Воно” несвідоме

(лібідо)

У філософії ХХ ст. авторитетним та впливовим були ті течії, що намагалися осмислювати суспільство, суспільну історію та соціальні проблеми: адже у ХХ ст. історія не лише почала рухатися прискореними темпами, а й ускладнилася такою мірою, що поза філософським її охопленням як цілісного явища навряд чи могла бути вивченою із достовірністю.

Концепція культури та історії О.Шпенглера:

Ø історія людства являє собою сукупність співіснуючих культур;

Ø кожна культура є замкненою або локальною, непроникненною зовні, базується на дусі певного народу, який ї творив;

Ø усі без виключення прояви певної культури містять в своїй основі якийсь єдиний “профеномен”, тобто перше формоутворення;

Ø “профеномен”, якщо його відкрити, постає відмичкою для поглибленого розуміння будь-яких явищ певної досліджуваної культури;

Ø культура – це цілісне утворення; вона являє собою своєрідний універсам буття;

Ø кожна культура проходить 4 періоди свого життя: весну, літо, осінь, зиму, тобто вона спочатку іде вгору, але досягнувши вершини, починає занепадати (зокрема, коли переходить у стадію цивілізаційного розвитку).

У філософії ХХ ст. вагоме місце належить релігійній філософії. Найбільш поширеною та авторитетною у ХХ ст. постала філософська концепція неотомізму – оновленої філософії Томи Аквінського, яку в 1879 р. проголошено офіційною філософською доктриною католицької церкви.

Неотомісти наполягають на єдності в людині душі й тіла, вважають, що пізнання розпочинається із відчуття, із реальних контактів людини із дійсністю, але ці контакти повинні активізувати наш розум, який потенцію пізнавального акту переводить у дійсність.

Суть філософської концепції неотомістів:

· світ речей нам наданий реально;

· цей світ може засвоюватися практично у досвіді життя;

· і сьогодні залишаються в силі тлумачення Св. Томою симфонії розуму та сили;

· відповіді на найважливіші для людини питання слід шукати у текстах Святого Письма та в божественному об'явленні;

· вирішення найважливіших проблем світової філософії можливе лише на ґрунті релігійного світогляду, божественного об'явлення;

· пізнання розпочинаються із відчуття, із реальних контактів людини з дійсністю, але переходить в активізацію тих кращих інтелектуальних здібностей, якими наділив нас Бог.

Авторитетним напрямом релігійної філософії була також протестантська теологія, яка отримала назву негативної, оскільки різко підкреслювала принципову не співмірність Бога та світу, а через це і неможливість розумового осягнення Бога (неотомісти, йдучи за Св. Томою, наголошували на необхідності орозумнення волі).

Серед філософських течій релігійного спрямування варто згадати також теософію, учення “живої етики” та російську релігійну філософію.

Представники теософії ґрунтували свої твердження на тезі про те, що релігії усього світу ведуть розмови про одне й теж – про виявлення божественного у відношенні до людини.

Учення “Живої етики” базувалося на етичних тезах давньоіндійських філософсько-релігійних течій, називаючи себе різновидом йоги. Воно стверджувало матеріальність усього існуючого, щоправда, проводячи розрізняння тонкої матерії і грубої.

Російська релігійна філософія найбільш широко і потужно розгорнула свою діяльність на початку ХХ ст. Вона включила у поле своєї проблематики всі найважливіші проблеми світової філософії, проте підпорядкувала їх розуміння і вирішення релігійному світогляду.

Погляди представників “діалектичної теології” протестантизму:

К.Барка:

Бог постає принципово недосяжним для світу і поза Його волею немає і не може бути людського із Ним діалогу;

за людиною лишається тільки одне – віра: щира, віддана, непохитна;

Бог сам відкриває себе людині та світу, коли вважає це доречним.

П.Тілліха:

у світі людини існує принципова розірваність між сутністю та існуванням (їх єдність постає лише характеристикою Бога);

фундаментальною людською характеристикою постає турбота про сенс буття: її свідома реалізація робить людину релігійною;

своє відношення до Буття людина виражає у культуротворенні;

вирішальне значення для розвитку культури людства мають “кайроси” – ключові моменти історії, у які Бог відкриває себе людині;

у “кайросі” відбувається прорив людини до над часової основи історії, що потім відіграє вирішальну роль для життя людини та суспільної історії.

Р.Бультмана:

існування – це перший рівень життя, і воно може бути справжнім чи несправжнім;

піднести людину над цим рівнем може тільки віра, яка є явищем інтимно-індивідуальним і не підлягає визначенню чи дослідженню, а може лише переживатися;

людина, що має віру, звільняється від обтяжливих рис існування і постає справді релігійною незалежно від приналежності до тієї чи іншої церковно-релігійної конфесії.

“Нова філософська хвиля” кінця ХХ ст. ініціює:

§ розрив із усією попередньою філософською традицією;

§ проголошення почуття більш виправданими, ніж логічні міркування;

§ надання волі проявам інстинктів життя і створення нової “чуттєвості”, що революціонізує людину;

§ повернення до стану “до-логосу”, де людина розмовляла голосом щирого почуття.

Основні принципи (позиції) постмодерну:

· антилогіцизм (антипанлогізм) – протест проти будь-яких, а по-перше, логічних унормувань думки чи інтелектуальної діяльності;

· антидемаркаціонізм – протест проти будь-яких різких розмежувань різних у класичній культурі напрямів діяльності, тобто принципове наполягання на тому, що наука, мистецтво, міф, фантазія повинні в реальному живому людському самовиявленні зливатися, а не протистояти одне одному;

· вторинне засвоєння – діяльність на основі тих феноменів, які вже виявлені у історії культури;

· вільний герменевтичний дискурс – відкидання будь-яких норм у веденні розмови-діалогу із явищами культури, людини та людської життєдіяльності.