При підготовці першого питання потрібно звернути увагу на те, що ситуація в системі світоглядного осмислення пізнання в Україні різко змінюється з кінця Х ст. після адміністративно-політичного введення християнства і надання йому повноважень офіційної державної релігії.
Виникнувши як віровчення однієї з іудейських сект, християнство знайшло сприятливий ґрунт на просторах Римської імперії. В Х ст. досягло Київської Русі. Після піднесення його в 988 році до рівня державної релігії, наступає досить тривалий і складний період як у розвитку національної свідомості, так і в осмисленні світоглядних проблем пізнавального процесу.
Особливості загальних тенденцій філософського осмислення пізнання цього періоду в даний час важко проаналізувати тому, що, незважаючи на розповсюдження разом із впровадженням християнства, писемності, грамотні монахи майже не фіксували події повсякденного життя, буття і кругозір наших предків протягом XI – XV століть.
Аналізуючи друге питання потрібно підкреслити, що післямонгольський період в Україні характеризувався в галузі філософського осмислення пізнання широким виходом за межі християнсько-схоластичного мислення.
Початок інтенсивного формування світоглядного вчення про пізнання в Україні припадає на XVI – XVII ст., коли розгортається система братських і монастирських шкіл, починає роботу Києво-Могилянська академія, де спеціально вивчали філософію.
Потрібно загострити увагу студентів на тому, що заснування Києво-Могилянської академії і розпочата в ній розробка філософських проблем пізнання постає в цілому логічним етапом розвитку духовного життя України в післямонгольский період. Основним питанням освіти і світосприйняття в Києво-Могилянській академії була проблема особистого щастя, життєвого успіху, які сприяють благу України. В центр філософської думки потрапляє уже не герой, а «забезпеченість» людського буття, спосіб життя, що влаштовує людину.
Починаючи підготовку третього питання потрібно звернути увагу на те, що період Г. Сковороди – це час відносного політичного спокою і час значної нестабільності в Україні.
Українській філософії того часу властива сильна матеріалістична тенденція в тому розумінні, що вона розвивалась переважно як етико-гуманістичне вчення, намагалась виходити із реального буття людини як певної системи світовідносин. Саме ці риси притаманні філософії Г.Сковороди.
Не тільки Г.Сковорода, а й усі українські філософи більшою чи меншою мірою використовують категоріальну пару «видиме-невидиме». За допомогою цих понять будуються вихідні уявлення про світ, а також про його пізнання та ставлення людини до світу. Особливість «відомого» і «невідомого» як категорії української філософії в тому, що вони стосуються характеристики людини.
Аналізуючи четверте питання потрібно звернути увагу на те, що XIX ст. Україна зустрічає майже без висококваліфікованих філософів. Торкаючись характеристики основних ідей української філософії XIX століття, варто відзначити, що для цього періоду характерна своєрідна «філософська революція», в центрі якої стоїть проблема людини. Серцевину цієї проблеми утворюють питання свободи, творчості, пізнання, можливості дослідження знань у суспільному житті.
Світоглядницько-філософська боротьба навколо ідеї суверенності українського народу була пов’язана з ідеєю самостійного розвитку українців як нації і «зібрання їх в одній національній державі». Загальний обсяг світоглядних проблем пізнання в Україні значно перевищував філософсько-професіональні можливості.
Науково-теоретична і філософська думка в Україні на початку XIX ст. була на дуже низькому рівні. Києво-Могилянська академія перетворилась на той час у заклад підготовки православного духовенства. Світських вищих учбових закладів до 1805 року не було. Але все ж жива філософська думка навіть у таких важких умовах не зникала. Вона жила в гуртках українських «декабристів» серед окремих любителів філософії, а її новий розвиток починають учасники Кирило-Мефодіївського братства (Юркевич, Драгоманов, та ін.).
Торкаючись характеристики п’ятого питання, потрібно акцентувати увагу на основні її напрямки:
- екзистенціально-романтична філософська хвиля початку ХХ ст. (М. Бердяєв, Л. Шестов, В.Зеньковський, Л. Українка, М. Коцюбинський, В. Винниченко):
- поширення, «наступ» об’єктивістсько-раціоналістичного (наукового) бачення світу сприймається як джерело зростаючого трагізму й абсурдності буття;
- наука дає лише суто формальні пояснення, адже самі «повторюваність» і «закономірність» явищ природи, до яких апелює наука, залишаються нез’ясованими, загадковими і таємничими;
- культурно-філософський підйом 20-х років і «розстріляне Відродження» (Є. Плужник, М. Куліш, Г. Косинка, В. Юринець та ін.);
- українізація відіграла роль своєрідного каталізатора, який прискорив процес творчого пошуку місця української художньої та світоглядної культури;
- за короткий період існування незалежної України (1917-1918) надзвичайно багато робилося для відродження національної культури. Було створено 150 українських гімназій. У 1918 р. урочисто відкрито перший Державний Український університет у м. Києві, у Полтаві почав працювати історико-філологічний факультет. Створено Державний Український Архів, Національну Галерею Мистецтва і т.ін;
- в інституті філософії вітчизняної Академії наук зростало нове покоління філософів: М. Омельяновський, В. Шинкарук, А. Петрусенко, Б. Лобовик та ін;
- філософія українських «шестидесятників» і «друге Відродження» (П. Копнін, І.Бичко, Е.Жариков, С.Кримський, В.Косолапов, В.Шинкарук, В.Іванова, М.Тарасенко, О.Яценко, В.Табачковський, І.Молчанова):
- акцент філософських міркувань переносився з невблаганних «об’єктивних законів» розвитку всього і вся на пізнавальні й світоглядні можливості суб’єкта, на пізнавальні та ціннісні регулятиви людської життєдіяльності;
- для вивчення реалій все ширше використовується методологічний арсенал діалектики, йде пошук ідей;
- критичний перегляд тоталітарних світоглядних та філософських стереотипів;
- мислителі української діаспори (В.Винниченко (1850-1851), В. Липинський (1882-1931), Д.Донцов (1883-1901), Д.Чижевський (1894-1977)).
В.Липинський – представник української аристократії, прихильник монархічного ладу. Необхідною умовою успішного державотворчого процесу в Україні він вважав орієнтацію на монархію, що могла спиратися на активну аристократичну меншість нації (еліту), єдино здатну повести за собою пасивну більшість нації, месіанізм, свого роду віра в наперед визначене («вищими силами») призначення українського народу здійснювати високу місію в історії людства.
Дмитро Донцов – розглядав націоналізм як світогляд українського народу Центральний пункт теорії Д.Донцова – принцип волі, тлумаченної ірраціоналістично. Його світоглядна позиція багато в чому наснажена філософією Ф. Ніцше. Основою, «ґрунтом» національної ідеї він вважав волю нації до життя, влади, експансії.
Дмитро Чижевський – надзвичайно багато зробив у справі дослідження проблем історії української та російської філософії, історії, літератури. Багато і плідно працював у сфері вивчення етнонаціональних характеристик філософського знання. Його праці значною мірою збагатили українську історико-філософську думку ХХ ст.