У XX — на початку XXI ст. світова філософія стала конгломератом різноманітних ідей і підходів, окремих поглядів, проблем і методик, в основі яких лежать уже відомі й апробовані філософські ідеї, напрями, школи тощо. Наприклад, класичний позитивізм отримав продовження в неопозитивізмі, прагматизм — у неопрагматизмі, фрейдизм — у неофрейдизмі, томізм — у неотомізмі. Крім того, з'являються й нові напрями, до яких насамперед належить постмодернізм. Калейдоскопічність новітніх філософських систем має низку об'єктивних і суб'єктивних передумов подальшого пошуку істинної картини світу.
Поза сумнівом, до таких передумов належать досягнення науково-технічного прогресу, зумовленого позитивним розвитком науки й техніки, всіх елементів суспільства на основі дедалі ширшого пізнання та освоєння довколишньої дійсності, революційні зміни в системі філософствування (зміна філософського дискурсу, за якими стоїть та чи та парадигма наукового мислення).
Науково-технічний прогрес, крім позитивного впливу на суспільство, позначився непередбаченими кризовими явищами в сферах економіки, політики, екології, демографії, духовної культури, що останнім часом отримало назву «глобальні проблеми сучасності». Глобальні проблеми сучасності — це проблемне поле, що віддзеркалює найважливіші проблеми сучасної цивілізації, які містять узагальнену характеристику найважливіших напрямів розвитку нинішнього суспільства. Сучасна філософія намагається пояснити цей суперечливий феномен з метою подолання негативних явищ і закріплення позитивного впливу на науково-технічний прогрес.
Сучасний філософський дискурс набуває виражених антропологічних форм. У першій половині XX ст. західна духовна культура зазнала певної революційної трансформації у формулюванні та вирішенні проблем людини. Відомо, що у філософії XVII— XVIII ст. домінуючою була ідея пошуку першопричини (субстанції) світу, це сприяло виокремленню таких філософських дисциплін, як онтологія (учення про буття), гносеологія (учення про пізнання), логіка (учення про правильне мислення). Починаючи з Сьорена К'єркегора (1813—1855 рр.) і Фрідріха Ніцше (1844— 1910 рр.) головною темою філософії стає людина як особа, її індивідуальність, а вже .у другій половині XX ст. домінуючою темою філософствування стала антропологія як учення про природу й сутність людини. Сучасні неопозитивізм, неопрагматизм, неофрейдизм, екзи-стенціоналізм, неотомізм отримують антропологічний контекст, навчають людину, як стати абсолютом у реальному житті.
Щоб не заплутатися в розмаїтті сучасних філософських напрямів, обмежимося лише коротким аналізом деяких з них: «філософії життя», позитивізму, прагматизму, екзистенціоналіз-му, герменевтики, релігійної філософії та постмодернізму.
«Філософія життя» — це напрям у західноєвропейській філософії, який склався наприкінці XIX ст. й активно існував упродовж XX ст. й розвивається сьогодні. Його засновниками були Вільгельм Дільтей (1833—1911 рр.), Фрідріх Ніцше (1844— 1900 рр.), Анрі Бергсон (1859—1941 рр.), Освальд Шпенглер (1880—1936 рр.), які вважали, що світ можна пізнати в його органічній єдності, ірраціональна, інтуїтивно, критично переосмислюючи раціональний спосіб пізнання. «Філософія життя» стала реакцією на кризу раціоналізму другої половини XIX ст., що викликала критичне ставлення до логіки (аналітичного мислення) та методології як форми організації наукового дослідження.
Засадовим у «філософії життя» стає поняття «життя» як первинна реальність, що у своєму розвитку заперечує розподіл та існування світу в його матеріальній та ідеальній формах. «Життя» у своїй першооснові, крім онтологічного, має також гносеологічне значення, тобто є суб'єктом пізнання. Як вважали засновники «філософії життя», цей феномен можна проаналізувати лише за допомогою над наукового та над філософського методу — інтуїції. Наукове знання, раціональне осмислення дійсності у своїй основі має завдання, які визначають мету дослідження. А позаяк «життя» є надлогічним (без будь-якої можливості логічного визначення мети й сенсу його існування), то пізнати світ можна тільки ірраціональним способом за допомогою інтуїції, міфу, символу тощо.
