Неофрейдизм

Герберт Маркузе (1898—1979 рр.) — неофрейдист, німецько-американський філософ і соціолог. З 1934 р. працював у Сполу­чених Штатах Америки. Основні праці, що репрезентують його філософські погляди, — «Онтологія Гегеля й основні теорії істо­ричності», «Розум і революція. Гегель і становлення соціальної теорії», «Ерос і цивілізація. Філософське дослідження Зігмунда Фрейда», «Радянський марксизм. Критичне дослідження», «Од­номірна людина: дослідження з ідеології розвинутого індустріаль­ного суспільства» та ін.

На ранніх етапах своєї філософської біографії Маркузе вивчав і критично переосмислював роботи Карла Маркса, Зігмунда Фрейда та Мартіна Хайдеггера. Це дало йому можливість сфор­мулювати предмет свого філософського інтересу. Ним став ана­ліз європейської цивілізації західного типу. Філософ підкреслю­вав, що європейській цивілізації притаманне бажання підкорити природу й водночас людину людиною. Маркузе зауважив, що європейська цивілізація має певні закономірності розвитку, які можна пояснити з позицій критично переосмисленого вчення Фрейда.

Конфлікт людини й природи не є абсолютним, навпаки, він відносний і змінюється у просторі й часі. Ерос і Танатос у сучас­ному світі перебувають у певній суперечності з інтересами су часної цивілізації. А їх надмірні прояви безкомпромісно приду­шуються культурою: сублімуються (у вигляді творчої праці) або трансформуються (підкорення людиною самої себе через фено­мен сумління). У сучасному світі еротичні й танатологічні інстин­кти мають можливість якнайповніше реалізовуватися. Людина як біосоціальний феномен уперше отримує можливість здійснити всі свої біологічні потреби. Тому надзвичайно актуальними для неї стають її біологічні форми існування. Тіло людини стає ме­тою життя, а праця заради реалізації потреб тіла перетворюється на вільну гру людських можливостей.

Але разом зі зростанням перспектив задоволення біологічних (тілесних) потреб особи зростає необхідність соціального кон­тролю за людською діяльністю та вчинками, які виходять за межі дозволеного. Сучасна цивілізація спричиняє надмірний тиск на окрему особу, що, на думку Маркузе, призводить до появи фено­мена «одномірної людини» — об'єкта духовного маніпулювання, особи зі зниженою критичною оцінкою себе та цінностей соціу­му. Така людина бездумно залучається до економічної й політич­ної конкурентної боротьби задля реалізації власних вузько праг-матичних інтересів.

 

Бажання та інтереси «одномірної людини», способи їх реаліза­ції лежать лише в одній площині — у площині споживацьких цінностей.

Людина з надмірними споживацькими інтересами стає «гвин­тиком» суспільно-економічних відносин суспільства. Вона при­душує свої біологічні (сексуальні) потреби, тобто пригнічує саму себе й власну свободу. Вихід із ситуації існування «одномірного» суспільства можливий лише за умови «великої відмови» від псе-вдоцінностей як капіталістичного суспільства, так і тоталітарного соціалізму шляхом встановлення повної сексуальної свободи, роз­кріпачення особи, сексуальної та культурної революцій. При цьому соціальна ініціатива в сучасному суспільстві переходить до люм­пен-пролетаріату, дрібної буржуазії, інтелігенції та студентства.

 

Отже, упродовж свого життя Маркузе прагнув розробити нові

моделі й різновиди раціональності, які мали звільнити чуттє­вість особи з-під гніту культури.

Еріх Фромм (1890—1980 рр.) — неофрейдист, німецько-аме­риканський філософ, психолог, соціолог. Основними творами, що репрезентують його філософські погляди, стали «Втеча від сво­боди», «Людина для себе», «Здорове суспільство», «Мистецтво кохання», «Концепція людини у К. Маркса», «Анатомія людської деструктивності», «Дзен-буддизм і психоаналіз», «З полону ілю­зій», «Серце людини», «Революція надії» та ін.

Концептуальними основами творчості Е. Фромма стали ідеї Зігмунда Фрейда, Карла Маркса (переважно ідея відчуженості), буддизму, Бенедикта Спінози, Фрідріха Ніцше, що, зрештою, да­ли йому змогу виокремити свій предмет філософствування — антропологію. Сучасна людина, вважав Еріх Фромм, утратила гармонію безконфліктного існування в природі внаслідок її об'єктивної соціалізації. А позаяк сутність людини пов'язана з її індивідуальністю, унікальністю, неповторністю, то загроза їх втрати призводить до переживання страху, тривоги, виникнення депресії — екзистенційної дихотомії. Екзистенційна дихотомія — суперечливі почуття людського існування, наприклад, зіткнення несвідомого бажання жити й усвідомлення неминучої смерті. Екзистенційна дихотомія стає стимулом і стійким механізмом відновлення внутрішньої та зовнішньої гармонії існування лю­дини.

Еріх Фромм зазначав, що головними показниками суперечли­вого людського існування є біофілія (любов до життя) та її про­тилежність — некрофілія (ненависть до життя, насильство та аг­ресія щодо всього живого). Бажання людини подолати цю суперечність виявляється в її прагненні відновити єдність із при­родою, встановити гармонію соціальних відносин.

