XV-XVI ст. в історії філософської думки прийнято називати епохою Відродження, Ренесансу. В цілому філософське мислення цього періоду прийнято називати антропоцентричним, в центрі уваги була людина, тоді як античність зосереджувала увагу на природно-космічному житії, а в середні віки в основу брався Бог та пов'язана з ним ідея спасіння. Звідси - характерна риса світогляду епохи Відродження: орієнтація на мистецтво. Саме людина з її тілесністю почуття вперше в епоху Відродження усвідомлюється і змальовується такою, якою вона є насправді: не носієм гріховності, а як вища цінність і онтологічна реальність. Розвиток виробництва, нові суспільні відносини вимагали нової, ініціативної людини, яка почувала б себе не часткою, представником певного соціального стану чи корпорації, а самостійною особистістю, що представляє саму себе. Формується нова самосвідомість людини, її активна життєва позиція, з'являється відчуття особистої сили та таланту.Ідеалом людини епохи Відродження є її різнобічна діяльність. Виникає тип культурного, гуманістичного індивідуалізму, який орієнтуються не на практичну економічну діяльність (буржуазний індивідуалізм), а на культуру. Пріоритетним в ієрархії духовних цінностей стає не походження чи багатство, а особисті достоїнства та благородство. Метою життя виступає тепер не спасіння душі, а творчість, пізнання, служіння людям, сусп., а не Богу. Отже, однією з х-рних рис епохи Відродження є також її гуманізм.
В епоху античності людина вважалася природною істотою. оскільки її сутність, поведінка визначалися її природою, і активність людини залежала лише від того, наскільки вона піде за природою чи відхилиться від неї. Прихильники релігійно-філософського вчення - пантеїзму вважали, що Бог і природа єдині ,Бог мов би розлитий у природі. Завдяки пантеїзму відбувається реабілітація природи, яку перестають вважати гріховною. Це стосується як зовнішньої природи, так і тіла людини. Висували здогад, що людське тіло – це хімічна система. У розумінні людини мислителі Відродження піднялись до ідеї свободи як вирішального виміру людського існування. Людина повинна сама створювати свою міру. Пробуджена “духовна особа” Відродження втратила “природну” міру, а соціальної ще не набула. Це відкрило простір для яскравих проявів індивідуалізму в епоху Відродження.В цей час філософія і наука виходять з-під патронату релігії.