| Теза | Антитеза |
| Світ має межу в часі і просторі. | Світ у часі і просторі є безмежним. |
| Все у світі складається з простого. | Немає нічого простого. Все складне. |
| У світі існує свобода. | Ніякої свободи нема, усе здійснюється за законами природи. |
| У світі існує необхідність. | Все у світі випадкове. |
Кант зазначає, що оскільки реальний досвід ніколи не дасть нам остаточної відповіді на ці метафізичні питання, то певні ідейні позиції ми обираємо, спираючись лише на віру. Звідси знаменита теза Канта: “Мені довелося обмежити (окреслити межі) розуму, щоб звільнити місце для віри”. Вчення Канта про межі пізнання було спрямоване не проти науки, а проти сліпої переконаності в її безмежних можливостях, в тому, що можна вирішити будь-яку проблему науковими методами. Ці погляди Канта є актуальними для нашого часу, коли розвиток науки і техніки привів до загострення протиріч сучасної цивілізації, ставлячи від загрозу саме існування людства.
За Кантом, існують три різновиди віри. Прагматичною є віра людини в свою правоту в тому чи іншому одиничному випадку. Віру в загальні положення Кант називає доктринальною. Найважливішою є моральна віра, яка здійснюється у відповідній поведінці людини.
Проблеми визначення принципів людської поведінки, за Кантом, сфера практичної філософії, яка відповідає на питання: що я маю робити? Канту належить заслуга обгрунтування автономної моралі. Людина, за Кантом, житель двох світів: світу природи, що сприймається чуттєво, і світу свободи, що є умосяжним. Свобода – це незалежність від чуттєвого світу. У сфері свободи діє не теоретичний, а практичний розум. Практичний розум – це розумна воля людини, яка керує вчинками і встановлює принципи моральних діянь. Людська воля автономна: вона визначається не зовнішніми причинами - природною необхідністю або божественною волею, а своїм власним законом, який вона ставить над собою.
Без свободи, за Кантом, немає морального вчинку. Там, де ми діємо за законами природної необхідності, ми і не діємо, оскільки там діє природа. Мораль з’являється лише там, де закінчується природа, і починається культура. Основна відмінність кантівської етики у порівнянні з етипою просвітників полягає в тому, що у ним моральне відчуття – це природне відчуття людини. Кант же вважає, що в основі людської свободи лежить здатність людини самій визначати свої вчинки і робити власний вибір. Але моральне відчуття має бути опосередкованим обов’язком, обмежено ним. Обов’язок – щось безумовне і самодостатнє. Моральна поведінка не може мати зовнішніх мотивів, не може бути обумовлена розрахунком, вигодою, прагненням до щастя чи насолоди. В якості єдиного внутрішнього мотиву поведінки він визнає лише обов’язок; морально людина вчиняє лише тоді, коли вона діє всупереч розрахунку, схильності тощо.
Головна моральна вимога, категоричний імператив (веління) говорить: «Вчиняй так, щоб максима твоєї волі могла в той же час мати силу принципу загального законодавства». Інше формулювання категоричного імператива: “Вчиняй так, щоб ти завжди ставився до людства у своїй особі, і в особі всякого іншого, як до мети, і ніколи не ставився б до нього тільки як до засобу”.
Маючи на увазі категоричний імператив, Кант з пафосом говорив: “Дві речі наповнюють душу все новим і зростаючим подивом і благоговінням, чим частіше, чим довше ми розмірковуємо про них, – зоряне небо наді мною і моральний закон у мені”. Кант закликає: визнач себе сам, проймись усвідомленням морального обов’язку, слідуй йому завжди і усюди, сам відповідай за свої вчинки. Така квінтесенція кантівської етики, строгої і безкомпромісної. Саме обов’язок перед людством, перед своєю совістю змушує нас поводити себе морально. Вчення І. Канта було спрямоване на виявлення позаісторичних і позачасових характеристик моралі і було адресоване усьому людству, а не якомусь класу чи народу.