Ірраціональне виявляється лише в діяльності та вчинках окремої особи (на відміну від науки, яка має колективний характер організації наукового дослідження), тому людина є орієнтиром в організації процесу пізнання.
Виховання особи, використання її можливостей — одна з провідних цінностей сучасної цивілізації. Творчість людини збігається з процесом «життя».
Згідно з «філософією життя», окрема людина живе в історичний час, у якому немає об'єктивних законів. Історія має свою долю, яка не завжди збігається з долею окремої особи, окремої культури чи людської цивілізації загалом. Тому процес пізнання не може збагнути логіку їх розвитку та здійснити адекватний історичний аналіз. З огляду на це філософи цього напряму роблять висновок, що кожний з дослідників, аналізуючи діяльність окремої людини, суспільства, цивілізації, формує власну систему оцінювання й доведення.
Ф. Ніцше порушує питання про можливість існування загальнолюдських цінностей, які орієнтують розвиток сучасної цивілізації. До них належать: прагнення до життя, відсутність страху перед смертю, намагання бути сильнішим за інших, воля до влади, благородство та аристократизм духу, що стають головними принципами, установками «філософії життя».
Отже, «філософія життя» стала першою антисцієнтичною концепцією, яка відмовилася від претензій на володіння істиною про об'єктивний світ і підтримки міфу про єдність світу й розуму.
Позитивізм у вузькому сенсі слова — філософська концепція, сформована в 30-х роках XIX ст. французьком філософом Огюстом Контом {1798—1857 рр.), який зазначав, що людське мислення проходить три етапи розвитку (які він вважав об'єктивним законом інтелектуального розвитку) — перший етап теологічний (релігійний), другий — метафізичний (філософський), третій, найвищий — позитивний (науковий). Філософія, культура та свідомість, на думку Конта, віддзеркалюють у собі дію цих етапів. Згідно з його вченням, позитивна стадія розпочалася 1800 року. Вона характеризувалася досягненнями науки, що сформувало певний філософський дискурс мислення.
Усвоїй головній праці «Курс позитивної філософії» Конт запропонував концепцію, згідно з якою істинне знання про світ є результатом конкретних наук, очищених від гуманітарних (метафізичних) інтерпретацій, які, на його погляд, є безпідставними й неістинними. Це підтверджується прикладами моральної безвідповідальності в період Просвітництва, коли ідеї рівності й свободи без науково доведених знань про суспільство призвели до гіпертрофованого насильства та агресії. Позитивісти вважали, що істинне знання можна отримати тільки в результаті науко ваго пізнання світу, а філософія повинна лише сприяти цьому, у перспективі ж її буде замінено конкретними науками, наприклад, соціологією.
Усвоєму історичному розвитку позитивізм пройшов три етапи. Перший етап репрезентували такі філософи, як Огюст Конт (1798—1857 рр.), Джон Стюарт Мілль (1806—1873 рр.) і Герберт Спенсер (1820—1903 рр.). Уцей час розробляється науковий метод пізнання довколишньої дійсності (Конт пропонував його розробити на основі вивчення історії, науки, Мілль — на ґрунті вивчення законів логіки, а Спенсер — синтезу наукових знань). Другий етап розвитку позитивізму {махізм, критичний позитивізм) репрезентували австрійський філософ і фізик Ернст Мах (1838—1916 рр.) і німецький філософ Ріхард Авенаріус (1843— 1896 рр.), які головне завдання позитивістської філософії вбачали в необхідності розроблення теорії пізнання світу, що мала стати основою очищення природничих наук від метафізичних конструкцій. Третій етап розвитку позитивізму {логічний позитивізм, логічний емпіризм) репрезентований такими вченими, як німецько-американські філософи Рудольф Карнап (1891—1970 рр.), Хане Рейхенбах (1891—1953 рр.). Вони пропонували сприймати філософію не як суму істинних тверджень про оточуючий світ, а як діяльність, спрямовану на аналіз мови науки, що самоочищається від метафізичних постулатів шляхом уніфікації та універсалізації. Третій етап розвитку позитивізму зумовив появу відомих філософських програм, які розроблялися Віденським гуртком, логічним позитивізмом, аналітичною філософією.