 

Кожна особа прагне самостійно вирішувати проблеми супере­чливого людського існування (екзистенційної дихотомії), шу­каючи все нових і нових форм єдності з природою, соціальним оточенням і насамперед із самою собою.

У своїй праці «Втеча від свободи» Фромм аналізував одне з основоположних філософських понять — «свободу». Він вважав, що свобода — це механізм самореалізації окремої людини в по­всякденному житті, але водночас вона може стати причиною її драматичного існування (почуття безсилля, невпевненості, самот­ності тощо). Це спричиняє виникнення феномена «негативної свободи», що виявляється в екзистенційному прагненні «втечі» від свободи.

Також втечею особи від свободи філософ вважав авторита­ризм у діяльності й поведінці людини, зокрема садизм (підкорен­ня інших) і мазохізм (добровільне підкорення іншим з метою втрати власного «Я»). Прикладами втечі від свободи є й прояви невиправданої агресії та руйнації живого світу, а ще надмірний конформізм, який призводить до знищення власної особистості в умовах масової культури.

Невпевненість у собі, у власних силах, неусвідомлення екзис­тенційної дихотомії змушує людей інтегруватися з такими ж не­впевненими особами, що спричиняє виникнення фашистської психології та ідеології. Як приклад Еріх Фромм наводить думку про те, що Адольф Гітлер прийшов до влади, користуючись під­тримкою дрібної, невпевненої в собі буржуазії. Водночас «нек-рофілічні», садистські прояви Гітлера й німецького нацизму збі­галися з потребами масової свідомості низів середнього класу, що й стало причиною виникнення фашизму в Німеччині. Гітлер та ідеологи фашизму задовольнили потреби масової свідомості невпевненого в собі люмпен-пролетаріату та дрібної буржуазії. Конформістські настрої в західній культурі, загальна втрата ори­гінальних філософських концепцій, відчай, немотивований страх, добровільна відмова від власної самобутності — сприятливе під­ґрунтя для рецидивів фашизму в сучасному світі.

Аналізуючи економічну сферу функціонування суспільства, Е. Фромм сформулював концепцію «соціального характеру» (го­ловних критеріїв соціально-економічного життя, культури, що визначають економічний базис). Основими типами соціальних характеристик він називав рецептивний тип (зорієнтований на отримання благ зовнішнього світу пасивним способом), екс­плуататорський (характеризується агресивним прагненням панувати над навколишнім світом), споживацький (спожива­цький інтерес, що ізолює людину від оточуючого її світу), рин­ковий (орієнтує соціальну діяльність на цінності обміну това­рами).

Філософ вважав, що ці соціальні характеристики збігаються з певними типами поведінки особи: мазохізмом, садизмом, де-структивізмом і конформізмом. Сучасне суспільство розви­вається в напрямку появи нової форми соціальних характерис­тик — продуктивної, яка повинна реалізувати в соціальній практиці тенденцію зростання й розвитку всіх людських мо­жливостей.

Завданням сучасної філософії є аналіз можливостей продукти­вного характеру, сприяння пошуку кожною окремою особою ін­дивідуального шляху для розкриття власних здібностей у ко­ханні, вірі й роздумах про світ. Продуктивний характер повинен створити умови для переходу від домінування егоїзму до превалювання альтруїзму, від споживацького інтересу в житті до істинного буття, від кібернетичних реалій до душе­вної людини.

І, нарешті, зазначимо, що Еріх Фромм став засновником гума­ністичної етики. Він вважав, що найвищим проявом продуктив­ної діяльності особи є любов (взаємоповага) до окремої людини, що об'єктивно містить любов до людей взагалі. Любов до інших є водночас любов 'ю до самого себе (до «Я») як до представника роду людського (ставлення до інших є водночас ставленням до самого себе й навпаки). Культивування всезагальної любові (коли бажання життя витісняє бажання смерті) є основою вирішення головних суперечностей суспільства: між патріархатом і матріар­хатом, гуманістичною та авторитарною свідомістю, між владою й підкореними, між особистим (історією життя) та історичним бут­тям (історією загалом), між «свободою від» і «свободою для», не­гативною та позитивною свободою.

 

Отже, гуманістична етика Еріха Фромма, учення про егоїзм, любов до себе відіграли важливу роль у становленні комплексу ідей, ідеалів гуманізму в сучасному світі. Найвищою цінністю людського існування є домінування в житті гуманістичної етики (єдність цілісної людини та її інтересів). Людина, якій властива гуманістична совість, може досягти індивідуального щастя.

Вільгельм Райх (1897—1957 рр.) — лідер ліворадикального фрейдизму, учень і колега Зігмунда Фрейда, один з основополо­жників фрейдомарксизму. В основі неофрейдистських концепцій Райха лежали ідеї Фрейда, Альфреда Адлера, Карла Маркса, Анрі Бергсона, буддистської філософії та ін.

