Новий етап у розвитку французького Просвітництва пов'язаний з ім'ям Жан-Жака Руссо (1712-1778). Він поділяв загальну ідею просвітителів, що природа є величезною гармонійною системою, а людина - її складовою частиною. Але на відміну від них Руссо був переконаний: люди самі зруйнували цей «природний стан», оточивши себе різними установами, створення яких суперечить закону природи.
Мислитель не визнавав позитивних наслідків прогресу і закликав повернутися до життя на лоні природи. Його ідеал - це тихе й розмірене сільське існування з повсякденною працею та невигадливим побутом і дозвіллям. Той, хто виріс у таких умовах, сам здатен визначитись, чого навчатись. Виховання в розумінні Руссо — це розвиток природних здібностей і задатків дитини, відсутність будь-якого насильства над нею. Руссо не просто протиставляв природу і тогочасну цивілізацію, а стверджував, що розвиток науки і мистецтва псує суспільство. Це викликало обурення в середовищі просвітителів і дошкульну критику з боку Вольтера.
Свій погляд мав Руссо і на державну владу. Найдосконалішим йому здавалося суспільство, засноване на договорі всіх громадян. Це мала бути держава вільних і об'єднаних у могутній колектив рівних людей - республіка.
22.Німецька класична філософія — термін, що об'єднує філософські праці німецьких мислителів кінця 18-го — початку 19-го століття. До визначних представників німецької класичної філософії заведено відносити Канта, Фіхте, Шеллінга, Гегеля, Феєрбаха. Термін вживався в радянській і вживається в пострадянській філософській літературі. В європейській філософській літературі поширений термін німецький ідеалізм, до якого відносять майже всіх цих філософів за виняткомматеріаліста Феєрбаха.
Затвердженню терміну сприяла книга Фрідріха Енгельса «Людвіг Феєрбах і кінець німецької класичної філософії».
У своїй роботі «Три джерела і три складові частини марксизму»[1] Володимир Ленін називає німецьку класичну філософію одним із джерел, з яких виріс марксизм.
Передумовою виникнення німецького ідеалізму було заснування університетів нового типу, зокремаБерлінського університету. Університети були провідними центрами філософської думки в епохусередньовічної схоластики. Проте середньовічна філософія була підпорядкована теології. На початку нової історії та в епоху Просвітництва основний внесок у розвиток філософії робили мислителі поза університетськими стінами: від Спінози до Вольтера. Наприкінці XVIII століття в Німеччині виникли університети світського характеру, більше не підпорядковані богослов'ю, як основній дисципліні, й філософія зайняла в них центральне світоглядне місце.
23. Родоначальником німецької класичної філософії вважається Іммануїл Кант. У його творчості умовно виділяють два періоди: до-критичний (до 70-х років XVIII ст.) та критичний. Для першого властиве захоплення природничими науками, натурфілософською проблематикою. А другий період, протягом якого розвивається кантівська філософська система, присвячений вивченню походження пізнавальної діяльності, її закономірностей та меж.
Кант підносить гносеологію до рівня основного елемента теоретичної філософії, її предметом мають бути, на думку Канта, дослідження пізнавальної діяльності суб'єкта, виявлення її меж та законів діяльності людського розуму. Кант наголошує, що головним фактором визначення засобу пізнання та конструювання предмета знання є суб'єкт пізнання та його пізнавальні здібності.
Кант визначає філософію як науку про відношення будь-якого знання до суттєвих цілей людського розуму. Філософія, на його думку, повинна відповісти на такі питання: «Що я можу знати?», «Що я маю робити?», «Чого я можу сподіватись?» Відповідь на такі питання і гарантує філософії її високу місію законодавиці розуму. Таку місію, на думку Канта, може виконати лише трансцендентальна філософія, яка є системою усіх принципів чистого розуму. А оскільки розум, з його точки зору, має практичне й теоретичне застосування, то й філософія поділяється ним на практичну і теоретичну.
Практична філософія − філософія моральності, філософія звичаїв містять принципи апріорій, які визначають і роблять необхідно обумовленою всю нашу поведінку. А теоретична філософія має бути теорією наукового пізнання, яка б містила в собі усі принципи чистого розуму, побудовані виключно на поняттях теоретичного знання всіх речей.
Розробляючи проблеми гносеології, Кант відходив від концепції «речей у собі». Процес людського пізнання, на його думку, починається з досвіду. Існує дві чисті форми чуттєвого наукового уявлення (чуттєвого досвіду): простір та час. Вони упорядковують відчуття, розміщуючи їх у просторі та часі і є принципами апріорного знання. Суб'єкту протистоїть не залежна від нього об'єктивна реальність («річ у собі»). Речі у собі, діючи на наші органи чуття, викликають відчуття, які не дають ніякого знання про речі як такі. Світ людини, вважає Кант, це предмети та явища («світ речей для нас»), які упорядковуються людською свідомістю. Таким чином, у Канта виникає два світи: перший - світ явищ, який існує в нашому досвіді, у просторі та часі, і другий - світ речей у собі, який не досліджений для пізнання і перебуває поза простором і часом, за межами людської свідомості. Останній Кант визначає як трансцендентний світ.
Далі Кант формулює досить складну концепцію суперечностей - антиномій, які за необхідністю виникають у людському розумі при спробі осмислити світ як єдине ціле, беручи за передумову ідею безумовного чи абсолютного. На думку Канта, неминучі суперечності народжуються у нашому розумі внаслідок того, що поняття абсолютного, безкінечного застосовані до світу речей у собі, переносяться і на світ досвіду, світ явищ.
У вченні про антиномії можливе виникнення у розумі суперечностей без порушення законів логіки. Кант поставив і спробував осмислити проблеми діалектики. Проте, виділивши ці суперечності, Кант визначає їхнє існування лише у людському розумі, а не в об'єктивній дійсності і не бачить шляхів їх теоретичного вирішення.
Кант виступив новатором не лише в теорії пізнання, але й в етиці. Він виробив нову на той час етику морального обов’язку. Ця система моралі протистоїть тим етичним вченням, які обґрунтовували можливість добрих вчинків вигодою, насолодою, страхом чи авторитетом. На думку Канта благо повинно бути безвідносним, воно має виводитися не з сфери наявного, а з сфери належного. Тобто, добро необхідно робити заради самого добра. Окрім того Кант сформулював положення про автономію людської волі. Ніщо не може примусити людину діяти проти її волі. Вільний вибір є абсолютною нормою життя. Такий підхід однозначно відкидає посилання на священний авторитет Бога чи примус суспільства. Ніхто і ніщо не може виправдати злі вчинки. Ідеалом та регулюючим принципом етики у Канта виступає категоричний імператив – закон моралі: «дій так щоб максима твоєї волі стала законом для світу». Саме дотримання цього закону робить людину вільною і моральною, адже кожен раз вільна особа має приймати відповідальне рішення в якому зважує свій намір на терезах загального морального закону.
Естетика у Канта виконує роль інтегратора світів природи та культури, необхідності та свободи. У людини, завдяки окремій рефлектуючій здатності судження, є властивість мислити природні речі так ніби в природі можлива реалізація цілей свободи. Саме ця рефлектуюча здатність судження розглядає закони природи ніби підкореними доцільній єдності. Саме так ми розглядаємо твори мистецтва та живі організми. Естетичні оцінки, за Кантом, ґрунтуються лише на особливому задовленні, яке надають нам твори мистецтва. Саме тому естетичні оцінки є суб’єктивними і їх неможливо об’єктивно довести. Саме прекрасне у Канта відірване від практичного інтересу, ми любимо красу просто так. А найвищою формою краси є мистецтво заради мистецтва – творчість без мети. Суб’єктом мистецтва є геній – людина, яка творить взірцеві витвори не керуючись готовими взірцями.
