Біографія. Справжнє прiзвище Лозов'яга. Народився в с. Куземин на Полтавщинi (зараз Сумська область) у родинi сiльського муляра. Навчався у робiтничiй профтехшколi, потiм у Краснопiльськiй художньо-керамiчнiй. Вчителював. У 1926 р. вступив до Киïвського художнього iнституту, але не отримав диплома як "полiтично неблагонадiйний".У 1932 р. "за контрреволюцiйну i нацiоналiстичну дiяльнiсть" був вiдправлений на поселення до Далекого Сходу. Звiдти спробував тiкати, за що потрапив на три роки до табору. У1938 р. його знову арештовують, за вiдсутнiстю матерiалiв для засудження Багряного звiльнюють пiд нагляд. Автобіографічні подробиці про ці п'ять років життя — арешт, тортури, втечу із заслання й повернення на батькіщину — письменник використав у романі «Сад Гетсиманський». Пiд час Другоï свiтовоï вiйни потрапляє до народного ополчення, працює в ОУН. У1944 р. емiгрує до Нiмеччини. Там І. Багряний разом зі своїми колегами створює восени 1945 p. літературно-мистецьке об'єднання українських еміграційних письменників — Мистецький український рух (МУР), яке згодом у США перетвориться в об'єднання українських письменників "Слово" з центром у Нью-Йорку, започатковує в Новому Ульмі Українську революційно-демократичну партію та її органи — журнал "Наші позиції" і газету "Українські вісті".Передчасно помер вiд сухот.Поет, прозаïк, публiцист. У 20-х роках входив до письменницьких органiзацiй "Плуг", МАРС. Розпочинав як поет (збiрка "До меж заказаних", 1929).,відомий романіст.
Головна теза, яку Іван Багряний обстоював у публіцистичних творах, зокрема в памфлетах "Наші позиції", "Молодь Великої України", в дослідженні "Комунізм, фашизм і революційна "демократія", — це "бій з ВКП(б) за українські кадри", які є в радянській Україні і які здійснять майбутню українську революцію, — вони в комсомолі і в комуністичній партії, і за них слід боротися. Він застерігав від найстрашнішої загрози для української справи — громадянської війни за "ізми", війни між українськими патріотами, яка принесла величезні втрати і розколола національно-свідомі сили. Він на власні, очі бачив, як бандерівці поборювали мельниківців, до яких душевних потрясінь і переживань приводили втрати чесних, патріотичних лідерів національно-визвольних змагань. Іван Багряний не хоче мовчати, хоча усвідомлює, що накликає на себе шалену політичну обструкцію, гнів і обвинувачення в зраді української справи.
Твори: поетична збірка «До меж заказних» (Київ, 1927) поема «Монголія» (1927), поема «Ave, Марія» (Харків, 1928) п'єса «Бузок» віршований роман «Скелька» (Харків, 1929) оповідання «Крокви над табором» (Харків, 1930) Гуляй Поле «Рідна мова» «Звіролови» (Львів-Краків, 1944) «Тигролови» (Новий Ульм, 1946)
збірка поезій «Золотий бумеранг» (1946) сатирична поема «Антон Біда, герой труда» (Новий Ульм, 1947) [4]
п'єса «Генерал» (1947) п'єса «Морітурі» (1947) п'єса «Розгром» (1948) роман «Сад Гетсиманський» (Новий Ульм, 1950) «Огнене коло» (Новий Ульм, 1953) «Маруся Богуславка» — перша книга роману «Буйний вітер» (Мюнхен, 1957) «Людина біжить над прірвою» (посмертно, Новий Ульм — Нью-Йорк, 1965)
"Постріли у тайгу" Стаття «Чому я не хочу вертатись до СССР?»
Творчість.Людина-легенда Іван Багряний — одна із найвеличніших і найтрагічніших постатей в українському письменстві ХХ ст. Активний учасник творення літератури відродження, він у 25 років був заарештований радянськими репресивними органами виключно за художню творчість. І в післявоєнній еміграції не всіма сприймався однозначно, піддавався злісним наклепам і переслідуваннням. Однак суворі випробування не зломили волі митця і спраги до творчості. У великому доробку письменника є ніжна лірика, романи, повісті, п’єси й пристрасна публіцистика, які вписали цікаву сторінку в духовне буття української нації. Критик Костюк визначає чотири, хоч і нерівномірних, етапи творчого шляху І. Багряного: 1926—1932 — початок літературного шляху, до першого арешту; 1932—1940 — період ув'язнень і концтаборів; 1941—1945 — період другої світової війни й окупації України; 1945—1963 — повоєнна доба і еміграція.