З огляду на філософію науки розвиток позитивізму спричинив критичне переосмислення своїх позицій, що в 1950—1970 рр. позначилося появою постпозитивізму. Репрезентували його американський філософ та історик науки Томас Семюел Кун (1922— 1996 рр.) та угорсько-британський філософ Імре Лакатос (1922— 1974 рр.), які вказували на необхідність вивчення історії науки.
У своїй книзі «Структура наукових революцій» Кун на противагу еволюційним схемам розвитку науки висунув ідею існування наукових революцій як зміни парадигм наукового мислення. Він вважав, що історія науки є ілюстрацією зміни парадигм наукового мислення. Під останніми учений розумів своєрідну модель наукової діяльності — сукупність теоретичних стандартів, методологічних норм, ціннісних критеріїв, світоглядних орієнтирів, які у своїй основі віддзеркалювали конкретну суму наукових проблем у межах наукового співтовариства. З плином часу, зазначав Кун, період стабільного розвитку науки завершуєш я, парадигма наукового мислення вибухає зсередини під впливом невирішених внутрішніх парадигмальних проблем. Настає криза науки, яка долається появою нової наукової парадигми. Розпочинається новий динамічний період, який згодом знову приведе науку до нової «революційної ситуації».
І. Лакатос акцентував увагу на тому, що методологія науки без історії науки не може дати істинне знання, а історія науки без методології сліпа. Історія науки стала ареною боротьби науково-дослідних програм — програми «позитивного евристичного мислення», яка приводить до істинного знання, та програми «негативного евристичного мислення».
Отже, постпозитивізм не можна визначати як окрему філософську течію або школу, він є окремим етапом у розвитку філософії науки.
Прагматизм — філософська течія, що виникла в Сполучених Штатах Америки на початку 70-х років XIX ст., а згодом значно поширилася в Англії, Італії, Китаї. Центром уваги цього філософського дискурсу стала окрема людина та її діяльність. Репрезентували цю філософську течію Чарльз Пірс (1839— 1914 рр.), Вільям Джеймс (1842—1910 рр.), Джон Дьюї (1859— 1952 рр.). Учені розробляли філософські ідеї, згідно з якими мислення людей необхідно було сприймати як спосіб адаптації до оточуючої дійсності, істину—як момент самореалізації людини звідповідним відчуттям життєвого успіху, аналіз філософії — як метод пояснення конкретного мислення і вірувань людини, спрямованих на вирішення її життєвих проблем.
Основні праці Ч. Пірса «Закріплення вірувань», «Як зробити наші ідеї ясними», «Що таке прагматизм» свідчать про його філософські інтереси. Головною доктриною прагматизму став так званий «принцип Пірса»:
Усі ідеї, поняття, теорії є лише інструментами, які повинні привести до позитивних практичних результатів. Істина визначається як корисність або практичне використання ідеї, \тому в прагматизмі успішність, корисність — це критерій іс-тини, який збігається зі змістом самого поняття «істина».
У зв'язку з цим Чарльз Пірс наводив відомий євангельський вислів: «За плодами їх ви пізнаєте їх».
Для доведення необхідності існування релігійної віри американський філософ і психолог Вільям Джеймс використовував прагматичну теорію істини. Його хрестоматійний вислів про те, що гіпотеза про Бога істинна, бо вона корисна для людей, був розвинутий у працях «Воля до віри», «Прагматизм».
В. Джеймс вважав, що віра людини в Бога відображає її потребу бути впевненою в позитивному вирішенні своїх проблем, гарантувати конструктивні події в житті. Він говорив, що «віра в той чи той факт може сприяти виникненню останнього». Індивід вірить у соціальні інститути, що віддзеркалюють потреби суспільства й окремої людини, без такої віри суспільство не могло б існувати й нормально функціонувати.
Індивідуальність людини, фрагментарність її діяльності та поведінки не дають їй відчуття повноцінного та істинного існування. Тому віра в Бога компенсує почуття неповноцінності існування, власне, вона дає можливість оптимістичного світосприйняття через релігійну віру. Релігійність, на думку В. Джеймса, — це реалізація волі окремої людини бути успішною через Бога та його присутність у людині, тому, на його погляд, існування Бога — це факт, який доводиться наявністю успіху в людській практиці. Сьогодні ідеї прагматизму розвиваються в межах неопрагматизму, які концептуально оформлені творчістю американського філософа Річарда Рорті (нар. 1931 р.).