Глибокими і повчальними були ідеї Канта щодо руху історії. Вони зберігають свою актуальність і донині. Розум рухає людські дії, а також визначає прямування історії до справедливого, розумно організованого громадянського суспільства, де повинні запанувати закон і рівність, справедливість та загальний мир. Прагнучи до самозбереження і спираючись на добру волю, держави самі в ході історії відмовляться від рішення питань військовим шляхом. Людина прагне до щастя, і тому вона зацікавлена у вічному мирі. А досягти його можна або шляхом договору, що забороняє війни, або “вічний мир” встановиться на всесвітньому кладовищі після чергової війни.
Вплив ідей Канта на сучасників і нащадків величезний. Його роботи породили суперечки і дискусії, сформували цілі напрямки послідовників і супротивників. Але що є символічним? Кант вмер і був похований у своєму рідному місті. Його співвітчизники на цьому місці створили меморіал. Багато воєн пронеслось над містом. Але символічним є те, що єдиною спорудою, яка збереглась в цьому вогняному смерчі, була могила Канта.
Георг Гегель (1770-1831 рр.) підводить своєрідний підсумок розвитку німецької класичної філософії. Він створює всеосяжну систему об’єктивного ідеалізму, ідеалістичної діалектики. Його основні праці: «Феноменологія духу», «Наука логіки», «Основи філософії права», «Енциклопедія філософських наук», «Філософія історії».
Згідно філософії Гегеля, в основі світу лежить ідеальне розумне начало - об’єктивно існуючий світовий розум, «абсолютна ідея», основними рисами якої є активний і діяльний характер, постійний рух і розвиток. Ця діяльність полягає в мисленні, в самопізнанні. Гегель називає свою філософську систему абсолютним ідеалізмом, оскільки прагне охопити увесь світ єдиним поняттям – поняттям “абсолютна ідея”, яка є першоосновою (субстанцією) усіх речей. Мета існування «абсолютної ідеї» - пізнання самої себе. Зробити це вона може за посередництвом людської свідомості, мислення, філософії, через діяльність людських поколінь на протязі усієї всесвітньої історії.
Світовий розум живе і розвивається у відповідності з об’єктивними законами діалектики: єдності і боротьби протилежностей, заперечення заперечення, переходу кількісних змін в якісні. Породжуючи в собі протилежності, перетворюючись “у своє інше”, дух потім долає цю протиставленість, інтегрує протилежності у новій єдності, тобто “знімає” їх, переходячи на новий ступінь розвитку.
У своєму розвитку абсолютна ідея проходить три етапи:
– розвиток ідеї у сфері “чистого мислення” – логіка, де ідея розкриває свій зміст в системі взаємопов’язаних категорій, що переходять одна в одну;
– розвиток ідеї у формі її “інобуття” - природи, що є необхідним засобом у розвитку абсолютної ідеї: перетворюючись у природу, вона опредмечує себе, постаючи у вигляді чуттєвих одиничних речей; природа створюється для того, щоб з неї виникла людина, а разом з нею і людський дух;
- розвиток ідеї в мисленні і історії, що є найвищим етапом втілення «абсолютної ідеї»; тут вона пізнає свій зміст в різних видах людської свідомості; дух досягає найвищого рівня в філософії як абсолютній істині. Саме філософія виявляє справжню суть і смисл буття, в той час як мистецтво, релігія лише наближають нас до істинного знання. Життєвий цикл Абсолютної ідеї в філософії Гегеля представлений на Схемі 1.
Важливим досягненням Гегеля є розробка діалектики. Згідно Гегелю, в основі усіх речей лежать поняття, а джерелом усякого розвитку – як суспільства, так і людського мислення – виступає саморозвиток поняття. Будь-який розвиток відбувається за певною схемою: ствердження чогось – теза, заперечення цього ствердження – антитеза і нарешті – синтез, заперечення заперечення, тобто гармонійне сполучення тези і антитези у вищій єдності. Такий ритм руху характеризується як принцип тріади. У Гегеля діалектика понять визначає діалектику розвитку речей, тобто носить ідеалістичний характер.