■ ,„ * . України (1917-1918) було багато зроб-
піднесення 20-х років г \ ' ■' . .. г
, . . ч лено для відродження національної куль-
(«розстріляне відродження») г тт „., .. ^ „
4 г г г ' тури - створено Державний Український
Архів, Галерею Мистецтв, Історичний Музей, Національну Бібліотеку, Українську Академію Наук з трьома відділами: історично-філологічним, фізико-математичним і соціально-економічним на чолі з професором Володимиром Вернадським (1863-1945), Український театр драми і опери, Українську Державну Капелу під проводом О. Кошиця, Державний Симфонічний оркестр під проводом О. Горілого, 150 українських гімназій. У 1918 р. Київський університет св. Володимира був відкритий як перший Державний Український Університет, в Кам'янець-Подільському був відкритий другий Український Державний Університет (в жовтні 1918 р.).
Але вже у 1922 р. Україна втрачає незалежність, ввійшовши до складу СРСР. Відбувається різкий поворот до створення нової системи, основою якої є ідея вірності марксизму-ленінізму (термін «ленінізм» ви-
Частина VIII. Історія української філософії
никає у працях Сталіна та Зінов'єва на початку 20-х років). Для реалізації цього завдання в Україні ліквідовуються університети, на їх місці створюються інститути «народної освіти», організовуються «робітничі факультети» (з 1921 по 1926 р. кількість останніх в Україні зросла з 7 до 31), призначаються до вузів та технікумів комісари з широкими повноваженнями, проводяться регулярні «чистки» серед студентів та викладачів. Відбувається «технізація» освіти шляхом обмеження та ліквідації гуманітарних спеціальностей. Та це й зрозуміло. Адже «технократизм» цілком відповідав меті створення покірних виконавців мало обізнаних в проблемах соціальних. Адже партійна еліта, як відомо, лише в повоєнний час на 80-90% складалася з вихідців з інженерно-агрономічного середовища. Відповідним чином склалася традиція обирати президентами Академії наук, ректорами університетів тощо майже виключно представників природничих і технічних наук.
І все ж між 1922 і початком 30-х років відбувається період так званої «відлиги», яка в Україні збіглася зі сприятливим для вітчизняного відродження процесом, яким була так звана «українізація». У ній активну участь взяли письменники та літературні діячі України, найпослідовнішим вираженням якої було гасло, висунуте М. Хвильовим - «Геть від Москви!»: «Від Котляревського, Гулака, Метлинського, через «братчиків» до нашого часу включно українська інтелігенція, за винятком кількох бунтарів страждала і страждає на культурне позадництво. Без російського диригента наш культурник не мислить себе. Він здібний тільки повторювати вади, мавпувати. Він ніяк не може втямити, що нація тільки тоді зможе культурно виявити себе, коли знайде їй одній властивий шлях розвитку1. Характеризуючи позицію Хвильового М. Зеров відзначає той факт, що відбувається відродження шляхом повернення України до Заходу відновляючи віковічні зв'язки з Західною Європою. Це є за визначенням В. Юринця «глибока неусвідомлена інтуїція в поклику Хвильового до Європи. Це заклик до створення в нас героїчної, конструктивістської ясної психіки на місце нашої плаксиво-сентиментальної, рабськи-поетичної. Це протест проти нашої розмазаності, безініціативності, пагубний наслідок нашого поневолення в минулім»2.
Повірили в цей процес відродження і філософи. У столиці тогочасної України, у Харкові відбувається організаційне оформлення ідей та позицій. У 1922 р. організовується Комуністичний університет імені Артема, створюється також кафедра марксизму і марксознавства, на базі якої в 1924 р. виникає Український інститут марксизму-ленінізму (УМЛ). У 1931 р. УІМЛ
' Хвильовий М. Думки проти течії // Твори: В 2 т. -К., 1990.-Т. 2. -С. 471.
2 Юринець В. З нагоди нашої літературної дискусії // Комуніст. - 1926. - 28 квітня.
