| Філософія | Теологія | Релігія |
| розробляла інтелектуальний інструментарій для теології | сприяла: – філософізації релігії – сакралізації філософії – підпорядкуванню розуму вірі | вимагала сприймати свої догмати на віру |
| вчила християн розмовляти “філософською мовою” | ініціювала нову філософську проблематику | |
| раціоналізувала релігійні догмати | верифікувала істини філософії | |
| осягала абсолютну істину засобами людського розуміння | приписувала людині, як діяти, жити |
Особлива увага приділялась внутрішньому життю людини, внутрішній людині, її самопізнанню, зверненому до Бога через сповідь, в цей час розвивається самосвідомість особистості, формується загострене відчуття власного “Я”. Смисл земного життя людини – у порятунку душі для вічного неземного життя, у єднанні з Богом. Ідея Бога як морального абсолюта задає жорсткі межі тлумаченню всієї моральної проблематики, в яку вводяться нові категорії: гріх, провина, страждання, спокута, покаяння, відплата, спасіння. Християнство звертається до тих, хто потребує зовнішньої точки опори, тобто до більшості, пропонуючи втіху – спокуту страждань і вічне блаженство у потойбічному світі.
Есхатологічна установка, тобто очікування кінця світу, визначила значною мірою погляд на історію в середньовічній філософії, що знайшло найбільш яскраве відображення в роботі Августина Блаженного «Про град Божий». Ним була вироблена ідея соціального розвитку, поступального руху від недосконалого “Граду земного” до ідеального “Граду небесного”, а також вперше започатковується ідея історичного часу.
Середньовічна філософія зробила істотний внесок в розробку ряду ключових понять і проблем філософії, зокрема, категорій віри і розуму, ідей соціального розвитку та історичного часу, а також зробила значний крок в розробці етичної проблематики, створивши вчення про духовний світ людини та загальнолюдські цінності, що є актуальними і сьогодні.
Головні риси філософії епохи Відродження
Як відомо з курсу культурології, зародження капіталістичних відносин в країнах Західної і Центральної Європи в XIV-XVI століттях приводить до формування нової системи ціннісно-світоглядних орієнтацій, до появи історично нового типу особистості. Сутнісними рисами Ренесансу стали антифеодальна спрямованість, світський антиклерикальний характер, гуманізм та антропоцентризм, згідно з якими людина постає як центр та вища мета світобудови. Гуманізм відкидає аскетичну ідеалізацію страждань і ницості людини і відстоює її право на радість і насолоду реальним земним життям. На відміну від Середньовіччя, філософія епохи Відродження перетворила живу людину в предмет поклоніння. Відродилась гуманістична орієнтація філософії, закладена в античності. В Італії сформувався гуманізм як могутня ідейна течія, представлена в літературі і філософії.
В епоху Відродження відбувається зміна моральних орієнтирів: відроджуються ідеї гедонізму і евдемонізму. Гуманісти відкинули жорсткі рамки середньовічної догматики і закликали звернутися до самого життя, до людини, що діє і сповнена сил. Звичайно, фігура Бога все ще присутня в творчості діячів Відродження, але вона вже - на другому плані. На авансцену етичної думки виходить тілесний, активний вільний і творчий індивід. В трактаті Лоренцо Валли “Про насолоду” стверджується, що саме насолода є головним законом людського життя: в радощах та насолоді, а не в аскезі людина знаходить сама себе. Лоренцо Валла дотримується яскраво вираженого принципу індивідуалізму, що було тоді знаменням часу. Піко дела Мірандола (1463-1494) в своїй “Промові про гідність людини” стверджує, що доля людини є наслідком її природної вільної активності. Людина є особливий “мікрокосмос”, і вона має виключне право на те, щоб творити своє буття за власною волею і вибором. Отже, центральна ідея вчення Мірандоли: особливе положення людини у світобудові в силу того, що вона причетна до усьому земного і небесного, від нижчого до найвищого. У поєднанні зі свободою волі це дає людині космічну незакріпленість, творчу здатність до самовизначення, що уподібнює її Богу.
Оригінальність, яскрава індивідуальність стають в цей час особливо важливими в системі моральних цінностей. Людина Відродження виступає в якості творця свого життя та долі, сама визначає своє місце в світі і свої відносини з ним. Ці тенденції знайшли свій вираз також в творчості Данте, Петрарки, Леонардо да Вінчі, Рафаеля, Сервантеса, Шекспіра, Еразма Роттердамського.
