Філософія Китаю в своєму розвитку пройшла три основні етапи:
o VІІ ст. до н.е. – ІІІ ст. н.е. – зародження і становлення стародавніх національних філософських шкіл;
o ІІІ-ХІХ ст. н.е. – проникнення в Китай із Індії буддизму (ІІІ ст. н.е.) і його вплив на національні філософські школи;
o ХХ ст. н.е. – сучасний етап – поступове подолання замкнутості китайського суспільства, збагачуючи китайську філософію досягненнями європейської та світової філософії.
Стародавніми національними філософськими вченнями в Китаї є:
Ø даосизм;
Ø легізм;
Ø конфуціанство;
Менш поширеними були:
v моізм;
v натурфілософія;
v номіналізм.
Після проникнення в Китай буддизму (ІІІ ст. н.е.) і до кінця ХІХ ст.
( другий етап ) основу китайської філософії складають:
· чань-буддизм (національний філософський буддизм, який виник в результаті впливу китайської культури на індійський буддизм, який був запозичений Китаєм);
· неодаосизм;
· неоконфуціанство.
В ХХ ст. національна китайська філософія збагатилася досягненнями світовими філософськими думками, а також і ідеями:
Ø марксизму;
Ø відомих європейських філософів;
Ø американською філософією прагматизму;
Ø християнською релігією.
Для китайського бачення світу і оточуючої реальності (що знайшла відображення в китайській філософії) характерно:
v сприймання своєї країни – Китаю – як центру існуючого світу;
v поняття окремих подій, історії в цілому як циклічного процесу;
v усвідомлення своєї відповідальності перед Небом і Землею за вірне втілювання на Землі космічних циклів;
v сприйняття людини, природи і космосу як єдиного цілого;
v консерватизм свідомості, звернення в минуле, боязнь перемін;
v не виділяння окремих людських особистостей із колективу;
v усвідомлення безпорадної людини в боротьбі проти природної стихії; пріоритет, який віддається колективним формам праці; звідси – повага і пріоритет перед організаційною силою – державою;
v сприйняття людської особистості, колективу, суспільства і держави – як єдиного цілого; поширення в суспільстві вертикальних зв’язків (влади і підлеглих), субординації, відповідальність перед начальниками, сприйняття глави держави, а державу – з’єднуючою силою суспільства;
v конформізм у взаємовідношеннях, віддавання переваги спокою і
v бездійству;
v розуміння життя перш за все як життя Духа в тілесній оболонці, віддаючи перевагу земному життю загробному, прагнення максимально продовжити життя окремої людини на Землі (за допомогою трав, фізичних вправ, правильного способу життя і правильного відношення до оточуючої діяльності);
v сприйняття нереальних сил як реальність;
v повага до батьків, старших, предків та духів (“шенів”).
Згідно китайській філософській традиції людина є згустком трьох видів космічної енергії: цзин, ци, шень.
Цзинь – енергія зародження всього сутнього, “корінь”, “насіння” живого організму.
Ци – матеріально-духовна енергія, яка служить “будівельним матеріалом” всього сутнього.
Шень– невичерпна духовна енергія, що існує в людині, яка складає основу людської особистості і не зникає після смерті людини.
Сприйняття китайською філософією людини має ряд особливостей. На відміну від західної філософської традиції китайська філософія:
Ø не дає чіткого поняття, намагається вникнути в сутність людини не шляхом виведення чітких понять, а шляхом створення і вивчення її образу;
Ø починає відлік людського життя не з моменту народження, а з моменту зародження;
Ø не виключає людину назавжди із системи людських відносин після смерті, тобто людина залишається в системі людських відносин після смерті нарівні з живими людьми;
Ø виділяє в якості духовного центру людини не голову, а серце;
Ø сприймає людину як частину природи і космосу;
Ø закликає цінити земний відрізок життя, максимально продовжувати його тривалість.