Зародження неогеґельянства в Англії відноситься до 60-х років XIX ст., коли була опублікована книжка Дж. X. Стірлінга «Секрет Гегеля» у 1865 р., який перший ознайомив англійців із гегелівською філософією. Засновником цієї школи вважається Т. X. Грін (1836-1882). Його зусилля продовжили Джон і Едвард Керди. Дійсним же засновником, главою англійського неогеґельянства став Френсіс Бредлі (1846-1924). Головний його твір - «Явища і реальність» (1893).
Згідно Ф. Бредлі, гегелівське вчення було неправильно витлумачено. Насамперед це стосується гегелівського положення про єдність і боротьбу протилежностей, у якому було перебільшено момент боротьби. У Гегеля, вважає Ф. Бредлі, є момент єдності. Перебільшення моменту боротьби є наслідком того, що наукове пізнання однобічно фіксує дійсність, неспроможне охопити її, оскільки всі наукові й філософські положення внутрішньо суперечливі. Внутрішня суперечливість понять є ознакою нереальності об'єкту, є симптом видимості. Поняття відхиляється від дійсності, фіксує лише видимість. Поняття простір, час, рух, зміна, причинність і т. д. є не що інше, як видимість. Більше того, усі поняття виражають лише видимість, а усі прагнення проникнути у сутність дійсності за допомогою понять є марними, вважає Ф. Бредлі.
Таким чином, видимість існує і має певну «людську цінність». Але все існуюче мусить якось належати до дійсності і бути її проявом. Така позиція дозволяє Ф. Бредлі перейти від видимості явищ до дійсності.
Історія філософії
Отже, критерієм видимості є внутрішня суперечливість; абсолютним критерієм дійсності повинна бути несуперечливість, властивістю дійсності - гармонія. Але виявляється, що думка не здатна осягнути дійсність як єдність, цілісність, оскільки вона містить і сприйняття і воління, естетичне почуття, задоволення, страждання. Все це у сукупності є досвід і складає абсолютну дійсність.
Таким чином, уся дійсність є досвід, але досвід не людський, а абсолютний. Абсолют - то є всеосяжний досвід, як сукупність психічних переживань.
У Абсолюті розчиняються, загасають усі суперечності. Абсолют має бути гармонійним, його елементи не повинні змішуватися між собою, боротьба не повинна бути просто боротьбою. Має існувати деяка єдність, якій боротьба підвладна, і цілість, у якій вона не боротьба. Абсолют не підвладний ніяким змінам. Ф. Бредлі пише, що прогрес і регрес у світі є, але ми не можемо думати, що Ціле рухається вперед або назад. Абсолют не має своєї власної історії, хоча він і містить у собі незліченну кількість історій. Абсолют не має пір року, але одночасно несе свої листя, плоди і квіти. Абсолют, нарешті, не може ні з чим співвідноситись, оскільки він стає тоді чимось меншим, ніж Всесвіт.
Інший представник англійського неогеґельянства Бернард Бозан-кет (1848-1923, основний твір «Філософська теорія держави», 1899) розглядає існування цілісної дійсності, яка у чуттєвому спогляданні виступає у формі окремих змістів, а в системі знання - як ціле. Б. Бозанкет також приходить до поняття Абсолюту, прообразом якого у земному світі є держава. Абсолют (держава) - то єдиний повноцінний індивід, всі інші індивіди - лише видимість. Усі соціальні суперечності, конфлікти зменшуються, пом'якшуються і взагалі знімаються у Абсолюті.
Джон Мак-Таггарт (1866-1925) - ще один представник англійського неогеґельянства. Д. Мак-Таггарт розглядає діалектику Геґеля як процес реконструкції; звідси нижчі категорії - то лише абстракції, що ведуть до вищих категорій і лише найвища категорія може бути «незалежною і реальною». Суперечності не є причиною руху, а лише проявляються у русі. Рушійною силою «діалектичного руху» є «відношення абстрактної ідеї до конкретної». Тому наступна категорія доповнює попередню. Д. Мак-Таггарт визнає існування духовної реальності, оскільки матеріальні субстанції не можуть бути описані несуперечливо, а, отже, не можуть існувати реально. Дійсною реальністю є дух, єдина духовна субстанція. Дух складається з окремих кінцевих «духів» або індивідуальних «Я». Характеризуючи дух, Д. Мак-Таггарт пише, що він безсмертний, а те, що називається смертю, є лише частина позачасового безкінечного ритму прогресу.
Частина V. Світова філософія XIXстоліття
Таким чином, у Бредлі індивід поглинається Абсолютом, у Ройса намічається тенденція розпаду Абсолюту і продовжується у Бозанкета, у якого Абсолют стає індивідом і цінністю. У Мак-Таггарта ця тенденція завершується: Абсолют розпадається на множинність індивідів (на «частини і частини частин»), для впорядкування яких виникла потреба у «контролюючому індивіді».
