г, . .. Даний розділ є продовженням вивчення
Загальні риси античної^ .. г
| Ф |
.... ... античної спадщини, яка складається не
їлософп та принципин .
. ... тільки з теоретичних роздумів, але и
періодизації,. г . .
специфічного світовідношення і світосприйняття, що й створювало неповторний спосіб життя. Проте для подальшого дослідження і усвідомлення особливостей нового періоду філософування, згадаймо деякі риси того, що тепер ми визначаємо як філософію.
Як відомо, філософія - це звернення до фундаментальних основ буття. За М. Гайдеґґером, вона є запитування, яке водночас ставить під запитання того, хто запитує. Можна сказати, що філософія є сформульоване прагнення людини до цілісного буття. Це звернення людини, що усвідомила своє дійсне призначення.
Таким чином, філософія - це особливий стан свідомого інтелектуального заглиблення у царину буття. Однак, такий інтелектуальний стан передбачає внутрішню зрілість, субстанційність людини. Тобто по-справжньому звертатись до буттєвих глибин може людина, що усвідомлює себе в ньому і намагається здійснити власну присутність. Як бачимо, філософія суттєво відрізняється від наукових дисциплін і за метою, і за об'єктом, і за суб'єктом. Отже, вона, за Гераклітом, дещо відмінне від усього звичайного, дещо принципово «самостійне».
Філософія - це усвідомлення єдиної буттєвої праоснови всього існуючого. А також того, що, так званий, реальний світ займає своєрідне проміжне становище між буттям і ніщо. Людина має не тільки зрозуміти таке своє серединне положення, але й усвідомити власне призначення. Тоді вона вдається до філософування. Для стародавніх греків «філософування» було не простим мисленням, але специфічним способом життя, здатним вести людину до розгадки «останніх питань» буття, до розуміння мета-фізичного, такого, що є підґрунтям природного.
Початки грецької філософії співпадають з початком відкриття людиною себе в світі, свого місця відносно оточуючого, іншими словами, з суб'єкт-об'єктного роздвоєння світу. Роздуми, аналізування, порівняння, співставлення збігаються у філософський дискурс. А це вже риса нового світовідношення. Піфагор таке світовідношення називає «любо-мудріє». Він ніби акцентує, що філософія - це вже «не мудрість». Мудрість відкрита буттю. Повна мудрість, у розумінні грека, притаманна лише античним
Історія філософії
богам. Мудрість у людському світі ніби повертає людину до буття як цілісності, втягуючи його всередину, в наслідок чого вона забуває власне «я». Можна сказати, що мудрий знає буття ціною власного «я». Філософ, навпаки, шукає смисл буття за допомогою власного «я». Однак на цьому шляху його чекають перешкоди. Справа в тім, що розгортання логічного апарату мислення, як не дивно, віддаляє шукача від усвідомлення метафізичного, тобто цілісності буття, часто-густо зводячи інтерес до сутгєвос-тей поцейбічного, тобто наближаючи його до науки. Так, філософський дискурс формує власного носія - дослідника, який здатний грамотно формулювати питання і, спираючись на логіку, поступово шукати на нього відповідь, проте, нестримне прагнення буття і злиття з останнім, у нього зникає. У кращому випадку воно перетворюється на звичайний інтерес, а звуження філософування - до логічних операцій, що згодом робить людину нездатною ані до дійсного запитування буття, ані до отримання відповіді, (бо чистий теоретик, позбавлений внутрішньої цілісності також втрачає здатність входити у владу цілого), але й позбавленою навіть такої потреби. Тобто віддаляючись від мудрості, філософія у якості любомудрія переводить прагнення першої в латентний стан, так би мовити, у стан «до запитання», до дійсного запитування. Але очевидним це стане значно пізніше, коли філософія у повній мірі історично відпрацює себе як чистий дискурс і наукова дисципліна.