Головними працями Вільгельма Райха, що репрезентували йо­го неофрейдистські позиції, є такі: «Функції оргазму», «Аналіз характеру», «Генітальні та невротичні характери», «Масова пси­хологія фашизму», «Сексуальна революція» та ін.

Райх вважав, що засадами людської життєдіяльності є сексуаль­на практика й оргазм. Аналізуючи взаємовплив нормальної жит тєдіяльності людини та сексуальної практики, він пропонував розробити нову науку про «сексуальну економіку», що визнача­тиме всі суспільно-економічні та суспільно-політичні взаємовід­носини сучасної цивілізації. На його думку, ця наука логічно виті­кає із соціологічної концепції К. Маркса й психоаналізу 3. Фрейда. Зазначені ідеї В. Райха стали поштовхом до розвитку такого на­пряму в неофрейдизмі, як фрейдомарксизм. Найхарактернішим твором, що висвітлює питання фрейдомарксизму, є робота «Діа­лектичний матеріалізм і психоаналіз».

Вільгельм Райх брав активну участь у робітничому русі з ме­тою пропаганди сексуальної революції (сексуальної політики пролетаріату). Останню він вважав передумовою й атрибутом світового революційного процесу. На його думку, сексуальна ре­волюція повинна звільнити особу (чоловіка або жінку) від сексу­ального рабства, споживацьких інтересів у статевих стосунках, негативних соціальних явищ, які пригнічують статевий потяг людини.

Однією з основоположних ідей Вільгельма Райха стала конце­пція про необхідність подолання сексуальної репресивності (сус­пільної системи, яка існує на рівні родинних відносин, політики, культури), що пригнічує статевий потяг, а отже, й деформує сво­боду людського існування. На його думку, сексуальна репресив­ність викликає в суспільстві реакційно-консервативні явища, прояви садомазохізму, що за певних суспільно-політичних умов породжують сліпе підкорення однієї людини іншою та призво­дять до створення диктаторських режимів (фашизму).

 

Отже, Вільгельм Райх вважав, що в основі нормальної життє­діяльності людини лежить сексуальна енергія, однак суспільс­тво пригнічує її за допомогою моралі, культури, етикету; особа змушена жити в «лещатах зовнішнього тиску», постійно ада­птуватися до суперечливого оточуючого світу (влади, керів­ництва тощо), у результаті чого суспільство невротизується, людина втрачає своє власне «Я», прагнучи стати «Ми». Єди­ний спосіб порятунку людини — ліквідація негативного впливу культури, розкріпачення її, здійснення сексуальної революції.

Альфред Адлер (1870—1937 рр.) — психолог, фрейдист, за­сновник концепції індивідуальної психології. Основні праці А. Адлера були пов'язані з психологією та психіатрією, напри­клад, такі, як «Нервовий темперамент», «Пізнання людини», «Наука життя», «Сенс життя» та ін. Але згодом його доробки отримали філософську інтерпретацію на ґрунті неофрейдизму.

Учений вважав, що головною причиною особливостей люд­ської діяльності та конкретних учинків людини є процес подо­лання (компенсації) окремою особою почуття неповноцінності. Він висунув ідею про те, що почуття неповноцінності притаман­не кожній людині на рівні несвідомого як віддзеркалення праг­нення отримати перевагу над іншими людьми. Ця ідея стала ос­новою його вчення.

Адлер критично переосмислив учення 3. Фрейда про вплив несвідомого на життя окремої людини. Він вважав, що цей вплив необхідно доповнити соціальними елементами, наприклад, по­требою особи в самоствердженні, успіху, самовдосконаленні, які також віддзеркалюють потребу мати перевагу над іншими людь­ми. Особливого значення набуває почуття самоідентифікації, що формується в дитячі роки.

Надзвичайно популярною була ідея Адлера про необхідність подолання комплексу неповноцінності. Комплекс неповноцін­ності — це сформоване в ранньому дитинстві почуття власної ні­кчемності, неповноцінності й прагнення за будь-яких умов їх по­долати, що є передумовою екстраординарної поведінки людини. Згодом ця ідея набула характеристик окремого вчення про праг­нення особи до суспільної інтеграції. У разі браку бажання конс­труктивної компенсації почуття неповноцінності або викорис­тання патологічних способів компенсації людина не може реалізувати свій сенс життя, що призводить до певного психопа­тологічного стану (насамперед неврозу).

На думку вченого, суспільство повинно тримати під контро­лем можливі негативні наслідки патологічних способів подолан­ня комплексу неповноцінності, які виявляються в надмірній ти­ранії в родинних відносинах, у спробах «втечі в хворобу» тощо. Способом корекції таких негативних наслідків є метод ілімінації, створення комунікативних цінностей, що схвалюють діяльність або вчинки окремої особи, але так, щоб це схвалення не переви­щило межі припустимого й враховувало в оцінках загальнолюдсь­кі параметри.

 

Отже, Альфред Адлер вважав, що в основі всіх великих учинків і дій людини, гіперактивності, екстраординарності (а також психічних захворювань) лежить витіснений комплекс неповно­цінності, людина впродовж свого життя прагне його компен­сувати шляхом отримання вагомих здобутків у науці, мисте­цтві, політиці, бізнесі, особистому житті.