24. До Гегеля логіка, як правило, розглядалась як наука про суб'єктивні форми мислення. Гегель не заперечує існування такої форми дисципліни, її корисності для пізнання, називає її наукою про елементарні форми і закони правильного мислення — формальна логіка. Гегель намагається подолати суб'єктивістське тлумачення логічних форм і дати їх об'єктивне тлумачення як форм живого, реального змісту, форм розвитку всього конкретного змісту світу і його пізнання. Тому він ставить перед логічною наукою універсальне завдання досліджувати всі загальні закономірності розвитку пізнання, мислення як першооснови усього, що існує.
Гегель поділяє свою логіку на об'єктивну, в яку включає вчення про буття і сутність, та на суб'єктивну логіку — вчення про поняття (зовні схожу на традиційну формальну логіку, хоч цей поділ і носить умовний характер). Вся логіка, за його думкою, має об'єктивне значення, збігається з наукою про речі, що осягаються в думках.
Наука про буття, за Гегелем, розглядає реальність, яка дана людині в її чуттєвому сприйнятті. Синтез чуттєвого сприйняття відбувається у діяннях, які перетворюють фрагменти уявлень про буття в єдину цілісну дію щодо внесення змін у дійсність.
Наука про сутність доводить, що діяння можуть будуватися не тільки під час використання даних органів чуття. Свідомі зміни буття можуть здійснюватись у результаті використання понять про чуттєво не дане — сутність. Кожний предмет складається із двох головних властивостей: бути внутрішньо диференційованим, складовим з різних частин, властивостей і бути цілим, єдиним, неподільним під час взаємодії з іншим предметом. Усвідомлення факту, що предмети внутрішньо диференційовані, а разом з цим — єдині, дає змогу використовувати їх, враховуючи чуттєво не дані властивості для чуттєво даних змін і, навпаки, істина полягає у тому, щоб розуміти предмет як ціле.
Вчення Гегеля про поняття поглиблювало арістотелівську теорію про форму, яка формує інші форми. Усе, що існує, перебуває у процесі формування того, що ще не існує. Разом з цим те, що не існує, перебуває у формі поняття в тому, що існує, в зародковому стані. Тому володіння поняттям уможливлює розглядати існуюче як вже неіснуюче, недійсне, вмираюче буття. Дійсне буття, те, яке пробиває собі дорогу в існуючому (яке визначає суть того, що є, через те, що буде) межує із випадковістю, тими умовами, обставинами, які ніколи не відтворяться, зникнуть як риштування після побудови храму.
Дійсне буття завжди є інтегруючий результат розмаїття минулого, тому поняття про нього дається у формі конкретної ідеї майбутнього.
Гегель розвиває діалектичну думку про те, що будь-яке начало є нерозвинений результат, а результат є розвиненим началом. Мислення починається з відчуття, походить з емпірії, але це тільки вихідний рівень мислення, початковий етап власної діяльності. Думки, поняття, категорії, що досліджуються Гегелем, утворюють щаблі мислення, що само себе визначає.
Наявні загальні поняття перебувають у безперервному русі, у переходах від одних до інших аж до протиставлення самих собі. У протиставленнях понять відкривається властивість мислення здійснювати переходи від одного до іншого. Розвиток понять відбувається шляхом переходу від однобічностей, абстракцій, бідних змістовно, до понять, багатих різноплановим змістом.
Гегель розглядає загальні поняття, історично сформовані у процесі пізнавального розвитку, такі, якбуття, ніщо, становлення, якість, кількість, межа, сутність, тотожність, відмінність, протилежність,суперечність, необхідність, випадковість, можливість і дійсність тощо. Гегелю вдалося довести, що усі загальні поняття взаємопов'язані між собою, що вони фіксують різні ступені поглиблення людиною розуміння сутності усього існуючого.
Логіка Гегеля є системою, логічна конструкція і зміст її розвиваються шляхом руху від абстрактного (буття) до конкретного (ідея). Цей метод руху логічної науки уявляється Гегелем рухом самої об'єктивності.
Гегелівська ідея розвиває сама себе за правилами діалектичної тріади: теза — антитеза — синтез. Кожна логічна категорія, як і кожний розділ всього курсу логіки, як і кожна частина філософської системи, в цілому розвиваються тріадичним порядком: буття — сутність — поняття, чутливість — розсудок — розум, одиничне-особливе-всезагальне… Тріадичність самодіяльності поняття — це принцип гегелівської філософії, випливає з його діалектичного методу. Діалектичний синтез протилежностей здійснюється або підкоренням протилежних сторін, категорій третьою, вищою (причина — дія — взаємодія), або встановленням субординації (співпорядкування).
Гегель відрізняв два підрівні діалектичної логіки: розсудкову діалектику, яка здатна звести разом і протиставити протилежні начала, але не може їх синтезувати, показати їх взаємопереходи, та розумну діалектику, що вміє це зробити. Розвиток останньої є найбільшим історичним досягненням Гегеля. Узагальненим виразом розумної діалектики стали три основні закони: переходу кількісних змін в якісні, єдності і боротьби протилежностей, заперечення заперечення.
25. Фойєрбах запропонував відмінне від традиційного розуміння філософії, її минулого та сучасності, ролі в суспільстві і ставлення до релігії. За Фейєрбахом, у світі починається нова епоха — пост-християнська. Релігія відмирає, її місце в культурі звільняється, і зайняти це місце повинна філософія. Водночас і сама філософія повинна змінитися: вона не має стати простим чи негативним (в гегелівському розумінні) запереченням релігії. «Якщо філософія повинна замінити релігію, — стверджує Фойєрбах, — то, залишаючись філософією, вона має стати релігією, вона повинна включити в себе — у відповідній формі — те, що становить сутність релігії, повинна включити переваги релігії». Інакше кажучи, повинна бути якась нова (відмінна від попередньої) синтетична форма свідомості і знання. Нова філософія повинна стати несхожою і на стару християнську релігію, і на стару «шкільну» філософію, хоча й потрібно зберегти краще з них обидвох. Уточнюючи свої уявлення, Фойєрбах називає нову філософію — «релігію» антропологією, «філософією майбутнього». Водночас сам Фойєрбах бачив сутнісні відмінності між філософією та релігією і вказував на них. У релігії сильний бік — її світоглядна ефективність, її близькість до «серця» людини, її емоцій, глибинних особистісних структур (при цьому релігію Фойєрбах вважає родовою ознакою людини — адже в тварин релігії немає). З іншого боку, гегелівська філософія з ії абсолютизацією мислення, раціонального пізнання виявляється, за Фойєрбахом, раціоналізованою формою теології. Філософія — це неначе «сенс» у релігії. Вона також виростає з сутнісних аспектів людської свідомості. І те, й інше повинна об'єднати у собі «філософія майбутнього», але у цьому об'єднанні мають зникнути, усунутися слабкі сторони і філософії, і релігії.
Слабкість філософії, за Фойєрбахом, — в її відірваності від «серця», манірній віддаленості від світу, теоретичному егоїзмі. Це й повинно бути усунене при злитті філософії та релігії, а тому філософія повинна перетворитись у практичну філософію (цей мотив був характерним для усього молодогегельянства).
Найсильнішою стороною християнства, яка уможливила цій релігії стати світовою, легко доходити до «серця» людини, Фойєрбах вважає мораль. Тому природно, що «нова філософія» повинна знайти якусь нову форму морально-етичної свідомості. Фойєрбах здійснив спробу її виробити. Замість християнства та філософії гегелівського типу він запропонував «філософію Людини». Згідно з його гуманістичною концепцією Людина — це найвище у ціннісному відношенні, абсолютна цінність. При цьому слід говорити не про окремих людей, а про їх сутність, тобто про родовий початок. Окрема людина зовсім не є вмістилищем усіх людських чеснот, але Людина як така є нескінченно мудрою, доброю, всемогутньою. Її властивості — це вона сама, а без них (тобто без моральних якостей мудрості, доброти, могутності) Людини зовсім немає. В людині все є цінним: емоційне та психологічне життя є не менш важливим, аніж розум. Також вельми важливо, що людина живе в прямому контакті з природою, бо зовнішня природа є близькою природі самої людини. За Фойєрбахом, людська сутність цілком гармонійно виявляє себе в людському існуванні: життя природи та умови буття перебувають у глибокій єдності з людською сутністю.