Для грека філософія ще містила активну пам'ять мудрості. Але саме тут філософія формується і як зникаюча мудрість, і як дискурс, що розпочався. І мудрість, і дискурс постають у ній в якості діалектичної єдності. У період ранньої класики - в цій єдності домінувала мудрість (так звані досократики); висока класика є свідченням їх динамічної врівноваженості; згодом у елліністичній філософії передує дискурс. Відомо, що для Сократа і Платона філософування було дійсним способом буття-мислення, тобто філософія змогла заявити про себе як логіка (діалектика) тільки тому, що була етикою, яку надихав буттєвий логос. Дійсно, «філософія має сенс як людський вчинок» (Гайдеґґер). Таким чином, щоб здійснити запитування, яке потім стане підґрунтям дискурсивної інтерпретації, людина має вести життя у відповідності до буття, вічного, а не до потреб тимчасового сьогодення. Тому дивуватись фатальному вибору Сократа може тільки той, хто вже не є справжнім філософом, для кого філософування звелося до голого дискурсу. Проте, для філософа Сократа не було етичного вибору в тому, чи пити йому чашу з отрутою: він знав потаємне і не міг не діяти відповідно. Це людина, яка своєю екзистенцією досягла буття, а буття розкрилося певною мірою в його екзистенції. Отже не дивно, що саме Сократ є уособленням символу людини взагалі (пригадайте типовий приклад логічної побудови: «Сократ - людина»).
Частина І. Історія Стародавньої філософії
Згадаймо Платона. В очах звичайних людей він теж дивак. Відмова від перспектив блискучої кар'єри поета і драматурга, нездоланна вірність духу вчителя, духу філософування, нестримне бажання, попри всі перешкоди (навіть ціною власної волі), втілити у життя принципи ідеальної держави... Але для самого Платона вибору також не було. За його власним виразом, нефілософ відрізняється від філософа як той, що спить, від того, хто не спить, тобто знає буття. Те знання є не абстрактним, а своєрідним «захопленням» буттям, яке, не залишає людині вибору, роблячи її провідником буття, істотою дійсно вільною на відміну від тих, хто перебуває в мареві ілюзій поцейбічності. Гайдеґґер вважав, що істина філософування укорінена в долі людської присутності. А ця присутність здійснюється у свободі. Етика Сократа і Платона не просто органічна їх філософії. Саме вона і робить їх філософами. Вона ніби народжена з мисле-буттєвих основ і відповідає божественному у світі. У цих умовах філософський дискурс бере початок не в мінливій випадковості сьогодення, а в натхненні, надиханні буттям і завершується в способі життя.
В одному з листів Платон писав, що йому було «очень стьідно перед самим собой, как бьі не оказалось, что я способен лишь на слова, а сам никогда добровольно не взялся бьі ни за какое дело». Але відчуття сорому в даному контексті збігається з відчуттям страху, впевненістю, що його слова втратять метафізичну вагомість, якщо він не підкріпить їх дієвим вчинком. Він вважав, що етичною недосконалістю людина відлучається від мисле-буттєвих основ.
Відповідність етичних поглядів онтологічній доктрині в елліністичних системах дещо інша. Для нових мислителів філософія вже - досить суттєво диференційована. Це своєрідна сукупність логіки, фізики та етики, де етика логічно моделюється та картинно демонструються. Часом здається (на прикладі сократичніх шкіл), що етичні принципи штучно пе-далюються, щоб справити більш сильне враження на оточуючих. Часом тут етика занадто розумна, бо випливає з логіки поцейбічності, і не завжди підказана самим буттям. Проте, редукція філософії в європейській свідомості до суто теоретичної діяльності хоча і відсуне її від античного ідеалу філософування, яке передбачало єдність буття і відкриту йому людину, але станеться значно пізніше.
Складається враження, що антична філософія цілеспрямована до мудрості, але не здатна її досягти. І як тут знову не пригадати Піфагора, бо для нього філософія - просто «любов до мудрості», але якій підпорядковане життя. Це туга за мудрістю! Це прагнення до неї і водночас усвідомлення неможливості її досягнення хитрощами мислення окремої людини, у свідомості якої буття обмежене зведенням до буття думки. Хоча,
Історія філософії
можливо, з усіх надбань європейської культури саме філософія в дійсному значенні слова, найближче стоїть до осягнення буття в його тотальності. Проте, досягнення останньої передбачає таке зусилля індивідуального духу, яке буде здатним перевести майстерність чистого філософування на принципово новий рівень. Тому слід не сумувати, а відкривати для себе споконвічну філософію, але, найцікавіше - відкривати філософа в собі і усвідомлювати, що дійсна філософія не гірше за мудрість. Просто це різні плані сприйняття світобуття.