Однією з найзначніших філософських течій сучасності є екзистенціоналізм. Він сформувався під впливом ідей датського мислителя XIX ст. Сьорена К'єркеґора (1813—1855 рр.), який основою свого філософствування обрав християнський світогляд у поєднанні з власними релігійними переживаннями віри в Бога та аналізом сенсу людського існування. Виникненню екзистенціо-налізму сприяли такі філософські течії, як «філософія життя» та «феноменологія». Репрезентували цю течію такі німецькі філософи, як Мартін Хайдеггер (1889—1976 рр.), Карл Ясперс (1883— 1969 рр.), французькі мислителі Габріель Оноре Марсель (1889— 1973 рр.), Альбер Камю (1913—1960 рр.) і Жан-Поль Сартр (1905— 1980 рр.).
Традиційно розрізняють релігійний (К. Ясперс та Г. Марсель) та атеїстичний (М. Хайдеггер, Ж-П. Сартр та А. Камю) екзистен-ціоналізм. Але загалом такий поділ є умовним, адже екзистенціо-налісти якщо не безпосередньо, то опосередковано визнають те, що життя без віри в Бога є безперспективним та абсурдним.
Аналіз природи релігії, науки, моралі, мистецтва не є головним предметом дослідження екзистенційної філософії. Головну увагу філософи-екзистенціалісти, спрямовують на пошук сенсу життя, існування окремо взятої людини в замкнутому індивідуальному просторі (незважаючи на її об'єктивну взаємодію, спілкування з іншими людьми). Цей тип філософського дискурсу інтерпретує суспільство як певну силу, що пригнічує людську індивідуальність і неповторність. Суспільство деперсоналізує особу, веде до втрати особистого «Я», власної екзистенції як буття, яке усвідомлює свою скінченність. Екзистенція визначається її скінченністю, часовими характеристиками, реальною точкою відліку яких є смерть.
Отже, екзистенціалісти вважають, що одного інтелекту недостатньо не тільки для повноцінного життя, а й розуміння істинної картини світу; домінуючим чинником у житті є метафізичний страх, що виявляється в побоюваннях не знайти своє місце у світі, прожити «чуже» життя тощо; кожна людина повинна постійно обирати свій власний шлях між істинним і неістинним існуванням (як говорив Сартр, людина приречена переживати свободу вибору власного існування); неістинне існування — це результат конкретного соціального оточення, що перетворює людину на «Ми», стандартизує її, робить її життя марним і нудним; головними характеристиками соціального існування стають дискретність, історичність, тимчасовість, що орієнтує на особливий інтерес до історії.
Французькі екзистенціалісти Марсель, Камю, Сартр від професійно філософського аналізу перейшли до художнього зображення різних форм екзистенції та, навпаки, від художніх форм екзистенції — до її філософського осмислення та аналізу.
Оригінальним напрямом сучасної філософії та гуманітарних наук стала герменевтика. Саме поняття «герменевтика» означає мистецтво роз'яснення, тлумачення тексту, пам'яток духовної культури. Окремими елементами герменевтики є переклад з іноземних мов, діалог, реконструкція, інтерпретація, реінтерпретація тощо. Першим етапом формування герменевтичного вчення вважається мистецтво тлумачення волі богів у Стародавній Греції. Гермес, трактуючи волю богів, винайшов мову й став засновником практики коментування, що ввійшла в християнську теологію. У Середньовіччі герменевтика розвивалась у формі екзиге-тики як способу трактування Святого Письма. В епоху Відродження (Реформації-) герменевтичними прийомами користувалися теоретики протестантизму, які прагнули відокремити Божі істини в тексті від суб'єктивістських інтерпретацій смертних людей.
Засновниками герменевтики вважають протестантського філософа Фрідріха Шлейєрмахера (1768—1834 рр.), а згодом Вільгельма Дільтея (1833—1911 рр.), Едмунда Гуссерля 1859—1938 рр.), Мар-тіна Хайдегґера (1889—-1976 рр.) та Ганса Гадамера (нар. 1900 р).