Отже, людина, за Фойєрбахом, перебуває та існує в гармонійній єдності з власною сутністю, власними якостями («предикатами»), зовнішньою та внутрішньою природою. Вища ж єдність проявляється в моральному наповненні цієї гармонії, яка реалізується у імперативі, вищому законі для Людини. Цей закон полягає у вимозі ставитися до людини як до найвищої цінності, як до бога. При цьому людина ставиться до себе як до бога, коли вона бачить божественне у іншій людині. Запозичена в християнстві заповідь любові до Бога і ближнього перетворюється у Фойєрбаха на основний моральний закон. Саме Любов (як домінуюче в людському ставленні до Бога) наділяється в Фойєрбаха родовим смислом — це любов статева, родотворча, що включає в себе і любов до дітей, тобто до продовження самих себе, свого Я. За Фойєрбахом, стосунки між людьми мають включити в себе закон Любові як деяку надцінність, дати йому увійти в «серце» людей, змінюючи вплив релігії.
Фойєрбахівські уявлення про Людину були отримані шляхом критичного перетлумачення християнських ідей. Фойєрбах віддав чи приписав Людині лише ті якості («предикати»), які релігія приписувала Богу. На його думку, Бог — це відчужена та об'єктивована сутність людини (або, інакше кажучи, бог є деяким символічно закодованим зображенням суто людських властивостей та якостей). Саме в тому, що боги утворені за образом та подобою людей, і корениться, за Фойєрбахом, сенс та цінність релігійної свідомості, основа її дійовості в історії. Але недостатньо лише розуміти природу релігії, вважає Фойєрбах, — критикувати її означає зводити, або редукувати, релігійні образи та цінності до їх земних прообразів. Перетлумачений таким чином зміст релігії саме й веде, за Фейєрбахом, до справжнього розуміння сутності людини.
Фойєрбахівська філософія виявила значний вплив на формування світової філософської думки, зокрема — на молодогегельянство та марксизм. Хоча майже відразу ж вона була піддана критиці сучасниками мислителя, але фундаментальність порушених Фойєрбахом питань та глибина його спроби відповісти на них дає підстави відвести йому належне місце серед гігантів світової філософської думки.
26. Марксистська філософія сформувалася у середині 40-х років Х1Х століття. Це був період Бурхливого розвитку капіталізму, який до цього часу досяг вже достатньо зрілої форми і виявив свої внутрішні суперечності та певні закономірності суспільного розвитку. Внутрішні суперечності капіталізму знаходили прояв зокрема в періодичних економічних кризах, котрі розпочались вже з 1825 року і призвели до загострення класової боротьби. Відносини між класами капіталістичного суспільства все більше поставали як боротьба між буржуазією та пролетаріатом. Пролетаріат почав виступати як самостійна політична сила(повстання ліонських ткачей у Франції 1831-1834 р. р., чартистський рух в Англії, виступи сілезських ткачей в Німеччіні). Виявляється залежність політичної боротьби від економічних причин. Звідси і висновок про те, що перший крок до звільнення - економічна емансіпація, подолання приватної власності. Бурхливий розвиток капіталізму, перемога крупної промисловості в Англії, Франції, Бельгії, Пруссії, США виявили значення матеріального виробництва у житті суспільства, що зумовило вироблення матеріалістичного розуміння історії в марксизмі, а тісний взаємозв‘язок між різними сферами виробництва дав можливість проаналізувати матеріальне виробництво як таке. Крім того, виробництво і споживання набули міжнародного характеру. Створення Міжнародного ринку подолало ізольованість окремих країн та народів і дозволило подивитись на історію людства як на єдиний, закономірний процес.
Таким чином, кардинальні зміни, що відбулися у суспільному житті уможливили вироблення нового підходу до його розуміння. Водночас відбулися і суттєві Наукові відкриття– відкриття клитини, виникнення еволюційної гіпотизи Дарвіна, перехід науки від вивчення фактів до дослідження процесів – уможливили вироблення інового розуміння природи.
Що стосується теоретичних джерел марксистської філософії, то у широкому плані – це уся матеріалістична історико філософська традиція, зокрема вчення Епікура, Бекона, Спінози, Гельвеція, Гольбаха та інших, а також діалектичні ідеї античності, Відродження, Нового часу. Але безпосереднім джерелом марксистської філософії є німецька класична філософії і, перш за все діалектика Гегеля і матеріалізм Фейєрбаха. На формування марксизму значною мірою вплинула також ідея Гегеля про розвиток суспільства як закономірний процес, що має об‘єктивні підстави та гуманістичний пафос антропологічного матеріалізму Фейєрбаха.
Другим теоретичним джерелом марксизму стала класична англійська політекономія, яка заклала наукове підгрунтя для аналізу економіки буржуазного суспільства (Уільям Петті, Рікардо, А. Смітт – трудова теорія стоімості, роль класів і класової боротьби). Третє теоретичне джерело – французський утопічний соціалізм – Фурьє, Сен Сімон, Оуен.
Основні ідеї марксистської філософії.
Перш за все, це Нове розуміння людини. Після закінчення Берлінського університету і захисту докторської дисертації, Маркс у 1842-1843 р. р. починає працювати редактором “Рейнської газети”. В цей час він ще зберігає тісні зв‘язки з лівим крилом послідовників Гегеля – младогегельянцями, а також преребуває під впливом праці Фейєрбаха “Сутність християнства”. В одночас, працюючи в газеті він знайомиться з умовами життя простих працівників, які були в той час просто жахливими. Все це зумовлює спрямованість філософських пошуків молодого Маркса. Вони концентруються навколо проблеми людини – можливостей її емансіпації, звільнення від соціально-економічного гноблення, необхідних передумов її свободного, універсального, а не однобічного розвитку. Саме проблема відчудження людини, підстави і шляхи подолання відчудження, яке надзвичайно загострюється в капіталістичному суспільстві стають предметом для обміркування в ранньому творі Маркса “Економічно – філософські рукописи 1844 року”. Ця праця має яскраво виражений гуманістичний характер, що навіть давало підстави критикам марксизму протиставляти раннього – гуманістичного Маркса і пізнього “економізованого” і “політизованого”. Саме ця праця стала джерелом для розвитку західного неомарксизму у середині ХХ століття, який основну увагу концентрував на проблемі відчудження. По Марксу буржуазне суспільстве вперше дає людині індивідуальну свободу, звільняє її від відносин особистої залежності, але на місце цих відносин капіталізм ставить відносини речовинної залежності. Сама людина перетворюється на річь, яка пропонується на продаж на ринку праці, а всі продукти її діяльності постають як чужі, ворожі для неї сили. Маркс виділяє такі форми відчудження як відчудження людини від природи ( природа постає як знаряддя праці, чим більше людина створює речей, тим далі вона від природи), відчудження людини від своєї родової сутності ( людина за своєю сутністю є істота універсальна, але в капіталістичному суспільстві, де існує глибокий розподіл праці і вузька спеціалізація людина може розвивати свої сутнісні сили тільки однобічно), відчудження від праці ( праця постає не як свободна, а як примусова діяльність, викликана нуждою та матеріальною необхідністю, а продукти праці постають як ворожі для людини сили, які закабаляють її, людина відчуває себе свободною тільки здійснюючи функції, які є спільними у неї з твариною) та відчудження людини від людини ( це і індивідуалізм буржуазного суспільства, й байдужість людей один до одного, коли відносини між людьми постають як відносини між виробниками товарів, зростання конкурентної боротьби). Аналіз відчудження ставить нові проблеми – як подолати це відчудження, тобто у чому полягають його глибинні причини і де та сила, яка здатна його подалати. По сіті усі подальші міркування Маркса і постають як прагнення знайти відповідь на це питання. Головну причину відчудження Маркс бачить у приватній власності й розподілі праці. Звідси постає і ідея комунізму, як такого суспільного ладу, де не буде приватної власності, отже буде можливим свободний, універсальний розвиток людини. Таким чином, Маркс розглядає комунізм не як мету, а як засіб для поної емансіпації людини, як перехід із царства необхідності у царство свободи. Саме у цьому пункті політична теорія марксизму принципово відрізняється від ленінізму, де комунізм вже перетворюється на мету, а людина на засіб для досягнення цієї мети, на будівника комунізму.
