Українська філософія, існування якої налічує більше тисячі років, лише в наші дні набула статусу національної філософії. Адже протягом сторіч українська духовна культура та її здобутки привласнювалися іншими народами, особливо тоді, коли історія їхня виявлялася значно коротшою. «Коли французький лицар, пише Ю. Липа, - здобув іспанський замок, він полонив власника замку, але зоставив старі замкові папери в порядку. Коли московський чи інший подібний завойовник здобув український замок, він або спалив старі замкові папери, або, що частіше, підробляв там підписи і дати»1.
Ці привласненні багатства знову вертаються до скарбниці українського народу. Досить тяжким є цей процес в національній філософії і це пов'язано не тільки з відсутністю державно-національної самостійності, але й з тим, що саме розуміння національної специфіки формується досить пізно. Так, якщо Геґель нерозривно пов'язував національні особливості переважно з мовою 2, то автор першої праці з української філософії Д. Чижевський розширює розуміння цього питання - «стремління до простоти і прозорості у англійців, стремління до симетрії і схематизму у французькій філософії, стремління до відкриття діалектичних моментів протиріч і «руху» думки між ними - німецької» .
Інший український філософ О. Кульчицький, аналізуючи структуру філософського знання, стверджує, що філософська антропологія, яка інтегрує здобутки таких складників філософського знання, як онтологія, гносеологія та аксіологія, разом з тим не може обмежуватися роздумами над сферою загальнолюдського, що на ділі є тільки ідеальною абстракцією. Адже загальнолюдське існує насправді у конкретних постатях національних чи епохальних типів, формування яких зумовлене національними чи епохальними («історично-часовими») психічними структурами 4. Ці пси-
1 Липа Ю. Призначення України. - Львів, 1992. - С. 228.
2«.. .Коли думка виражена власною мовою народу.. .свідомість безпосередньо упевнюється, що ці поняття не чужою, а своєю власністю» - Гегель Г. В. Ф. Лекции по истории философии // Соч.:В14т.-Л., 1935.-Т. 11.-С. 360-361.
3 Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. - Мюнхен, 1983. - С. 12.
4 Кульчицький О. Основи філософії і філософічних наук. - Мюнхен. - Львів, 1995. - С. 27.
Частина VIII. Історія української філософії
хічні структури включають в себе всю духовну культуру народу, в тому числі і світоглядно-філософські орієнтації його.
В характеристиці української національної філософії можна виділити певні етапи розвитку. У першу чергу слід відзначити так званий до-класичний та класичний періоди розвитку української філософії.
У докласичному, який охоплює ХІ-ХУИ ст., у свою чергу можна виділити такі етапи:
- міфопоетична свідомість давнього слов'янства;
- філософія Києворуської доби;
- філософія ХІУ-ХУІ ст.;
- Острозький культурно-освітній центр та Києво-Могилянський колегіум.
Класичний період (починаючи з творчості Григорія Сковороди) можна поділити на:
- Г. Сковорода - родоначальник української класичної філософії;
- Університетська філософія в Україні;
- українська філософія другої половини XIX ст.;
- новітня українська філософія.
Зрозуміти суть національної філософії неможливо без виділення її основних засад - етнонаціональних характеристик її. У зв'язку з цим необхідно згадати про порівняно нове у сфері гуманітарного знання поняття, яке великою мірою полегшує вивчення етнонаціональних характеристик суспільного буття, особливо його культурно-духовних аспектів. Йдеться про поняття «менгалітет» (від лат. тепз - розум), введене до наукового обігу на початку XX ст. групою французьких істориків. Ця група формується навколо створеного у 1929 р. часопису «Аннали економічної і соціальної історії», звідки і пішла назва цього об'єднання істориків - «школа «Анналів»». Менталітет (або ментальність) - це певного роду «канон інтерпретацій», «психологічний інструментарій («оий11а§е тепіаіе», як кажуть учасники школи «Анналів»), який синтезує (здебільшого на дораціональному, емоційно-латентному рівні свідомості) традиції, вірування, звичаї певної, зокрема етнонаціональної спільноти у їх «реальному» та «уявному» вимірах - марновірства, фантазії, міфи, символи, ритуали, фобії та інше.
