Велика проза (повісті та романи) - 5 повістей та 5 романів (за Т.Пастухом):
1. "Петрії і Довбущуки" (1-а редакція - 1875-1876, 2-а ред. - 1909-1912) - І роман 2. "Boa constrictor" (журнальна публікація 1878; окреме видання зі сюжетно-композиційними та мовно-стилістичними змінами -1884; нова ред. - 1905-1907) - повість , 3. "Борислав сміється" (1880-1881, незакінчений) - ІІ роман, 4. "Захар Беркут" (1883) – повість, 5. "Не спитавши броду" (1885-1886, незакінчений) - ІІІ роман 6. "Лель і Полель" (1887) - ІV роман , 7. "Для домашнього вогнища" (1892) - повість 8. "Основи суспільності" (1894-1895) – повість, 9. "Перехресні стежки" (1900) - V роман , 10. "Великий шум" (1907) – повість «Перехресні стежки»Творча історія повісті. Роки, що передували написанню повісті були важкими для Франка.: заборона викладати в ЛНУ, невдалі спроби стати послом австр.парламенту, «журналістська подещина на польській ниві» - призвели до нервового зриву і фізичної перевтоми. Крім того припиняється листування з Ольгою Рошкевич – 1-им коханням. Історія їхнього кохання відображена у двох жмутках «Зів’ялого листя» та повісті «Перехресні стежки»(кохання Рафаловича до Реґіни).Любовна драма лір.героя збірки «Зів’яле листя» подібна до трагічного кохання героя повісті. «П-ні. ст-ки» Ф. публікував протягом 1900 року в львів.журналі «Літературно-науковий вісник». Він і раніше таким чином друкував свої твори, міг публікувати незавершені ще твори, весь час додруковуючи продовження. Це публікування по частинах позначилось на композиції твору: 1)містить невеликі, але численні розділи (зроблено для зручності публікації і для заохочення читача); 2)більшості частин притаманна незавершеність, обірваність.Ідейно-тематичний зміст. Гол.герой повісті Євген Рафалович дуже близький авторові, є носієм Франкових народницьких ідей. В уста того героя автор вклав своє розуміння багатьох суспільних явищ, оцінку тогочасного життя, визначення ролі інтелігенції в соціумі. Мета життя молодого адвоката – це зміна соціальних і національних умов у Галичині. За хар-кою маршалка Брикальського Євген – ідеаліст, русин, народолюбець, хлопоман, прагне соц-ого, культурного та політ-ого звільнення народу. Задля цього головному героєві доводиться переборювати безліч перешкод на шляху до цілей. Р-ич вступає в конфлікт із системою, оточенням та обставинами, намагається подолати недовіру селян, переживає власну драму – втрату колишнього ідеалу. Але він досягає свого – збурює мертві води повітового життя, здобуває довіру селян, домагається скликання народного віча.
З двох форм політичної боротьби – революційної (перевороти, повстання) та еволюційної (реформи, законодавча діяльність) – герой як і автор віддає перевагу другій. Основа його програми – ідея політичної боротьби, реформування суспільства шляхом створення партії, яка виражала би народні інтереси і була би впливовою.