Історія філософії
входить до складу Всеукраїнської асоціації марксистсько-ленінських інститутів - ВУАМЛШ. З 1927 р. починає виходити теоретичний журнал «Прапор марксизму» (пізніше - «Прапор марксизму-ленінізму», в 1934-1936 рр. -«Під марксо-ленінським прапором»). До УЖЛ входив філософсько-соціологічний відділ. Керівником його була Президія - С. Семковський (голова), В. Юринець (заступник голови), Р. Левік, Я. Блудов, Н. Білярчик, В. Беркович, О. Бервицький, Е. Фінкельштейн, С. Генес, Ф. Беляев, Г. Ов-чаров, Ю. Мазуренко. Відділ же складався з кафедри філософії (С. Семковський - зав. кафедри, В. Юринець, В. Асмус, Р. Левік, Я. Розанов) і кафедри соціології (В. Юринець - завідувач кафедри, С. Семковський, Т. Степовий, ЮМазуренко, А. Хвиля, П. Демчук).
С. Семковський (1882-1937) виділявся з поміж інших глибоким знанням історії філософії, філософських проблем природознавства, П. Демчук (1900 - р. смерті невідомий) - новітніх тенденцій зарубіжної філософії. Особливо яскравою постаттю був В. Юринець (1891-1937), відомий своїми працями з гусерліанства, феноменології, фройдизму, знавець багатьох іноземних мов. Відкидаючи ідею популярності наукового та художнього творчих процесів, Юринець відстоював ідею принципової нерозривності логічного та інтуїтивного моментів в пізнанні, розглядаючи це питання в ряді літературознавчих праць про творчість В. Винниченка, М. Бажана, П. Тичини.
Феномен культурного відродження знайшов своє відображення в філософському спрямуванні творчості діячів української літератури 20-х років. При цьому вони ні в якому разі не були опозиційними щодо державного партійного марксистсько-ленінського світогляду. Адже літературних діячів, знищених в 30-х роках (М. Хвильовий (1893-1933), М. Зеров (1890-1937), М. Яловий (1891-1934), О. Досвітній (1892-1934), Є. Плужник (1898-1936), М. Вороний (1871-1940), М. Драй-Хмара (1889-1939), В. Підмогиль-ний (1901-1937), М. Куліш (1892-1937), Г. Косинка (1899-1934), Д. Фаль-ківський (1898-1934) та багато інших були навіть членами КП(б)У. Повіривши в проголошений Леніним принцип «творчого» характеру марксистської позиції та в ленінську тезу про національну суверенність радянських республік, вони намагаються зберегти та навіть творчо розвинути українську національну культуру.
При цьому були розроблені певні світоглядні орієнтації. У першу чергу заклик змінити орієнтацію української культури з Росії на Європу, західний ідеал «громадянської людини», як активно-діяльної істоти. Це було сформульовано М. Хвильовим як «романтичний вітаїзм» від лат. уііа - життя), який разом з Тичининим «кларнетизмом» («світлоритмом») становив змістовне ядро відродження. При цьому основним є формування не
Частина VIII. Історія української філософії
тільки економіки, скільки нових громадянсько-психологічних характеристик людського буття. «Жива людина є громадська людина Класичний тип громадської людини вироблено Заходом... Отже, не можна мислити соціального критерію без психологічної Європи»1.
Починаючи з 1924 р. Сталін продовжив творення тієї тоталітарної системи, яку розпочав Ленін. Почалося це з репресій щодо української інтелігенції (в 1924 р. судовий процес над так званим «Центром дії» в Києві та над спеціалістами Кадіївського рудоуправління; в 1925 р. - процес над спеціалістами Дніпровського заводу; в березні 1930 р. - процес над спілкою визволення України та ін.).
Філософські кадри в Україні були розгромлені в кілька етапів. У 1930 р. на зустріч з партосередком Московського інституту «червоної професури» Сталін указав на існування двох ворожих «ухилів» щодо марксизму-ленініз-му - механіцизму та «меншовиствуючого ідеалізму». У січні 1931 р. знайшли представників цього ухилу - Семковського та Юринця. У 1937 р. було зараховано до «націоналістів-фашистів» Я. Білика, П. Демчука, Є. Гірняка, В. Юринця, Т. Степового, Г. Овчарова, М. Логвіна, до «контрреволюційної групи меншовистсько-зінов'євських елементів» О. Бервицького, Р. Левіка, Я. Блудова, О. Андріанова, Н. Білярчика, О. Милославіна, Д. Ігнатюка; до «болота», яке йшло за троцкістами та націоналістами» С. Семковського, Г. Єфіменко та Ф. Гофмана. Всі вони були репресовані, а філософські установи розформовані. В 1937 р. припинив існування ВУАМЛІН. Так трагічно обривається українське відродження 20-х років, яке отримало назву - «розстріляного відродження» (за висловом Ю. Лавріненка).