Проза Івана Багряного (романи,повість)
Письменник плідно звернувся до жанру роману, саме в ньому продемонстрував майстерність у зображенні трагізму людини ХХ ст. Його епічні полотна будуються на гуманістичній філософії екзистенціалізму, змальовуючи складне буття людини за умов наступу тоталітаризму на духовний світ особи, його зазіхання на найсвятіше — її життя. В центрі цих творів постає сильна волею й горда особистість, яка протистоїть могутній державній машині тоталітаризму, котрий не спроможний духовно зламати її. Саме вміння простежити і виявити в образах провідну тенденцію історичного розвитку доби робить Багряного митцем великого масштабу.
У його романістиці органічно сплавились реалістична конкретність образу з романтикою, виразним суб’єктивним (ліричним) началом. Під пером митця романне мистецтво досягло справжньої епічної глибини — особливо у висвітлені складної картини буття народу, його змагання й опір з антигуманною чи то фашистською, чи то з радянською ідеологією, що знайшло своє переконливе втілення в романі «Людина біжить над прірвою». Прозаїк виводить монументальну постать Максима Колота, який повстав «долею проти найбільших страхів і почвар, які будь-коли існували під сонцем... З гарячим буремним серцем. З очима, запаленими вогнем великої, нездійсненної мрії... Герой нашого часу! Це, може, навіть ви». Попри окремі, тимчасові поразки й розчарування, остаточний наслідок боротьби не викликає у героїв сумніву. Це надає трагічним ситуаціям, змальованим у романах митця, оптимістичного звучання. У цьому світлі окреслюється провідна ідея його книг: тільки в боротьбі проти тоталітаризму, сил зла й мракобісся виявляються кращі риси характеру людини. Автор випробовує моральний потенціал героїв: чи зможуть вони протистояти антигуманному режимові. В цьому проявляється романтичний характер світосприймання Багряного. Щирий демократизм, інтимна духовна близькість до людини, майстерність соціально-побутових і психологічних характеристик, художній аналітизм, виразний романтичний струмінь — все це безсумнівні завоювання його епіки. В художній структурі його прози важливе місце посідає публіцистичність, чим він зближується із Ю.Смоличем, П.Загребельним. Як і вони, Багряний вигадливий у мистецтві повіствування й сюжетобудування, сміливо застосовує різноманітні засоби моделювання дійсності — реалістичну подробицю, образ-символ, біблійні й міфологічні алюзії (натяки), іронію, гротеск, сюрреалістичні вкраплення.
Роман всепереможного оптимізму
Проблематика твору. Роман «Тигролови» (1946) мав величезний успіх серед читачів. Його перекладено англійською (виходив в Англії, Канаді, США), німецькою, голландською мовами. В ньому з’ясовуються справжні причини трагічності буття людини в тоталітарному суспільстві. Художник висвітлив тему свободи, життя і смерті, вибору людиною місця в історії, межі її можливостей, обсяг її особистої відповідальності. Змальовуючи жорстокі випробування та тортури безневинних людей у ГУЛАГах, автор змальовує їх боротьбу проти тоталітарного режиму, розв’язує проблему героїзму.
Жанрово-композиційна своєрідність. За жанром — це пригодницький роман: його сюжет насичений незвичайними пригодами й характеризується несподіваними поворотами, динамічністю у розгортанні подій.. Основним композиційним принципом, за яким побудовано роман, є принцип дихотомії, тобто у його архітектоніці важливу роль відіграють бінарні (двоїсті) опозиції. Паралельно з Григорієм Многогрішним діє майор НКВС Медвин, цей новітній тигролов, який переслідує волелюбного українського юнака, не прирученого тоталітарним режимом «тигра». Григорій — правнук гетьмана Дем’яна Многогрішного (1668 — 1672), який боровся проти окупації України московськими царями, через що його було заслано на каторгу в Сибір. У такий спосіб романіст підкреслює спадкоємність волелюбних ідей українців і головного героя, коріння якого сягають історичних часів існування Запорозької Січі. Образ Григорія Многогрішного набуває символічного значення: він уособлює нескорену й волелюбну Україну, кращі сини якої борються за її незалежність.