Менталітет, таким чином, інтегрує хаотичний і різнорідний потік на-півусвідомлених сприйнять і вражень, характерний не для окремих індивідів, а саме для людських спільнот («німотної більшості») в упорядковану картину світу - світогляд, тобто таку невидиму «культурну сферу», яка визначає і основні спрямування національної філософії. Ці спрямування, або основні ментальні особливості, можна виділити як «поліфонізм» (багатоголосся різних культур - трипільської, іраномовної - скіфи та сармати, тюрк-
Історія філософії
ської - половці та печенеги, германської - готи, грецької, римської, пра-слав'янської), «антеїзм» - домінування жіночого начала в світосприйманні русичів та українців, «кордоцентризм» - світоглядна орієнтація на внутрішній світ людини («серце»). Як зазначає О. Кульчицький - «Зрештою українська культура запозичує і повністю стверджує окцидентальний персоналізм, але надає йому дещо іншого напряму... напряму розбудови особи вглибину, замість експансії в ширину. У своєму світосприйманні українська культура, як сила, що формує національну психіку, здійснює, таким чином, «орієнтацію на Європу» . Говорячи про ці особливості світоглядно-філософської ментальності, ми наголошуємо звичайно, лише на її провідних домінантах, характерних рисах, виразних тенденціях, якими визначається специфічність, унікальність і неповторність цієї ментальності. Проте це зовсім не означає відсутності в українській філософії інших, відмінних і навіть альтернативних щодо названих аспектів та моментів, хоча ці останні (скажімо, натуралістично-реалістичні, раціоналістичні, моністично-монологічні тощо) існують як «доповнюючі анклави» в антеїстично-екзистенцій-но-кордоцентричному контексті, утворюючи з останнім неповторну діалогічно-гармонійну цілісність - Українську філософську думку.
Першим етапом її формування є міфопоетичний світоглядний простір, відображений в усній народній культурі, в билинному епосі, в свідченнях стародавніх греків та арабів, у вітчизняних хроніках та літописах і, нарешті, в знайденій у 1919 р. А. Ізенбеком та дослідженій Ю. Миролю-бовим, М. Скрипником, Б. Рабіндером і В. Яценком так званій «Велесовій книзі». Донедавна її текст кваліфікувався (головним чином з ідеологічно-політичних міркувань) як «фальшивка» (варто згадати долю «Слова о полку Ігоревім», яке не визнавалося історичним документом до того часу, поки його зміст не був розтлумачений вихованцями Києво-Могилянської академії). Зміст «Велесової книги» формувався у ІУ-У ст. і був «записаний» дощечках у XX ст. (до нас потрапив не сам оригінал, а копія XVII ст., що й стало формальною «підставою» для сумнівів в історичній досте-менності документа).
Ментальні особливості, зафіксовані цими пам'ятками, визначили особливості формування національної української філософії, яка народжується в Києворуську добу (у 1051 р. з'явилася перша філософська праця київського митрополита Іларіона «Слово про закон і благодать». Тим то XXI ст. завершує перше тисячоліття української філософії та відкриває їй шлях у друге тисячоліття.
1 Кульчицький О. Основи філософії і філософічних наук. - С. 155. 746
Частина VIII. Історія української філософії
Сучасні українські історики початок ет-Філософія Києворуської добиногенезу східнослов'янських народів -
українців, білорусів, росіян відносять до «докиєворуської доби» (V ст.). Як свідчать новітні дані археології, історії, етнолінгвістики та інших наук, праукраїн-ський етнос виникає наприкінці V - на початку VI ст., прабілоруський і пра-новгородський - у VIII ст., прамосковський (праросійський) - у ХІ-ХП ст.1
До X ст. завершується процес об'єднання слов'янських племен у єдину державу, де мешканці її розрізняли власне «Малу Русь» (по аналогії з грецьким розумінням «Малої Греції», як автохтонних територій, а «Великої - як колонізованих земель) - метрополію і решту києворуських земель 2. Наймогутніша держава Західної Європи створює могутню культуру, втому числі і оригінальну філософію. Зміст її висловлений в цитаті візантійського філософа УН-УШ ст. Іоанна Дамаскіна з його «Діалектиці», наведеній в одному з перших перекладених з болгарської мови «Ізборників Святослава» (1073): «Філософія є пізнанням сущого, оскільки воно суще, тобто пізнання природи сущого. І ще: філософія є пізнанням речей божественних і людських, тобто видимих і невидимих. Далі, філософія є помисленням про смерть як довільну так і природну... Далі філософія є уподібненням богові... Філософія є мистецтвом мистецтв і наукою наук, оскільки філософія є початком усякого мистецтва... Далі, філософія є любов'ю до мудрості: істинна ж мудрість є бог. А тому любов до бога є істинна філософія»3.
Домінуючим у подальшому становленні києворуської філософської думки стає платонівський (за походженням) мотив філософії як «любо-мудрія», тобто «софійне» розуміння філософського знання. У платонічно-християнській традиції «софія» (мудрість) тлумачиться не як абстрактно-монологічне, а як особистісно-плюралістичне (із зображенням внутрішньої автономії особистісно-неповторних моментів) знання.
Саме особистісність «софійного» знання дає можливість розглядати києворуську (українську) ментальність як екзистенційну, а християнство в Києворуській духовності сприймати «під знаком Софії». Недаремно саме