Методичні рекомендації:
Пояснити, чому історія філософії починаються зі Сходу, хоч староіндійська філософія виникла практично одночасно з філософією Стародавньої Греції. Розкрити передумови виникнення та канонічні джерела філософії Стародавньої Індії. Навести приклади філософських ідей староіндійських філософських шкіл, показати їх вплив на формування світогляду людей тогочасного індійського суспільства.
Визначити особливості філософії Стародавнього Китаю, розкрити світоглядні ідеї вчення Лао-цзи, етичні норми та принципи філософії Конфуція. Дати сучасну оцінку основних ідей старокитайської філософії, зробити висновок про їх широкомасштабність і одночасно практичний характер. Показати особливості античної філософії, її відмінність від філософії Стародавнього Сходу. Розкрити умови, які сприяли появі феномену античної філософії. Дати порівняльну характеристику натурфілософських ідей та ідей високої класики у Стародавній Греції. Узагальнити здобутки філософських шкіл пізньої античної філософії, зробити висновки, що антична філософія є величезним ідейним здобутком людства, яка вперше окреслила основні
напрями філософської проблематики, визначила людське розуміння світу.
Довести, що утвердження християнства в Європі призвело до радикальної духовної революції в розвитку цивілізації і світоглядних орієнтирів. Як наслідок, вся епоха Середньовіччя жила в умовах домінування християнської релігії в усіх сферах суспільного життя. Християнській ідеології була підпорядкована і середньовічна філософія.
Розкрити основні етапи розвитку середньовічної філософії, охарактеризувати провідну проблематику філософії середньовіччя. З'ясувати суть понять "патристика", "містика", "схоластика", показати відмінності між ними. Порівняти античний тип філософії з середньовічним типом. Виявити позитивні та негативні риси у середньовічному світосприйнятті.
Дати оцінку тим змінам, що відбулися у християнському світобаченні в епоху Відродження. Довести, що саме гуманістичний світогляд став феноменом європейської філософії доби Відродження. Розкрити змістові акценти ренесансної філософії, виділити єдину лінію у розвитку філософських ідей європейського Відродження, визначити їх суперечливий характер, показати вплив цих ідей на формування принципів класичної філософії.
Визначити новизну історичної епохи Нового часу, розкрити зміст основних філософських позицій, що сформувались в цей період, виділити принципові новації у філософських ідеях Нового часу. Показати особливості тлумачення людини і суспільства, можливості людського пізнання. З'ясувати суть понять "раціоналізм" і "емпіризм", відмінності між ними, використовуючи філософські вчення Ф. Бекона, Р.Декарта, Т. Гоббса, Д.Локка, Д. Юма, Б.Спінози, тощо. Зробити висновок, що філософія Нового часу донині залишається школою європейської філософської культури.
Довести, що німецька класична філософія є особливим етапом у розвитку новоєвропейської філософії, з'ясувати, на яких світоглядних засадах були створені філософські системи німецької класики. Пояснити зміст принципів, запроваджених у наукове мислення І. Кантом, розкрити суть і значення фундаментальних філософських тем - будови Всесвіту, пізнання, людського буття у філософії І. Канта. Розкрити розбіжність поглядів Канта на різних етапах його філософської діяльності. Показати вплив ідей класичної філософії на розвиток української філософії.
Розкрити унікальні риси, в силу яких філософія Гегеля стала найвищим досягненням класичної філософії, довести, що вона має системно-завершений вигляд, охарактеризувати принципи гегелівської філософії, пояснити значення діалектичного методу, започаткованого Гегелем, дати йому сучасну оцінку. Зробити висновок, що у вченні Гегеля німецька класична філософія вичерпала свій ідейний та методологічний потенціал і постала як переддень появи принципово нової філософії.
Найдавнішою філософією є давньоіндійська філософія. В цій філософії виділяють такі напрямки: брахманізм- (каста жерців-брахманів, які стоять над всіма іншими кастами).
джайнізм – ідеологічний протест проти кастової природи брахманізму.
Школи індійської філософії поділяються на:
- Ортодоксальні (класичні).
- Неортодоксальні (неокласичні).