Отже, англо-американське неогеґельянство витлумачує філософію Геґеля у дусі примирення, зняття суперечностей, звільнення індивіда з-під безособової влади загального, Абсолюту, що призводить до виникнення у США філософського напрямку - персоналізму: Б. П. Боун (1847-1910), У. Ш. Браітмен (1884-1954), Р. Флюеллінг (1871-1960) та ін.
Італійське неогеґельянство представлене двома видатними постатями: Бенедето Кроче (1866-1952, глава цього напрямку) і Джованні Джен-тіле (1875-1944) та інші, менш впливові. Філософські вчення Б. Кроче і Д. Джентіле тісно пов'язані, хоча є, звичайно, і відмінність. Полеміка між ними продовжувалась понад 30 років, у якій вони торкались усіх основних проблем філософії, історії, моралі, політики тощо. їх полеміка почалася з політичних питань, що постали перед країною після Першої світової війни: виникнення фашизму, з одного боку, вимагало свого обґрунтування, а з іншого - визначення своєї позиції. Д. Джентіле своїм вченням і діями відверто підтримував фашизм, у якого немає і не може бути майбутнього. У цьому, власне, трагедія Д. Джентіле. Б. Кроче спочатку підтримував фашизм, потім переосмислив свою позицію і перейшов в опозицію до нього. Але і Б. Кроче, і Д. Джентіле були настільки впливовими особистостями, що визначали не одне десятиліття духовне життя Італії. Як свідчать італійські історики філософії Д. Реале і Д. Антисері, філософський спадок Д. Джентіле складає зібрання творів у 55 томах, розподілених на 4 групи, а Б. Кроче - ще більше: лише твори по історії літератури і політики складають 54 томи, 12 томів нарисів з різноманітної тематики; окрім, власне, філософських творів.
Згідно Б. Кроче немає нічого реального окрім духу, який розгортає свій безкінечний зміст у історичному процесі. Дух Б. Кроче розуміє як діяльність. Існує два типи діяльності: теоретична діяльність, пізнання, і практична діяльність або дія.
Теоретична діяльність розпадається на:
а) естетико-інтуїтивну, здійснює пізнання індивідуального, одини
чного;
б) логіко-інтелектуальну, здійснює пізнання універсального, зага
льного.
Практична діяльність розпадається на:
29 — 2-3048
Частина І. Історія Стародавньої філософії
двійка створила трійку, трійка створила всесвіт», - є лише натяком на триєдність світу, а не його поняттям.
Однак, не можна заперечувати, що символ «ці» і сьогодні має дуже великий вплив на свідомість людини, і наше знайомство з китайською філософією починається задовго до того, як ми вперше спробуємо розгорнути сторінки праць видатних китайських філософів. Так само було і в історії. Символ виник раніше, ніж з'явилися філософи з їхніми працями. Він був неначе результатом, до котрого прийшла міфічна свідомість китайців, і першою, нерозвиненою формою їх філософії, яка спробувала його пояснити для себе, точніше, пояснити те, що ховається за цим символом, і завдяки цьому спробувала оформити свої думки текстуально. Тут доречним буде пояснити цей процес кантівським поворотом думки: якщо це дійсно, то як це можливо. Якщо сприйняття такої форми Всесвіту є дійсним для людини, чи означає це можливість його існування для будь-якої іншої людини?
Підтвердження такої думки можна знайти, розглядаючи змістовно стародавній китайський міф. Найбільша кількість свідоцтв з міфології міститься в трактаті «Шань хай цзи»(«Книга гір та морів», ІУ-ІІ ст. до н.е.), а також у фрагментах давнього історичного твору «Шу цзин» («Книга історії», ХІУ-ХІ ст. дол.е.) та книги ворожби «І цзин» («Книга перемін», VIII, VII ст. до н.е.), які входять до впорядкованого Конфуцієм П'ятикнижжя, та ін. Спочатку стародавній китайський міф не мав цілісної форми. Він складався з багатьох сюжетів, які належали різним племенам, що населяли Китай. До найбільш відомих міфів слід віднести міф про хаос, який розповідає про виникнення світу з безформної маси, міф про створення світу, яке відбувається засобом відокремлення неба від землі, котрі спочатку перебували у хаосі, подібно середині курячого яйця (відокремлення неба від землі походило від зростання з того яйця Пань-гу - міфічної персони, з котрою пов'язано виникнення явищ природи, природних стихій і людей). Одним з найпоширеніших міфів був міф про Нюй-ву - своєрідного деміурга, твореця світу жіночої статі, котра виліпила людей з глини та річного льосу і мала вигляд напівлюдини-напівгадюки; багато розповідали про інший міфічний персонаж - Фу-сі (східний Китай), який вмів готувати їжу на вогнищі, створив рибальські сіті та вперше побачив на спині коня-дракона, що вийшов з ріки Хуанхе, триграми {ба гуа), які з того часу використовують для ворожби.
