кін. IV ст. до н.е. - V—VI ст. н. е. напрями: епікурейці (засновник Епікур), скептики (Піррон), стоїки (Зенон з Кітіону).Епікур—матеріаліст, афінянин, заснував свою школу «Сад».Вчення Епікура 3 частини — «каноніку» — вчення про пізнання, «фізику» — вчення про природу та «етику». Вчення про буття. у Всесвіті існують тільки тіла, які складаються з неподільних часток — атомів (згадаємо вчення Демокріта). Ці атоми різняться за величиною та формою. Вони перебувають у постійному русі. На відміну від поглядів Демокріта, у якого атоми рухались прямолінійно вони можуть рухатись криволінійно і спонтанно, що зближує його точку зору з сучасним розумінням руху елементарних частинок. Е. визнавав наявність нескінченного числа світів у безмежному просторі. Душа також складається з атомів, особливо тонких і розсіяних по тілу, і схожа на Вітер. Будь-які тіла, що колись виникли, з часом розпадаються, а разом з ними розпадається і людська душа. Е. визнавав існування богів, яких не треба боятися, але слід поклонятися їм і не чекати від них допомоги. Етичні погляди перебували під впливом засновника школи кіренаїків Аристіппа: насолода — єдине благо для людини. Насолоду Е. розумів як відсутність страждань. Щоб уникнути страждань, людина повинна уникати тривог, небезпеки, участі у громадських та державних справах. Виступали за боротьбу із забобонами, а також з релігією, яка вселяє в людину страх смерті. Вчення про пізнання. Джерелом людських знань є чуттєве сприйняття світу і засновані на його узагальненні уявлення про навколишній світ. Усі хибні знання виникають внаслідок помилок нашого мислення. Піррон з Еліди, засновник "скептицизму" (з гр.. "досліджувати"обмірковувати") ф. поз., коли будь-яке знання про предмети, явища піддаються сумнівам, а будь-яке твердження про дійсність може бути спростоване іншим. Відносність, неаргументованість знань. неможливо обґрунтувати загальновизнані знання і норми, тому слід уникати загальнозначимих висловлювань, щоб зберегти спокій та рівновагу. На будь-яке подібне висловлювання можна запропонувати протилежне. Він ніщо не вважав ні прекрасним, ні потворним, ні справедливим і вважав, що істинно ніщо не існує, а людські вчинки керуються лише законом і звичаєм. Піррон оголошує неможливим будь-яке істинне знання про речі навколишнього світу.
У IV ст. до н.е. Зенон з Кітіону засн.. школу стоїцизму. була логічним продовженням школи софістів, але мала особливості. Сусп. Умови зумовили створення жорсткіших норм морально-етичного виховання громадян у суспільстві. Замість теорії «вільного поводження», досягнення повсякденної насолоди і необмеженого блага, потрібно було розробити основи раціональної етики, побудованої на принципах дотримання розумних потреб. Замість колективних форм відповідальності людей має місце індивідуалізація людини, піднесення її відповідальності за свої дії. Проповідується фаталізм, віра в людську долю, трагічне стає героїчним. Замість альтруїзму проповідується егоїзм, егоцентризм і аскетизм. У світі панує невблаганна необхідність (фаталізм і немає можливості протистояти їй, людина цілком залежить від усього, що діється у зовнішньому світі, природі. І мудрець, і невіглас підкоряються необхідності, але «мудрого необхідність веде, дурного ж — волочить». Мудрість дозволяє стримувати афекти (чуттєві пориви), але для цього, згідно з ученням стоїків, слід виробити в собі чотири чесноти: розсудливість, невибагливість, невблаганність, мужність і таким чином можна виробити ідеальний спосіб ставлення до світу — апатію (відсутність переживань, безпристрасність, загальне блаженство).
Закінчився період у 529 р. н.е., коли указом віз. Імп.Юстініана були закриті останні філософські школи в Афінах, ф.діяльність заборонена.
Неоплатонізм — напрям античної філософії, який систематизував учення Платона, поєднавши їх з ідеями Арістотеля щодо єдиного абсолюту та ієрархічної будови буття. Розквіт його припадає на III ст. — час агонії Римської імперії, поширення християнства. Неоплатоніки спробували вибудувати щось на зразок інтелектуальної релігії. Плотін Порфирій Прокл