Основні ідеї прагматизму були сформульовані американським мислителем Ч. С. Пірсом (1839-1914) у доповіді, прочитаній на засіданні «Метафізичного клубу» у 1872 р. у Кембриджі, пізніше опублікованій у часописі «Популярний науковий щомісячник» (1878) у двох статтях -«Закріплення вірувань» і «Як зробити наші ідеї ясними».
Пірс формулює принципово нове (не тільки стосовно новоєвропейської філософії, а й філософії взагалі) розуміння пізнавального процесу (певне наближення до такого підходу знаходимо хіба що в Канта, який навіть вживає вислів «прагматистська віра», і пізніших мислителів - Фай-гінгера, Бредлі, Ніцше й Берґсона). Йдеться про відмову розглядати пізнання стосовно «зовнішньої» (об'єктивної) реальності і перенесення уваги на внутрішню його специфіку. У зв'язку з цим Пірс говорить вже не про знання, а про віру (Ьеііеі*- вірування, упевненість), яку розуміє як готовність (навіть звичку) діяти певним чином. Відповідно пізнання тлумачиться як процес досягнення вірувань, призначення яких - спрямовувати наші дії. Вірування спричиняє звичну поведінку, доки не виникає якесь «утрудненім»; це породжує «сумнів», що зумовлює неспокій, який ми всіляко прагнемо усунути. Сумнів вимагає позбавитись утруднення, сти-
Частина VI. Розвиток сучасної світової філософії
мулює дії для його усунення - таку ситуацію Пірс називає дослідженням., «Подразнення, спричинене сумнівом, викликає боротьбу, спрямовану на досягнення стану вірування ... з сумнівом боротьба починається і з його припиненням закінчується. Отже, єдиною метою дослідження є встановлення вірування»1. «Можна припустити, - продовжує Пірс, - що цього нам недостатньо і що ми шукаємо не просто вірування, а істинного уявлення. Проте піддайте таку фантазію випробуванню, і вона виявиться позбавленою грунту; варто досягти твердого вірування, і ми будемо цілком задоволені - незалежно від того, буде це вірування істинним чи помилковим. Найбільше, що можна стверджувати, - це те, що ми шукаємо вірування, про яке ми думали б, що воно істинне»2.
Сказане приводить до висновку про визначення значення понять, якими оперує наука, практичними наслідками їх застосування. Звідси випливає і знаменитий «принцип» (або «максима») Пірса стосовно змісту істини: якщо розглянути практичні наслідки, спричинені об'єктом пізнання, то поняття про всі ці наслідки й буде повним поняттям об'єкта. Інакше кажучи, істинною буде та ідея, керуючись якою наша діяльність приводить до наслідків, яких ми сподівалися; істинна та ідея, яка виправдовує наші сподівання, яка «працює», дає корисний результат.
Зусилля Пірса були продовжені професором психології Колумбійського університету В. Джемсом (1842-1910), який надав ідеям Пірса системної форми у праці «Прагматизм». Джеме аналізує насамперед Пірсо-ве розуміння істини, як багатоаспектного феномена, підсумовуючи свій аналіз у таких твердженнях: істина створюється у процесі перевірки ідеї; істина є те, що «працює», виправдовує пани сподівання; істина - це корисність; істина грунтується па довірі; істина має узгоджуватись із попередніми й наступними істинами.
Джеме розгортає прагматизм у плані «радикального емпіризму», що витлумачується як учення про «плюралістичний Всесвіт»; останній описується як незакінчений, пластичний, відкритий для повного виявлення людської свободи, прагнення до необмеженої творчості, експериментування. Цей всесвіт відкритий також для будь-яких варіантів релігійного досвіду. На противагу новочасним філософам-емпірикам, які тлумачили досвід дискретно (таким, що складається з окремих елементів-сприйнять), Джеме говорить про досвід як неперервний «потік свідомості», з якого людина виокремлює ті чи інші частини або відрізки, які внаслідок цього набувають статусу окремих речей, процесів, явищ. Своє розуміння потоку свідомості він
1 Соїіесіеа Рареге оГС. 5. Реігсе. Надалі, 1934. V. 5. Р. 231-232.
2 Шіа. Р. 232.
Історія філософії
ілюструє таким чином: «Інтелект спричинює діяння на кам'яну брилу, висікаючи з неї статую. У певному розумінні статуя завжди перебувала там. Але у брилі, крім даної, містилися ще тисячі інших статуй, і лише завдяки скульптору була видобута лише ця одна. Так само і світ кожного з нас, якими б відмінними не були наші уявлення про нього, завжди закладений у тому відпочатковому хаосі відчуттів, які дають лише матеріал для мислі. Мій світ - це один лише з мільйона подібним же чином закладених, так само реальних для тих, хто може видобути їх»1.