На довгі роки (до 60-х років) на території СРСР запанувала філософія, зміст якої був достатньо чітко сформульований словами секретаря ЦК КП(б)У П. П. Постишева - «Показати роль т. Сталіна в подальшому розвитку й розробленні філософської спадщини Маркса, Леніна».
За передвоєнне десятиріччя (1931-1941) в результаті масових репресій було знищено три покоління філософів, а ті, які залишилися, вже не були здатні до творчої самостійної думки.
І все ж, починаючи з 1944 р., коли було відкрито філософський факультет в Київському університеті та у створеному в 1946 р. Інституті філософії АН України, почалося відродження філософії. До цього спричинилися смерть Сталіна у 1953 р. та критика культур особи Сталіна на XX з'їзді КПРС М. С. Хрущовим.
Почалася так звана «відлига» (за виразом письменника І. Еренбур-га), яка завершується в 60-х роках «другим» відродженням, значною мі-
1 Хвильовий М. Камо грядеши // Твори. - Т. 2. - С. 466,469.
Частина І. Історія Стародавньої філософії
писаних людьми світу міфологічних богів. Вочевидь, що філософський розвиток цих ідей шляхом їхньої раціоналізації ми знаходимо у Парменіда.
„ . Власні філософські погляди Парменід
Р (бл. 540-470) виклав у роботі «Про при-
роду», яка розподіляється на дві частини: перша стосується вчення про істинно-суще, друга - про гадане. Також Парменід досліджує питання шляху пізнання, який веде до істинно-сущого, а не до гаданого. Ще філософ вперше порушує проблему співвідношення методу пізнання та предмету пізнання.
За Парменідом існує два шляхи пізнання: перший - шлях істини, шлях дійсної віри, чи божественного пізнання; другий шлях - це шлях гадки, оманливого неістинного знання: «Отож я тобі кажу, - а ти послухай мого слова і візьми собі до серця - про те, які єдині дороги розсліду пізнання існують. Одна: > є, а небуття нема < Це шлях переконання, бо супроводить він правду. А друга дорога: > не є, і небуття потрібне <. Заявляю тобі, що ця дорога зовсім незбагненна. Бо ані не можеш пізнати того, чого нема, - це ж невикональне завдання! - ані висловити» (М. С, С. 562). Правильна думка визнає лише «буття», неправильна є та, яка припускає небуття: «Треба говорити і думати, що є те, що є; бо буття існує, небуття нема» (М. С, С. 562). Варто наголосити на тому, що такі логіко-філософічні та лінгвістичні вправи Парменіда і призвели до появи положення про справжнє буття як про «те, що є» - «он», тобто суще. Саме від цього поняття згодом утворилося широко вживане у філософії поняття «онтології».
Принциповий зміст вчення Парменіда про буття переданий у фрагменті, збереженого Сімпліцієм: «Єдиний тільки залишається шлях думки, що існує те, що є. Для нього маємо дуже багато познак, що воно ненароджене, то й не згине ніколи, бо воно суцільне, непорушне, без кінця. Воно ніколи не > було < і ніколи не > буде <, тому що воно тепер є все вкупі, одне, суцільне» (М. С, С. 562).
Наступний фрагмент Парменіда цікавий з двох причин. По-перше, у ньому відтворюється згадана у Ксенофана стратегія доведення «вічності» божества, а, по-друге, у твердженні Парменіда спостерігається вже чітке орудування поняттями і словами, які набули філософського змісту. Проблема породження, поставання буття аналогічна проблемі породження та поставання єдиного божества. Те, що суспіль не має родоначальників і не має загибелі (бо боги Гомера та Гесіода мають родоначальників, але не мають загибелі) перебуває поза часовими та просторовими, антропоморфічно означеними вимірами. Для Парменіда найбільшого усклад-
Історія філософії
рою ініційованим діяльністю визначного філософа П. Копніна (1922-1971), який з 1959 р. очолив кафедру філософії Київського університету, а з 1964 р. став директором академічного Інституту філософії.
Завдяки Копніну починають відроджуватися українсько-ментальні традиції філософії - екзистенційне та логіко-аналітичне спрямування (так званий «червоний екзистенціалізм» та «червоний позитивізм»).