Б. Грінченко був активним поетом, прозаїком, драматургом, перекладачем, літературним критиком. Відомий він і як мовознавець («Словарь української мови»), фольклорист та етнограф («Этнографические материалы, собранные в Черниговской й соседней с ней губерниях»), педагог, публіцист, організатор видавничої справи, бібліограф.
Грінченко був також і поетом, збірка «Пісні Василя Чайчика», «Пісні і думи». Мотиви лірики:
v Були у нього твори для школи(адже Грінченко був відомим педагогом), для дітей, дитяча тематика – збірка «Хвилини»
v Патріотична лірика - любов до України
v Образ людини, яка шукає себе в суспільстві
v Здрібнілі форми, простий вірш, не ускладнений мікро образами, вірші заклики
Письменника шанували І. Франко, М. Коцюбинський, Леся Українка, П. Грабовський та інші видатні сучасники. Як прозаїк Б. Грінченко відомий кількома повістями та низкою оповідань. Перший великий твір — повість «Сонячний промінь» (1890) письменник присвятив діяльності народолюбної інтелігенції. Сонячний промінь, у ширшому розумінні — символ знань, якими інтелігенти-культурники прагнуть просвітити селян для поліпшення їх становища. Цій меті —культурницькій роботі серед народу — і віддається головний герой повісті Марко Кравченко, студент останнього курсу історико-філологічного факультету. За своїми переконаннями Кравченко нагадує Павла Радюка з роману І. Нечуя-Левицького «Хмари». Він щиро вважає, що єдиний спосіб допомогти народові — це просвіта, а найдоцільніший політичний лад — парламентаризм. Прибувши в село на запрошення поміщика Городинського як репетитор його сина, Марко Кравченко веде бесіди з селянами, вчить їх грамоті, читає їм українські твори. Але надії Кравченка прислужитися рідному народові зазнали краху: до його культурницьких дій насторожено поставилися самі селяни; довідавшись про неблагонадійні заходи Кравченка, поміщик звільняє його з посади; від важкої вчительської праці гине і реальний, земний «сонячний промінь» у житті Кравченка — донька поміщика Городинського Катерина, яка зреклася свого середовища й вирішила зблизитися з народом. У цій повісті письменник прагнув правдиво показати працю інтелігента-культурника, небайдужого до долі власного народу. Повісті «Сонячний промінь» і «На розпутті» І. Франко характеризував як «цікаві спроби Б. Грінченка», який прагнув «на тлі сучасної української дійсності показати зародження нового типу радикального демократа». Повернувшись до великої прози на рубежі двох століть, Грінченко у повістях «Серед темної ночі» і «Під тихими вербами» спробував подати панораму життя тогочасного села. Так, у повісті «Серед темної ночі» (1900) розповідається про життя трьох синів селянина Пилипа Сиваша: старший син Денис з усіх сил, не гребуючи ніякими засобами, пнеться у «господарі», середульший Роман відбивається від села до міста, а менший син Зінько уособлює шлях чесного селянства. Найповніше зображено в повісті Романа, ще одного представника «пропащої сили» — теми, що так широко розроблялась у дожовтневій укр. літ. (наприклад, образ Чіпки). Роман енергійний, сміливий, кмітливий, однак, зламаний царською солдатчиною, він повернувся у село моральним покручей. У пошуках легкого життя Роман виявляє зневагу до селянської праці, пиячить, краде й продає батькове добро. Спійманий на гарячому Денисом, він подається до міста і там, не змігши знайти співпрацює з конокрадами. Під час здійснення продуманого Романом відчайдушно сміливого нальоту на рідне село його вистежує Денис і видає властям, які відправляють його на каторгу в Сибір. В епілозі повісті дано узагальнюючу картину безпросвітного панування кривди в тогочасному житті, де «люди зробили собі з широкого і ясного світу тісний світ неволі й темряви, звірячої боротьби за шматок хліба, за право жити». Над тим, як розігнати темряву, як запровадити справедливий лад, болісно роздумує Зінько Сиваш, який виходить на перший план у другій частині дилогії — повісті «Під тихими вербами» (1901). Назва твору повністю контрастує з його змістом, адже змальована в попередній повісті «темна ніч» стала в уквітчаних вербами Диблях ще моторошнішою, ще чорнішою. Епіграфом до 3-ої, заключної частини повісті письменник узяв слова з народної пісні: «Турки село звоювали, громадами людей: гнали». Ці турки — місцеві багатії, які затягли у тісний: зашморг усіх ди-блянців, не даючи їм дихати і жити. Такі хижаки не зупиняться ні перед чим. Вони вчиняють розправу над Зінькам, який згуртовував проти них бідноту, готові зубами та зброєю знищити кожного, хто став би на дорозі. Активно виступав Б.