Шлейєрмахер розробив метод (техніку) герменевтичної реконструкції, розуміння тексту. Він вважав, що головним методом, яким повинен послуговуватися герменевт, є «вживання» у внутрішній світ автора через фіксацію в тексті змістовного й граматичного. Для цього використовують емпатичні способи «вживання» в текст, відчуття суб'єктивного світу автора, його творчої лабораторії (герменевтичне коло). Становлення герменевтики як філософської течії пов'язане з іменем Хайдегґера. Він виділяв головну категорію герменевтики — «розуміння», й зокрема говорив про те, що всі знання сучасного світу слід сприймати як текст, який необхідно зрозуміти. Категорія «розуміння» стала основною характеристикою буття філософії герменевтики.
На думку послідовників герменевтики, філософія пронизана розумовою активністю, яка спрямована на те, щоб зрозуміти світ. Людина прагне подолати брак знань про світ через їх повне розуміння, аби визначити своє місце у світі та сенс життя.
Філософська герменевтика — це тлумачення думки або мови інших, унаслідок якого людина може почути «голос буття». Розуміння — це спосіб (уміння) слухати інших.
Розуміння оточуючого світу може бути адекватним та неадекватним. Загального розуміння немає, тому кожна людина проходить шлях від неадекватних поглядів на світ до власного розуміння світу та його тлумачення.
Найвідомішим представником герменевтики був також Ганс Гадамер, який тлумачив розуміння як першооснову людського буття, що дає людині змогу вибудувати адекватне ставлення до світу. Людина спілкується з іншими людьми (оточуючим її світом,) за допомогою мови й діалогу. На думку представників герменевтики, діалог є основоположним поняттям герменевтичного методу (й водночас філософії та науки). Діалог передбачає щонайменше текст, інтепретатора й час. Тобто в діалозі є духовні традиції, які людина інтерпретує з метою розуміння й пояснення сьогодення. Діалог розпочинається з правильного формулювання запитання, яке занурює співрозмовника в герменевтичне коло.
Отже, герменевтика — це філософські характеристики всіх знань людини про світ і спосіб її існування в ньому. Герменевтика має на меті не тільки зрозуміти текст, а насамперед зробити в ньому нові «інтерпретації».
Сучасну західну релігійну філософіюрепрезентовано насамперед такими школами, як персоналізм, християнський еволюціонізм, неотомізм, неопротестантизм.
У центрі сучасних релігійно-філософських досліджень стоїть проблема існування Бога (обґрунтування та захист основних догматів), свобода волевиявлення, питання етики, естетики, гуманізму тощо. Традиційно актуальними залишаються теми співвідношення віри й розуму, науки та релігії, синтезу філософських знань і теології. Але безперечним є й те, що доповненням до центральних проблем є проблема людини (антропологія), яка конкретизується питаннями про ставлення людини до Бога, місце й роль віруючої людини в суспільній практиці, визначення сенсу життя окремою особою, феномен гріховності, містичне одкровення тощо.
Сучасна релігійно-філософська думка аналізує людину з огляду на негативні й позитивні сторони існування сучасної цивілізації, ставить важливе питання про сенс людського існування й засоби його досягнення, вивчає роль науково-технічного прогресу, аналізує уроки псевдодосягнень сучасної культури (глобальні проблеми сучасної цивілізації), пропонує власну стратегію й тактику протидії злу, насильству та агресії, які розростаються в сучасному суспільстві як ракові клітини.
Персоналізм — сучасна релігійно-філософська концепція людини, в основі якої лежить ідея активної творчої суб'єктивності людини, що є результатом зв'язку її душі й Бога. Суб'єктивність людини не має ні біологічного, ні соціального підґрунтя, а лише божественну природу.
Як напрям релігійно-соціальної філософії персоналізм репрезентований таким вченим, як Етьєн Муньє (1905—1950 рр.). Він вважав, що душа людини містить космічну енергію, що визначає її відносну самостійність і певну спрямованість існування.
Згідно з концепцією персоналізму, люди живуть у суперечливому й складному світі, де, з одного боку, домінує індивідуальний інтерес, егоїзм, що не дає особі повноцінно розвиватися й реалізувати сенс свого життя, з іншого, негативним чинником є й колективізм, який нівелює окрему людину, її індивідуальність, призводить до її деперсоналізації. Тому сьогодні головною проблемою є захист суверенітету окремо" особи, адекватне розуміння самої себе як неповторної істоти. Персоналісти доходять висновку: історія розвивається за допомогою особистості. Тому філософія має залишити свої метафізичні пошуки й вирішувати проблеми окремо взятої особи. Саме тому проблема особистості є головною в персоналізмі.