Нове вчення про людину стає важливою складовою і інших ранніх праць марксизму – “Святе сімейство, або критика критичної критики” (1845), “Німецька ідеологія”( 1845-46), “Маніфест комуністичної партії” (1848). Тут Маркс піддає критиці з одного боку, релігійно-ідеалістичне вчення про людину і виробляє нове, світське її розуміння, а з іншого боку критикує абстрактне уявлення про людину, притамане Фейєрбаху і обгрунтовує ідею сойіальної сутності людини, її практично-діяльний характер. Принцип практики стає ключовим в марксистській філософії і стає вихідним не тільки для розуміння людини, але й для розуміння суспільного життя і процесу пізнання. Маркс доводить, що людина – це природна істота і в одночас така, яка протистоїть природі як її самостійна сила. Що сутність людини не є абстракт, властивий окремому індивидові, в своєї дійсності вона є сукупність суспільних відносин. Ця теза означає, що сутність людини не можна знайти розглядаючи лише окрему людину, а тільки вивчаючі реальні умови її суспільного існування. Нове розуміння людини потребувала вироблення і нового розуміння природи і суспільства.
Матеріалістична діалектика стає ще принципово новою складовою марксистської філософії.
Матеріалістичне розуміння історії.Суспільство розглядається через систему суспільних відносин, визначальним у суспільному житті вважається виробництво та відтворення матеріального життя. Практична діяльність розглядається як вихідне підгрунтя суспільного життя. Суспільний розвиток розглядається як природно - історичний процес зміни суспільно-економічних формацій, цей процес має внутрішні, об‘єктивні, матеріальні причини – суперечність між продуктивними силами і суспільними відносинами. Головним у суспільному житті є спосіб виробництва матеріального життя, в основі якого лежать відносини власності. Формою прерходу від однієї суспільно-економічної формації є соціальна революція, яка розпочинається з революції у системі продуктивних сил суспільства і закінчується політичною революцією ( у Леніна навпаки). Маркс каже про подолання, а не відміну приватної власності, про становлення комуністичного суспільства в наслідок того, що капіталізм вичерпав свої можливості для розвитку. Людина розумілася як справжній суб‘єкт історії. Маркс зазначав, що історію творять люди при обставинах які від них не залежать. Суспільне буття в кінцевому разі визначає суспільну свідомість. Ця теза постане як обгрунтована, якщо розглядати суспільне буття як більш загальну, ніж суспільна свідомість реальність, осекількі сама суспільна свфідомість є часткою цієї реальності.
27. Після смерті Гегеля в філософії Європи склалося, свого роду, шокова ситуація. Що робити далі, куди розвивати напрямки філософії. На початок ХІХ ст. в розвитку філософії склалася ситуація, за якою класичні принципи (орієнтація на природознавство як ” взірець ” методів і прийомів опанування дійсністю, раціоналізм, об’єктивізм і т. п. ), виявляють всезростаючу неспроможність справитись з проблемами, що стоять перед філософією. Одним з переконливих критеріїв наростання такої кризи в історії філософії завжди було виникнення якістно нових, відмінних від традиції світоглядно-філософських орієнтацій в суспільній свідомості. Такими були християнсько-середньовічний світогляд з його новим ” образом реальності ” – духовністю, потім буржуазний світогляд (в період кризи середньовічної) з новим ” образом реальності ” – природою.
Свідченням цього було виникнення некласичної філософії.
Порівняння класичної і некласичної філософії :
| Класична філософія | Некласична філософія |
| Існує центр (зосереджен ня) буття - | Ставити питання про буття безглузде, так як реальність, (буття за природою єдине) то є сприйняття |
| Розум є вищою здатністю Весь інтелект для розуму про зорий (до дна просвітити і впорядкувати). | Вихідні чинники життя і людського інтелекту. поза розумні, ірраціональні, нерозумні (основне воля і абсолютне відношення). |
| 3. Можлива гармонія світу і людини на засадах розуму | Ніякої гармонії немає. Втручання розуму в процес люд ської самореалізації веде до негативних наслідків |
Некласична філософія перекреслює принципи класичної філософії.
На першому плані вона розглядає людську індивідуальність. А також, в якійсь мірі, відмовляється від пошуку єдиновірних програм людського життя.
Відношення – необхідний момент взаємозв’язку всіх явищ. Абсолютне – безумовне, незалежне, самостійне.
В цей період розвивались два напрямки :
- старогегеліанські : вважали, що необхідно зберегти філософію непорушною,
- младогегеліанство : філософію треба розвивати по законах ді- алектики.
Представники неогегеліанства інтерпретували філософію Г. Гегеля як ” філософію індивідуального ” (Ройс); ” філософію активності ” (Джентіле, Кроче), ” ірраціональної діалектики “(Кронер), ” трагічної діалектики ” (Ліберт), ” екзістенціальної діалектики ” (Валь, Iпполіт), тобто інтерпретувати гегелєвське вчення не тільки відмінно від самого Гегеля, але і протилежно йому.
28. Ірраціоналізм (лат. irrationalis — несвідоме, нерозумне) — філософські течії, що проголошують верховенство почуттєвого начала і роблять його основною характеристикою як самого світу, так і світосприйняття.
На противагу філософській класиці, що висунула на перше місце розум і раціональність та поставила в якості основної мети виявлення внутрішньої логіки процесів, посткласична філософія знаменує собою відмову від визнання розумних підстав дійсності і висуває на перший план ірраціональний момент. Хоча певні ірраціональістичні тенденції можна простежити протягом тривалого розвитку філософії, сам термін «ірраціоналізм», відносять все-таки до філософських напрямків кінця 19-го — початку 20 століть.
Особливо яскраво ірраціоналістична філософія була представлена в цей час філософією життя —Дільтей, О.Шпенглер, Бергсон. Розуму було відведено утилітарне місце в пізнанні, а ірраціональне було чітко тематизовано й проблематизовано, завдяки чому був розширений і обґрунтований новий предмет філософського осмислення у вигляді інтуїтивного, до — або позатеоретичного знання, а сама філософія з мислення про світ у поняттях перетворилася в розуміння (або інтуїтивне сприйняття) в принципі непізнаваної силами одного тільки розуму дійсності.
У соціологічному й культурологічному відношенні ірраціоналістичні погляди часто настроєні проти соціальних і культурних інновацій, які сприймаються як поширення влади науки й техніки та ствердження просвітительських духовних цінностей. Прихильники ірраціоналізму вважають це ознакою занепаду справді творчого культурного початку (як, наприклад, О. Шпенглер у роботі «Занепад Європи»). У Німеччині, приміром, ірраціоналізм знайшов свої найреакційніші форми в області політичних теорій у націонал-соціалізмі, що заперечували саморегуляцію соціальних спільнот за допомогою суспільних законів.
29. Сучасна західна філософія
Сучасна західна філософія відрізняється від “класичного” етапу свого розвитку поруч особливостей, зрозуміти які можна, тільки зіставивши етапи. Класична західна філософія висунула вимогу пізнання природи і суспільства з метою їхнього розумного перетворення. При цьому більшість мислителів виходило з тези приступності пізнання, і відповідно, можливості досягти истину будь-якій людині. Такий гносеологічний демократизм” доповнювався “оптимізмом”.
