Виділяють три періоди в історії вивчення особистості:
- філософсько-літературний (від древніх часів і до початку ХІХ ст.);
- клінічний (лікарі-психіатри – з початку ХІХ ст. і до початку ХХ ст.);
- власне експериментальний (з початку ХХ ст. – займаються професійні психологи) – ввели математико-статистичну обробку експериментальних даних з метою перевірки гіпотез і отримання достовірних фактів, на основі яких будувались експериментально перевірені, а не вигадані в умі теорії особистості.
Піонером експериментального підходу є англійський психолог Р. Кеттел. Він разом з Г. Айзенком розпочали експериментально вивчати особистість. В Росії – це А. Ф. Лазурський. Г. Олпорт заклав основи нової теорії особистості під назвою “теорія рис”, а Р. Кеттел, використавши метод Г.Айзенка, придав цій теорії експериментальний характер, ввівши метод факторного аналізу, заклавши основи сучасної тестології особистості (розробив 16-факторний тест Кеттела). Г. Олпорт дав наступне визначення: особистість – це індивідуально своєрідна сукупність фізіологічних систем – рис особистості, яка формується при житті, якими визначається своєрідність мислення і поведінки.
У різні часи особистість розглядалась в залежності від концептуальних підходів в психології, а ще раніше — в філософії. Психологія як самостійна наука виникла в ХІХ ст., коли з’явилися експериментальні методи вивчення психіки і поведінки людини (піонерами були німецькі дослідники Г.Гельмгольц, Г. Фехнер — засновник психофізики). Але формально початок сучасної наукової психології відносять до 1879 р., коли Вільгельм Вундт заснував першу психологічну лабораторію в Лейпцігу. Він, разом з Е.Б. Титченером та іншими заснував структуралізм, який розглядає психіку як з'єднання елементарних процесів свідомого досвіду (безпосередньо). Психолог шукає відповіді на питання “щ о ? “— розділяючи внутрішній досвід на його елементи; “я к ? “ — формулюючи закони поєднання цих елементів і “чому? “ — пояснюючи душевні процеси, вказуючи на процеси, які протікають паралельно в нервовій системі. Виділяли 3 категорії елементів: відчуття, уявлення і почуття. Ці елементи об'єднувалися за законами асоціації.
Функціоналізм, який виник у кінці ХІХ — на початку ХХ ст. в США на основі дарвінської теорії еволюції (Джон Дьюі, Уільям Джемс), взагалі не створив системи, а включав в себе набір ідей про адаптивну значимість психічних процесів.
Біхевіоризм (Джен Уотсон, 1913 р.) розглядав поведінку людини від народження до смерті, спостерігаючи її (об'єктивно). Спостереження поведінки може бути подано у формі стимулів (С) і реакцій (Р). Головне — описувати, пояснювати, прогнозувати і управляти поведінкою. Акцент — як досвід формує поведінку; тому їх інтерес був зконцентрований на процесі научіння. І. П. Павлов і його послідовники надовго визначили уявлення про рефлекторні механізми поведінки. Зараз є декілька напрямків біхевіоризму. Вони виключали з психології сприйняття, емоції, пізнання, хоча зараз ці розділи відкидаються тільки деякими біхевіористами.
Гештальтпсихологія (виникла на початку ХХ ст., теоретик і методолог її є Макс Вертгеймер) була протестом проти уявлень про психічне як суму окремих незалежних психічних процесів. Загальна ідея її — всі психічні процеси функціонують як цілісні утворення — як гештальти, а не елементарні прояви поведінки (біхевіоризм). Вони зробили великий вплив на розвиток психології особистості (когнітивні процеси — пізнавальні — роль знань в психічних процесах і поведінці).
Психоаналіз ґрунтується на визначенні співвідношення свідомого і несвідомого, психічної динаміки і психічної структури особистості. Він був поштовхом для розвитку систематичного вивчення розвитку особистості, її норми і патології та заклав основи психотерапії. Засновником його був З.Фрейд.
Структура особистості за З. Фрейдом складається з 3‑х психічних інстанцій: Оно (Іd) — інстинктивні потяги, які підпорядковані принципу задоволення; Его (Ego) — психологічна інстанція, яка опосередковує зв'єязок Оно з зовнішнім світом і з третьою інстанцією — Супер-Его (Super-Ego), яка включає соціальні заборони, норми та ідеали. Его, підпорядковуючись психіці людини.
Гуманістична психологія (Ш. Бюлер, А. Маслоу, Карл Роджерс — зародилася на початку 50‑х років ХХ ст.) висунула положення про внутрішній світ особистості, його ценз, що не тільки виражає суть особистості, але й визначає всю систему психологічних структур людини. Особистість в системі гуманістичної психології виступає не як окремий розділ психологічної науки і практики, але як таке ядро в психології людини, яке визначає гуманістичну суть психологічного знання, що відповідає не тільки потребам науки, але й етичним принципам вивчення і практичної допомоги людині на основі психологічних знань.
Виділяючи екзистенціальну спрямованість людини (в усій повноті і унікальності існування особистості), її феноменологічні внутрішні відношення, ця теорія розглядає її не як машину (біхевіоризм) і не як залежну повністю від неусвідомлених мотивів (фрейдизм), а як особистість, яка постійно створює себе, усвідомлює своє призначення в житті, регулює кордони своєї суб'єктивної волі... Людина на протязі тривалого часу відчувала себе в житті маріонеткою, яка зроблена за шаблоном економічними силами, силами неусвідомленого, або ж навколишнім середовищем. Але вона послідовно висуває нову декларацію незалежності. Вона відмовляється від незручностей, несвободи. Вона вибирає себе, пробує в самому складному і часто трагічному світі стати самим собою, - не лялькою, не рабом, не машиною, але унікальним індивідуальним “Я”. Ця течія приводить в життя новий погляд на людину як на суб'єктивно вільну, яка вибирає, створює своє “Я”, відповідає за нього (К.Р. Роджерс).