Композиційний принцип дихотомії передбачає розгортання в сюжеті твору бінарних опозицій. Уже в зав’язці «Тигроловів» змальовано два експреси, які мчаться сибірськими просторами. Ці поїзди автор порівнює з драконами. Один із них — «шістдесят вагонів-коробок — шістдесят суглобів у дракона» — це «ешелон смерті», етапний ешелон ОГПУ — НКВД, яким везуть на каторжні роботи в’язнів. Серед них знаходиться і Многогрішний, який на ходу вистрибує з вагона і цим сміливим протестом вселяє надію в серця тисяч замучених і знеособлених жертв сталінського режиму, з яким можна і потрібно змагатися. Другий ешелон — комфортабельний експрес віз партійну еліту, ударників, інженерів, авіаторів, прокурорів, військових, працівників «революційної законності», які чинили беззаконня, словом, «відповідальних товаришів», представників пануючої влади. Отже, існує два світи в одній державі — світ репресій, пекла, мук, пітьми і світ ілюзорного раю, примарного вільного життя. Так вимальовується антилюдяний образ тоталітарної радянської імперії.
Образ «ешелонів смерті» наскрізний у романі. У Хабаровську Григорій почув рідну материнську пісню і знову побачив набиті земляками поїзди — цілу трагедію свого поневоленого народу: «Уся! Уся його Вітчизна ось так — на колесах позагеттю, розчавлена, розшматована, знеосіблена, в корості, в бруді... розпачі!.. Голодна!.. безвихідна!.. безперспективна!..» Многогрішний з Грицьком Сірком вдерлися в поїзд «нумер 97» Владивосток — Москва, який, мовляв, возить ліс. Насправді ж виконував функцію пасажирського — «вся та валка вагонів була натоптана пасажирами до отказу, так що людські руки і голови, навіть ноги випиналися з вікон і з тамбурів. Темний і неосвітлений, «експрес» той гомонів, ні, гудів, як вулик, — зойкав, співав, кашляв простуджено...лементував дитячим плачем... Експрес!.. Не експрес, а ціла республіка на колесах». Антилюдяна більшовицька суспільна система відтинає генетичне коріння українському народові, ділить суспільство на «ворогів», рабів-каторжан і вірнопідданих режимові споживачів, пристосуванців, перевертнів.
Проте головні події в житті героїв розгортаються у тайзі. Великий інтерес викликають епізоди й сцени, в яких змальовано побут родини Сірків, полювання в тайзі, ловля тигра, рибальство, далекі переходи по сіхоте-алінських нетрях. Так постає екзотичний світ дикої й величної природи Уссурійського краю. Паралельно розвивається романічна сюжетна лінія: зародження й розгортання любовних почуттів, які охопили Григорія й Наталку Сірко. В цьому плані в підрозділі «Падь голуба» Грицько Сірко розповідає Многогрішному легенду про водоспад, який називають Дівчиною. Колись була красуня дівчина-удегейка, схожа на нашу мавку. «І любила одного чужинця. Любила — мовчала, нічого не сказала. А як він пішов десь геть і не вернувся, вона пішла в ліс і, заплакавши, впала навколішки, свого Бога благати, щоб завернув. І ждала, і плакала... Так і лишилась ждати далі. Та й став тоді на цім місці водоспад оцей». У душі юнака образ водоспаду й легенда асоціюється з образом його коханої Наталки, якій він так само соромиться зізнатися в своєму коханні. Ця сюжетна лінія особливо приваблива. Саме через цнотливе й ніжне кохання автор висвітлює силу людських пристрастей, розкриває багатий внутрішній світ героїв. Несподіваною була їхня перша зустріч: у тайзі Григорій, рятуючи від смерті юнака, потрапляє в родину тигроловів. Як з’ясувалось, цим юнаком була Наталка: «Яка вона хороша! Такої він, далебі не бачив. Якесь дивне поєднання дівочої краси і сердечності. Гнучка, як пантера, і така ж метка, а строга, як царівна». Жорстокий світ тайги загартував Наталку, разом із батьком й братами вона полює на тигра, але при цьому не загубила жіночої чарівності, ніжності, які бентежили Григорія, не давали душевного спокою. Поряд з дівчиною він відчуває себе щасливим, хоча й знав, що він, як зек-втікач, не має на неї права, але продовжував кохати. Юнак бореться сам із собою, страждає. Романіст змальовує цілу гаму людських пристрастей. Палко кохає Григорія і Наталка, але тайга зробила її обережною і рішучою, вона хоче перевірити силу своїх почуттів. Переконавшись у їх справжності, дівчина йде за ним у далеку дорогу, бо здатна на самопожертву в ім’я коханого. «Шлях їх прослався вперед, у невідоме. Десь навколо світу. Приготовані на всі труднощі, на жорстоку боротьбу й на втрати, вони спалили всі кораблі та й вірили у свою зорю, що просвічувала їм шлях, — шлях у життя. Шлях туди — десь на ту далеку, для одного із них зовсім незнану, сонячну Україну. А чи на героїчну битву і смерть за тую далеку, за тую незнану, за ту омріяну Україну».
