Зміст
Розділ 1. Основи донцовського світогляду
Розділ 2. Вимоги «чинного» націоналізму Д.Донцова в контексті європейських філософських ідей
Воля, як закон життя
Героїзм
Романтизм
Фанатизм і аморальність
Творче насильство та ініціативна меншість
Висновки
Використана література
Розділ 1. Основи донцовського світогляду
Початки свідомого українського націоналізму можна, за словами самого Донцова, частково знайти вже в Гоголя і Куліша. Виразно вони виступають в Шевченка, Лесі Українки і Миколи Міхновського[8: 4]. В «Самостійній Україні» Міхновського, пише Донцов: «Ми бачимо новий світогляд, наскрізь націоналістичний і наскрізь активістичний… Брошура виходить з поняття нації та її боротьби. Їй були іманентні революційність і зачіпний націоналізм…, тому зачисляю цю невелику брошуру до тих немногих голосів, що рвали з провансалізмом, кличучи до нового націоналізму»[5: 15].
Сам Донцов будує новий націоналізм, як світогляд народу, який визнає ідею нації, тобто ідею людської спільноти, що є, або хоче бути, організованою в окрему політичну одиницю на принципі волі якій він надає головного значення. Але поняття волі важко окреслити докладно. Причини труднощів у тому, що воля – явище психічне, а людина не має можливості збагнути, з чого постають психічні прояви. Психіка або думка є річчю в собі, і як така входить в обсяг метафізичних міркувань. Ми знаємо, що вона існує, але не знаємо чим вона є[2: 117]. Великі мислителі душу визначали по-різному. Аристотель назвав її ентелехією (щось, що свою ціль несе в собі). Бергсон говорить про неї, як про життєвий елян. Шопенгауер її називає волею до життя, що діє сама з себе. Також Донцов, за Шопенгауером, називає цю душевну властивість волею, підкреслюючи, що воля в такому розумінні виявляється під різними видами. Потрібно уточнити, що під волею Шопенгауер розуміє не тільки метафізичну властивість душі, але принцип світу і першу причину буття взагалі. Донцов, натомість, поняттям волі окреслює лише особливу суть самої душі, яка виявляється під різними видами[9: 25]. Пізнаванню і мисленню він приписує тільки функційну роль, як і Шопенгауер.
Варто звернути особливу увагу на той момент, що ідеалістична основа ідеології Донцова не полягає у волюнтаризмі як філософському напрямку, про що твердить багато його визнавців і противників, бо Донцов зовсім не мав у планах прийняти всеціло теоретично-пізнавальну систему Шопенгауера, хоч і початково тяжіє до неї при окреслюванні душевних властивостей людини.
Він старається будувати національну ідеологію на природних властивостях психіки, які можна досліджувати не метафізично, а феноменологічно. Отже, не на волі, як метафізичному принципі світу, але на душі як нематеріальній і складній частині буття, будує Донцов свою ідеологію – на душі, в проявах якої гонове намагання і свідоме хотіння, або воля, є одним з численних проявів, на які багата людська психіка. Якщо ж філософськи окреслювати ідеалізм Донцова, то він є ідеалізмом історичним, який вважає ідеї за головні рушійні сили історії. Це ясно виходить із цілої творчості Донцова і в тому перша його заслуга, що він під час значного поширення матеріалістичного світогляду у світі зумів ясно визначити українську національну ідеологію на базі ідеалізму, протиставляючи його доктринам матеріалізму[2: 130].
«Чинний ідеалізм» був прийнятий в постановах Конгресу ОУН в 1929 р., як головний принцип організованого націоналістичного руху, і залишився в такому розумінні до нинішнього дня.
Воля у феноменологічному розумінні є складником психічного життя, яке має три основні роди властивостей: прямування, пізнавання і почування. Прояви цих властивостей знані з власного життя і спостереження оточуючого середовища. Такими проявами в основному займається психологія, яка старається не тільки описати всі явища психічні, але дати також їх класифікацію. Загалом, кожна з трьох психічних властивостей виступає у двоякій формі. Так у прямуваннях розрізняємо гонові намагання і свідоме хотіння або волю. В пізнаванні розрізняємо смислові почуття і почуття духовні. Кожна з цих форм має ще цілу низку специфічних окреслених якостей. Гонове намагання виявляється в самих вітальних гонах зберегти життя і в стремліннях. З головних стремлінь, про які найбільше говорить Донцов у «Націоналізмі» назвемо стремління до діяльності, до значення, до володіння, до творчості, до заінтересувань, стремління любові, соціальні стремління тощо.