Вважалося цілком можливим на основі збагнення законів природи і суспільства панувати над ними. Це означало, в першу чергу, досягнення матеріального благоденства людства за допомогою науки і найвищого розвитку людини, усіх його духовних і фізичних сил за допомогою встановлення оптимального суспільного пристрою. Незламній вірі вчених в силу людського розуму й обов’язковість суспільного прогресу був нанесений перший удар французькою революцією 1879 р. Суспільство, що вважалося заснованим на “принципах розуму”, що проголосило “розум” божеством, в основу своєї політики офіціально поклало вчення “геніїв людства”, на перевірку виявилося і нерозумним і нелюдяним. – Терор, громадянська війна м десятками тисяч безневинних жертв змусила багатьох філософів задуматися над дійсними можливостями розуму і науки. На одній зі Шкіряних фабрик біля Ліона (за свідченням історика Т. Карлейла) по останньому слову тодішньої технології вироблялися рукавички з чоловічої шкіри контрреволюціонерів. Жіноча шкіра, як більш тонка, на ці виріб не годила і йшла на обробку продукції. Наступні події в Європі й в Америці (наполеонівські війни, перевороти, революція 1848 р.) змусили засумніватися в значимості освіти для зм’якшення вдач і встановлення соціальної гармонії. Наука ж показала свій “звіриний оскал” в першій світовій війні 1914 р., продемонструвавши здатність використовувати її для масового знищення людства і його культури в газових атаках і бомбардуваннях мирних міст. Не дивно, що найбільше проти давальні мислителі кінця XIX ст. В момент, здавалося б, найбільшого торжества ідей класичної філософії раптом заговорили про сумнівність історичного прогресу, релятивності істини, ірраціональності історії і самої душі європейської людини.
Надлам класичної філософії відбувся вже в навчаннях Артура Шопенгауера, Фрідріха Ніцше і їхніх послідовників. Уже ці видатні філософи показали, що і пізнання і процес добування істини доступні далеко не всім і кожному, світ зовсім не є раціональною єдиною системою, а прогрес наук привів до жахливого для людства наслідкам. Історія, скоріше, ірраціональна, а пізнання аристократично і перевиконане міфами. Спроба ж створити усеосяжний світогляд виглядає смішний на тлі крайньої індивідуалізації людського буття, його атомизації. Проблема людини поверталася досі небаченої площиною. З одного боку – нівелювання, “усереднення” людини, становлення л поширення в світі “людини юрби”, з інший сторону-самітність, розпач і безпорадність людини перед світом і суспільством як межа індивідуалізму. Вже в Шопенгауера, Ніцше, Кьеркйогора ми знаходимо мотиви більш пізнього етапу західної філософії, що домінують в ній з 20-х рр. XX ст. Якщо коротко визначити основні тенденції сучасного фі-лософського мислення на Заході, то треба назвати сциентизм, антропологізм, повернення до основ місткорелігійної філософії.
У XX ст. висувається цілий ряд сміливих і нових ідей, що вдало конку-рують зі старою “класичною” філософською системою. Це, по-перше, ідея ви-вчення життя окремої людини і важливості її аналізу, примата вивчення життя індивіда над дослідженням великих людських груп (класів, народів, націй, етносів і т.д.).
По-друге, цей рух від ідеї вільної і розумної людини, здатного кардинально переробити природу і суспільство і себе особисто, до людини, жорстко детермінованному економікою, політикою, релігією й ін. Виявилася, що в людини є не тільки розум і свідомість, але і підсвідомість, що разом з інтуїцією стає центром сучасної антропології.
По-третє, свідомість і розум окремої людини і (що важливіше) суспільна свідомість не розуміються тепер як незалежна структура. Навпроти, з’являється, що вони виявляються об’єктом маніпуляції з боку різних сил держав, партій, авторитетів і навіть ірраціональних сил – масонів, магів, таємних орденів, партій і т.п.
По-четверте, активно проводиться ідея двох не пересічних ліній людського знання – наукового і філософського, що мають своїм кінцевим продуктом “наукову істину” і “філософську правду”. Відповідно, оптимістичні погляди “класичної” західної філософії продовжуються в ідеях “технотронпого” “постіндустріального” суспільства. Але куди більшу вагу мають ідеї антигуманістичної сутності науки, що може привести до фізичної загибелі світу в вогні ядерного або вибуху до його деградації шляхом промивання мозків засобами сучасної електронної техніки і тотального контролю над величезними масами людей.
Виникають принципово нові філософські картини світу і стилі мислення; наприклад, соціально-екологічний тип мислення і картина світу, що визначають сучасну науку і культуру. Із середини 50-х рр. XX ст. проблеми розвитку людства в зв’язку з бурхливою науково-технічною революцією почали розроблятися в світовому масштабі. В джерел наукових дискусій стояли різні наукові об’єднання, з них найбільш помітним став так називаний “Римський клуб”, очолюваний Аурелно Печчеї. Страх за майбутнє людства спонукав учених виділити три головних питання: або виникає між людиною і природою катастрофічне протиріччя? Якщо це так, то ли можна сказати, що дане протиріччя випливає з істоти науково-технічного прогресу? І нарешті, ли можна зупинити загибель природи і людства і яким шляхом?
Незважаючи на різні варіанти відповідей на поставлені питання і різні аргументації, основні риси нової духовної позиції “нового гуманізму” і нової картини світу такі: мале проти великого, базис проти центра, самовизначення проти визначення ззовні, природне проти штучного, ремісниче проти промислового, село проти міста, біологічне проти хімічного, дерево, камінь проти бетону, пластику, хімічних матеріалів, обмеження споживання проти споживання, економія проти марнотратства, м’якість проти твердості. Як бачимо, нова картина світу поставила в центр історії людини, а не безликі сили. Культурний розвиток людини відстав від енергетичних і технічних можливостей суспільства. Вихід бачиться в розвитку культури і формуванні нових якостей людини. В ці нові якості (основу нового гуманізму) входять глобальність мислення, любов до справедливості, відраза до насильства.
Звідси видні і нові задачі людства. На думку теоретиків Римського клуба їх рівно шість: 1. Збереження культурної спадщини. 2. Створення світовий наддержавної спільності. 3. Збереження природного середовища прожиття. 4. Збільшення ефективності виробництва. 5. Правильне використання ресурсів природи. 6. Розвиток внутрішніх (інтелектуальних, сензетивних. (почуттєвих), соматичних (тілесних) здібностей людини.
У той же час широко поширюються не нові, але модернізовані іраціонально-містичні представлення про світ, зв’язані з відродженням астрології, магії, вивченням “паранормальних” явищ в психіці людини й в природі. Феномени магії дуже різні: це медична магія (знахарство, чаклунство, шаманство); чорна магія – засіб заподіяння зла й усунення з претензіями на альтернативну соціальну владу (пристріт, псування, заклинання й ін.); церемоніальна магія (вплив на природу з метою зміни – виклик або дощу моделювання успішної війни з ворогом, полювання і т.д.); релігійна магія (вигнання злих або парфумів злиття з божеством за допомогою обрядів “каббала”, “екзорцизм” і т.п.
Надзвичайно поширилася астрологія відноситься до “окультних наук”, тобто до форм знання, заснованим на мантичних навчаннях (гадання по руці, по рельєфі черепа, нутрощам і кістам тварин, по числах і ін.). Астрологія шукає одкровення, що пояснить будівлю всього космосу, шляху утвору світу і покаже долю окремої людини. Остання залежить від положення зірок, планет і особистих зусиль людини, ДО окультних наук відноситься й алхімія, що робить трансмутацію речовини (якісний перехід свинцю в золото, вугілля в алмази і т.д.) і що займається збагненням таємниць природи через магічні дії і процедури типу “перйогонка”, “сублімація”, дозрівання металів, росту душі металів і “вплив зеленої зірки” і т.п.