В повісті Ф. акцентує увагу не лише на соціальних , але і на національних проблемах Галичини, звертається до інтелігенції як до сили, що здатна просвітити селян та змінити їх життя. Проблемні служіння демократичної інтелігенції своєму народові й присвячена повість «П.ст-ки.». Це не відповідало канонам ідеологічного радянського літературознавства, яке вимагало оспівувати лише пролетаріат і революційний шлях боротьби. Тому повість «П. с.» тривалий час не вивчали, натомість перевагу надавали іншому твору – повісті «Борислав сміється», у якій йдеться про початки організованої боротьби галицького пролетаріату.Сюжет. Повість має декілька ліній: 1)громад.-політ. діяльність адвоката Євгена Рафаловича; 2)особисте життя (кохання Раф-ча та Регіни); 3)життя галицького селянина, залежного від шляхти. Ці лінії майстерно переплітаються. Здобувши юрид.освіту Євген Р. приїздить до провінційного галицького містечка настільки «акустичного», що в одному кінці чихнеш, а в іншому чути; з метою стати народним захисником, обстоювати соціальні та національні права галицьких селян. Забувши про особисте життя, він віддається справам, бачить у цьому своє покликання. Кидається у вир життя: в конторі вводить справочинство укр..мовою, обстоює інтереси селян, провадить справу проти маршалка Брикальського. У цьому місті перехресні стежки звели його з давнім юнацьким коханням. Студентом він покохав дівчину-сироту Реґіну. Тітка силою видала її заміж, і Євген важко переживає розлучення., втратив всі надії зустріти її хоч колись. Проте палке почуття, захоплення вимріяним ідеалом підносило його дух, заохочувало до праці. Як з’ясувалось, Регіна стала дружиною Стальського – колишнього домашнього інструктора Євгена – «скотини в подобі людини» і була приречена на жахливе існування. Зустрівшися з нею, Р-ич зазнає страшного розчарування – він втрачає ідеал. Вона не була вже тоб колишньою Реґіною. Тепер вона виблідла, невдала копія оригіналу. Проте давні почуття ще живуть, пропонує пані Стальській кинути все та податись вдвох за море, говорив це після того як мав зустріч з темними, неосвіченими, темними селянами, був обурений і розчарований. Реґіна відмовляє.Подальше життя свідомо присвячує селянам. Проїжджаючи селами, він бачить біди і кривди народні: як після щеплення віспи п’яницею-медиком гинуть діти, як аферист «адвокат» здирає з селян гроші, обіцяє звільнити їхніх синів від страшної бранки. Р-вич звертається до суду, пише статті до галицьких та віденських часописів, намагається протистояти «класовій реформі», збирає народне віче. Любовна сюжетна лінія має трагічну розв’язку. Зневажена, знесилена Реґіна вбиває чоловіка, а потім гине від рук божевільного двірника Барана. Розв’язка сюжетної лінії боротьби оптимістична – Р-ича звільнено, знято несправедливі звинувачення в убивстві Стальського, він сповіщає старосту про проведення народного віче, вимагає привселюдної регабілітації. З тою сюжетною лінією переплітається лінія зображення життя зубожілого селянства. Епізод з селянином, що заблукав біля рідного села, набуває для Р-ча символічного значення, стає символом народу, змученого і який блукає і не знає куди йти. Відтепер бачить своє призначення в служінні народові, у боротьбі за його права і свободу.
Повiсть I. Франка "Борислав смiється" увiйшла в iсторiю української лiтератури як перший твiр про органiзовану боротьбу робiтникiв проти експлуатацiї й визиску. Її темою є зображення життя робiтничого класу кiнця XIX столiття, наростання боротьби мiж працею i капiталом, органiзацiя першого робiтничого страйку, змалювання життя капiталiстiв, конкуренцiї мiж ними, виродження буржуазної сiм'ї. Франко перший в українськiй лiтературi розробляє тему працi робiтничого класу в умовах капiталiстичного визиску. Своїм об'єктивним показом життя, працi i домагань бориславських рiпникiв, отих вчорашнiх селян, що пройшли пекло нафтових копалень, заробляючи грошi на iснування, письменник не тiльки пiдкреслює закономiрнiсть боротьби робiтничого класу, а й наголошує, що така боротьба - єдиний можливий вихiд. Це - шлях пiдневiльних трударiв до полiпшення економiчного i соцiального становища. Розгортаючи подiї повiстi, автор показує, що робiтничий колектив пропонує два варiанти такого шляху: перший - це органiзована боротьба (її iдея належить центральному персонажу - Бенедьо Синицi), а другий - стихiйна помста над окремими кривдниками, яку обстоювали Андрусь i Сень Бесараби. Та за тим, з якою симпатiєю Франко змалював Бенедьо Синицю, я вiдчув, що автор подiляє погляди i тактику саме цього героя. Тому вiн iз старанною виразнiстю показує, як зростає робiтнича солiдарнiсть та свiдомiсть побратимiв, що гуртували ся навколо нього, як "вiд слiв почало доходити до дiла". Я думаю, що саме оця зростаюча свiдомiсть i народжувала Франковий оптимiзм i впевненiсть у перемозi пiдневiльних робiтникiв. Наскрiзною