Характеризуючи особистість, необхідно враховувати такі моменти її прояву: екстеріорізацію, інтеріорізацію, трансцен-денцію.
Екстеріорізація — це реалізація сутності людини в оточуючому світі. Зовнішні способи самореалізації можуть набувати різних форм — мистецтво, наука, спорт тощо, але найважливішою сферою екстеріорізації особи стає комунікація (комунікація з навколишнім світом, іншими людьми, із самою собою). Загалом істинна комунікація спрямовує рух людини до трансцендентного Бога.
Інтеріорізація — це духовне споглядання людиною самої себе, можливість через свободу реалізувати себе як духовну особу.
Трансценденція — це рух до найвищих духовних цінностей, Божих істин, добра, краси. Це повна самореалізація через істинну комунікацію з Богом. Таким чином, персоналісти вважають, що людина в процесі комунікації, активного діалогу з оточуючим світом і Богом, стає особистістю. Завдяки цій комунікації вона реалізує свої моральні якості. На відміну від інших людей віруюча людина знає власну мету існування, як і мету існування інших (єдність із Богом).
Соціально-політичні трансформації мають сприяти істинній комунікації. Персоналізм визначив ідеал побудови такого суспільства, що отримав назву «персональної та комунікативної цивілізації» (суспільства особистостей). Водночас він сформулював глибоко гуманістичну тезу — «свобода особи є критерієм демократичного суспільства». Таким чином комунікація стає способом залучення людини до трансформації оточуючого світу згідно з її сутнісними (за богоподібністю) інтересами. Сьогодні персоналізм переріс межі християнської філософської думки й став загально-філософським напрямом, який розвиває ідею панування людини над людською цивілізацією (як абстракцією).
Головними проблемами, якими переймаються протестантські філософи, є питання пізнання Бога й специфіки протестантського віросповідання. Пізнання Бога пов'язувалося з пізнанням людини, тому вчення про Бога за формою було вченням про людину. Згідно з ним, є «справжні» й «несправжні» люди. «Справжні» люди — це віруючі, а «несправжні»— невіруючі. «Несправжня» людина живе в зовнішньому світі, її життя тривожне, сповнене побоювань. На думку протестантських філософів, вивести людину з цього стану може лише релігія. Релігійна віра вчить людину спілкуватися з Богом і гарантує їй оптимістичне світосприйняття й вічне існування з Богом. Засадовим завданням неопротестанти-зму є створення теології' культури, яка з позицій релігії пояснила б кожній окремій людині всі явища життя як результат існування в світі Бога. І те, що Бог не стоїть над світом, а існує в повсякденному житті людини як її буття, а також вивчення культури має розкрити людині Бога як першооснову всього сущого, зокрема й її самої. Така позиція найрельєфніше виявилася у творчості німецько-французького філософа Швейцера.
Альберт Швейцер (1875—1965 рр.) — представник неопротес-тантизму, теолог, лікар, лауреат Нобелівської премії 1952 р., автор чисенних праць із релігійно-філософської проблематики, серед яких найвідоміші «Релігія в сучасній культурі», «Світогляд індійських мислителів», «Філософія і рух на захист тварин», «Ідеї Царства Божия в епоху перетворення есхатологічної віри в неес-хатологічну», «Проблеми миру в сучасному світі», «Проблема етичного розвитку людської думки» та ін. У цих працях викристалізувалася його головна філософська сентенція, згідно з якою людина пізнає світ через індивідуальне переживання трагічності власного існування. Швейцер говорив, що трагічність — це результат усвідомлення того, що світ наповнений стражданням і перебуває в стані духовного занепаду. Таким чином, сенс людського існування лежить у площині подолання трагічності буття людини шляхом свободи волевиявлення. Людина усвідомлює те, що її індивідуальне життя є умовою життя інших.