Твір закінчується фінальною сценою вироку, який здійснює не Медвин, а Григорій Многогрішний над своїм катом-суддею під час полювання на тигра: «Тут... я тобі... й рев, тут я тобі й трибунал! — Підкинув гвинтівку і вистрілив. ». Не бажаючи, щоб за його вчинок страждали інші, Григорій чесно написав на снігу: «Судив і присуд виконав я — Григорій Многогрішний. А за що — цей пес сам знає».
Новаторський стиль роману: його підгрунтям є фольклорна основа з її багатством приказок й прислів’їв, народних дум, пісенної образності. Водночас письменник стриманий, поважний, прозорий і небагатослівний, чим продовжив традицію І.Франка і Панаса Мирного — ясність вислову, карбованість фрази. Автор примушує читача думати, не уникає афоризмів. Розповідь ведеться від автора-медіума, тобто всезнаючого оповідача.
Страшний документ доби
Тематика й ідея твору. Роман «Сад Гетсиманський» справив незвичайно сильне враження на читачів і сприйнявся як автобіографічний, оскільки переживання головного героя відтворено з великою психологічно правдивістю. Тема роману — змалювання радянської репресивної системи, облудного більшовицького правосуддя, яке панує в країні «пролетарської диктатури». Багряний одним із перших у світовому письменстві, ще до «Архіпелагу ГУЛАГу» (1970) О.Солженіцина, за словами Ю.Шевельова, розповів правду про ленінсько-сталінський терор, майже похований за нелюдських умов радянського режиму. Цей роман стоїть в одному ряді творів на «гулагівську» тематику, а саме: Артура Кестлера «Тьма опівдні», Віктора Кравченка «Я вибираю Волю», О.Солженіцина «Архіпелаг ГУЛАГ». Хоча роман Багряного і є звинувачувальним актом комуністичному режимові в СРСР, проте письменник трактує проблему ширше, виходячи із гуманістичної ідеї перемоги добра над злом, оптимістичної віри в людину.
Головна ідея роману набуває екзистенціального змісту і полягає у вічній трагедії людства в пошуках справжнього прогресу, у його випробуваннях і тернистих шляхах до демократії і гармонії, котрі символізуються такими постатями, як Мученик — Юда — Кат. Такі відвічні ідеали людства, як свобода, демократія, справедливість, гуманізм, зазнали девальвації, хоча революція оголосила їх святинями, несла на своїх прапорах. Що ж призвело їхнього до краху? Падіння гуманістичниї цінностей герої роману пов’язують із радянським тоталітарним режимом, побудованому на антигуманних марксистських постулатах. Комбриг Васильченко разом з батьком Андрія встановлювали радянську владу в Україні. Тепер же, страшно катований («потрощили кості, пробили іржавою залізякою ребра»), розчарований, він кається: «Я проклинаю той день і час... Коли я підпорядкувався приказові Льва Троцького... а не пішов з Симоном Петлюрою... Може б, ця мерзость не панувала...» Отже, самі ж українці долучилися до творення зла й антигуманного суспільства, стали його жертвами.
Назва твору символічна. У Біблії Гетсиманський сад — місце, де було зраджено Христа, його передсмертних молитв і страждань. Євангельський сюжет Андрієві Чумаку переказує в’язень Петровський. Цей опис у Святому письмі найбільше збентежив Андрія, давня трагедія немовби «рухала його серцем»: «...Темний, сповнений чорного, задушливого тропічного мороку сад, тоскна тиша... Христос на колінах з очима, наставленими в безодню душної ночі... Млость передсмертної душевної муки... Зрада... Відступництво Петра й відчуженість заспаних учнів. Самота... Безмежжя туги, нестерпний тягар відчаю... зловісний крик півня... Крик безнадії... Тріумф зла...» Передчуваючи страшні страждання, Син Божий звертається до Отця Небесного: «Отче мій, коли можна, нехай обмине ця чаша мене...» (Матвій, 26, 39). Ці ж слова взято автором за епіграф до роману, який надає творові трагічного звучання. І ось через дві тисячі років після євангельської містерії персонажі роману Багряного, замучені стражденнями в’язні радянської тюрми, знову повторюють: «Господи!.. Нехай же мине всіх і його ця чаша безглуздя!» Не обминув своєї долі Христос, пройшов свою Голгофу. Але його дорога — це шлях до неба і безсмертя. Гірка чаша страждань випала на долю Андрія Чумака: його земляки зрадили себе і Україну, вчинили великий гріх, допомагаючи більшовикам встановити антилюдяну радянську владу, поневолити свою Вітчизну. І знову на новому витку історії вже вкотре повторюється євангельський сюжет. І знову з’являються Юди, бо священик рідного села Андрія доніс на нього в НКВД. Як і Христос, український юнак іде дорогою Голгофи, дорогою страждань і розп’яття. Образ Андрія Чумака набуває символічного звучання, уособлюючи стражденний і мученицький шлях України.
