Друга історична форма позитивізму, відповідно позитивної філософії, що прагнула здійснити перетворення філософії у науку шляхом максимального зближення її з конкретними науками, була представлена у вченнях Р. Авенаріуса та Е. Маха.
Згідно О. Кошу, як ми пам'ятаємо, метою й межею позитивної науки і позитивної філософії є опис явищ та їх послідовності, і на основі чого встановлення закономірностей. Філософія представляє собою вияснення найзагальніших законів явищ. О. Конт писав: «Основний характер позитивної філософії виражається у визнанні усіх явищ підкореними незмінним природничим законам, відкриття і зведення яких до мінімуму і складає мету наших зусиль»1.
Г. Спенсер завершив розробку «системи синтетичної філософії». Він звів усі закони науки до одного - закону еволюції як поступового переходу від «невизначеної беззв'язної однорідності до визначеної і зв'язної різнорідності». Але і О. Конт і Г. Спенсер були впевнені у остаточному характері відкритих позитивною наукою законів. Ця впевненість була також пов'язана з уявленнями, згідно з якими остаточність цих відкриттів визначається тим, що за межами самих відчуттів відкривати більше немає чого, тобто їх позиція феноменалістська.
Позитивізм у особі Г. Спенсера, орієнтуючись на природничонау-кове знання, створив остаточну картину Всесвіту, що представляє собою
1 Родоначальники позитивизма. Вьш. 4. Опост Конт. - СПб., 1912. -С. 6.
Частина V. Світова філософія XIXстоліття
опис явищ і їх послідовності. За ними ж - непізнаванне, невідома нам «сила», яка дає людям впевненість в існуванні «безумовної реальності, що не має ні початку, ні кінця».
На межі ХІХ-ХХ ст., коли відбувався бурхливий розвиток природознавства, виявилось, що картина світу далека від повноти і остаточності; більше того, побудована на основі класичної механіки, вона руйнується під напором нових наукових відкриттів. Звідси випливав дуже важливий висновок, що перша форма позитивізму з претензіями на філософське вираження цієї картини Всесвіту, йде до занепаду. Цілком логічно, що перша форма позитивізму була визнана метафізикою, після чого просто «смішно визнавати «містико-метафізичні» побудови Г. Спенсера як позитивні».
«Емпіріокритицизм» Р. Авенаріуса вбачав метафізичність першого позитивізму у визнанні існування реальності, хоча й непізнаванної, у побудові картини світу і його законів, основаних на наукових даних. Тому він продовжує перетворення філософії у філософію науки.
Ріхард Авенаріус, засновник «емпіріокритицизму», народився у Парижі в 1843 р., навчався у Ляйпціґу та Берліні. З 1878 р. викладає «індуктивну філософію» у Цюріхському університеті, Швейцарії, де й помер у 1896 р. Основні твори: «Філософія як мислення про світ по принципу найменшої трати сил. Пролегомени до критики чистого досвіду» (1876), «Критика чистого досвіду», 2 т. (1888-1890), «Людське поняття про світ» (1891), «Про предмет психології» (1894-1895).
Р. Авенаріус - досить відомий вчений, але був «філософом навіть у своїх заняттях фізіологією, психологією та соціологією».
Концепції Р. Авенаріуса та Е. Маха мають багато спільного (наприклад, принцип економії сил у науковому дослідженні та ін.), але вони й відрізняються. Е. Мах, наприклад, не приймав термінології Авенаріуса, підкреслював свою роль як вченого, а не як філософа.