновага», психологічний роман «Недуга», п'єси «Професор Сухораб», «У дворі на передмісті», віршована драма «Змова в Києві».
Дивовижну цілеспрямованість характеру і зосередженість на внутрішній природі явищ, почуттів поєднував цей митець слова. Він змальовував «великим планом» світ людської душі, її реагування на драматизм долі людини й самого часу. Це визначило характер його художніх шукань. Збірка «Дні» засвідчила, що за своїм стилем і художнім мисленням Є.Плужник — поет-експресіоніст (неприйняття антилюдяного світу, загострене суб’єктивне світобачення, бурхлива реакція на зло й обездуховлення людини. Експресіоністи прагнули «подолати» грубу реальність за допомогою звільнення емоційної енергії суб’єкта та його проникливої сили духу. Тому їм притаманні виразна емоційність, вибуховість почуттів, гіперболізація «Я», ірраціоналізм. ).
Однак Плужник мав могутній талант лірика, щоб замикатися в одному експресіонізмі. Придивлявся він до поетики імпресіоністів та неокласиків. Збірки поета відбивають його тяжіння до філософії екзистенціалізму, що почала формуватись у Європі. У його творах категорії самотності, страху та страждання покликані висвітлити антигуманність світу, пояснити, чому життя гірке й знецінене, яке місце людини в історії, вибору її духовних орієнтирів, ставлення до подвигу та ідеалів. Сила Плужника-екзистенціаліста — гуманізм, стоїцизм, увага до інтенсивного духовного життя людини, у порушенні важливих і хвилюючих проблем буття людини ХХ ст.
Експресіонізм в творчості. «Як страшно! Людське серце до краю обідніло». Лірика Є.Плужника відбивала настрої доби, змальовуючи трагізм буття людини в жорстокому світі катастроф, революції та братовбивчих воєн. Митця непокоїла доля людини, сенс її буття. Безглуздому й немилосердному кровопролиттю поет протиставив людинолюбство. Він осуджує чи то «білий», чи то «червоний» терор, так звану «класову боротьбу», якими б гаслами вона не прикривалась. Твори збірки «Дні» відбивають масштаб соціальних потрясінь і людських трагедій, відзначаються пристрасним утвердженням гуманістичного ідеалу. «Як страшно! Людське серце до краю обідніло» (рядки із «Скорбної матері» П.Тичини) — епіграф до збірки, який відбиває проблематику творів і трагічне світосприйняття поета. З цією метою він звертається до поетики експресіонізму, прагнучи найглибше вплинути на емоції читача.
Для Плужника як митця-експресіоніста світ позначений людськими стражданнями, болями, невинними смертями. Про громадянську війну в Україні він пише як про вселюдське лихо, всесвітні суспільні катаклізми. У центрі його ліричних мініатюр — картини розстрілів, безжально обірваного молодого життя, трагічна доля людини, безглуздя ситуації, коли брат убиває брата: «А хто з них винний, а хто з них правий! — / З-під однакових стріх» («Сідало сонце»). З глибоким психологізмом він змальовує епізоди розстрілів, спричинених «тотальною», «звичною жорстокістю», дією антигуманних сил: «Зціпив зуби. Блідий-блідий! / За байраком село палало. / Хтось прикладом у спину — йди! / Вас чимало! // Експресіоністська поезія Плужника була лірикою болю, душевного крику й будувалась на поетиці «короткого удару» (М.Рильський), щоб такими емоційно разючими образами передати жахливу руїну України. Цим він нагадує В.Стефаника.
Новаторство жанру медитації. Значних здобутків Є.Плужник досяг у жанрі медитації, органічно поєднавши філософські роздуми з глибокими психологічними одкровеннями. У цих поезіях він порушував складні проблеми буття: життя і смерті, невлаштованості людини у світі, трагізм її існування, жертовності в ім’я майбутнього. Такими мотивами пройняті медитації «І вийшов на поле, а поле — мертве...», «Там, де полягли вони за волю», «Люблю в уяві декілька сторінок» та ін. Поет відбив болючі дисонанси між проголошеними творцями «нової доби» гаслами гуманізму і їх реалізацією, вольовими пориваннями народу і «приборканням» новою владою України. Поет осмислює сучасні тенденції буття й минуле рідного народу, і його серце огортає невимовна туга за майбутнім: «О днів прийдешніх обрії безмірні!» — вигукує ліричний герой медитації «У дужих дні...».
«... І ось ляжу — родючий гній». У цій медитації ліричний герой роздумує над екзистенціальними проблемами буття, над своїм місцем у сьогоденні й поступі історії народу. Твір будується на опозиціях: ліричний герой — жорстокий час, в якому він живе. Герой готовий на самопожертву, впасти родючим ферментом на «скривавлений переліг», йти зі своїм часом у ногу, аби збагнути його заповіти, аби утвердити прекрасне майбутнє. Він пильно вдивляється у свій час, хоче розгледіти знаки «доби нової», впіймати у всьому свою присутність. Водночас ліричний герой полемізує з безжалісним і кривавим часом («О жорстокий! І весь в крові!»), який знецінює життя людини, перетворюючи її в гній.
Пейзажна лірика. Пейзажні рефлексії Плужника відрізняються від традиційної описової лірики, в якій на першому місці були чудові картини краєвидів. Його поезії — це медитації, у яких проблема людини і природи, космосу наповнюється філософським змістом. Як вдумливий аналітик, ліричний герой зосереджено й проникливо дивиться на природу, і це погляд модерної людини ХХ ст., котра прагне збагнути зкономірності її буття, сам дух життя, його відвічний рух («Передчуття спокою», «Даремно шукаю розради», «Падає з дерев пожовкле листя», «Чіткіші лінії» та ін.).
