г ленням до визначення істини: вона му-
сить бути абсолютною, повною, вічною і незмінною. їй властивий всезагальний і обов'язковий характер. Тому ідеальним для подібного знання може бути математика, яка відсторонює все мінливе, відносне і нестійке. Із цього слідує, що при такому розумінні істини її джерело і критерії не можуть мати досвідного характеру, - тому, що відчуттєвий досвід нетривкий і непевний.
Істина може бути виведеною лише з розуму, вона полягає лише в розумових, логічних зв'язках і змістах, і лише розумом може бути перевіреною. Однією з важливих рис раціоналізму є ототожнення реальних причинно-наслідкових зв'язків з відношеннями логічного виведення.
Дійсна причина (ссша) і логічна підстава (гаіїо) розглядалися як синоніми. Р. Декарт визнавав існування вроджених ідей і дуже різко підкреслював визначальність раціоналістичного критерію істини. Вроджені ідеї не визначали всю сукупність знань людини. Основну кількість знань людина набувала через досвід розумового мислення. Однак вроджені ідеї мали визначальне значення для тих ідей, які створювалися шляхом логічного виведення. Вони були наче зразками, безумовними, очевидними і ясними, з якими необхідно порівнювалися всі здобутки активного розуму-інтелекту.
Він вважав, що дійсна філософія мусить бути єдиною як за своєю теоретичною частиною, так і за методом. Наука мусить бути стрункою логічною системою, яка ґрунтується математичними засобами. Як і у випадку з філософською позицією Ф. Бекона, розробку методу універсального філософського дослідження Р. Декарт пов'язував з основою природничих наук. Оскільки саме вона забезпечувала можливість позбутися хиб, які супроводжують дослідження виключно засобами спекулятивних методів, поширених у теології та попередній філософії. Р. Декарт також розповсюджує власну критику на обіг думки, засвідченої тим, Чи іншим ав-
Історія філософії
торитетом. Саме визнання авторитетного характеру істини призводить до помилок та хибних уявлень. Істина не може бути засвідчена виключно вірою. Відтак, необхідно відмовитись від всіх суджень, котрі коли-небудь були сприйняті на віру.
Необхідності перегляду мусить зазнати і метод передачі знання: звичай і приклад мусить бути трансформований у перевірку індивідуальним розумом істини. Лише індивідуальне знання, яке набуло значення достовірності може вважатися за істинне. Однак індивідуальна достовірність мусить узгоджуватися з принципом об'єктивної достовірності. Цей шлях передбачає необхідність утворити власний механізм перевірки будь-якого знання: тому початком ставлення до будь-якого знання, що стало предметом сприйняття розуму мусить стати принцип сумніву. Саме принцип сумніву і його методологічне значення спонукають до радикальної зміни всієї попередньої побудови наук і філософії.
Наукове знання мусить бути побудованим як єдина система, а не як сукупність випадкових істин та відкриттів. Основою таких знань може бути певна система найочевидніших і достовірних тверджень. Вони ґрунтуються на наявних вроджених ідеях, безсумнівних та самоочевидних, і систематизують у логічній послідовності все наново перевірене та набуте знання. Це знання охоплює як знання про самочинну та об'єктивну природу, так і знання, яке набувається розумом. Розум за Р. Декартом здійснює функцію, яку звично називають рефлексією, тобто спостереженням розуму над власною діяльністю за допомогою власних же засобів.
Головна ідея раціоналізму Р. Декарта визначає його впевненість у тому, що два шляхи пізнання (природи та розуму) цілком рівноправні і ведуть до одного результату: розум, осягаючи себе, пізнає водночас і природу, а пізнаючи природу, набуває насамкінець знання і про себе. Саме таке дослідження стає розробкою методу дослідження, який би враховував відповідне розуміння істини, мав логіко-математичної основу та був універсальним щодо застосування - міг би застосовуватися у дослідженнях як природи, так і мислення.
.. . „ Правила методу лише через певний час
Метод пізнання. Чотириу . , ^ /
поспіль формулювання були зведені до
правила методу^ ґ •' ~ V, тг
г ^ основних чотирьох. Сам Р. Декарт зга-
дує про двадцять одне правило, які стають керманичем для розуму у здобуванні ним істинного знання. Проте чотири основні правила вичерпують принципову основу методу, і їх застосування має, на думку філософа, забезпечити безперечну істинність добутків.