Ортодоксальні школи основою світу проголошують Брахмана – духовну субстанцію. Брахман породжує і підтримує все суще. Але він є безособовим началом. Носієм принципу індивідуальності є атман. Мета людського життя – злитися з космічним атманом і брахманом. Сходинкою до усього є медитація, заснована на практиці йога. Відплатою за попереднє життя є карма.
Неортодоксальними школами є : буддизм, джайнізм, локаята.
Буддизм вважає, що життя – це страждання. Причина страждань - бажання людей. Досягнення нірвани – основна мета буддизму.
Джайнізм вважає, що перервати карму можна аскетичним життям.
Локаята – матеріальна школа. Основою світу є 5 елементів – вода, вогонь, земля, повітря, ефір. Кожен з них складається з атомів. Заперечує вчення про карму.
В індійській філософії основними є 2 думки:
1) життя – це страждання;
2) подолання страждань можливе через втечу від світу.
Старокитайська філософія: засновниками китайських шкіл філософії були Конфуцій і Лао- Цзи.
Основні теми китайської філософії:
- управління державою;
- відношення в суспільстві;
- ставлення людей до природи.
Духовною основою китайської філософії є конфуціанство – це філософське вчення, яке проголошує верховенство добра, захищає непорушність встановлених небом норм поведінки. Основним є вчення про жень – людинолюбство. Нова мораль покликана регулювати стосунки людей в суспільстві. Верховенство добра: не роби людям того, чого не бажаєш собі. Цю вимогу Конфуцій обґрунтував, опираючись на соціальну корисність.
Моделлю суспільства у філософії Конфуція є сім’я. Головною вимогою Конфуція є дотримання (лі) – правило, норма. Якщо не існує лі, немає сім’ї і держави.
Даосизм на відміну від конфуціанства зосереджується на природі. Основним поняттям є дао – шлях, дорога, невидиме. Воно позбавлене форми, перебуває в русі.
Даосизм – це вчення, згідно з яким природа і життя людини підпорядковані загальному божественному закону дао.
Даосизм ділить світ на видимий і невидимий. Дао – нематеріальна субстанція, позбавлена тілесності. Дао існує окремо і одночасно невідокремлене від речей, пронизує речі, творить їх і існує в них. Суть дао зумовлює правила поведінки. Хто служить дао, той поступово обмежує свої бажання.
Старогрецька філософія: Виділяють 2 напрямки: натурфілософія – система філософських уявлень про природу, яка поєднувала деякі наукові здогадки і філософські узагальнення.
Грецька філософія бере свій початок з спроб осягнення світу, тоді як індійська чи китайська. – з аналізу соціально – етичних проблем.
Основними проблемами грецької натурфілософії були:
- що є основою світу і як вона співвідноситься з конкретними речами;
- як пояснити зникнення речей при незнищуванності субстанції;
- як поєднати рух і спокій.
Греки зробили спробу поєднати філософію і науку.
Першим філософом-матеріалістом був Фалес: основою всього сущого є вода. Всі речі – це перетворення води. Все тече, все змінюється. Неможна 2 рази ввійти в ту саму річку, бо і вода не та і людина інша. Джерелом руху є боротьба протилежностей. Все суще поділене на видиме і невидиме. Фалес запропонував пояснення, згідно з яким одиничне має бути вивчене з загального. Цим було закладено основи науки. Геракліт намагався розв’язати проблему тотожності і відмінності сущого. Основою світу є вогонь. Він є образом становлення, плинності та мінливості сущого.
Першою ідеалістичною школою був піфагореїзм – це напрям, що абсолютизував поняття числа і проголосив його першоосновою світу та сутністю речей. Основа світу – в числах. Числа мислились як чуттєво-споглядальні відношення. Вперше піфагорійці порушили проблему квантифікації (кількісного вираження сущого), тобто зведення всього сущого до величин, які можна виміряти.
На противагу Геракліту елеати вважали, що світ є незмінним і нерухомим буттям. Буття є всезагальним. Воно єдине, незмінне і неподілене. Буття мислиться як ідея. Елеати протиставляли внутрішній світ, яким людина його бачить – це лише дивне знання. Істина полягає в незмінності буття. Рух мислиться як сума точок спокою.