Вчення про свободу людини стало основою філософської антропології Дж. Пікко делла Мірандоли. Людина – це особливий світ космосу. Їй не притаманна власна природа, вона має зробити себе сама в умовах вільного, а значить, відповідального вибору. У свободі вибору мислитель вбачає вище щастя людини, котрій дано володіти тим, чим забажає і бути тим, ким хоче. Схожу позицію розділяє і Джаноццо Манетті, який у трактаті “Про гідність і вищість людини” стверджує, що людина сама є творцем, подібним Богу, і навіть перевершує його. Він приходить до крамольної для ортодоксальної релігії думки, що створення Богом світу було лише «початковим і ще не закінченим» і тільки пізніше «все було винайдено, виготовлено і доведено до досконалості нами», оголошуючи саме людину (а не Бога) справжнім владикою світу: “людина є найбагатшою і наймогутнішою, оскільки вона може користуватись власною волею, панувати над усім і владарювати”. Такими ж гуманістичними ідеїями пронизана творчість видатних письменників епохи Відродження від Данте до Сервантеса.
Слід відзначити, що філософія епохи Відродження з її духом титанізму (богоборчества), утверджуючи ідею всемогутності і всесилля людини, котрій начебто усе дано і усе доступно, не тільки підносила людину, але і посіяла в ній зерна безмірної гордині і безмежного індивідуалізму.
В епоху Відродження філософія знову повертається до вивчення світу. Успіхи в розвитку природознавства визначили характер філософських міркувань. Провідним напрямком філософської думки XVI ст. стає натурфілософія, нейвидатнішими представниками якої були Дж. Бруно, М.Кузанський, Г.Галілей, М.Копернік. Вчення про божественне творення світу, його замкненість, змінюється вченням про нескінченність і несотворимість світу. Для філософських поглядів на природу характерний пантеїзм (від грець. pan – все, theos – бог) - вчення, згідно котрому бог немовби зливається з природою, розчиняється в ній. Тим самим пантеїсти утверджували ідею спорідненості абсолютного буття (Бога) і буття речей природи, заперечуючи теологічне вчення про існування Бога як сутності, що відокремлена від природи. В епоху Відродження починається формування нової науки, яка, звільнившись від пут середньовічної схоластики, починає спиратись на досвід та експеримент, на практику матеріального виробництва.
Особливе місце займали соціальні вчення. Відомий італійський державний діяч і мислитель Нікколо Макіавеллі у своїй широко відомій праці “Государ” описує способи створення сильної і могутньої держави. Він вперше розділяє мораль та політику. Вважаючи силу і цілісність держави вищим благом, він навіть припускав використання будь-яких засобів заради утвердження необмеженої влади за принципом: мета виправдовує засоби. З його точки зору влада, політика являють собою явища позаморального плану; тому він вважає, що для успішного вирішення політичних проблем прийнятні усі засоби: обман, хитрість, підступництво і насильство.
В цей час деякі філософи зосередили увагу на створенні проектів ідеальної держави, але вони були відірвані від реальності, тому увійшли в історію як соціалісти-утопісти (Т.Мор, Т.Кампанелла).
Епоха Відродження, коли почався процес звільнення людини від середньовічного світогляду, пов’язана у нашій свідомості з ідеалами гуманізму і просвітництва. Заслуга мислителів Ренесансу – в подоланні середньовічної схоластики та у створенні засад філософії Нового часу.
Першоджерела до вивчення теми
Аквинский Ф. Сумма теологии
Для спасения человеческого было необходимо, чтобы сверх философских дисциплин, которые основываются на человеческом разуме, существовала некоторая наука, основанная на божественном откровении; это было необходимо прежде всего потому, что человек соотнесен с богом как с некоторой своей целью. …Цель эта не поддается постижению разумом… Между тем должно, чтобы цель была заранее известна людям, дабы они соотносили с ней свои усилия и действия. Отсюда следует, что человеку необходимо для своего спасения знать нечто такое, что ускользает от его разума, через божественное откровение.
Притом даже и то знание о боге, которое может быть добыто человеческим разумом, по необходимости должно было быть преподано человеку через божественное откровение, ибо истина о боге, отысканная человеческим разумом, была бы доступна немногим, притом не сразу, притом с примесью многочисленных заблуждений, между тем как от обладания этой истиной целиком зависит спасение человека, каковое обретается в боге. Итак, для того чтобы люди достигли спасения и с большим успехом, и с большей уверенностью, необходимо было, чтобы относящиеся к богу истины богом же и были преподаны в откровении.
Итак, было необходимо, чтобы философские дисциплины, которые получают свое знание от разума, были дополнены наукой, священной и основанной на откровении.
Хотя человек не обязан испытывать разумом то, что превышает возможности человеческого познания, однако же то, что преподано богом в откровении, следует принять на веру.