Ліричний герой Плужника милується красою зоряного неба, слухає, як у «безодні вічності безмірній світ отвору тиша вигрімля», коли у всесвіті «блакитний безум» і коли «м’ятеться, м’ятеться всує твій бентежний дух». У такі хвилини «і вже душа не хоче буть земною, / закохана у несказанну вись!» («Блакитний безум»). Ці рефлексії є особливо напруженими, по-експресіоністськи вибуховими. Його герой перед обличчям невмирущої природи порушує вічні питання про смисл буття людини, що завжди були у центрі справжньої поезії.
Мариністична лірика. Змалювання моря традиційна в письменстві тема. Море у Плужника то синє, «обгорнуте туманами», тихе, але сповнене «небезпеки і оман» («Синє море»), то неспокійне, бурхливе, піднімається «вище й вище кожен вал новий» («Ой гудуть, дзвенять міцні вітрила»). Мариністичні фрески поета нагадують симфонію, у якій почуття ліричного героя й морські краєвиди зливаються в один візерунок, характеризують макрокосмос і мікрокосмос душі ліричного героя, його бунтівливу вдачу. Водночас морська стихія є втіленням вічності, що підносить душу людини до космічних вершин, до абсолюту світла «Злітай, душе! І, мов нове світло, / Осяй глибини й простори ці!»
«Ніч.. а човен — як срібний птах!» — це мариністично-символічна поетична мініатюра, сповнена неоромантичного світовідчування. Ще у романтиків образ човна набув символічності й позначав долю людини у бурхливому морі життя. Однак образ човна митцем трансформується, переосмислюється і наповнюється новим смислом. Човен уподібнюється з «срібним птахом», стає alter ego митця, а тому ліричний герой вигукує: «Що слова, коли серце повне!», відчуваючи велич і гармонію світів, у якому герой як срібний птах, як човен Всесвіту є його частинкою. Це символи піднесеної душі ліричного героя, його романтичної мрійливості й закоханості в чарівний світ світобудови, від краси якої його захоплює дух.. За допомогою трьох крапок перед реплікою героя автор передає його глибоке внутрішнє хвилювання, його прохання-звертання: «... Не спіши, не лети по сяйних світах, Мій малий ненадійний човне!», адже доля мінлива, невпинно поспішає, і герой не знає, що через хвилину вона принесе йому. Композиційно поезія складається з двох строф, але саме у другій строфі експресивна гама почуттів ліричного героя досягає своєрідного крещендо: «І над нами, і під нами горять світи... / І внизу, і вгорі глибини... / О, який же прекрасний ти, / Світе єдиний!» У цьому контексті образи-символи й ремінісценції з поезією «Не Зевс, не Пан...» П.Тичини невипадкові. Як і Тичина, Плужник у своєму обожненні Всесвіту й природи доходить до пантеїзму, до космічного виміру нової людини
Інтимна лірика. Глибокий світ почуттів відбиває любовна лірика Є.Плужника. Для поета кохання — подарунок долі, одне із життєстверджуючих начал буття, яке вимагає від людини самовдосконалення, творчості й внутрішньої свободи Особиста драматична доля письменника наклала відбиток на його рефлексії, а тому поезії відтінюють гіркі, позбавлені романтики реалії тяжко хворої людини, сірі лікарняні будні, боротьбу за життя. В цих поезіях Плужника сильним є елегійне начало душевних дисонансів, сум’ять, спогадів («Немов хтось інший молодість мою / Переживав за мене»), але перемагає у них глибоко людяна щирість ліричного героя, відчуття щастя й гармонії, довір’я й добра. У цих творах постає поетичний образ коханої, зокрема у третьому розділі збірки «Рівновага». В ореолі синього дня, річки й човна його мила уподібнюється «голосу флейти над рікою», з яким «так легко навмання плисти» («Ах, флейти голос над рікою»), а в поетичній мініатюрі «Не чуючи» її образ вимальовується бентежним, замріяним, тривожним, яка болісно переживає долю коханого. Щасливі дні кохання, перші зустрічі в саду, в альтанці, на лоні чудової природи, перші поцілунки й прощання знову й знову пригадуються героєві, по новому колу він глибоко переживає ці світлі почуття («Місток замшілий і хисткий», «Як він спустів, садок»). Поет натхненно, як у добу Петрарки й Данте, змальовує портрет коханої, помічаючи дорогі риси: тендітну лінію плеча, вуста, душу чисту, профіль ніжний. Через портрет героїні він передає її внутрішній світ, глибину почуттів, вірність коханому. Але водночас у душі героя нуртує шал, віра й зневіра: «Шалій, шалій, від розпачу сп’янілий! / Що розпач той?! Річ марна і пуста! / ... Я пізно ми серця свої спинили! / ... Як роз’єднали рано ми вуста! О друже мій! Останні трачу сили, / В країні тій уявній живучи, / Де образ твій, утрачений і милий, / Де голос твій... Мовчи! / Мовчи! / Мовчи!» («Мовчи! Я знаю»).
Отже, лірика Є.Плужника наповнена внутрішнім горінням і відзначається філігранною витонченістю думки й почуття, образів і жанрових форм. Його поетичний словник і тропи, на перший погляд, «прості», вживаються звичайні поняття, але за цією звичайністю постає конденсована сила образів, експресія, неповторна поетичність. Мистецька довершеність досягається своїм баченням світу й людини у ньому, внутрішньою цілісністю переживань та напруженістю думок, що, немов вулкан, виштовхують хвилями спресовану енергію, вольовий порив, які концентричними колами розгортаються в художньому світі митця. Невипадково М.Бажан поетичну творчість цього поета відніс до найбільших і найдорожчих духовних цінностей української літератури ХХ століття.