Разом зі зростанням могутності полісу (в середині V ст. до н. е) починається період розквіту давньогрецької філософії, який отримав назву класичний сократівський. У цей час виникає гостра потреба розвитку інтелектуального рівня особистості. Людей, які за гроші навчали різноманітним наукам, риториці, логіці мислення, стали називати софістами (учителями мудрості). Вони водночас були не тільки філософами-теоретиками, а й активними пропагандистами філософської культури серед найширших верств античного суспільства.
Найвідомішими софістами, які репрезентують цей напрям, були старші софісти (V ст. до н. е.) — Протагор, Горгій,Гін-ній, Продік, Антифонт, Крітій, молодші — Лікофрон, Алкіда-мант, Грасімах, а також найвідоміший серед них. ( ократ,який офіційно не належав до цих груп, але використовуваїї софістику в практичній діяльності, перетворивши її на спосіб власного життя.
Характерними особливостями софістичного мислення є розширення сфери філософського інтересу (від повсякденного досвіду людей до вивчення досвіду філософствування інших народів), а також використання методів попередніх філософських течій. Головним своїм завданням софісти вважали вміння зробити слабкого (зазвичай у суді) сильним і непереможним, що, зрештою, сприяло розвитку ідей філософського релятивізму (принципу відносності людських знань).
Основним прийомом софістичного ведення бесід (доведення власної правоти) було використання софізмів (наприклад, відомий софізм — «рогатий»: «Те, що ти не загубив, — ТВОЄ? Якщо ти не загубив роги, то ти їх маєш»).
Ядром софістичного мислення стала теза «Ното тепшга» («людина є мірою всіх речей»). З цього приводу І Іригатор говорив: «Людина є мірою всіх існуючих речей, що вони існують, а неіснуючих, — що вони не існують». Інакше кажучи, людина визначає буття, а все інше відкидається як непотрібне, усе буття не об'єктивне, а суб'єктивне й плинне як у просторі, так і в часі.