Заслугою грецьких філософів є запровадження принципу дискретності – перервності як засобу побудови світу. Загальне осмислюється як сумарний результат діяльності окремих індивідів. Всі речі є результатом злиття 4 коренів – земля, повітря, води і вогню. Демокріт намагався пояснити якісну різноманітність світу за допомогою атомістичної теорії. Для пояснення руху поряд з атомами вводиться пустота. Невидимих буттів нескінченно багато. Атоми – буття, їх відсутність (пустота) – небуття.
Другий напрям у розвитку грецької філософії є антропоцентризм напрям згідно з яким людина вважається центром всесвіту, найвищою метою всього, що відбувається в світі. Першими ідеологами демократії були софісти, які усвідомили людину, як проблему філософії.
Софісти вперше усвідомили особливе місце людини у космосі. Людина виділилась з природи, протиставила себе природі як щось рівноцінне їй. Софісти виникли на суд розуму вірування, традицій. Головну увагу софісти приділяли пізнавальним та оцінюваним спроможностям людини. Основним завданням філософії вважали не набуття знань на світі, а виховання, повчання життю. Істин стільки, скільки людей. Заперечення істини привило софістів до релятивізму, який стверджує, що всяке знання відносне. Реакцію на вчення софістів було вчення Сократа, Платона, Аристотеля. Вони намагалися відновити значущість ідей добра, істини, подолати релятивізм. Сократ відкрив сферу розуму в якій відношення між поняттями регулюється логікою. Сократ, Платон, Аристотель відкрили теоретичне мислення – сферу всезагальних ідей. Сократ першим звернув увагу на поняття, предметом філософії проголосив сферу ідей.
Платон вважав, що людина – мірило всіх речей. Платон поділив суще на світ вічних неділимих, тотожних собі ідей і на світ мінливих, чуттєвих речей. Процес пізнання речей зводить до пригадування. Втілена в людину душа через відчуття сприймає речі, які нагадують їй ідеї. Ідеї у всіх людей однакові, бо їх живить одне джерело – світ вічних ідей.
В людині Платон розрізняє смертне тіло і безсмертну душу. Якщо в світі загальними є ідеї, в людині – душа, в суспільстві - держава. Індивід – знаряддя держави. Виховання повинно бути підпорядковане державі. В ідеальній державі Платон виділив 3 соціальних стани:
- правителі
- воїни
- люди фізичної праці.
Поділ на стани відбувається на основі домінування певної частини душі в людини (розумової – правителі, вольової – воїни, чуттєвої – селяни). Досконала держава – найвище втілення блага на землі.
Аристотель орієнтувався на істину (на загальне). Філософія Аристотеля орієнтується на природознавстві, в якому відношення ідей і речей має дещо інші особливості. Загальне ( Аристотель – назвав формою ) притаманне самим речам, а речі становлять єдність пасивної матерії і активної форми. Найвищою суттю є чиста форма. Аристотель є батьком формальної логіки – вчення про правило умовиводів. Йому належить I систематизація категорій. В людині Аристотель виділяє 3 душі : рослину – (відповідає за споживання), тваринну (за відчуття), розумну (властива лише людині). Людина – це наділена розумом суспільна істота. Досягнення щастя індивіда можливе через державу. Держава має створювати умови для доброчесного життя.
Староримська філософія. У філософії Стародавнього Риму виділяють такі основні напрямки;
- стоїцизм
- епікурейство
- скептицизм.
Стоїцизм – це напрямок у філософії, який зосереджуючись на етичних проблемах, проповідував незворушність, відстороненість від бід і радощів життя ( Сенека, Зенон). Стоїки закликали мужньо переносити удари долі, не брати нічого близько до серця Ідеал мудреця – апатія. Походження людини важить мало, головне – мудрість.
Епікурейство: природознавство потрібно для того, щоб розвіяти страх. Боги не втрачаються в долі людей. Держава є злом. Хто хоче зберегти спокій душі, має відійти від громадського життя і жити усамітнено. Ідеалом мудреця є незатьмареність душі ( відсутність страху ).