Як феномен теоретичної діяльності філософія починається з VI ст. до н.е. в Стародавній Греції і завершується у VI ст. н.е. за часів Римської імперії. Тобто антична філософія проіснувала близько 1200 років, об'єднуючи в собі духовну спадщину стародавніх грецьких і римських мислителів, яка укладається в три етапи: класика (або еллінська філософія), елліністична філософія та філософія доби Римської імперії. Проте, слід зауважити, їм передував міфологічний період. Це переддень філософії. Тут міфологія є певний світогляд (краще - світовідношення), тобто вона містить у собі тільки дещо філософічне. О. Ф. Лосєв називає таку філософію дорефлективною, бо світоглядні моменти у такий свідомості дані нерозподілено і злитно.
Класика ^І-ГУ ст. до н.е.) є початковий період античної філософії. Філософія тут - це рефлексія над міфом, тобто останній стає об'єктом мислення. Якщо дорефлективна філософія не розрізняє об'єктивне існування живих істот з суб'єктивним життям, то перша рефлексія над міфом приводила до усвідомлення в ньому суб'єкта і об'єкта. Чуттєвий космос у цілому постає в якості об'єкту, хоча різні періоди класики вносять свої риси.
Рання класика чуттєвий космос трактує інтуїтивно (досократики); середня класика - дискурсивно, як пошук наделементних узагальнень (софісти, Сократ); відношення високої класики до космосу - діалектичне і загальнокосмологічне, тобто у вигляді системи ієрархічних рівнів категорій (Платон); у пізній класиці чуттєвий космос розумівся не категоріально-діалектично, а енергійно, у вигляді вчення про Розум-першодвигун як межу всіх чуттєво-елементарних проявів (Арістотель).
Досократівська думка була в захопленні від відкриття «фюсіс», тобто того, що за звичаєм ми перекладаємо як «природа». Проте, для нас важливим є не простий переклад, а заглиблення у значення грецького слова. «Фюсіс» тут не «природа» на противагу людській історії. Такого протиставлення поки ще немає, бо свідомість ще не усвідомлює, наприклад, специфіки соціального. Тому і «фюсіс» тут - повновладдя буття, що саморозгортається у світ, втілюючись у світ речей, істот, явищ у якості
Частина І. Історія Стародавньої філософії
загального першопочатку, першозакону їх існування, тобто божественної основи. «Логос» є закон, що імманентно притаманний «фюсіс». Тому людина має, за Гераклітом, вслуховуватись у силу речей і діяти у згоді з нею. Проте, зауважує він, оскільки «володарю речей властиве намагання приховуватись», то людина має скористатися своїм найціннішим даром уроз-уміння, обмірковування... Таким чином, Геракліт ніби уособлює в собі дві тенденції античності. З одного боку, заглибленість у тотальність буття, в якій перебуває мудра людина, а з іншого - він (а в його особі всі досокра-тики) розпочинає «запитування» буття.
Досліджуючи матерію, що стає, і сталі форми її буття як одне ціле, усвідомлюючи чуттєвий космос як абсолютну єдність протилежностей -матерії та форми, рання класика відкриває діалектику. Проте, діалектика тут ще не мала статусу самостійного механізму існування буття і свідомості, а була вплетеною в чуттєву матеріальність космосу.
Тільки середня класика зробить діалектику предметом теоретичних досліджень. Переорієнтація філософської свідомості з космогонічної проблематики на тему людини, бо саме тут зосереджені проблеми, вирішенням яких зацікавлена філософська думка класичної доби (софісти, Сок-рат). Дехто таку діалектику називає суб'єктивною, проте, краще говорити про дискурсивний характер їх філософії, протиставляючи його інтуїтивно-описовим побудовам попередників.
Середній класиці притаманне висування на передній план дискурсивного розуміння речей. Зрозуміло, така виключна дискурсивність руйнувала цілісну картину світу і вносила певні риси релятивізму, проте, саме в цьому полягав новий крок у розгортанні філософського досвіду. У цьому сенсі неможливо обминути спадщину софістів.