Філософське есе “Міф про Сізіфа” (1942 р.). Назва есе відсилає читача до відомого античного міфу про Сізіфа, приреченого богами на жорстоку кару: Сізіф мусив підіймати на гору важкий камінь і щоразу, коли він досягав вершини, камінь зривався донизу, і Сізіф змушений був усе починати спочатку. Абсурдність праці Сізіфа і має на увазі Камю, і тому додає своїй філософській праці підзаголовок “Есе про абсурд”. Абсурдність Сізіфової праці стає для Камю узагальненим філософським символом, А. Камю пропонує два способи втечі від абсурду: перший – самогубство, другий – "філософське самогубство".Якщо для абсурду необхідні людина і світ, то зникнення одного з цих полюсів означатиме і припинення абсурду.Такою втечею від абсурду є "філософське самогубство" – "стрибок" через "стіни абсурду". Адже абсурд є перша очевидність для ясно мислячого розуму. Самогубство, в цьому аспекті, є затемнення ясності, примирення з абсурдом, отже, його ліквідація. У першому випадку знищено запитливого, в іншому – на місце ясності приходять ілюзії, бажане сприймається за дійсне, світу приписуються людські риси – розум, любов, милосердя тощо. Філософсвкі доктрини (раціоналістичні чи ірраціоналістичні) рівноцінні релігії, якщо стверджують наявність смислу, порядку, промислу. Очевидне безглуздя трансформується в замасковане, людина змирюється зі своєю долею. Абсурдних стін більше немає: індивідуальна свідомість співвідноситься з універсальним, з Єдиним Парменіда, світом ідей Платона або з Богом у К'єркегора, Ясперса. Але немає і ясності мислення.Релігійну віру А. Камю вважає затемненням ясності бачення і невиправданим "стрибком", який змирює людину з безглуздям існування.
Християнство змирює зі стражданням та смертю, але всі докази існування трансцендентного порядку сумнівні. А. Камю відкидає онтологічний аргумент, перейнявши від картезіанства ідеал ясності й чіткості мислення. Він стверджує: із наявності у нас ідеї Бога нам не вивести його існування.Вимога ясності бачення означає чесність перед самим собою, відсутність будь-яких вивертів, хитрувань, відмова від примирення, вірність безпосередньому досвіду, в який не можна привносити нічого крім того, що дано. А. Камю проповідує ясність розумного мислення, коли розум прирівнюється баченню, істина – світлу, неправда – темноті, божество – джерелу світла або самому світлу.
Камю пропонує міф про утвердження самого себе – з максимальною ясністю розуму, з розумінням долі, що випала. Людина повинна нести тягар життя, не примирюючись із ним – самовіддача та повнота існування важливіша за усі вершини, абсурдна людина вибирає бунт проти всіх богів.