Гоповною цінністю життя має бути благоговіння перед життям, що у майбутньому повинно стати основою космічної етики, світогляду нової людини 0 людства загалом. Благоговіння перед життям — це водночас християнська та світська цінність і конкретна етична норма, це ліквідація неправильної градації на вище й нижче життя. Швейцер дійшов висновку те, що добро — це, що сприяє розвитку життя, а зло — те, що загрожує йому, перешкоджає його руху до Бога.
Саме з таких позицій учений аналізує псевдодосягнення сучасної цивілізації, прояви не контрольованого егоїзму людини. Він вважає, що особа має уникати деперсоналізуючих чинників з боку суспільства, для цього у неї є механізм свободи волевиявлення, щонайменше в мисленні, яке завжди робить людину вільною духовно й допомагає реалізувати власний сенс життя, безперервно самовдосконалюватися з метою поліпшення власної природи. Це витікає із сутності людського духу, освяченого богоподібністю.
Найвпливовішою релігійно-філософською школою сьогодні є неотомізм, який репрезентують Етьєн Жільсон, Жак Марітен та ін. В основі неотомізму лежить учення Фоми Аквінського (томізм). Цій релігійно-філософській школі притаманна нова філософська ре інтерпретація томізму, через принципи антропоцентризму, використання нових філософських категорій, які є характерними для таких напрямів, як феноменологія, герменевтика та інші («індивідуальність», «особистість», «розуміння» тощо).
Предметом філософствування неотомістів залишаються традиційні проблеми томізму: можливості інтеграції розуму й віри, співіснування релігії та науки, визнання двох цінностей — істини розуму й віри, пошук аргументів про необхідність домінування теології над філософією, можливості синтезу матеріалізму та ідеалізму тощо. Позаяк головним завданням томізму було доведення існування Бога й розуміння його місця у світі, то сьогодні воно доповнюється проблемою буття людини.
Неотомісти створюють новий образ особистості, яка творить свій культурно-історичний світ на основі божого провидіння. Неотомістські концепції людини та її відносин з іншими людьми витікають з ідеї загальної рівності (хоча остання трактується на релігійній основі й визначає рівність у стражданні та смерті). Тому вищою цінністю людського буття проголошується свобода. На цій цінності неотомісти пропонують будувати соціальні відносини, родинні, культурні зв'язки та статеві стосунки тощо.
Сучасний неотомізм у своїх дослідженнях звертається до новітніх філософських концепцій (звичайно, за повного збереження традицій «Ангелічного доктора»), наприклад, феноменології та герменевтики, які, як відомо, використовував у своїх працях Папа Римський Іван Павло II (Кароль Войтила (1920—2005 рр.)). На позицію неотомізму в аналізі людини як елемента буття вплинула новітня філософська антропологія. Саме тому неотомісти стверджують, що людина є безпосереднім учасником історичного про цесу, певною мірою її творцем, що, зрештою, веде до найвищого етапу розвитку суспільства — Граду Божого. Реалізація цієї ідеї в сучасному світі має гуманістичний потенціал. Звичайно, суспільство сьогодні не може прийти до стану Граду Божого так, як зазначав Фома Аквінський. Але ця ідея (неотомістська позиція) дає підстави для критичного переосмислення ідей соціалістичного та комуністичного суспільства, а разом з ними й капіталізму задля пошуку нових найвищих релігійно-моральних принципів організації суспільного життя.
Отже, сучасні релігійно-філософські системи характеризуються визнанням важливості існування людини як найвищої цінності (антропоцентричних ідей), інтеграцією з такими напрямами сучасної філософії як феноменологія, герменевтика та ін., сприянням розвитку гуманістичних цінностей сучасної цивілізації, орієнтацією на необхідність зближення всіх релігій (екуменізм).
Постмодернізм — відносно новий етап розвитку західної філософії середини та кінця XX ст., його засновниками є французькі філософи Жак Дерріда, Джон Міль, Жиль Делез та ін. Термін «постмодернізм» використовується для позначення нового типу філософського дискурсу, який віддзеркалює етап критики класичної та некласичної філософії. Інакше кажучи, «постмодернізм» визначається як постсучасна, або постнеокласична, філософія.