Ця властивість душі, яку Донцов називає волею жити і панувати, є не чим іншим як природним гоновим намаганням[9: 51]. Вважаючи за найголовнішу основу національної ідеології волю нації до життя, влади, експансії, Донцов тим самим підкреслює важливість двох головних якостей гонових намагань, які з внутрішньої природи проявляються в людині і є напрямлені забезпечувати підтримування роду, тобто забезпечувати життя і ріст одиниці і народу. Цими головними гонами є гін збереження життя, що відповідає шопенгауерській волі до життя і стремління володіти, що менш-більш відповідає ніцшіанській волі до влади[12: 49].
Донцов вказав на суттєвий чинник природи, що існує в кожній людині і в кожному народі задля збереження його існування. Цим чинником є природне гонове намаганння всіх живих істот, і, зокрема, людей. Воно науково досліджене і доведене. Зрозуміло, що силу індивідуальної та національної волі Донцов не відкрив перший. Але він вказав на потребу зміцнення в нас волі нації до життя, влади і експансії, отже спричинився до усвідомлення цієї природної сили на українському ґрунті[2: 125]. В що оформилося це усвідомлення, нам можуть показати лише безпосередні ідеї Донцова. У своїх працях Дмитро Донцов сформував повнішу структуру українського вольового націоналізму, визначив його категорії (величини):
воля, як закон життя, її форми;
воля влади;
роль від`ємного моменту;
романтизм, догматизм, ілюзіонізм;
фанатизм і «аморальність»;
свідоцтво історії – «романтизм» як чинник поступу – синтез раціоналізму та інтерраціоналізму (ірраціоналізм);
творче насильство та ініціативна меншість, як порядкуючі сили.
Перед тим, як характеризувати засади чинного націоналізму Д.Донцова, варто зауважити, що вони, тобто їх суть, є відображенням своєї епохи – епохи тоталітаризму, експансії, превалювання маси над одиничністю[13: 165]. Якраз через це вони увібрали в себе погляди тієї європейської філософії, яка стала підгрунтям суспільної думки тогочасного цивілізованого світу. Тому нашим завданням є на основі аналізу націоналістичних вимог Донцова показати впливи європейських філософів на формування його світоглядних позицій.
Розділ ІІ. Вимоги «чинного» націоналізму Д.Донцова в контексті європейських філософських ідей
Воля, як закон життя
«На цій волі, – пише Донцов – не на розумі, на даній аксіомі (не на доведеній правді), на самостійному, постулаті, та бездоказовім пориві, мусить бути збудована наша націоналістична ідея, коли ми хочемо утриматися на поверхні жорстокого життя. Бо воля нації до життя як пожадання неясно відчутного другого ладу речей (Фіхте) є підставою всякого опертого на ній, свідомого стремління, всякої ідеї. Бо розум, ідея, лише тоді стає рушійною силою, коли сама «діє як афект» (Йодль). «Воля влади» (Ніцше), «Життєвий етан» (Бергсона), «Жадоба перемоги» (Джека Лондона), чин для чину, «без мети», щоб «гнатися у безвість» (Лесі Українки), «фантазії» Шевченка, елемент «нерозсудного» (Гоголя), «правда сильного» і «правда сили» (Куліша) – ось як характеризували цю волю чужі і наші провідники»[2: 149]. Висвітливши вже існуюче ставлення до «філософської волі», Донцов запитує: «Яка ж суть крилася за тими висловами?» – і зразу ж відповідає: «Дефініція тут нічого не допоможе. Ця ірраціональна здібність людської душі не вміщається в мову понять. Її треба вміти почути». Як слушно каже Шопенгауер: «Волю так само тяжко схопити поняттям, як і останній зміст слів Бог, сила, простір». Це є щось, що переживається, відчувається, але не пізнається. Головною її прикметою є те, що вона є ціль у собі, рух, що не залежить від об`єкту, але шукає його в собі[9: 55].