сюжетною лiнiєю є розповiдь про те, як стихiйний рух бориславських робiтникiв за свої права при активнiй участi "нових людей" переростає в органiзовану форму боротьби - робiтничий страйк. Вiн стає кульмiнацiєю повiстi, до якої ведуть подiї, що розгортаються гостро i дуже цiкаво: твiр весь час тримає нас у напруженнi, спонукає до власної оцiнки подiї чи героя. Вiдчувається майже фiзично те схвильоване збудження страйкарiв, бо вони обстоюють свою гiднiсть, своє суто людське право на щасливе життя. У цьому я бачу ту усмiшку надiї, що згодом переросла у "смiх Борислава". Задоволення вимог, висунутих Бенедьо, дало б робiтникам можливiсть домогтися своїх прав - тому вони з гiднiстю наполягають на них. Та Гольдкремер як представник капiталiстiв цинiчно заявляє, що Борислав висмiє такi вимоги, на що дiстає таку вiдповiдь: "Весь Борислав нас висмiє? А хто же то такий, той Борислав? Борислав, паночку, то ми! I на нас тепер прийшла пора посмiятися над вами!" Ось чому Борислав, незважаючи на поразку страйку, продовжує смiятися: вiн вiдчув силу, народжену у єдностi, згуртованостi та одностайностi виступу.
Значення повісті. Виховне і пізнавальне значення. В цій повісті вперше було відображено життя й боротьбу промислових робітників. Повість будила в робітників ненависть до капіталістів, розкривала їм очі на причини їх горя, виховувала потребу єднання пролетарських сил і закликала до організованої боротьби. Повість пробуджувала пролетарську свідомість, узагальнювала досвід страйкового руху як одного з важливих засобів боротьби пролетаріату проти капіталістів.Іван Франко був визнаним істориком, цікавився історичним минулим своєї батьківщини, написав багато художніх творів і наукових праць. Найвідомішим художнім твором Івана Франка на історичну тему є повість "Захар Беркут", написана на конкурс, оголошений редакцією журналу "Зоря" (1882), і надрукована в цьому ж журналі 1883 року.
У повісті зображено боротьбу наших пращурів проти монголо-татарської навали на Карпатську Русь 1241 р. У відтворенні історичного минулого письменникові допомогли художня вигадка та народна творчість, зокрема широко відома в Галичині і в Закарпатті легенда про затоплення монголів тухольською громадою. Франко створив художні образи народного проводиря Захара Беркута, його сина Максима, дочки боярина Мирослави, яка перейшла на бік народу, та Тугара Вовка, що зрадив народ і перейшов на бік ворога.
Історично правдиво письменник показав шляхи, якими йшли монгольські орди на руські землі, відобразив події весни 1241 року, згадав битву з ворогами на річці Калці 1224 року. Монгольські орди зображені як ворожа сила, що несла смерть і руїну руським землям. Іван Франко змалював образи ватажків монгольських загарбників Пети й Бурунди. Обидва - сильні люди з владними характерами, але славились неабиякою жорстокістю. Із огидою описує автор загарбників, порівнюючи їх з хижими звірами, що шукають, кого б пожерти, але з любов'ю розказує про героїчних тухольців на чолі з відважним Захаром Беркутом, в образі якого втілені найкращі риси трудової людини, народна мудрість, воля до боротьби за щастя свого народу. Він із гнівом обрушується на Тугара Вовка, коли той претендує на право володіння Тухольщиною. Сам Беркут, дізнавшись про навалу монголів, виявляє глибоке розуміння небезпеки для Русі Карпатської. Готуючи оборону долини, Захар Беркут орієнтує громаду на те, що їх завдання не лише відбити монголів, а знищити їх, бо недобитий ворог завдасть страждань та мук іншим народам. Він гордий за сина Максима, що допомагає йому в нелегкій боротьбі. Обидва вони зуміли підняти громаду та підготуватися разом з іншими тухольцями до знищення ворогів: заманити їх до улоговини, перекрити вихід воді, що затопила улоговину і нападників, які загинули страшною смертю у паніці. Захар своїми руками з катапульти посилає величезний камінь на ворогів, знаючи, що серед них може бути його син. "Нехай радше гине мій син, ніж задля нього має уйти хоч один ворог нашого краю". Але головним персонажем повісті є народ, образ його уособлений в тухольській громаді. Він сам вирішує свою долю і забезпечує собі свободу та незалежність. Тому ідея єдності і глибокий патріотизм є провідною думкою цього твору. Все це зробило повість сучасною та актуальною, а любов до свободи і рідної землі увіковічили її. Проблеми честі і зради в повісті Франка "Захар Беркут". Зрада не раз завдавала горя і страждання нашим пращурам. Іван Франко все своє життя боровся проти зрадників українського народу. Створення образу зрадника в повісті "Захар Беркут" і зображення розправи народу над ним робило твір більш наближеним до сучасності, будило думку про визволення від іноземного поневолення. Письменник відтворив гострі конфлікти між феодалом Тугаром Вовком і тухольською громадою, показав могутність народу в боротьбі зі своїми гнобителями.
