При розгляді першого питання слід звернути увагу на те, що пізнання – процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, зумовлений суспільно-історичною практикою людства. Він є предметом дослідження такого розділу філософії як теорія пізнання – гносеологія, головним питанням якої є питання про відношення знання про світ до власне світу, чи спроможна наша свідомість (мислення, відчуття, уявлення) давати адекватне відображення дійсності.
Згідно з матеріалістичною гносеологією джерелом пізнання є існуюча незалежно від свідомості (як індивідуальної, так і групової) об’єктивна реальність. Пізнання цієї реальності – це процес творчого відображення її в свідомості людини.
Сучасна наукова гносеологія ґрунтується на таких принципах: об’єктивності; пізнаваності; активного творчого відображення; діалектики; практики; історизму; конкретності істини.
Доцільно звернути увагу, що пізнавальний процес має такі послідовні структурні елементи:
- чуттєве пізнання:
- відчуття;
- сприйняття;
- уявлення;
- раціональне пізнання:
- поняття;
- судження;
- умовивід.
При аналізі другого питання треба відзначити, що практика – це діяльність, за допомогою якої людина змінює, перетворює світ.
Під практикою, перш за все, розуміють сукупну діяльність людства, весь його досвід у процесі історичного досвіду. Як за своїм змістом, так і за способом реалізації, практична діяльність:
- має суспільний характер і виступає як цілісна система дій;
- є способом суспільного буття людини;
- специфічною формою її самоутвердження у світі.
Зверніть увагу, що практика тісно пов’язана з такими категоріями, як «діяльність», «праця», «виробництво» в його різноманітних формах, проте в системі цих категорій практика посідає особливе місце, з особливої точки зору розкриваючи діяльність суспільства.
У понятті «форма практики» втілюється міра освоєння предмета, на основі взаємозв’язку теорії і практики виділяють:
- зовнішню діяльність людини, що збігається х її соціальною поведінкою;
- власне предметно-перетворюючу діяльність, що гуртується на емпірично-практичному досвіді;
- практика у поєднання з науковим знанням.
Як рівні практики виділяють:
- перетворюючий рівень – виступає не як просте повторення або відтворення того, що було і є , а як момент акумуляції, включення того, що буде, майбутнього;
- використовуючий рівень – включає у себе певну сукупність звичок і дій-операцій, які здійснюються за відповідними правилами 9нормами, рецептами, інструкціями), що сприяють безперервному відтворенню досягнутого людством рівня контролю над навколишнім світом.
При аналізі третього питання необхідно відзначити, що предметно-практичне відношення людини до світу виступає матеріальною передумовою теоретичного, духовного його освоєння, процесом і передумовою становлення і розвитку людської свідомості та її специфічного різновиду – пізнання. Його мета – відтворити об’єктивні закономірності природної і соціальної дійсності, де здійснюється людська життєдіяльність, а також розкрити спосіб буття людини.
Доцільно розглянути такі функції практики:
- практика є основою пізнання;
- практика є джерелом і рушійною силою процесу пізнання;
- практика є кінцевою метою пізнання;
- практика є критерієм істини.
При аналізі четвертого питання потрібно загострити увагу на тому, що категорія практики органічно пов’язана з категорією діяльності, виступаючи її конкретизацією і разом з тим наповнюючи діяльність більш високим ступенем людського змісту.
Практика як спосіб буття властива виключно людині. У марксизмі це одна з основоположних категорій, її розробку здійснено в працях Маркса та його послідовників.
Для цілого напрямку неомарксизму практика виступає як висхідна основа людського життєрозуміння, як основний філософський принцип. Вона розглядається як дійсний універсалізм людського буття, абсолютний початок людини, як її сутнісне визначення, її зв’язок з об’єктивністю і засіб безкінечного формування дійсності.
Діяльність завжди є єдністю духовного і матеріального. Здійснювати матеріальні зміни в дійсності без їх духовної означеності здатна лише тварина.
Практика – не будь-яке матеріально-перетворююче дійство, а лише таке, яке здійснюється по відношенню до певного предмета, який виокремлений шляхом мисленого узагальнення попередньої діяльності, і полягає у його перетворенні в іншій матеріальний об’єкт, що стає предметом через опредмечування в ньому змістів, значень, почуттів, цілей та інших проявів людської духовності.
При аналізі п’ятого питання треба підкреслити такі компоненти, із взаємодії яких складається наукове пізнання:
- пізнавальної діяльності спеціально-підготованих груп людей, які досягли певного рівня знань, навичок, розуміння, виробили відповідні світоглядні та методологічні установки з приводу своєї професійної діяльності;
- об’єктів пізнання, які можуть збігатися безпосередньо з об’єктами виробничої діяльності, а також практики в цілому;
- предмета пізнання, який детермінується об’єктом пізнання;
- особливих методів та засобів пізнання;
- вже сформованих логічних форм пізнання та мовних засобів;
- результатів пізнання, що виражаються головним чином у законах, теоріях, наукових гіпотезах;
- цілей, що спрямовані на досягнення істинного та достовірного, систематизованого знання, здатного пояснити явища, передбачити їхні можливі зміни і бути застосованими практично.
Доцільно також акцентувати увагу на тому, що усі форми та засоби наукового пізнання діалектично взаємопов’язані і взаємообумовлюють одна одну.
У сучасному науковому пізнанні залежно від характеру об’єктів пізнання, методів та способів їх вивчення, від особливостей вирішуваних проблем, виділяють три основних види наукових досліджень:
- фундаментальні теоретичні дослідження.
- цілеспрямовані теоретичні дослідження.
- прикладні наукові дослідження.
Слід підкреслити, що у науковому пізнанні розрізняють два рівні: емпіричний та теоретичний, які відрізняються: глибиною, повнотою, всебічністю осягнення об’єкта, цілями, методами досягнення та способами вираження знань, ступенем значимості в них чуттєвого та раціонального моментів.