Различие в способах, при помощи которых может быть познан предмет, создает многообразие наук. Одно и то же заключение, как то, что земля кругла, может быть сделано и астрологом, и физиком, но астролог придет к нему через посредство математического умозрения, отвлекаясь от материи, физик же через посредство рассуждений, имеющих в виду материю. По этой причине нет никаких препятствий, чтобы те же самые предметы, которые подлежат исследованию философскими дисциплинами в меру того, что можно познать при свете естественного разума, исследовала наряду с этим и другая наука в меру того, что можно познать при свете божественного откровения. Отсюда следует, что теология, которая принадлежит к священному учению, отлична по своей природе от той теологии, которая полагает себя составной частью философии.
Священное учение есть наука. ..
Эта наука (теология) может взять нечто от философских дисциплин, но не потому, что испытывает в этом необходимость, а лишь ради большей доходчивости преподаваемых ею положений. Ведь основоположения свои она заимствует не от других наук, но непосредственно от бога через откровение. Притом же она не следует другим наукам, как высшим по отношению к ней, но прибегает к ним, как к подчиненным ей служанкам… И само то обстоятельство, что она все таки прибегает к ним, проистекает не от ее недостаточности или неполноты, но лишь от не достаточности нашей способности понимания последнюю легче вести от тех предметов, которые открыты естественному разуму, источнику прочих наук, к тем предметам, которые превыше разума и о которых трактует наша наука...
Бытие божие может быть доказано пятью путями.
Первый и наиболее очевидный путь исходит из понятия движения. В самом деле, не подлежит сомнению и подтверждается показаниями чувств, что в этом мире нечто движется. Но все, что движется, имеет причиной своего движения нечто иное... Следовательно, коль скоро движущий предмет и сам движется, его движет еще один предмет, и так далее. Но невозможно, чтобы так продолжалось до бесконечности, ибо в таком случае не было бы перводвигателя, а следовательно, и никакого иного двигателя…Следовательно, необходимо дойти до некоторого перводвигателя, который сам не движим ничем иным, а под ним все разумеют бога.
Второй путь исходит из понятия производящей причины. В самом деле, мы обнаруживаем в чувственных вещах последовательность производящих причин, однако не обнаруживается и невозможен такой случай, чтобы вещь была своей собственной производящей причиной… Нельзя помыслить и того, чтобы ряд производящих причин уходил в бесконечность... если ряд производящих причин уходил бы в бесконечность, отсутствовала бы первичная производящая причина; а в таком случае отсутствовали бы и конечное следствие… что очевидным образом ложно. Следовательно, необходимо положить некоторую первичную производящую причину, каковую все именуют богом.
Третий путь исходит из понятий возможности и необходимости и сводится к следующему. Мы обнаруживаем среди вещей такие, для которых возможно и быть, и не быть... Если же все может не быть, когда-нибудь в мире ничего не будет. Но если это истинно, уже сейчас ничего нет... Итак, не все сущее случайно, но в мире должно быть нечто необходимое... Между тем невозможно, чтобы ряд необходимых сущностей, обусловливающих необходимость друг друга, уходил в бесконечность (таким же образом, как это происходит с производящими причинами, что доказано выше). Поэтому необходимо положить некую необходимую сущность, необходимую самое по себе, не имеющую внешней причины своей необходимости, но самое составляющую причину необходимости всех иных, по общему мнению, это есть бог.
Четвертый путь исходит из различных степеней, которые обнаруживаются в вещах. Мы находим среди вещей более или менее совершенные, или истинные, или благородные... Но о большей или меньшей степени говорят в том случае, когда имеется различная приближенность к некоторому пределу... Но то, что в предельной степени обладает некоторым качеством, есть причина всех проявлений этого качества; так, огонь, как предел теплоты, есть причина всего теплого... Отсюда следует, что есть некоторая сущность, являющаяся для всех сущностей причиной блага и всяческого совершенства; и ее мы именуем богом.
Пятый путь исходит из распорядка природы. Мы убеждаемся, что предметы, лишенные разума, каковы природные тела, подчиняются целесообразности. Это явствует из того, что их действия или всегда, или в большинстве случаев направлены к наилучшему исходу. Отсюда следует, что они достигают цели не случайно, но будучи руководимы сознательной волей. Поскольку же сами они лишены разумения, они могут подчиняться целесообразности лишь постольку, поскольку их направляет некто одаренный разумом и пониманием, как стрелок направляет стрелу. Следовательно, есть разумное существо, полагающее цель для всего, что происходит в природе; и его мы именуем богом.