Скептицизм – напрям, представники якого сповідують сумнів у можливості осягнення істини, здійснення ідеалів. Пропонують атараксію – стан незатьмареності душі.
Неоплатонізм – напрям, який поєднав вчення Платона з ідеями Аристотеля щодо єдиного абсолюту і будови буття. Єдине є неподільним, йому притаманна повнота буття. Це єдине творить розум ( світ ідей, який творить душу ). Душа упорядковує видимий матеріальний світ.
Середньовічна філософія розвивалася в лоні релігії як панівного світогляду. Носіями філософії були служителі церкви. У середньовічній філософії виділяють такі напрямки:
Патристика – сукупність філософських доктрин отців церкви (Августин Блаженний). Основа – примат віри над розумом. Августин відкрив новий предмет дослідження – переживання людини – внутрішню духовну особу.
Схоластика – філософське вчення, в якому поєднані релігійні ідеї з раціональною методикою та формально – логічними проблемами.
Реалізм – це напрям, згідно з яким загальні поняття існують реально як сутність речей ( Кентенберійський , Ф. Аквінський ).
Номіналізм – філософське вчення, що заперечує онтологічне значення загальних понять, стверджуючи, що вони існують лише в мислені. Одиничні речі не приховують ніяких універсалій, а загальні поняття є назвами одиничного.
Філософія епохи Відродження.
З зародженням капіталізму виникає “світська”, гуманітарна наука (на відміну від божественної в епоху середньовіччя).
Гуманізм – це напрям у філософії, представники якого вважали людину найвищою соціальною цінністю, яка має право на свободу та вільний вияв своїх здібностей. Основною метою епохи Відродження є: відродити античну культуру під впливом суттєвих перемін в соціально-економічному та в духовному житті. Філософське мислення епохи Відродження називають антропоцентричним, в центрі якого є людина. Метою життя виступає не спасіння душі, а творчість, служіння людям, а не Богу. Якщо в середні віки людина вважалася природною істотою, то в епоху відродження – вона творець самої себе. На першому місці з’являються достоїнства, власна гідність, а не походження, багатство чи влада. Людина у філософії відродження є не носієм гріховності, а вищою цінністю, онтологічною реальністю. Людина має право на свою активну життєву позицію. Ідеалом людини є її різнобічна діяльність. Гуманістичний індивідуалізм орієнтується не на практичну економічну діяльність, а на культуру. Бог дав людині свободу волі, а вона сама має знайти своє місце в світі. Філософія Відродження переглядає ставлення до природи. Вона заперечує тлумачення останньої як начало несамостійного. Гуманісти твердять, що Бог зливається з природою, внаслідок чого сама природа обожнюється. (Парацельс). Справжній світоглядний переворот епохи Відродження проявився в поглядах М. Коперника та Дж. Бруно..
Геліоцентрична теорія заперечувала середньовічні теологічні уявлення про Всесвіт і місце в ньому людини. Бруно висунув ідею нескінченості Всесвіту, стояв на позиції пантеїзму – вчення про присутність Бога в єстві самої природи, ототожнення Бога з природою. Природа - це Бог в речах. Всесвіт не народжується і не знищується, він нерухомий, але в його просторі рухаються лише тіла, що є складовими частками Всесвіту. Отже, філософським концепціям Відродження властива діалектична тенденція ( М. Кузанський ). На перший план виконувалося сприйняття як перший крок у процесі пізнання.
Емпіризм - напрямок у філософії, який основою пізнання вважає чуттєвий досвід. В процесі пізнання виділяють 4 ступені:
- чуттєвість;
- розсудок;
- розум;
- інтуїція.
Як компроміс допускалося пізнання через віру.
Матеріалістична теорія пізнання зводилася до наступного:
- пізнання світу таким, яким він є;
- дія зовнішнього світу як джерела пізнання на органи чуття;
- заперечення будь-якої нематеріальної субстанції;
- визнання та утвердження сили розуму та логічної діяльності, без якої неможна досягти істини.
Представники філософії Відродження роблять також спробу обґрунтувати ідеї громадянського суспільства незалежного від релігійних настанов. Два напрямки в поглядах на суспільство:
1) Боеці – виступав проти абсолютизму. Ідеальною є держава, яка поєднує традиції відстоювання міських вольностей з ідеями народного суверенітету
2) Макіавеллі: ідеальним устроєм є республіка. Лише сильна влада здатна створити нову державу.