З часом Фу-сі та Нюйва стали зображуватися в парі. Хвости їх були переплетені. Це символізувало їх близькість як чоловіка та жінки. Іноді їх розглядали як брата та сестру, котрі, врятувавшись від потопу, вступили до шлюбу і спробували відродити людство. Існували й інші міфи.
Історія філософії
а) економічну, спрямована на досягнення індивідуальних цілей;
б) етичну, яка визначається моральним благом, універсальним.
На кожному етапі дух досягає більш високого рівня. Звідси, чотири частини філософії духу Б. Кроче, кожній з яких відповідає твір.
«Естетика як наука про вираження і загальна лінгвістика», 1902.
«Логіка як наука про чисте поняття», 1905.
«Філософія практики. Економіка і етика», 1908.
«Теорія і історія історіографії», 1917.
Д. Джентілле визнає єдину реальність - Актуальний мисленний процес. Реальність - то Акт (звідси назва філософської системи - актуалізм), або «мисль мисляча», мисль як творчий процес, що здійснюється. Матеріальний світ - то лише ілюзія, оскільки він є «мисль помислена», тобто здійснена, минула, як вичерпаний і тому абстрактний процес.
Матеріальний світ у такій формі не існує, оскільки реальність є лише Акт, «актуальна мисль», яка творить усе суще і саму себе, якій ніщо не передує, яка не об'єктивується, вільна й неозначена. «Мисль мисляча», як єдина, безкінечна категорія, що розвивається, Акт - то сфера діалектики. «Мисль мисляча» як мертвий, нетворчий елемент, ілюзія - досліджується формальною логікою, безкінечною множинністю категорій.
Таким чином, гегелівський абсолютний дух італійськими неогеґе-льянцями був витлумачений як духовна активність.
Напередодні Першої світової війни з'являється небувалий інтерес до філософії Геґеля у Німеччині. В. Віндельбанд зазначав у «Оновленні гегельянства», що «світоглядний голод» охопив молоде покоління, і воно шукає задоволення у Геґеля. Як відомо, позитивізм з його реформами філософії, і неокантіанство якраз і уможливили цей «світоглядний голод». Характерним для німецького неогегельянства є поступова втрата логічності & раціональності, ірраціоналізація діалектики.
Слід зазначити, що В. Дільтей, одним із перших робить спробу витлумачити філософію Геґеля ірраціоналістично. В «Історії молодого Геґеля» (1905) він пише, що Геґель традиційно тлумачився як раціоналіст, але в молодості він був скоріше ірраціоналістом у дусі філософії життя. Геґель визначає характер дійсності через поняття життя. Г. Глокнер вважав, що позиція Дільтея - то лише відкриття. Філософія Геґеля повинна бути доповнена колом проблем ірраціонального.
Ріхард Кронер (1884—?) переконаний, що Геґель найбільший ірраціоналіст, якого тільки знала історія філософії.
Йонас Кон (1869-1947) теж тлумачить діалектику Геґеля у дусі ірраціонального, заявляючи, що пізнання призводить до діалектики, оскільки воно є «раціоналізація ірраціонального», а джерело діалектики міститься у відношенні «ірраціонального» до Каіїо.
Частина V. Світова філософія XIXстоліття
Артпур Лібертп (1878-1946) пропонує систематичний виклад «критичної» діалектики, у якому піддається аналізу соціальне буття і робиться висновок про унеможливленім зняття протиріч, притаманних йому. А. Лі-берт спочатку тлумачить діалектику антиномічно, оскільки антиномії притаманні усім предметам, уявленням, поняттям та ідеям. Але згодом А. Лі-берт починає усвідомлювати джерело антиномічної діалектики у трагізмі здійснюваних світових подій, а тодішній характер культури як трагічний. Звідси обґрунтовується концепція трагічної діалектики.
У французькому неогеґельянстві, представленого іменами Ж. Валя (1888-1974), О. Кожева (1902-1969), Ж. Іпполіта (1907-1968) та ін., продовжується ірраціоналізація філософії Геґеля. Ж. Валь тлумачить усю гегелівську філософію у дусі проблематики «нещасної свідомості», яка досліджується у дисертації «Нещасна свідомість у філософії Геґеля» (1929). Свідченням росту популярності гегелівської філософії у Франції, були, наприклад, лекційні курси про Геґеля О. Кожева, які відвідували Ж.-П. Сартр, М. Мерло-Понті, Р. Арон, Ж. Іпполіт та ін.
Російським неогеґельянцем вважається Іван Ільїн (1882-1954). У творі «Філософія Геґеля як вчення про конкретність Бога і людини» (2 т., 1918) І. Ільїн поєднує релігійно-філософську (В. Соловйов) та феноменологічну (Е. Гуссерль) традиції.
Розділ 5. Філософія життя
Філософія А. Шопенгауера
™ . . Артур Шопенгауер народився 22 лютого