____________ Частина III. Філософія Нового часу ХУІ-ХУІП ст.__________
Перше правило методу Декарта вимагає визнавати за істинне лише те, що сприймається і постає у дуже ясному і чіткому вигляді, або ж є очевидним. Цим визначається інтуїтивний характер дії першого правила. Варто зазначити, що саме Р. Декарту належить визначення терміну «інтелектуальна інтуїція», як розумове сприйняття безсумнівної істини. Також це правило є і цариною дії сумніву. Якщо щось постає у безсумнівній, очевидній формі - то щезає необхідність продовжувати дослідження. І навпаки. Інтелектуальна інтуїція за Декартом є цілковито безпомилковою, і не потребує додаткових зусиль розуму. Те, що інтуїтивне - безсумнівне, а все те, що не підлягає інтуїтивній чіткості є сумнівним і потребує перевірки. В якості критерію істини, інтуїція визначається як стан розумової самоочевидності. Водночас, саме інтуїція дає нам впевненість у тому, що вимагає перевірки.
Принципи вчення про інтелектуальну інтуїцію Р. Декарта мали значний розвиток у картезіанстві та інших раціоналістичних системах та методах. Проте саме поєднання дії інтелектуальної інтуїції та сумніву стали предметом критики багатьох філософів, і, зокрема Дж. Віко. Цей мислитель закинув Р. Декарту особистісне психологічне сприйняття очевидності та сумнівності, що позбавляє їх становища критеріїв істинності чи хибності.
Друге правило методу пропонує розділити кожну річ або явище на більш прості складові, щоб потім зосередитись на таких вже неподільних і прости явищах, які мають безсумнівний та очевидний характер. Це є етап аналізу, чи пошуку вихідних позицій знання. Головна мета полягає у тому, щоб виокремити самоочевидні речі чи явища для створення підґрунтя для дійсного дослідження.
Третє правило Декарта полягає у тому, що у пізнанні думка мусить прямувати від найпростіших і найдоступніших нам речей (в емпіричному і гносеологічному аспектах) до більш складних. Цей вивід і є дедукцією. Математична дедукція Р. Декарта не є тотожною дедукції у схоластичних працях, чи дедукції як методу Арістотеля.
Четверте правило полягає у тому, щоб найповніше класифікувати весь існуючий матеріал. Це правило має чотири основні операції:
1) Вказується на необхідність найповнішої класифікації матеріалу до здійснення індукції (до дії другого правила);
2) Орієнтація на повну індукцію, як перший щабель і умова дійсної передумови дедукції;
3) Вимога достатньої повноти, точності і коректності у процесі самої дедукції. Дедукційне розмірковування порушується, якщо за його провадження визнають істинними проміжні ланки, які ще необхідно довести і ствердити. Те ж саме стосується і порушення послідовності та порядку розгляду ланок доведення.
17 -2-3048
Історія філософії
4) Розширення до вимоги повноти у застосуванні всіх правил методу. Лише тоді можливе здійснення будь-якого аналізу і дослідження.
.- . Вже було наголошено на ролі сумніву,
Методологічне значення... .„ . •' •'
п _ яку він відіграє у здійсненні правил ме-
сумніву Р. Декарта-1 „ г ' г
•^ г толу. До важливих зауважень методо-
логічного характеру щодо сумніву варто згадати про істотну відмінність змісту сумніву Р. Декарта від сумніву в скептицизмі. Скептицизм, відмінний від догматизму власним послідовним сумнівом щодо вихідних тверджень сумнівності (послідовний скептик мусить скептично ставитись і до власного скептицизму) все ж не отримує позитивного добутку з застосування власних підходів. Нове знання скептика полягає у доведенні суперечностей щораз нового вчення чи теорії, які стають предметом осмислення скептика. Р. Декарт наполягає саме на евристичній функції застосування принципу сумніву. Наслідком такого застосування може стати не лише підтвердження сумнівності предмета дослідження, але й ствердження істинності того чи іншого положення та спонукання до методологічного досягнення нового знання на основі вже безсумнівних істин (аксіом).