Ідеї утопічного соціалізму – Макіавеллі та Кампанелла.
Утопія: приватна власність спричиняє всі негаразди та злиденність народу. Держава майбутнього: планове господарство, розподіл за потребами, право на участь в управлінні державою.
Німецька класична філософія є цілісним духовним утворенням, бо:
- всіх представників об’єднує розуміння ролі філософії в історії людства. Предметом філософії є людська сутність. Це чітко систематизована, але специфічна наука.
- філософія – це спеціальна система дисциплін, понять.
- розробила цілісну діалектичну концепцію розвитку.
- виробила загальний принцип підходу до проблем історичного розвитку.
- в проблемі людини концентрує увагу навколо принципу свободи.
Представниками німецької класичної філософії є Кант, Гегель, Фейєрбах. Філософію Канта умовно ділять на 2 періоди :
1) докритичний період.
2) критичний період.
На першому етапі - захоплювався природничими науками, на другому – вивченням походження пізнавальної діяльності. Предметом гносеології має бути дослідження пізнавальної діяльності суб’єкта, виявлення меж та законів діяльності людського розуму. Головним фактором пізнання є знання про суб’єкт. (“Критика чистого розуму”, “Критика здатності судження“). Філософію визначає як науку про відношення знання до суттєвих цілей людського розуму.
Поскільки розум має практичне і теоретичне застосування, то і філософія є практична і теоретична. Практична філософія містить апріорі, які визначають нашу поведінку. Теоретична філософія є теорією наукового пізнання. Знання, за Кантом, є судженням (аналітичні та синтетичні). Аналітичні – логічний присудок не дає нового значення. Синтетичні –предикат не виводиться з суб’єкта, а поєднуються з ним. Кант виділяє два види знання:
- досвідне ( апостеріорне );
- незалежне від досвіду ( апріорне ) - це знання, що передують досвіду і обумовлюють його. Апріорні знання є у 3 –х видах пізнання:
- математиці;
- природознавстві;
- метафізиці
Розробляючи проблеми гносеології, Кант відштовхувався від концепції “речей в собі“. Процес пізнання починається з досвіду. Формами чуттєвого досвіду є простір і час. Суб’єкту пізнання протистоїть об’єктивна реальність
(річ у собі). Речі у собі, діючи на органи чуття, даються у відчуттях. Світ людини – це предмети і явища (світ речей для нас ), що упорядковані людською свідомістю. У Канта виникає 2 світи:
1) світ явищ, що існує в досвіді, просторі та часі.
2) світ речей в собі, що перебуває поза простором і часом, за межами людської свідомості (трансцендентальний світ). Кант висуває концепцію трьох сходинок пізнання:
- чуттєвого споглядання;
- розсудку;
- розуму.
Апріорні форми чуттєвості впорядковують дані відчуттів у просторі та часі, в результаті чого виникають явища. Явища самі по собі не дають знань, а є лише підготовчим матеріалом. Щоб отримати знання, матеріал треба переосмислити. Це відбувається за допомогою понять, які дає розсудок (за допомогою нього предмети мисляться). Поняття, які дає розсудок, є емпіричними, якщо в них містяться відчуття, та чистими, що складають матерію знання. Чисте поняття формою мислення про предмет ( категорія ).
Є такі види категорії:
1) кількість: єдність, множина;
2) якості: реальність, заперечення, обмеження
3) відношення: присутність, причинність, залежність, спілкування.
Не знання мають узгоджуватися з дійсністю, а дійсність як предмет знання має узгоджуватися з тим апріорним категоріальним апаратом, що дається людині до досвіду. Розум є здатністю опосередкованого пізнання, що не пов’язане з досвідом. Розум має своїм предметом результати діяльності розсудку. Розум утворює свої поняття – трансцендентальні ідеї. Їх Кант ділить на 3види:
- світ психологічних ідей ( мікросвіт людського “я“ ).
- світ космологічних ідей (вибудовується абсолютна єдність зовнішнього світу)- макрокосмос.