У паранормальні явища входять ясновидіння, телепатія, телекінез, полтергейст і проблеми НЛО. В основному перераховані явища порозуміваються або видами природної енергії, про які ми поки нічого не знаємо, особливими властивостями свідомості окремих неординарних облич: екстрасенсів, білих і чорних чаклунів, шаманів і т.д., або наявністю “неземних” форм життя. Якщо характеризувати всі ці явища з погляду нового погляду на світ (нова картина світу) і нового мислення XX ст., необхідно відмітати наступні основні положення. 1. Магія, астрологія, духопроповідування і т.д. розглядаються як реалізація об’єктивних можливостей, закладених в або природі в свідомості людини, ще невідомих науці, але в принципі пізнаваних. 2. Магічні, і містичні явища не суперечать науці, а доповнюють її, пояснюючи духовну сутність людини і космосу по перевазі нераціональним шляхом (одкровенням, осяянням і ін.).
Нове бачення світу засноване на містичних переживаннях, особливих станах свідомості (поза щоденністю і раціональністю), особливій мові, що описує реальну “загробну” життя в спеціальних поняттях. Інший важливий момент нового погляду в принципової “граничності” з наукою і практикою. Там, де практика не досягла упевненої регулярності, а наука не представляє упевненого пояснення, завжди знаходиться місце для магії, паранорммальних явищ і т.п. Оскільки природа невичерпна, то наука і практика завжди обмежені. І отже, ми завжди будемо зіштовхуватися з іраціонально-містичним, магічним представленням про світ.
Відомий внесок в іраціонально-містичну картину світу внесло психоаналітичний напрямок в психології і культури. Воно виникло як цілком раціональне вчення про особливості психіки людини, що пояснює глибини його підсвідомості, вплив емоцій, почуттів, вражень на поводження людини й особливості культури людини. Однак вчення засновників психоаналізу 3. Фрейда, К. Юнга, А. Арпера було витлумачено в іраціонально-містичній площині. Узявши за крапку відліку ідеї психоаналітиків про уродженість і спадковість “первинних потягів” людини, сексуальних комплексів, природи несвідомого як внутрішнього і сутнісного ядра людини, ряд їх послідовників (В. Рейх, Карен Хорни й ін.) заговорили про принципову нез’ясовність людської діяльності, містичної сутності сексуальної волі і негативному розумі людства, що виключає раціоналістичній.
30. Філософська думка в Україні бере свій початок від часів діяльності Острозького колегіуму, а також Києво-Могилянської академії. Саме в Академії здобутки європейської філософії знайшли відображення як у богословських, так і власнефілософських курсах. До визначних постатей, що впроваджували філософію в тогочасну українську академічну освіту можна віднести Т.Прокоповича, С.Яворського, І.Гізеля, Г.Щербацького та ін. Однак у їхніх текстах не виявлено чогось нового, що можна було б назвати внеском у ту ж таки європейську філософію.
Найвищим досягненням української філософської думки стала творчість Григорія Сковороди (1722 – 1794). Його вчення й життєва позиція були спрямовані на пізнання людини та здобуття нею щастя, в тому числі через філософію. Дослідники виділяють такі основні засади та принципи його філософії, що пронизують усі твори „українського Сократа”: 1. Вчення про дві натури і три світи. Згідно з цим ученням, світ являє собою єдність видимої та невидимої натур (двоїста природа буття, за класичною філософією, – явище і сутність), де невидима є визначальною і становить, зрештою божественний світ. 2. Концепція спорідненої праці -кожна праця повинна відповідати природним схильностям людини й бути для неї як божественне покликання. 3. Філософія серця, яка є для людини орієнтиром пізнання, самопізнання та Богопізнання. Філософію серця продовжував інший український мислитель Памфіл Юркевич (1826 – 1874), що працював у навчальних закладах Києва та Москви. Він наполягав на тому, що людина являє собою цілісність як єдність тіла й душі. Тож тіло можна пізнати зовнішніми відчуттями, а душу – внутрішніми, або серцем.
Про подальший розвиток філософської думки в Україні можна говорити лише такою мірою, якою європейська й світова філософія знаходила відображення у лекційних курсах та розробках відповідної проблематики на філософських кафедрах. І якщо це була філософія, то вона була не українською, бо й писалася не українською, а українські проблеми за умов російської царської, а відтак радянської імперії не підносилися до рівня філософського. Тож дослідникам доводиться робити філософами українських письменників. Це властиво як для дорадянського, так і радянського і значною мірою – для сучасного, пострадянського періоду. Можна сказати, що в Україні назагал побутує філософія, але вона не стала в повному розумінні українською. Підтвердженням цього є наявність підручників, написаних не українською або жахливим суржиком. Це стосується й тих нечисленних перекладів оригінальних творів, написаних іноземними мовами, які засвідчують, що філософи, на жаль, не знають мови, а філологи – філософії.
Такий стан зумовлений тим, що Україна впродовж століть не сформувалася в політичну й етно-культурну цілісність, у якій філософія як вище досягнення національної духовної культури та її раціональне узагальнення й осмислення посіла б належне їй місце. В той час як на теренах європейських країн створювалися й століттями (17 – 20ст.) плекалися національні філософські школи та вчення, Лівобережна Україна інтенсивно русифікувалася, а Правобережна – полонізувалася. Ще гірше становище було від часу другої російської окупації – після 1918 р. Всі викладачі на кафедрах та співробітники академічних інститутів зобов’язані були проповідувати марксизм у його російському варіанті. (Показовим щодо цього є „українське” видання творів Маркса й Енгельса, що насправді було перекладом з видання російського). Ба, більше -згідно з московським розподілом „філософської праці”, переклад класичних філософських творів зарубіжних мислителів та їх інтерпретація покладалися на російських авторів. Українським же було поставлено в обов’язок писати про комуністичний світогляд, досягнення радянської науки, піддавати найсуворішій критиці український буржуазний націоналізм, греко-католицьку церкву.
Тож не дивно, що представники старшого покоління українських „філософів” і далі ностальгійно визначають Маркса, Енгельса й Леніна як видатних мислителів 19 – 20 ст. Деякі, щоправда, від марксистсько-ленінського ідеологічного тоталітаризму перекинулися до „фольк-тоталітаризму” (ОХІахльовська) і продовжують плекати „філософію серця” замість „філософії голови”, тобто „філософії розуму”. Представники ж молодшого покоління назагал „обслуговують” постмодернізм, гендеризм, деконструкцію, фройдівський психоаналіз та інші маргінальні напрями або складають міфи про нашу правічність, унікальність, екзистенційність як природжену філософічність. А сьогодення вимагає принципово нових підходів, які б сприяли з новітніх продуктивних у методологічному плані позицій осмислити нашу пошматовану історію, культуру, політичну невизначеність так званої еліти й феномен „вічно загубленої української людини”. А така позиція дала б нам змогу посісти належне місце у філософських відповідях на виклики 21 століття.
31-32. У повсякденні людина, спостерігаючи довкілля, проживаючи в ньому, впевнюється в такому: по-перше, світ є "тут" і "тепер", є в наявності; по-друге, світ зберігається як відносно стабільне ціле.
Якщо це піддається сумніву та роздумам, виникає проблема буття. Спочатку з'ясуємо: що таке "проблема"? Проблема – це найбільш глибоке питання, на яке немає готових обґрунтованих відповідей і навіть відсутня згода відносно того, яким чином їх можна отримати. Проблемна ситуація, як правило, пов'язана зі значною невизначеністю, розмаїттям думок та відсутністю будь-якої згоди.
Проблема буття глобальна, безгранична в своїй загальності та невичерпна в деталізаціях. Вона вічна і рішення її неоднозначне. Це очевидно навіть при побіжному погляді на історичні концепції категорії "буття".
Першу філософську концепцію буття висунули досократики, для яких буття співпадає з матеріальним незнищуваним і досконалим космосом. Одні з них розглядали буття як незмінне, єдине, нерухоме, самототожне (Парменід), інші – як безперервне становлення (Геракліт). Досократики розрізняли ідеальну сутність і реальне існування.