Американський філософ Дж. Дьюї (1859-1952) у своїй версії прагматизму виходить з надзвичайно широко витлумаченого досвіду, зараховуючи до нього все, що переживається людиною, все, що сприймається, вся діяльність і доля людини, увесь зміст науки і навіть магії: «Поняття життя охоплює собою звичаї, установи, вірування, перемоги, поразки, відпочинок і діяльність. У поняття «досвід» ми включаємо той самий зміст»2. Тим самим Дьюї відкидає так званий фундаменталізм, що є наріжним каменем новочасного філософського Модерну, тобто упевненість класичної європейської філософії в тому, що всі явища світу, сама реальність як така мусять спиратися на якісь відпочаткові основи, «перші начала». Сама реальність є просто сукупним досвідом, неперервним по своїй суті. Всі проблеми вирішуються не відповідно до якогось попереднього «рецепта», а у згоді з конкретною, даною ситуацією. «Моя точка зору, -наголошує Дьюї, - базується на відповідності в оперативному розумінні слова, а саме... в розумінні досвіду як ключ відповідає умовам, що накладаються замком» . Поняття, ідеї, теорії тлумачаться ним як своєрідні «інструменти», за допомогою яких ми формуємо уявлення про реальність. Звідси - сцецифічна назва прагматичної позиції Дьюї - інструменталізм.
Еволюція «лінгвістичного позитивізму», зокрема такого її різновиду, як аналітична філософія, у 50-60-х роках приводить до формування матеріалістично орієнтованих філософських напрямів - наукового реалізму і наукового матеріалізму. У цьому не було нічого дивного, оскільки, як уже зазначалось, позитивістське філософування з його опорою на природниче-науковий світогляд і методологію, емпіризм і логіцизм було близьким до світоглядно-методологічних засад матеріалізму (у його натуралістичних і «реалістичних» варіантах типу американського «неореалізму» і «критичного реалізму» першої половини XX ст.). Проте з огляду на глибоку кризу матеріалізму, що охопила його у XIX ст. (згадаймо «вульгарний» матеріа-
1 Іатеа \У. Ргіпсіріея оГ Р$усЬок>£у. Ьошіоп, 1891. V. 1. Р. 271.
2 Оемеу І. Оетосгасу апд Шисайоп. Иете Уогк, 1923. Р. 2.
3 Рекеу]. РгоЬІетв оГМеп. №» Уогк, 1946. Р. 343.
Частина VI. Розвиток сучасної світової філософії
лізм) через нездатність задовільно розв'язати проблему взаємовідношення духовного і матеріального (що блискуче продемонстрував Дж. Берклі), реанімація матеріалістичної філософії могла більш-менш успішно відбутися лише за умови віднаходження способу подолання названої кризи. Саме цим і пояснюється вже згадане нами зближення позитивізму з прагматизмом.
Представники американської аналітичної філософії В. Куссш (нар. 1908 р.) і Г. Н. Гудмен (нар. 1906 р.) звертають увагу на прагматистські моменти знання. Висловлювання про світ, на їх переконання, постають перед чуттєвим досвідом не як єдине ціле а як система, і, отже, тут може йтися про виправдання всієї системи, і тому виправдання це постає як суто праг-матистське. Співвідношення духовного і матеріального набуває характеру психофізичного або психофізіологічного монізму. У результаті духовне набуває своєрідного характеру епіфеномена фізичних або фізіологічних процесів (епіфеномен - явище, супутнє як побічний продукт інших - фундаментальних - явищ, але аж ніяк не впливає на них); несумірність духовного і матеріального розчиняється, «ховається» в людській - практичній - дії.
В. Селларс (нар. 1912 р.), прагнучи подолати розрив між емпіризмом і раціоналізмом, вважає, що відчуття стають «даними», лише інтерпретуючись у межах прийнятої концептуальної схеми. Повсякденний досвід будує картину світу феноменально (її елементи - фіктивні сутності -об'єкти уявлень). Що ж до істинних наукових образів (істинних відображень реальності), то вони, щоб стати істинними, повинні спертися па досвід; дані ж досвіду без наукової теорії (концептуальної схеми) не можуть бути «даними» - виникає парадокс. Щоб його подолати, істинність наукової теорії, її критерій оголошуються успішністю пояснення феноменів досвіду. А це і є прагматизм.
