Китайська філософія.

Філософія Китаю в своєму розвитку пройшла три основні етапи:

o VІІ ст. до н.е. – ІІІ ст. н.е. – зародження і становлення стародавніх національних філософських шкіл;

o ІІІ-ХІХ ст. н.е. – проникнення в Китай із Індії буддизму (ІІІ ст. н.е.) і його вплив на національні філософські школи;

o ХХ ст. н.е. – сучасний етап – поступове подолання замкнутості китайського суспільства, збагачуючи китайську філософію досягненнями європейської та світової філософії.

Стародавніми національними філософськими вченнями в Китаї є:

Ø даосизм;

Ø легізм;

Ø конфуціанство;

Менш поширеними були:

v моізм;

v натурфілософія;

v номіналізм.

Після проникнення в Китай буддизму (ІІІ ст. н.е.) і до кінця ХІХ ст.

( другий етап ) основу китайської філософії складають:

· чань-буддизм (національний філософський буддизм, який виник в результаті впливу китайської культури на індійський буддизм, який був запозичений Китаєм);

· неодаосизм;

· неоконфуціанство.

В ХХ ст. національна китайська філософія збагатилася досягненнями світовими філософськими думками, а також і ідеями:

Ø марксизму;

Ø відомих європейських філософів;

Ø американською філософією прагматизму;

Ø християнською релігією.

Для китайського бачення світу і оточуючої реальності (що знайшла відображення в китайській філософії) характерно:

v сприймання своєї країни – Китаю – як центру існуючого світу;

v поняття окремих подій, історії в цілому як циклічного процесу;

v усвідомлення своєї відповідальності перед Небом і Землею за вірне втілювання на Землі космічних циклів;

v сприйняття людини, природи і космосу як єдиного цілого;

v консерватизм свідомості, звернення в минуле, боязнь перемін;

v не виділяння окремих людських особистостей із колективу;

v усвідомлення безпорадної людини в боротьбі проти природної стихії; пріоритет, який віддається колективним формам праці; звідси – повага і пріоритет перед організаційною силою – державою;

v сприйняття людської особистості, колективу, суспільства і держави – як єдиного цілого; поширення в суспільстві вертикальних зв’язків (влади і підлеглих), субординації, відповідальність перед начальниками, сприйняття глави держави, а державу – з’єднуючою силою суспільства;

v конформізм у взаємовідношеннях, віддавання переваги спокою і

v бездійству;

v розуміння життя перш за все як життя Духа в тілесній оболонці, віддаючи перевагу земному життю загробному, прагнення максимально продовжити життя окремої людини на Землі (за допомогою трав, фізичних вправ, правильного способу життя і правильного відношення до оточуючої діяльності);

v сприйняття нереальних сил як реальність;

v повага до батьків, старших, предків та духів (“шенів”).

Згідно китайській філософській традиції людина є згустком трьох видів космічної енергії: цзин, ци, шень.

Цзинь – енергія зародження всього сутнього, “корінь”, “насіння” живого організму.

Ци – матеріально-духовна енергія, яка служить “будівельним матеріалом” всього сутнього.

Шень– невичерпна духовна енергія, що існує в людині, яка складає основу людської особистості і не зникає після смерті людини.

Сприйняття китайською філософією людини має ряд особливостей. На відміну від західної філософської традиції китайська філософія:

Ø не дає чіткого поняття, намагається вникнути в сутність людини не шляхом виведення чітких понять, а шляхом створення і вивчення її образу;

Ø починає відлік людського життя не з моменту народження, а з моменту зародження;

Ø не виключає людину назавжди із системи людських відносин після смерті, тобто людина залишається в системі людських відносин після смерті нарівні з живими людьми;

Ø виділяє в якості духовного центру людини не голову, а серце;

Ø сприймає людину як частину природи і космосу;

Ø закликає цінити земний відрізок життя, максимально продовжувати його тривалість.