Жанрова специфіка роману. За сюжетно-композиційною організацією «Сад Гетсиманський» є романом відцентровим, тобто центрогеройним, у якому всі події обертаються навколо головного персонажа Андрія Чумака. Одак з кожною сторінкою широко розгортаються картини суспільно-політичного буття російської імперії, зокрема радянської в’язниці, через призму якої і висвітлюється тоталітарний режим. Через це роман Багряного можна назвати «панорамним», бо ним широко й глибоко охоплено життя, суперечності доби, етичний і духовний світ людини, змагання правди з кривдою.
В «Саді Гетсиманському» використано фольклорний мотив — зустріч братів Чумаків удома перед смертю батька, щоб почути його заповіти. Водночас автор застосовує також прийом детективного роману — відгадування того, хто ж зрадив братів. У тканині твору Багряного важливу функцію відіграють описи, зокрема, тюремного побуту, допитів, катувань слідчими в’язнів, змалювання різного типу камер, карцерів тощо. Це «справжня енциклопедія радянської політичної в’язниці» (Ю.Шевельов).
«Огненне коло» (1953). Повість вийшла в Німеччині і має підзаголовок «Повість про трагедію під Бродами». Автор змалював події, яких не бачив і не пережив, на основі розповідей очевидців. У післямові Багряний писав, що звернувся до Бродівської трагедії 1944 року тому, що в нашій літературі ще не має творів на тему визвольної боротьби. Це мав бути роман у 4-х томах, одна з його частин — повість «Огненне коло». Правда, герої її Петро й Агата діятимуть згодом у романі «Буйний вітер».
Тематика й ідейний пафос повісті. В «Огненному колі» митець порушує питання трагедії недержавного народу, сини якого мусять воювати проти себе під чужими прапорами. Водночас у повісті підносяться гуманістичні проблеми буття людини, її активності й готовності до добра як діяння, прославляються побратимство і дружба. За концепцією автора, любов до Вітчизни, мужність, почуття відповідальності — вирішальні якості людини. Цими рисами автор наділяє своїх героїв — Романа й Петра, шлях яких до істини й прозріння складний. Пошук винуватців безневинних смертей молоді, цвіту української нації, національної трагедії переходить у шукання сенсу історії, моральної й духовної величі людини, яка силою обставин потрапляє в «огненне коло» Другої світової війни. Автор засуджує німецький фашизм й радянський тоталітаризм, захищає гуманізм, утверджуючи відповідальність українця за свій народ і його державність, яку потрібно здобувати. Він майстерно змальовує трагізм долі покоління 40-х, бійців дивізії СС «Галичина», висвітлює їх ілюзії і прозріння, які даються неймовірно важкою ціною.
Памфлет .Іван Багряний написав брошуру — програмний для нього памфлет «Чому я не хочу повертатися до СРСР?», де виклав політичну декларацію національної гідності й прав людини, яка пережила примусову репатріацію, насильство, тортури, приниження як колишній в'язень, остарбайтер, полонений, позбавлений власного імені. Він логічно обґрунтував закономірність еміграції з Радянського Союзу — батьківщини-мачухи, котра пішла на геноцид проти власного народу.
Отже, І.Багряному належить визначне місце в українській літературі ХХ ст., котру збагатив новою проблематикою, системою образів та ідей, новими жанровими формами. Дослідники діаспори так визначили основну мету його творчості — «змалювання найкращих якостей української людини». Справді, з великою силою письменник поетизував світле начало в людині, її розум, зичливість, доброту й людяність. Адже завданням мистецтва митець вважав глибоко пізнавати й прекрасно втілювати дійсність, змальовувати людські прагнення до добра, правди й гармонії. Мислив Багряний етичними категоріями, тому в його творах переважає сильне емоційне напруження. Водночас автор не забуває соціального начала, висвітлюючи його, застосовує публіцистичну оголеність думки, чітко висловлює свою безкомпромісну позицію. Філософські проблеми екзистенціалізму, які знайшли відбиття в його прозі, зумовлюють її гуманістичний пафос, а потреба в героїчному й героїчних характерах стають домінуючими у його художніх шуканнях. Внаслідок такого сплаву постав неповторний художній світ його творів, які викликають неослаблений інтерес у читачів і дотепер.