Спираючись на позитивістські настанови аналітичної філософії і прагматистське заперечення репрезентативізму (відображального характеру пізнавального процесу), професор університету Вірджинії Р. Рортпі (нар. 1931 р.) висуває антимодерністський проект «деструкції» класичної філософії («метафізики») і насамперед докорінного переосмислення епістемології з її неухильним дуалізмом суб'єкта і об'єкта. Філософію він тлумачить як «голос у розмові людства», як загальний зв'язок, посередник у взаєморозумінні людей. Звідси своєрідна прагматистська герменевтика Рорті - уявлення про залежність інтерпретацій «тексту» від потреб пізнаючого або спільноти, до якої він належить.
Уявлення про культуру, філософію «як про розмову, а не структуру, зведену на певних підставових основах, цілком відповідає герменевтично-му розумінню пізнання, оскільки вступ до розмови з незнайомцем, як і в разі отримання нових чеснот чи вироблення вміння через імітацію зразків, є
35 — 2-3048
Історія філософії
справою «фронезіс» (життєво-практичного міркування - прим. Авт.), а не «епістеме» (понятійного знання. - прим. Авт.) . Теоретичне, об'єктивне є лише одним із багатьох можливих способів описування результатів пізнання. Але цей спосіб передбачає існування якихось відпочаткових, споконвічних основ, які ми і вважаємо основою об'єктивності. Але ніякі подібного роду підстави об'єктивності просто не існують - «це самообман... оскільки взагалі абсурдно покладатися на остаточне обгрунтування того, що є необ-ґрунтовуваним», абсурдно взагалі уявляти, що «словник сучасної науки... має якийсь привілейований зв'язок із реальністю, роблячи її чимось більшим, аніж просто ще одна множина описування»2.
Отже, розглядаючи стан європейської (по суті - світової) філософії другої половини XIX - XX ст., ми констатуємо наявність ситуації глибокої кризи новочасної філософської парадигми, суть якої полягає у нездатності, спираючись на діалог (боротьбу) двох моністичних - матеріалістичної та ідеалістичної - позицій у філософії, розв'язати принципові проблеми, що постали перед філософським знанням. Тим то розглядувані нами у даному розділі течії сучасної світової філософії - позитивізм, марксизм, екзистенційна філософія і прагматизм - у всіх їх конкретних різновидах, демонструють (кожна по-своєму) більш-менш успішні спроби знаходження гармонійного взаємовідношення і взаємодії духовної і природної реальності (саме гармонії, а не домінування котроїсь з них як «первинного», «визначального» щодо іншої). Конкретний вияв такої гармонії (а не протистояння) духовного, а не природного ми зустрічаємо у категорії мови (філософія неопозитивізму), що «на рівних» об'єднує у собі ідеальний зміст («значення») і матеріально-предметну форму (звуковий, письмовий та ін. конкретний символізм мовної реальності). Подібну роль у філософії К. Маркса відіграє категорія «практики» як нерозривна єдність ідеальної мети та матеріально-предметної дії по її реалізації. В екзи-стенційній філософії природна і духовна реальність виступають складовими специфічної цілісності людського існування - екзистенції. І, нарешті, в рамках філософії прагматизму, ми знову зустрічаємося з категорією практики; але прагматизм тлумачить практику в дусі грецького слова «прагма» - ефективність, корисність, утилітарність. Що ж до Марксового розуміння практики, то воно ближче до грецького слова «праксіс», яке наголошує не стільки на результаті людської дії (гр. «прагма»), скільки на спонукальній функції ідеальної мети в людській практичній діяльності.
1 Рорти Р. Философия и зеркало природи. - Новосибирск, 1997. - С. 236.
2 Там само. - С. 267.
Частина VI. Розвиток сучасної світової філософії
Література
Вітттенштайн Л. ТгасІаШз Іолісо-рпііозорпісиз; Філософські дослідження. -К., 1995.
Витгенштейн Л. Голубая книга.-М., 1999.
Витгенштейн Л. Коричневая книга. -М., 1999.
Джеме В. Прагматизм; Збер М. Прагматизм, иселедование его различньк форм; Юшкевич П. О прагматизме. - К., 1995.
История философии. Запад-Россия-Восток. - М., 1966 (ч. І, гл. 2,4-7; ч. II, гл. 6).
Карнап Р. Значение и необходимость. - М., 1959.
Козлова М. С. Философия и Язьїк. - М., 1972.
Кун Т. Структура научньк революций. - М., 1975.