Платон протиставив чуттєве буття чистим ідеям або, як він вважав, "світу істинного буття".
Арістотель долає таке протиставлення сфер буття, оскільки для нього форма – невід'ємна характеристика буття. Він створює вчення про різні рівні буття: від чуттєвого до духовного.
Середньовічна християнська філософія протиставляла "істинне", божественне буття і "неістинне", створене буття, розрізняючи при цьому дійсне буття (акт) та можливе буття (потенція), сутність та існування, смисл та символ.
В епоху Відродження загальне визнання отримав культ матеріального буття природи. Цьому сприяв розвиток науки, техніки, матеріального виробництва.
У Новий час (XVII–XVIII ст.) буття розглядається як реальність, що протистоїть людині як суще, що освоюється людиною в її діяльності. Звідси виникає тлумачення буття як об'єкта, що протистоїть суб'єкту, як реальність, яка підвладна (підкорена) сліпим, автоматично діючим законам, наприклад, принципу інерції. Поняття буття обмежується природою, світом природних тіл, а духовний світ статусом буття не володіє.
Поряд із цією натуралістичною лінією, яка ототожнює буття з фізичною реальністю і виключає свідомість із буття, в новоєвропейській філософії формується інший спосіб тлумачення буття. Воно визначається на шляху гносеологічного аналізу свідомості та самосвідомості. Зокрема, вихідною тезою метафізики Р. Декарта є "мислю, отже існую". Лейбніц трактує буття як відображення діяльності духовних субстанцій – монад.
Своє завершення ця новоєвропейська інтерпретація буття знайшла в німецькій класичній філософії. Зокрема, для І. Канта буття не є властивістю речей. Буття – це загальнозначущий спосіб зв'язку наших понять та суджень, причому, відмінність між природним та морально-свободним буттям заключається у відмінності форм законоположення: причинності та цілі.
У філософській системі Гегеля буття розглядається як перший ступінь у сходженні духа до самого себе. Гегель зводить людське духовне буття до логічної думки. Буття виявилося у нього вкрай збідненим і, по суті, негативним (абсолютно невизначеним, безпосереднім, без'якісним). Це пояснюється прагненням вивести буття з актів самосвідомості, з гносеологічного аналізу знання та його форм. Не дивлячись на недостатньо повне розуміння "буття", спостерігаємо тут позитивний момент. Піддаючи критиці попередню онтологію (вчення про буття), яка прагнула побудувати вчення про буття до і поза будь-яким досвідом, нехтуючи тим, як мислиться реальність в науковому знанні, німецький класичний ідеалізм (особливо Кант і Гегель) виявив такий рівень буття як об'єктивно-ідеальне буття, що втілюється в різних формах діяльності суб'єкта.
Для зарубіжної філософії XX ст. теж є характерним прагнення зрозуміти буття, виходячи з аналізу свідомості. Але тут аналіз свідомості не ототожнюється з гносеологічним (теоретико-пізнавальним) аналізом, а передбачає цілісну структуру свідомості у всій розмаїтості її форм і в її єдності з усвідомлюваним світом. Так, у "філософії життя" (зокрема Дільтей) буття співпадає з цілісністю життя.
У Новий час і в XX ст. антична ідея об'єктивного буття трансформується: буття стало суб'єктивним. Навіть Бог (Абсолют) став залежати від внутрішньої установки людини на пошуки безумовного буття. Так, екзистенціалісти стверджують: Бог – не поза людиною, він – в ній.
У неокантіанстві буття розкладається на світ сущого та світ цінностей (тобто істинне буття, яке передбачає "долженствованіє").
У феноменології Гуссерля підкреслюється зв'язок між різними шарами буття – між психічними актами свідомості та об'єктивно-ідеальним буттям, світом смислів.
Але в усьому цьому розмаїтті поглядів простежуються деякі закономірності. Так, за найрізноманітніших підходів та думок можна виділити декілька головних тем, які залишаються актуальними для всього загалу філософів і кожної людини.
Перша тема – життя і смерть людини. Через усвідомлення свого життя людина прагне усвідомити категорію "буття".
Так, "бути – означає жити", а за цим відразу виникає настирливе, докучливе: "а що буде після смерті?". Це питання наштовхує на спробу ліквідації, усунення "небуття" і виникнення релігійних вчень про кінцеву долю людства і Всесвіту. Реальним чи ілюзорним вважається або мирське, або загробне життя. Життя в цьому світі вважається подарунком, щасливою долею або оманою, помилкою, гріхом, покаранням тощо. Всі ці тлумачення життя та смерті виступають як основа різних підходів до сенсу життя та оцінювання людської долі.
Друга тема пов'язана з усвідомленням мінливості, швидкоплинності буття та його стабільності, збереження. Адже людина спостерігає, що все живе минуще, окреме життя обмежене народженням та зникненням. Виникає питання: мінливість неминуча чи це лише поверхові зміни, що маскують істинну постійність?
Характерно, що семантика слова "бути" пов'язана зі словами "був", "буду". Тобто усвідомлення мінливості з необхідністю приводить до появи поняття часу, яке виражає рух, становлення буття та його перетворення в небуття. Чи вічний світ, чи є в нього початок і кінець у часі, виник він природно чи створений і може канути в небуття, що було до початку буття? Ці прадавні питання актуальні і в наші дні.
Третя тема усвідомлення буття – питання про його структуру.
Не можна пізнати самих себе, якщо ми не пізнали світ, в якому живемо. Проблема буття закономірно відображається в питаннях про його будову. В процесі обговорення цих питань формувалися такі поняття, як світ, природа, людина, мислення, простір, ціле і частина, матеріальне та ідеальне тощо.
Закономірно виникає питання: за якими критеріями щось треба прийняти, а щось інше – відкинути? Тут недостатньо традиційного питання: "Що правомірніше – знання чи віра?" Адже перше панує у сфері науки та раціонального мислення, друге – в царині емоційного переживання.
Нас цікавить картина буття, яка вимальовується завдяки науковим досягненням. Тут також виникає найбільш складне питання: як людина взагалі може що-небудь знати про буття, в тому числі і про своє особисте, яке співвідношення матеріального та ідеального? Чи є "далі"? Це питання – проблема всіх курсів філософських дисциплін, яке детальніше буде розглядатися далі.
Зауважимо, що матеріалістичне вирішення проблеми буття передбачає наявність таких філософських аспектів:
– світ є, існує, як безкінечна і вічна цілісність;
– природне і духовне, індивіди і суспільство безумовно існують, їх існування – передумова єдності світу;
– світ, що розвивається, є сукупною реальністю яка передує свідомості та діям конкретних індивідів і поколінь людей.
Виходячи з усього вищесказаного, можна дати таке визначення. Буття – це всі існуючі в світі предмети природи й ідеальні продукти (люди, ідеї, світ в цілому) з їх властивостями, особливостями та взаємозв'язком.
33. Розділ філософії, який вивчає буття називається онтологія. Поняття «буття» дає змогу позначити і описати все, що є, все що існує — все. Буття як реальність багатогранна, надзвичайно складна по структурі. Залежно від підстав виділяють різні сфери, рівні і градації буття. Наприклад, можна розглядати буття як єдність таких сфер:
1. Матеріально-предметне буття. Це світ чуттєво сприйманих об'єктів, які впливають на свідомість, мислення через органи почуттів. Тут буття представлене як світ чуттєвих образів у її конкретно-предметному вираженні. Це світ речей, конкретних ситуацій, світ діяльності щодо створення предметів, перш за все, у трудовій, економічній, побутовій сферах буття. У матеріалістичної філософії — це світ матерії, об'єктивної реальності.
2. Об'єктивно-духовне буття. Це духовне життя людини в її соціальності: світ думок, наукових теорій, пізнання, світ духовних цінностей, світ філософії, світ емоцій, переживань, світ відносин та ін., реально існуючих як загальнолюдська культура, як суспільну свідомість, як менталітет тієї чи іншої нації, суспільства.