У творі образ Тугара Вовка наділений яскраво вираженими індивідуальними рисами характеру.
Запідозривши боярина в невірності, князь Данило звелів йому поселитися в Тухольщині. Сам Тугар Вовк громаду всіляко утискав, намагався поневолити її. Громада, захищаючи свої інтереси, викликала самоправного феодала на громадський суд.
Щоб замести сліди своєї зради в боях на річці Калці 1224 року, коли він видав ворогам плани битви руських князів, боярин вбиває єдиного свідка цієї зради Митьку Вояка. Громада без вагань виносить вирок Тугарові, вчинок якого переконливо довів, що він зрадник.
У дні найтяжчих випробувань для народу Карпатської Русі Тугар Вовк вдруге стає зрадником. Разом із монгольськими ватажками складає він плани наступу, видає шляхи і місця оборони. Це він радить монголам спалити хати тухольської громади.
Зовсім по-іншому зображено Мирославу й молодого Беркута - Максима. На основі цих образів автор провів ідею єдності та палкого служіння народу. Обоє вони сміливі, мають сильний характер, патріоти, які служать своїм землякам і воюють проти зрадників.
Максим виявив себе безстрашним лицарем і вольовим начальником. На хвилювання Тугара Вовка, що забив ведмедя, Максим із прямотою сказав, що коли б звір тримався купи, то й зграя вовків йому була б нестрашна. Як і батько, хлопець бачить незламну силу в єдності людей.
Великий гнів і ненависть до зрадника виявив Максим під час збройного зіткнення тухольців із монголами, очоленими Тугаром. Героїчно бився Максим із ворогами. Його захоплюють у полон. Молодий Беркут обзиває Тугара зрадником, рабом Чінгісхана. Для юнака неволя гірше від смерті. Тугар Вовк радить напівмертвому хлопцеві перейти на службу до монголів, лише тоді він буде жити. Палкий патріот відповідає, що краще вмерти, ніж рятувати життя зрадою. Для нього рідний край, народ дорожчі за власне життя.
Мирослава - дочка боярина, яка перейшла на бік народу. З дитинства залишилась сиротою, виросла красивою та доброю дівчиною; була сміливою та запальною. Вона зуміла постояти за себе, захистити своє щастя, коли батько заборонив шлюб із Максимом. Вона бачить батькову несправедливість. Мирослава благає батька не йти до ворога, не губити себе та її. Дівчина швидше може уявити себе мертвою, ніж зрадницею свого краю. Вона тікає з ворожого табору, переходить на бік тухольців, повідомляє про напад ворогів, навчає тухольців, як зробити катапульту.
Іван Франко вдало передав почуття молодих людей, палких патріотів своєї батьківщини. Рід Беркутів присвятив своє життя єдності й процвітанню народу.
Роман — великий за обсягом, складний за будовою прозовий (рідше віршований) епічний твір, в якому життя людей розкривається на тлі історичних або соціально вагомих обставин.
Повість — епічний прозовий твір (рідше віршований), який характеризується однолінійним сюжетом, а за широтою охоплення життєвих явищ і глибиною їх розкриття посідає проміжне місце між романом та оповіданням (перша українська повість — «Маруся» Г. Квітки-Основ'яненка).