Гр. і в жанрі малої епічної форми. Він — автор 50-ти оповідань, тематику яких можна звести до кількох основних груп:☼ відтворення труднощів селянського життя («Украла», «На розпутті»), ☼показ побуту донецьких шахтарів («Серед чужих людей», «Батько й дочка»), ☼змалювання життя і прагнень української інтелігенції («Непокірливий»), ☼життя школи та твори про дітей («Сама, зовсім сама», «Дзвоник», «Олеся»). Тобто, тематика малої прози письменника мало чим відрізняється від його повістей. Особливо вдавалися Гр. ☼твори з життя дітей: «Олеся» (1890), «Украла» (1891), «Кавуни» (1891) та ін. Вони відзначаються авторським гуманізмом, глибиною проникнення у світ дитячої психології. Здавна хрестоматійним стало оповідання «Олеся», де йдеться про юну героїню, яка не побоялася завести татарський загін у драговину і потім заявити: «Я не поведу вас далі, хоч би ви й убили мене. Я вас, вороги, завела у цей ліс, і ви не вийдете відціль». Героїчний вчинок Олесі підносить патріотичну ідею відданості своєму народові, наголошує, що кожен має боронити свій край, не шкодуючи життя. Б.Гр., як і І.Франко, В.Короленко, В.Стефаник, змальовуючи життя і виховання дітей в тогочасних суспільних умовах, реалістично і всебічно відтворював психологію своїх маленьких героїв, спосіб їх мислення за допомогою діалогів та монологів; введених до тексту. Монологи допомагають розкрити душевний стан героя, якнайглибше передати його почуття (напр., внутрішній монолог Марини із оповідання «Сама, зовсім сама»). У своїх творах Б.Гр. настільки вживається в світ дитини, що інколи неначе дивиться на навколишню дійсність її очима, а деякі фігури дорослих стають другорядними. Напр., вчитель, батюшка, батько, мати й батько Грицька (оповідання «Екзамен»,. «Дзвоник», «Грицько») не є об'єктами спостереження письменника, вони відіграють лише допоміжну роль. Факти життя Б.Гр. в дитинстві та юності сприяють глибшому проникненню в реальну життєву підоснову його оповідань, саме дитячі та юнацькі враження позначились на багатьох творах письменника взагалі і дитячих оповіданнях зокрема. Але наявний у них значний автобіографічний елемент все ж не дає нам права ставити знак «дорівнює» між автором та оповідачем. Особливо цінними є збірники Б.Гр. ☼етнографічних та фольклорних матеріалів «Думи кобзарські» (1897), 3 томи «Етнографічних матеріалів» та 4-томний «Словарь української мови» (К, 1907-1909). Як діяч нар. освіти Гр. писав підручники, педагогічні розвідки тощо. Він же є автором першої книги для читання в школі українською мовою «Рідного слова». Писав Гр.також і на історичну тематику «Брат на брата». Драматичні твори: «На громадській роботі», «Ясні зорі», «Серед бурі» - тяжіє до новаторства. Критичні твори: «Листи з Наддніпрянщини», «Галицькі вірші»- критикує галицьких поетів.ОСНОВНІ ТВОРИ: «Дзвоник», «Каторжна», «Серед темної ночі», «Під тихими вербами», «Соняшний промінь», «Брат на брата», «Ясні зорі», «На новий шлях», «Олеся», «Украла», «Серед чужих людей», «Батько й дочка», «Сама, зовсім сама».
Твір «Дзвоник»: Наталя –головна героїня, мати померла, батько пив, віддали її до сирітського будинку, всі глузували, бо не вміла виделки тримати, обляпала борщем подругу випадково, не вміла сама вдягнутися, читати не вміла, в сиротинці дзвоник 16 разів дзвонив - на обід, вчитися, гуляти. Наталю ніхто не любив, вона сама обідала. Нестерпне життя в сиротинці. Подивилася в колодязь і захотіла побачити , що там є, пішла до директорки сиротинцю і запитала, чи їй можна втопитися, потім цей колодязь закрили на замок – проблема самотності в суспільстві. Проблема дитини, яка адаптовується до світу. Уривок з твору: « Її звали Наталею. Вона була маненька, їй було тільки сім років. Мати її вмерла років уже з півтора, батько був каліка, та ще й п'яниця. П'яницею він був іздавна, але поки не був калікою та жива була жінка, то він якось там хазяйнував на своєму клаптику землі. Але він, підковзнувшися, впав на льоду, переломив собі руку й тоді вже мало що міг робити. А тут жінка вмерла. Він зовсім розпився, прогайнував господарство, продав землю,- зосталася сама обідрана хатка. Він мало коли бував дома, а в тій хаті сиділа Наталя… - Селючка обіда! Ляпало обідає! Тікайте, а то всіх пообляпує…»
Борис Грінченко (1863-1910) народився в Сумській обл. в збіднілій дворянській родині, батько Грінченка забороняв синові розмовляти укр. мовою, проте Борис сам вивчив укр.мову. Потім Грінченко переїхав в Чернігів, працював там діловодом у земстві, разом з дружиною упорядкував музей української старовини мецената В.Тарнавького. Потім в Київ переїжджає, починає роботу над словником, редагує першу укр..газету «Громадська думка», був керівником київського товариства «Просвіта». Сергій Єфремов назвав Гр. «першим професіональним письменником на Україні». Один із псевдонімів Гр. був «Вартовий», що цілі десятиліття не сходив з свого важкого і відповідального місця.