При підготовці першого питання важливо відзначити, що у перші десятиліття ХІХ ст. Артур Шопенгауер (1788-1860) намагався протиставити своє ірраціоналістичне вчення про світову волю діалектичному вченню Г.Гегеля.
Основні напрямки його філософії:
- волюнтаризм – основа світу – воля, яка протиставляється розуму;
- світ існує тільки для суб’єкта як його уявлення, тобто як предмет свідомості;
- велика роль причинності, яка має чотири види – фізичну, логічну, математичну і моральну;
- існування двох світів, перейти від першого до другого шляхом звичайного пізнання принципово неможливо;
- людина належить до обох світів;
- тіло є нічим іншим, як об’єктивованою волею;
- у кожної людини є три найвищі блага життя – здоров’я, молодість і свобода;
- щастя – ілюзорне і тимчасове, досягнення його можливе лише окремою людиною.
- спасіння від світу суєти і печалі – тільки в мистецтві й аскетизмі;
- за кожним конкретним феноменом «світу уявлень» приховується його “ідея”, всезагальне.
Світогляд Фрідріха Ніцше (1844-1900) сформувався під впливом волюнтаризму А. Шопенгауера та дарвінізму.
Основні напрямки його філософії:
- основа життя – це воля як рушійна сила будь-яких процесів у неорганічному світі, боротьба за виживання;
- воля вище ніж розум, який виступає як засіб, інструмент життя.
- життя – постійне становлення, боріння, процес, а не предмет і субстанція;
- людина – біологічно недовершена, хвора істота, оскільки в ній тваринні інстинкти значною мірою підмінені розумом;
- виступав проти християнства, переоцінив основні християнські цінності;
- заперечував абсолютність моральних цінностей, зокрема добра;
- засуджував колективізм як стадність, різко виступав проти ідеї рівності, проповідуваної прихильниками демократії та соціалізму;
- продукував ідею надлюдини – сильної волі, яка сама задає собі моральні цінності, сама вирішує, що є добро і зло. Це людина, яка не визнає осуду інших.
При висвітленні другого питання необхідно відзначити, що прагматизм виник наприкінці ХІХ ст. у США.
Прагматизм (грецьк. pragma – справа, дія) – філософська течія, яка зводить суть понять, ідей, теорій до практичних операцій підкорення навколишнього середовища і розглядає практичну ефективність ідей як критерій їх істинності.
Основні представники прагматизму – американські вчені і філософи:
- Чарльз Пірс Сандерс (1839-1914) – засновник прагматизму, який порвав з класичною традицією в гносеології.
Основні напрямки його філософії:
- мислення як спосіб пристосування людини до дійсності;
- пізнання трактує як пристосування до середовища, знаходження оптимальних реакцій для його контролювання, задоволення потреб людини;
- людина виробляє сукупність звичок діяти відповідно до певного середовища, і ці звички ґрунтуються на вірі;
- свідомість людини складається не з істин, а з вірувань, тобто зі звичок діяти певним чином за певних обставин;
- справжнім методом вважає науковий. (Тільки він придатний для формування спільних вірувань);
- зведення значення поняття до сукупності способів практичного застосування предмету, якого воно стосується, свідчить, що мислення виникло в процесі практичної діяльності людини і заради цієї діяльності;
- переосмислює проблему істини.
- Вільям Джемс (1842-1910) – американський вчений, філософ, надає прагматизму соціально-утилітарного забарвлення.
Основні напрямки його філософії:
- істина – не просто практичність, а насамперед корисність ідеї;
- істинними є ідеї, що мають сприятливі (очікуванні, передбачувані) наслідки, зручні, вигідні, стають у нагоді людині;
- посилив аспект корисності (утилітарності) істини, який у Ч.Пірса тільки намітився;
- прагматизм, на його думку, поєднує істину і благо;
- істинність будь-якої теорії полягає в її здатності працювати на людину, сприяти успіху;
- Джон Дьюї (1859-1952) представник інструменталізму.
- Основні напрямки його філософії:
- розглядав пізнання як пристосування людини до мінливого середовища;
- пізнання, дослідження тлумачив як засіб трансформації неконтрольованої ситуації в контрольовану;
- мислення вносить чіткість і гармонію в ситуацію, в якій панувала нечіткість і сумніви;
- значущість ідей розглядав у відношенні до проблемної ситуації;
- розум носить операційний (спрямований на розв’язання проблем і контролювання ситуації), а не споглядальний характер;
- практика – єдиний визначник цінності ідей;
- ідеї – інструменти, засоби розв’язування проблем.