Постмодернізм виник як логічне продовження феномена модернізму в європейській культурі. Модернізм за допомогою художньо-образних форм віддзеркалив специфіку суперечливого розвитку сучасної цивілізації (процеси урбанізації, надмірного захоплення технологічною культурою, еротизм, дегуманізація суспільства тощо). Нова філософія вважає за потрібне критично переосмислити псевдоцінності сучасної цивілізації (війни, глобальні проблеми цивілізації), водночас критиці піддаються розум і інтелект, можливість адекватної рефлексії, значення норм і цінностей людського існування. Модернізм надавав сучасникам «позитивну інформацію» про процес життя без догматичного оцінювання з метою стимулювати особу самостійно розібратися в проблемі й дати їй власну оцінку.
На противагу модернізму, постмодернізм висунув ідею про те, що художній образ (філософська рефлексія) взагалі нічого не може віддзеркалити в цьому хаотичному світі. Послідовники постмодернізму роблять висновок, що світ є «хаос» (деструкція системи). Згодом термін «постмодернізм» переріс своє вузько-мистецьке значення й став використовуватись як філософське поняття,
Позаяк світ постійно розвивається з нуля, то осмислення життя в ньому розпочинається з переоцінювання цінностей на основі заперечення принципів гуманізму, консервативних ідей політики, ідей прогресивного розвитку суспільства тощо.
На думку послідовників постмодернізму, сучасна філософія взагалі повинна відмовитися від пошуку істини й використання традиційних для неї категорій, понять і термінів. «Хаос» життя викликає потребу свободи філософської творчості та плюралістичну методологію дослідження об'єктивної дійсності. Постмодернізм стає головною концепцією філософського плюралізму. Водночас пропонується замінити всю мовну культуру сучасної цивілізації шляхом утвердження логіки симулякру (переходу від логіки порядку до логіки хаосу).
«Хаос» стає головним принципом світогляду постмодернізму. Вважають, що він допоможе якнайшвидше подолати догматичні консервативні погляди на світ. Звідси — необхідність використання адекватних соціокультурних метаконцепцій, до яких належить постмодернізм як поліфонія інтерпретації результатів пошуку основ сучасної цивілізації без претензій на володіння абсолютною істиною («постмодерністське відчуття»). Крім того, хаос породжує «гру», «свободу» істин, що існують, а також іронію як чи не єдиний спосіб розуміння «хаотичного світу». Іронія дає змогу краще дослідити «новий світ», не використовуючи при цьому застарілий арсенал класичної та некласичної філософії.
Отже, постмодернізм є складним і суперечливим феноменом духовної культури сучасності: одні філософи цього напряму заперечують необхідність логіки й розуму, інші — можливість віри в Бога й релігійного пізнання світу (одкровення), треті — навпаки, пропонують продовжити пошук вічних і незмінних істин на основі інтуїтивного пізнання світу, четверті — радять шукати субстанціональні основи світу, але не в самому світі, а в процесі реінтерпретації вже відомих істин духовної культури сучасної цивілізації.
Феномен постмодернізму перебуває в фокусі філософського інтересу, що виявляється у величезній кількості праць з цієї тематики, які починають захоплювати і сферу науки (постмодернистсь-ка іж сектораль проблем іж сектораль, переосмислення феномена детермінізму, іж секторальну феномена темпоральності тощо).
Аналіз розвитку сучасної філософії — одне з головних за-вдань майбутніх істориків філософії. Його вирішення вимагає терпіння, високого професіоналізму й часу, але вже сьогодні можна сказати, що філософія як елемент духовної культури сучасної цивілізації продовжує розвиватися в просторі й часі й, безперечно, розвиватиметься й далі. У лютому 2005 р. на засіданні виконавчої ради ЮНЕСКО виступив генеральний секретар цієї організації Коїтіро Мацуура з доповіддю «Про іж секторальну стратегію в галузі філософії». У доповіді акцентувалась увага на тому, що ЮНЕСКО визначає філософію як світоглядну дисципліну, що безпосередньо торкається універсальних проблем людського життя та існування й формує в людях належний стиль мислення. Філософія сьогодні стає серцевиною людських знань, а сфера її віддзеркалення настільки ж широка, як і сфера компетенції самої ЮНЕСКО. Основні питання, які вона аналізує й намагається вирішити — освіта для всіх, розвиток різноманітних культур, етика науки, права людини, культурний діалог між цивілізаціями — потребують філософського осмислення, аналітичної та концептуальної точності. Філософія, за словами К. Мацуури, є «школою свободи».