- світ теологічних ідей: виводить людину в світ віри.
Кант формулює концепцію суперечностей, які виникають в людському розумі при спробі мислити світ як єдине ціле, беручи за передумову ідею абсолютного. ( протилежності – антиномії ).
Кант виділяє 4протилежності:
- світ кінечний у просторі і часі ( теза)
- світ безкінечний ( антитеза );
- все у світі просте і неподільне ( теза )
- все у світі складне та подільне ( антитеза );
Бог - першопричина світу.
Цим Кант хотів осмислити проблеми діалектики. Але він визнає їх існування лише в людському розумі.
Гегель започаткував діалектику - теорію розвитку суперечностей.
Вихідною ідеєю є тотожність буття та мислення. Вона відносна, в ній виникає роздвоєння на протилежності: на суб’єкт думки та на думку як змістовний об’єкт. Мислення є незалежною від людини об’єктивною сутністю, першоосновою буття. Мислення відчужує своє буття у формі абсолютної ідеї – це процес безперервного розвитку пізнання.
Абсолютна ідея є активною, вона мислить і пізнає себе, проходячи три стани:
- до виникнення природи і людини, коли абсолютна ідея перебуває поза часом і простором і виступає системою логічних понять та категорій, як система логіки;
- духовне начало з самого себе породжує природу, яку Гегель називає почуттям абсолютної ідеї;
- абсолютний дух: абсолютна ідея залишає створену природу і повертається до самої себе на основі людського мислення.
Ці три етапи сформувалися у самостійні складові частини:
- логіка;
- філософія природи;
- філософія духу.
Гегель вчення філософії. 3 сходинки діалектичного методу:
- розсудок;
- негативний розум;
- спекулятивний розум. У Гегеля розум є вищим виявом мислення. Завданням логіки є аналіз наукового методу мислення. Гегель виклав логіку як цілісну систему принципів та категорій. Ця система є відображенням процесу розвитку; що відбувається за певною системою:
- твердження ( теза );
- заперечення твердження ( антитеза );
- заперечення заперечення ( синтез).
Буття – сутність – поняття = система логічних категорій. Буття: якість, кількість, міра,
Сутність: видимість, тотожність, відмінність, суперечність.
Поняття: судження, пізнання, абсолютні ідея.
Основні принципи діалектики:
- переходу кількісних змін в якісні;
- тотожності протилежностей;
- заперечення заперечення
Міра поєднує кількість та якість у єдність. Розвиток якості приводить до зростання кількісних характеристик, які сприяють зміні якості. Цей процес розвивається до певних меж ( міри ). Коли межі порушуються, відбувається стрибок, завдяки якому виникає нова якість. Міра є завершеним буттям.
Сутність – це те, що відрізняє явища одне від одного і те, що їх об’єднує. Рух від буття до суперечності здійснюється через перехід від тотожності до суперечності, а потім до нової тотожності. Тотожність – це категорія, яка містить елемент відмінності, вказує на взаємопов’язану невідповідність. Через пізнання тотожності виявляється суперечність – корінь будь-якого руху.
Логіка у Гегеля - наука про ідею в собі та для себе.
Філософія духу: вчення про суб’єктивний дух ( антропологія, феноменологія, психології.
- вчення про об’єктивний дух ( право, і мораль )
- вчення про абсолютний дух ( мистецтво, релігія, філософія).
Діалектичний метод:
- виходить з визнання всезагальності розвитку;
- метод заснований на визнанні всезагальності суперечності;
- метод вимагає відповідності руху, думки, стану характерному для реальних процесів;
- метод вимагає постійного перетворення дійсності.
Філософія Фейєрбаха.
Періоди
1) дотримується філософських поглядів Гегеля;
2) перейшов на позиції філософського матеріалізму.
Головне – критика релігії. Філософія та релігія – це світорозуміння, що виключають одне одного. Філософія є наукою, втіленням духу науки. Релігія переслідує філософію, бо остання підносить людину до рівня Всесвіту. Теологія і філософія – протилежні, бо фундаментом теології є чудо, філософії – природа предметів, розум. Добро є добром для філософа, тому що воно є втіленням доброчинності, чесності