«Новонароджена дитина, – пише Шопенгауер, – бурхливо рухається, казиться і кричить: вона страшенно хоче, хоч ще й не знає, чого вона хоче». Новонароджене кричить… Це власне був той крик волі, ірраціональної, безмотивованої, то перший крик новонародженого, який для римського права був конечною передумовою існування особи. Далі Шопенгауер зве цю волю, як щось всупереч до інтелекту, не втомлюється, не старіється. Воля є для нього первісна сила. Це вічне стремління абстрактне, ірраціональне, щастя в собі. В ньому людське щастя, і лише в ньому, в цьому переході від бажання до його задоволення, а від нього до нового бажання.
Головним двигуном наших вчинків, на думку Донцова, є власне бажання, афекти, пристрасті, за якими йдуть у хвості мотиви. Поступ відбувається… відповідно до різних родів почуття, тобто ніяким способом не відповідно тих чи інших понять… Поступ, врешті-решт, іде своїм шляхом незалежно від них (доводів розуму), переважно не після відірваних, лише після невисказаних правил, виразом яких є людина. Бо воля діє навіть там, де її не проводить жодне пізнання… Однорічний птах не має жодного уявлення про яйця, для яких він будує своє гніздо, молодий павук не знає нічого про грабунок, задля якого він плете свою сітку. Головним двигуном поступів є сліпа діяльність, яка йде у парі з пізнанням, але ніколи не ведеться ним. «Певно, що закон залежності діє в світі, але те, власне, що каже якість причині… діяти, є природна сила, і як така безпричинна, тобто лежить цілковито поза ланцюгом причин, є безмотивна». (Шопенгауер). Мотиви з`являються потім. Шопенгауер говорить про «сліпу діяльність», що діє сама з себе, лише в супроводі, але не під проводом розуму, «чин був з початку». Підіймаючи свою тезу про першенство чину, Шопенгауер переносить її з області явищ природи до області людських дій[2: 150].
«Цілком так само, – пише він – … є й там, де вже не причини і подразнення викликають появу явищ, лише мотиви. Також у діях звірів і людей». В світі природних явищ, спостерігає Шопенгауер, «тверде стремить… стати рідким, рідке газом…, жодне тіло не є без стремління…, без жадоби. Ніде немає непорушної точки»[17: 543]. Цей рух за знаменитим філософом, якраз є сутністю життя в світі природи, так само як у світі людських дій, але не причини і мотиви. «Свідомість, – каже Гюйо, – обіймає досить обмежену частину життя і діяльності людей. Загально беручи, підставою і первісним джерелом чинів, роблених навіть з повною свідомістю, є глухі інстинкти». «Розум, – повторював Юго Барес, – яка ж то незначна частина нашої душі». А.Суарес писав: «Інтелект багато про себе думає, а тимчасово він є продукт природи, папуга, що удає орла». На подібній точці погляду стояв і Ніцше: «Цей гін (який він називає гоном утримання роду), що володіє однаково найвищою і найпосполитішою людиною, вибухає час від часу, як пристрасть духу, а тоді має коло себе чудовий світ узасаджень і каже усіма силами забути, що є в суті своїм чином, інстинктом, шаленством, безпосередністю». Цей гін є причиною всіх зусиль і активностей, що оживляють природу. Це є сила в собі; без неї ні розум, ні інтелект не мали б нічого до роботи. Ця воля, (яку Шопенгауер називає ще «сліпою активністю», «хотінням», «тугою», «підривом», «снагою», «люттю», «гнівом», «ненавистю») є перша гілка дерева життя. В цій волі немає жодного декартівського «Cogito, ergo sum». Інтелект засада другорядна, підпорядкована у світі, витвір пізнішого походження[9: 71].
Та воля до життя це те, що вже дальше нічим не дасться пояснити; таке, що, навпаки, треба покласти в основу всякого пояснення. Це найреальніше в світі ядро дійсності. Воно є «не наслідком пізнання життя, не другорядне щось…, лише перше і безумовне» (Шопенгауер). Те саме каже мислитель, який зрештою – не так далекий своїми думками від щойно цитованого автора, Спенсер: «Інтелект не є силою лиш річчю, яку рухають і якою творять сили, що стоять поза нею. Сказати, що розум керує людиною так само немудро, як сказати, що нею керують її очі. Розум це око, через яке бажання бачить свій шлях, щоб себе заспокоїти».