3. Громадсько-історичне буття. Включає в себе як матеріальні, так і духовні елементи буття. Це реальні відносини в історичному часі: реформи, революції, війни, «переселення» народів, зміна влади і форм держави, поява і зникнення на карті нових країн, міст, цивілізацій і т. д.
4. Суб'єктивно-особистісне буття. Воно включає у себе також матеріальний і духовний елементи, але це життєдіяльність вже конкретного індивіда із його неповторним індивідуальним досвідом, конкретними особистісними проявами буття, що відбуваються тільки із даною людиною, і тим вже відрізняються від загальної течії життя.
34-35. Проблема свідомості – одна з найважливіших і загадкових. Вона як філософська категорія має складну і суперечливу історію, характеризується багатозначністю підходів і тлумачень. Це свідчить, водночас, про пильну увагу філософів до проблеми свідомості, актуальність якої пояснюється тим, що:
– без з'ясування природи людської свідомості не можна визначити місце і роль людини в світі, особливості її взаємовідносин з навколишньою дійсністю;
– питання про сутність свідомості, про її зв'язок з буттям є одним із найважливіших світоглядних і методологічних аспектів кожного філософського напрямку;
– всі проблеми сучасної суспільної практики органічно пов'язані з дослідженнями свідомості. Це стосується гострих і актуальних проблем суспільного розвитку, взаємодії людини і техніки, відношення науково-технічного прогресу та природи, проблем виховання, спілкування людей тощо.
Одним із важливих філософських питань завжди було і залишається питання про зв'язки між свідомістю й буттям.
Матеріалістична позиція, виходячи з примату буття над свідомістю, не відкидає того, що людська діяльність завжди передбачає свідомість, що вона "пронизана" свідомістю. Буття виступає як більш широка система, всередині якої свідомість є специфічною умовою, засобом, "механізмом" вписування людини в цю цілісну систему буття.
Отже, вторинність людської свідомості стосовно людського буття виступає як вторинність елементу стосовно системи, вторинність умови й передумови відносно цілісної структури діяльності.
Свідомість – це особлива форма відображення, регуляції та управління ставленням людей до навколишньої дійсності, до самих себе та своїх способів спілкування, які виникають і розвиваються на основі практично-перетворювальної діяльності.
Матеріалістична філософія, виходячи з принципу матеріальної єдності світу, органічної включеності людини в цілісність живої і неживої природи, розглядає свідомість як властивість високоорганізованої матерії – мозку. Тому необхідно простежити генетичні витоки свідомості саме в тих формах організації матерії, які передують людині в процесі її еволюції.
Важливішою передумовою такого дослідження є аналіз відображення форми матеріальної взаємодії, на основі якої виникають психіка та свідомість.
Відображення – це здатність матеріальних явищ, предметів, систем відтворювати у своїх властивостях особливості інших явищ, предметів, систем в процесі взаємодії з ними.
Підхід у дослідженні відображення має бути послідовно генетичним, історичним. Слід розглядати розвиток конкретних форм та видів відображення, їх ускладнення, вдосконалення в процесі розвитку форм руху матерії.
Характер відображення залежить від:
– природи впливу;
– особливостей, якісної специфіки тіла, що відображає. Тобто поява більш складних матеріальних об'єктів зумовлює появу нових, більш складних форм відображення.
Так, найбільш простим матеріальним об'єктам відповідає фізична форма відображення. З появою білкових тіл виникає біологічна форма відображення – чуттєвість.
Виникнення живої речовини супроводжувалося появою ще більш складної біологічної форми відображення – подразливості. Це властивість найпростішої живої речовини відповідати на вплив зовнішнього світу (поворот голівки соняшника за сонцем протягом дня).
Більш складною властивістю живої речовини є відчуття, що виникає на основі ускладнення подразливості. Відчуття – це певний внутрішній стан живої речовини, який полягає в мобілізації можливостей організму, його ресурсів для здійснення реальних дій, необхідних для задоволення потреб організму.
Форми відображення в живій природі розвиваються в напрямку зростання ролі цього внутрішнього стану мобілізації, настройки організму на розв'язання життєвих задач.
Виникнення відчуттів пов'язано з формуванням особливої матеріальної структури, що відповідає за відображення, – нервової тканини, яка поступово розвивається у складні нервові системи.
Спочатку примітивні нервові клітини під впливом зовнішнього середовища спеціалізуються, відбувається розподіл функцій між окремими групами нервових клітин. Потім виникає центральна нервова система, тобто дії організму регулюються з одного центру – головного мозку.
Відчуття є елементарною формою психічного. Більш складною формою є сприйняття та уявлення. Сприйняття – це синтез відчуттів, отриманих від різних органів чуття. Уявлення – це здатність зберігати образ предмета в мозку не лише тоді, коли предмет безпосередньо впливає на органи чуття, а й тоді, коли цього впливу немає.
Крім відчуттів, які дають безпосереднє знання про світ, людині властива вища форма прояву свідомості – понятійне мислення. Лише людині властиві вищі психічні функції – мислення, пам'ять, воля, емоції.
Свідомості відповідає специфічно людський спосіб буття в світі, взаємодія зі світом. Цим способом є практика, тобто практично-перетворювальне ставлення до дійсності, за допомогою якого людина створює своє "неорганічне тіло", "другу природу" і взагалі творить культуру. Формування культури на основі практики спричиняє виникнення свідомості. В останній з необхідністю фіксуються навички, способи, норми практичної діяльності. Оскільки ці навички, способи та норми мають суспільну природу, тобто виникають, реалізуються та відтворюються в сумісній, колективній діяльності, то і форми відображення, в яких вони закріплюються, завжди мають соціальний характер.
Навички, способи, норми практичної діяльності завжди передбачають певне спілкування людей, їх кооперацію. Звідси – людська свідомість має суспільну природу.
36. Свідомість має бути програмою, що управляє людською діяльністю, а також внутрішнім життям людини. Такі умови забезпечуються завдяки певним характерним рисам, властивим свідомості та функціям, які вона виконує.
Однією з важливих рис свідомості є її універсальність. Це означає, що у свідомості можуть відображатися будь-які властивості предметів, що так чи інакше залучаються до діяльності. Це відбувається тому, що праця і спілкування "змушують" предмети подати себе багатогранно в думках людини. Відомий приклад: орел бачить набагато далі, ніж бачить людина, але людське око помічає в речах значно більше, ніж око орла.
Свідомості властива об'єктивність. Тобто свідомість відображає предмети такими, якими вони є в дійсності. Тварина бачить у предметі лише об'єкт потреби або небезпеки. Людина бачить речі незалежно від тієї чи іншої потреби.
Для свідомості характерний нерозривний зв'язок із мовою. Мова виконує важливі функції: 1) збереження знань (акумулятивна функція); 2) зв'язок між людьми, передача досвіду (комунікативна функція); 3) засіб вираження думки, знань (експресивна функція).
Свідомість містить чітко виражене цілеспрямоване відображення дійсності. Їй властиве цілепокладання. Перед тим, як щось зробити, людина створює ідеальний проект майбутнього результату і розробляє план дій. Матеріальне виробництво продукує речі, предмети. Духовне – їх проекти.
Людина активно ставиться до дійсності. Вона оцінює ситуацію, фіксує своє ставлення до дійсності, виділяє себе як суб'єкта такого ставлення. Активне ставлення до дійсності – характерна риса свідомості як специфічної форми відображення.
Активність як невід'ємна риса свідомості тісно пов'язана з такою властивістю свідомості, як творчість. Адже універсальне й об'єктивне відображення дійсності передбачає не просто активне ставлення до неї, а творчо-активне, тобто перетворювальне, а не руйнівне ставлення. Людина прагне створювати нове. А для цього потрібні нові ідеї, конструктивне зображення того, чого реально ще немає, але може бути с